Духовна культура(поняття та структура)

Духо́вна культу́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію. Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки до складу культури.

Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.

Духовна культура-важливий чинник суспільного прогресу. її рівень визначає ступінь інтелектуального, естетичного, художнього та морального розвитку суспільства.

Духовна культура має деякі важливі риси, що відрізняють її від інших галузей культури:

-на відміну від технічної і соціальної культури, духовна культура неутилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури. Духовна культура за своєю сутністю безкорисна. її сутність не користь, не вигода, і «радість духу» — краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама собою, а не заради вирішення яких-небудь зовнішніх у відношенні до неї утилітарних завдань (що не виключає, звісно, можливість користуватися нею для досягнення у практичних цілях).

- у духовній культурі людина у порівнянні з іншими галузями культури отримує найбільшу свободу творчості. Тут розум людини не пов'язаний утилітарними міркуваннями і практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності і понестись від неї на правах фантазії. Свобода творчості проявляється уже в стародавніх міфах. Важливе значення вона має у будь-якій релігії. Безмежний простір для творчості представляє мистецтво.

- творча діяльність у духовній культурі — це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший ніж реальний світ.

Духовна культура потребує піклування й турботи суспільства, збереження і розвиток її вимагає від суспільства відповідних зусиль. Якщо люди перестають нею цікавитися, вона втрачає внутрішню напругу і рух, відступає на полички бібліотек і у музейні записники, покриваючись там пилом і перетворюючись у забуту, мертву культуру.

15)Матеріальна культура(поняття та структура)

Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом.

Матеріальна культура (англ. Material culture) — сукупність усіх матеріальних цінностей, створених певною культурою, її уречевлена складова

Під матеріальною культурою розуміють сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи мате­ріальної культури, її предметна форма існування.

 

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою ста­ють матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому ма­теріально-технічний розвиток суспільства є реальною осно­вою прогресу у сфері матеріальної культури.

 

16)Функції культури.

Культура як суспільне явище виконує певні функції. Основними є такі: перетворювальна, пізнавальна (гносеологічна), комунікативна, регулятивна, або нормативна, функція емоційного регулювання життєдіяльності людини взаємопов'язані. Але, на думку багатьох культурологів, основною функцією культури є людинотворча функція. Перетворювальна функція. Культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо. Пізнавальна, або гносеологічна, функція. Культура, яка концентрує в собі кращий суспільний досвід багатьох поколінь людей, іманентно накопичує знання про світ, таким чином сприяючи його пізнанню і освоєнню. Комунікативна функція. Культура це єдиний механізм передавання суспільного досвіду від одного покоління до другого, від епохи до епохи, від однієї держави до другої. Через це невипадково культуру вважають суспільною пам'яттю людства. Спадкоємність культурної традиції не повинна перериватися, бо це призводить до втрати суспільної пам'яті. Регулятивна, або нормативна, функція. У сфері праці, побуту, між-особових відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їх вчинки, дії і навіть вибір матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право. Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини. Вона знаходить свій вияв у виробленні і застосуванні різноманітних форм емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні потреби й орієнтації. За рівнем і якостями знань, а також за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки. Людинотворча, або гуманістична, функція. Це основна функція. Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Отже, культура невіддільна від людини як соціальної істоти. Те повсякденне розуміння, з яким ми зустрічаємося, говорячи "це - некультурна людина",-невірне з філософської точки зору. Тут правильніше було б сказати, що людина погано вихована або недостатньо освічена. З філософської точки зору людина завжди культурна, тому що вона є соціальна істота, а суспільства без культури не існує. Ступінь же розвиненості культури може бути різним залежно від умов, у яких розвивається людство, від можливостей, які воно має. Таким чином, культура служить мірою розвитку людини.

17)Закономірності розвитку культури(суспільство-культура:взаємна детермінація; відносність системи культурних цінностей; ментальна специфіка)

Розвиток культури - органічна складова частина історії суспільства. всі види людської суспільної діяльності включені в систему культури. однозначний: періоди розвитку духовної культури не завжди збігалися з періодами економічного піднесення. Необхідною передумовою початку культурного прогресу був суспільний поділ праці, особливо відокремлення розумової праці від фізичної.

Особливості розвитку культури в Україні

Культура другої половини XIX ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні. Вони намагалися тримати український народ у неуцтві, докладали всіх зусиль, щоб позбавити його національних особливостей та уподібнити своїм народам.

 

18)Соціальні детермінанти культури(економіка,політика)

 

 

19)Трипільська культура

Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV—III тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.
Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вимощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини.

 

20)Релігійна реформа Володимира.

В 908 р. Київським князем став Володимир Великий (980-1015 рр.), який започаткував нову добу в історії Київської Русі. За Володимира завершилось об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Виникли нові міста, які своїм розвитком підривали родоплемінний поділ і сприяли формуванню єдиної державної території Київської Русі. Політичне об'єднання держави та якісні зміни в суспільстві тих часів вимагали відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном - так зване «шестибожжя» - і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилися до думки про необхідність прийняття християнства, яке вже мало в державі певні традиції.

Християнство поширювалось з давніх-давен у Криму. Протягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві, де було багато християн і серед княжої дружини.

Охрещення Русі, яке за літописом датується 988 р., й організація церкви були фактом великої культурної ваги. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру. Тобто, незважаючи на повільність, процес християнізації був неухильним.

Запровадження християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу «хрещення Русі» у ній поширилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення ввело Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

 

21)Дохристиянська культура Київської Русі

 

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. Період дохристиянства і період після прийняття християнства. В IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава — Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія — політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і "добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше — Перуну — богу блискавки, Даж-богу — богу Сонця. Жертви приносили також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо.

Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були введені до "Повісті минулих літ": про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка — князя Ігоря, одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, "віщого" Олега та ін. ".

До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями

Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі в VI — І IX ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI —VII ст., з-поміж яких особливо виділяються срібні фігурки коней із золотими гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у типовому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. — гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Іван Купала — Іоанн Хреститель, Перун — Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сварог — святі Кузьма та Дем'ян та ін.).

22)Вплив християнства на культуру Київської Русі

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна. Храм був прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами.На утримання церкви князь Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

23)Література,освіта та наука на Київській Русі.

Існування писемності у слов’ян за часів язичництва не викликає сумніву.

З прийняттям християнства розширюється використання та прискорюється розвиток писемної культури. Православ’я допускало богослужіння рідною для народу мовою, що сприяло збільшенню кількості освічених людей та появі книги. Літературною мовою стала церковнослов’янська, яка прийшла на Русь разом з богослужебними книгами та церковними відправами з Болгарії.

Перші школи для дітей створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». Навчання вели дяки та священики; вони вчили читати і писати, використовуючи богослужебні книги, найчастіше Псалтир.

Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку,мову. За свідченням митрополита Климентія, у середині XII ст. її на Русі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали німецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Деякі представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославович, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славились як «книжні мужі» та знавці кількох мов.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту внучкою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною.

Значного розвитку набула медицина. Першими лікарями були усякі ворожбити і знахарі – волхви, чарівники, обавникн, віщуни. Нам відомі імена Дем’яна Пресвітера, Агапіта Лічця, Петра Корсунянина. Лікували замолюванням і заклинанням.

Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває літературо. Сама її поява була наслідком прийняття христи­янства. За християнської доби писемність одразу ж набуває жвавого розвитку, незважаючи на те, що книги коштували дуже дорого, адже виконувалися на пергаменті вручну протягом тривалого часу.

Новий слов'янський алфавіт — кирилицю — було створено «солунськими братами» Кирилом (Костянтином) і Мефодієм, грецькими монахами з Болгарії

Першим повним зібранням житійних творів на місцевому давньо­руському матеріалі стає «Києво-Печерський потерик», що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочас­ного монашого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які відбулися а житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона.(закон-Старий Завіт, Благодать-Новий Завіт) «Слово о палку Ігоревім»лишається неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги. За жанром це радше не слово-хвала, з слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жер­тву княжому прагненню слави й військової здобичі.

 

24)Культура Галицько-Волинської Русі

Найбільшої могутності Галицько-волинська Русь досягла у 30 - 60-ті рр. XIII ст. за часів правління князя Данила Галицького. Вигідне географічне становище давало можливість Галицько-Волинській Русі встановити тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема Німеччиною та Італією. Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів.

Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року. Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила.

Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна.

Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князяВолодимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці.

25 Ранній гуманізм в Україні

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв´язку із запровадженням магдебурзького права.У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми.

 

26. Діяльність культурно-освітніх осередків у добу Ренесансу

Після підписання Люблінської унії,яка призвела до погіршення становища православної церкви,утисків православного населення і масового переходу української шляхти і магнатів, православними залишились лише декілька родів. К.Острозький, І.Вишневецький,Н.Сангушко, О.Чарторийський взялись дбати за збереження укр.мови,традицій та релігії. Вагомий внесок у розвиток духов.к-ри вніс Острозький духов.осередок-1576 р. До нього входили:Герасим і Мелетій Смотрицькі, І.Федоров, Д.Наливайко, Х.Філалет та інші. Із діяльністю Острозького осередку пов’язаний важливий етап у розвитку укр.духовної к-ри.У 1581 р.острозькі книжники здійснили переклад Бібліїна старослов’янську мову(Острозька Біблія).Також було написано багато талановитих праць:”Ключ царства небесного”Г.Смотрицького,”Отпис на лист...отца Іпатія” Клирика Острозького,”О єдиной істинной православной вірі”Василя Сузарзького та інші.Під час їхньої діяльності в Острозі була ств.вища острозька школа-Острозька академія.Термін навчання тривав 7 років,викладали риторику,граматику,діалектику, а також геометрію,арифметику,музику,астрономію.Значна увага приділялась старослов’янській та грецькій мовам,а латинській – менше. Вона виховала відомих діячів: Сагайдачний, Вишенський,М.Смотрицький,який ств. першу граматику старослов’янської мови(1619 р.)Внаслідок припинення фінансування осередку,його діяльність 1636 р.занепадає. Традицію Острозького осередка продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври. Ств.Є.Плетенецький,який скликав до гуртка учених з всієї України.До гуртка належ. Л.Зизаній,Й.Кирилович.У роботі гуртка брав участь і майбутній митрополит Йов Бо-рецький,а також П.Беринда,Т.Земка та інші.У 1627 архімадритом Лаври став Петро Могила. В ній надрукували „Часослов”(1616) призначений для шкільного навчання,переклали з грецької мови „Анфологіон” (1619). Особливо розквітнув осередок Лаври в часи урядування П.Могили(1627-1646).Він мріяв ств.міцну українську державу і київську самостійну церкву.

 

27 Братський рух і полемічна література

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Миколая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури.

 

Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброгла-голивого еллинословенского язика" (1591 p.), а під авторством Лав-рентія Зизанія дві книги — "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.).

Полемічна література – літературна творчість церковно-теологічного та художньо публіцистичного характеру в Україні. Особливого розвитку ПЛ набула в 16-17ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ’я, а також у зв’язку з Брестською церковною унією 1596р. Поштовхом для розвитку ПЛ стала книга польського публіциста- єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої». Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. У відповідь Скарзі зявилися анонімні памфлети укр. православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Х.Філалета, І. Вишенського, С. зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського М. Андрелли і ін.. Особливий полемічний пафос виділяє твори І. Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів»він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Письменники-полемісти М. смотрицький і творі «Тренос», З. Копистенський у «Палінодії. Полемічна література стала важливою ідейною зброєю у боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху

 

28. Архітектура та образотворче мистецтво доби Ренесансу

Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво. Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними забудовами — "зрубними храмами" — трибанні та п'ятибанні церкви. Вони на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква Св.Духа.) та церква Св.Миколая.Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння, а від середини XVII ст. — риси бароко. У цей період в Україні існували дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська.

Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св.Успення Богородиці, архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний. Успенська церква — архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор П.Красовський із кам'яних квадратних плит у 1578—1591 pp. Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом. Цікаве переплетення українського народного стилю з ренесансним становлять архітектурні пам'ятки кінця XVI — початку XVII ст. — Каплиця Кампіанів і Каплиця Боїмів. Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.

 

29 Феномен козацької культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави.Високорозвинута самобутня культура Січі мала величезний вплив на національну свідомість українського народу.Запорізька Січ формувалася із втікачів із кріпацтва,національних чи регілійних переслідувань. Кожен приносив щось своє, особливості культури і мистецтва свого народу.Козацька держава - явище унікальне і неповторне.Її феномен має барокове забарвлення. Запорожці були професійними воїнами,одне з основних завдань-оборона церкви і віри, звідси - засвоєння чернечих звичаїв і традицій. Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти.Існуло 3 типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні.У січових - діти,які за певних обставин опинилися на Січі.Їх навчали читанню,співу,письму,а також основ військового мистецтва.Монастирська-хлопців навчали грамоти,письма і молитов та Закону Божого.Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних школах.Їх ще називали школами «вокальної музики» та «церковного співу».Найвідоміша-школа в слободі Орловщина.Школи продовжували традиції братських шкіл.Навчання поєднувалося з вихованням.Навчання велось українською мовою.Високого рівня досягла освіта на Гетьманщинні. У 1740р.діяло 866 початкових шкіл,у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти,а польська початкова школа для селян була практична недоступною. Велику роль відігравала музика, спів і танці.Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою.

30 Діяльність Києво-Могилянської академії

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Виникненню Києво-Могилянської Академії передував культурно-національний рух, Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.
Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи.

Важливим центром освіти і науки в Україні у другій половині 17-18ст. стала Києво- Могилянська колегія яка грамотою Петра 1 у 1701р. дістала статус академії. Курс навчання тривав 12 років.

Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії, в ній мали право навчатись всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, св'ященників і селян. Із започаткуванням Академії уже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей відомі українськї сімї.

До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, Максим Березовський, Григорій Сковорода Михайло Ломоносов.

К._М.академія зібрала найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячі науки та культури: П. Могила, Л. Баранович, Семон Голоцький, викладають Феофан Прокопович, Полоцький, Яворський Галятовський,Горбацький,Калиновський, Тупталенко.

31. Г Сковорода та українська культура

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини.

Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної "сродної" праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія".

Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці "Сад божественних песней". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838 pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота та інші народні герої.

 

32.Українське бароко

17 ст. нерідко називають «козацьким»..Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори-все це не порожні слова.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові,споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651-1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. «козацьким» бароко.Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.).Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.).

Українське бароко 17 ст.називають «козацьким»,тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку.Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку-європейського бароко,з другого-народної.Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

 

33. Українське бароккоархітектурі

Так, барокові риси в архітектурі дерев’яних церков проявлялися в будівництві зрубів у формі вісімки, видовженні його пропорції та заміни наметового верху на грушоподібну баню.До видатних пам’яток архітектури першої половини XVII ст. належать українські дерев’яні церкви, зокрема церква Параскеви в с. Радруж та церква Воздвиження у Дрогобичі. Пам’ятками тогочасної церковної мурованої архітектури є церква Миколи Притиська в Києві,собор Молчинського монастиря в Путивлі, Покровська церква в Сулимівці,П’ятницька церква у Львові та інші.На межі XVI— XVII ст. змінився зовнішній вигляд оборонних споруд. Замість стінових замків стали споруджувати розкішні магнатські палаци, оточені бастіонами.Зразками поєднання в одне ціле палацу й бастіонних укріплень вважаються замки в Збаражі та Підгірцях. У першій половині XVII ст. за підтримки польської влади в Україні споруджуються католицькі храми… Визначною архітектурною пам’яткою того часу є костьол бернардинців у Львові, споруджений у 1600—1630 рр. До костьолу прилягають монастирські корпуси, що утворюють замкнуте подвір’я.

34. національно-культурне відродження Галичини

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич — автор твору з історії української церкви, В.Компаневич — дослідник історії монастирів, І.Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою "Повість временних літ Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада (ГРР). У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Голова Руської Ради організувала культурно-освітнє товариство — "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут — "Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — "Зоря Галицька", Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX —початку XX ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 p.), "Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський. З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію — першу в Україні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули 1895 р. Ю.Бачинський у книжці "Україна irredenta", a на Наддніпрянській Україні — М.Міхновський 1900 р. у брошурі "Самостійна Україна".

 

35.Руська Трійця

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання " Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: "нарід руський — одне з головних поколінь слов'янських,...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру". Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря" ("Писемце посвячене рускому языку"). Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму.

 

36. Дворянський (шляхетський) період національно-культурного відродження в Україні, його характерні риси та ознаки

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України.У 1846р. вийшов друком історичний анонімний твір "Історія Русі" "Історія Русі" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він подає картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія країни.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові. М.Полетика. та М.Максимович. Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, М.Костомарова, М.Шашкевича, Т.Шевченка та ін. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям — ампір. З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнялися А.Меленський, П.Ярославський. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень — "Українські мелодії" М.Маркевича, "Пісні польські й руські галицького народу" В.За-леського, " та інші. Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу

 

37.Народницький період національно-культурного відродження в Україні,його характерні риси та ознаки

Народницький період(1840-1880) знаменитий тим, що в інтелігенції викристалізувалась концепція про Україну,як «етнічну національність». Гасло періоду - «повернутись лицем до народу». Характерні риси періоду:1.керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;2.центрами національно відродження стають Кирило-Мефодіївське братство,Харківський і Київський університети;3.провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Народницьку добу можна поділити на 2 періоди:1.романтичний-діяльність кир.-мефод. Брат.(50рр) та позитивістський – діяльність членів старої громади(60-80рр). Здобутки народницького періоду:1)заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві(1873р.),що проводило дослідження в галузі укр.мови, історії,етнографії,фольклору. 2)після придушення польського повстання 1830-1831 на Правобережжі центр антикріпосницького руху переходить у Київ. Тут навколо Київького університету згуртувалось М.Костомаров,П.Куліш,В.Білозерський, П.Маркевич та ін. В грудні 1845 Гулак і Костомаров заснували таємну організацію Кир.-Мефод.брат.,до якого пізніше увійшов Т.Шевченко.Програмний документ братства-«Книга буття укр.народу»:всі слов янські народи мають право вільно розвивати свою культуру,повині утворити слов янську федерацію, подібно на те,що є у США, Центром мав стати Київ.Товар. проіснувало 14 місяців.3)після закриття братства центр руху перемістився у Петербург,де перебували всі кир.-мефодіївці.Тут була відкрита друкарня(допомогли Тарновський і Галаган),яка друкувала твори І. Котлярев.,Шевченка,Куліша.У 1861-1862 видався українською мовою щомісячний журнал «Основа»(ред.Білозерський),в якому Костомаров виклав концепцію про «дві руські народності».4)створений рух хлопоманів. Керівник-В.Антонович.Мета-ліквідація царизму,встановлення демократичної республіки.5)на поч. 60-х виникають громади.Перша створена у Києві під керівн. В.Антоновича. Вели українознавчі дослідження й займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням україно-російського словника,створювали недільні школи.Валуєвський циркуляр та Емський указ заборонили будь-яку народн. д-сть.,70 рр. – нове відродження громадівського руху.6)драгоманов обстоює ідею нац. автономії.невдовзі емігрує до Женеви,де видав альманах «Громада».7)Література: «Історія Малоросии» Маркевича,дослідження Костомарова(«Б.Хмельницький», «Руїна»),П.Куліш(«Записки о южной Руси»);О.Потебня «Думка і мова»,мовознавчі праці-Житецький,Кримський.8)Театр:п єса «Назар Стодоля»Шевченка, «Запорожець за Дунаєм»С.Гулак-Артемовський.У 1882р-створено професійний театр при участі Кропивницького. 9)Архітектура: Володимирський собор м.Київ (Беретті,Ніколаєв),оперний театр (В.Шретер). 9)Скульптура: «Скіф» Л.Позен, пам ятник Б.Хмельницькому (Микешин).10)Композитори-Лисенко «Різдвяна ніч»,Людкевич,Леонтович. 11)Обр.мист.- Васильківський «Козача Левада»;12)музика-Сокальський(опера «Мазепа»),Аркас-опера «Катерина»

 

38.Модерністський період національно-культурного відродження в Україні, його особливості, характерні риси та ознаки

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Характерні риси: 1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави. 2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України. 3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю. 4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

У 1895 р. Юліан Бачинський — один із активних діячів Українсько-руської радикальної партії у праці "Україна irredenta" обґрунтовує потребу створення Української незалежної держави. Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М.Міхновський виявляє ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію "Братство тарасівців", до якої увійшли б його однодумці. Товариство очолив один із найстарших студентів І.Липа. Політична проррама "Братства тарасівців" була окреслена М.Міхновським у 1893 р. на сторінках Львівської газети "Правда" Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор І.Пулюй. Він зробив низку винаходів, серед яких найвизначнішим для світової цивілізації стало відкриття випромінення, згодом назване рентгенівським. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокос" В.Орловського, "Село взимку" П.Левченка. "Козача левада" С.Васильківського). На межі XIX-XX ст. Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки.

39Тарас Григорович Шевченко ( 1814-1861)

Тарас Шевченко - не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, фольклорист, художник(живописець, гравер), який залишив велику образотворчу спадщину - понад тисячу творів. Геній Шевченка надзвичайно широкий, багатогранний.

Тільки літературна спадщина Шевченка - це "Кобзар", 9 повістей, п'єса "Назар Стодоля", уривки драматичних творів, щоденник та листи.

Поезія Шевченка з'явилася на гребені віку як бунтівний голос найбільш покривджених соціальних низів, голос тих, що вже почували потребу "громадою обух сталить". Буйна волелюбність-чи не найприкметніша риса Шевченка. Верхи Шевченкової поезії-це спів свободи, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Улюблений герой Шевченкових поезій - витязь народний, повстанець гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди й честі. Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно демократичного напряму.

Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми "Гайдамаки" (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів. У 1845 р. у посвяті "Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди..." Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ "Кобзаря", а також при написанні таких ліричних шедеврів, як "Дівичії ночі", "Маленькій Мар´яні", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", балад "Лілея", "Русалка", поеми "Наймичка" та ін. Надрукувавши в "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка", Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Шевченка можна знайти мотиви, де він палко заперечує саму ідею Бога. У поемі "Сон", яку він називає "комедією", читаємо: "...бо немає Господа на небі! А ви в ярмо падаєте та якогось раю на тім світі благаєте? Немає! Немає!"

Навіть невеличка за обсягом книжечка "Кобзар" вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації.

 

40. І.Франка та українська культура

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав Іван Якович Франко(1856-1916). Геніальний художник слова – поет, прозаїк, драматург, перекладач, Франко був також критиком, етнографом, фольклористом, істориком, філософом, економістом, громадським і політичним діячем.

Народився в селі Нагуєвичі на Львівщині у родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському університеті. В історії укр. літератури Івану Яковичу належить провідне місце як видатному поетові. Його поетичні збірки – класичні зразки громадянсько-політичної, філософської та інтимної лірики: «Зів*яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби», «Semper tiro». Автор визначних поем – «Мойсей», «Іван Вишенський», «Похорон», «Панські жарти», «Смерть Каїна". Поетичне слово Франка викликає в читача почуття громадянського обов*язку перед народом, прагнення віри в краще майбутнє.

Прозові твори складають так званий цикл «Бориславських оповідань», серед яких найбільш відома повість «Борислав сміється» - перший твір в українській літературі про робітничий рух. Інші відомі художні твори: «Захар Беркут», «Перехресні стежки», «Великий шум», «Основи суспільства», драматичні твори «Украдене щастя», «Учитель», «Кам*яна душа».

1890р. – засновує разом із Михайлом Павликом «Українсько-руську радикальну партію». Проголошувалася головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.Суспільні переконання митця часто йшли у розріз із позицією влади, що було підставою для його арештів і ув*язнень.

 

41. Леся Українка та українська культура

Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідіюго краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, шо чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем.

Леся Українка зростала під впливом казкової волинської природи, рідного слова, пісні, народної традиції, любов до якої була прищеплена насамперед матір'ю Оленою Пчілкою. Вона спонукала до аналізу конкретних життєвих ситуацій та осмислення суті буття людини. Звідси власне нескореність, прометеїзм Лесі Українки, до якого вона, фізично квола, потягнулася ще на початку своєї творчості: "Я вийду сама проти бурі І стану - поміряєм силу"

Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються Із проблемами всієї України. Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.

Першим поетичним акордом поетеси стала збірка «На крилах пісень» (1893), вірші і поеми якої («Соntra sреm sреrо!», «Сім струн», «Досвітні огні», «Місячна легенда», «Русалка», «Самсон» та інші) й сьогодні чарують неоромантичну уяву й музичне чуття наших сучасників

Її драматургія відкрила нову сторінку в історії української літератури й театральної культури, стала справжнім явищем у письменництві Східної Європи. Це – «Блакитна троянда» (1896), «Вавілонський полон» (1903), «На руїнах» (1904), «Кассандра» (1907), «Камінний господар» (1912), «Адвокат Мартіан» (1913), в яких вона започатковує нові жанрові форми, зокрема, драматичну поему з незвичними художніми образами-символами й несподіваним сюжетним закінченням.

Апогеєм творчості Лесі Українки бачиться «Лісова пісня» (1911). Нею поетеса виспівала свою любов до милої та рідної з дитинства Волині, багатої на ліси й озера, на казки й пісні. Це – художньо-філософська п’єса, в якій поєднались реальність (Лукаш) і казковість (Мавка). Зливши воєдино два живлющі струмені, Леся Українка витворила своєрідний жанр драми-феєрії, який доти не мав аналогу в українській літературі.

Своїми творами "Слово, чому ти не твердая криця..." та "Давня казка" поетеса порушила проблему, що хвилювала митців усіх народів роль поета у житті суспільства

В ідеологічних змаганнях своєї доби вона стала першопроходцем фемінізму.

 

42. РозстрілянеВідродження

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузілітератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний,Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк»,«Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймоЕмський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

 

43. катастрофа української культури в добу «соцреалізму»

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp. Засобом нечуваного в історії на родючих землях голоду московські комуністи хотіли зламати традиційний уклад українського культурного життя, що за природою речей мав спротив комуністичній програмі колективізації і державного контролю над населенням.

Всі традиційні культурні інституції та їх носії — люди — були піддані продуманим репресіям у 30-х роках і, по суті, цілком знищені. Характерові української культури була завдана всеохоп-на свідома деформація. Знищенню підлягали фактично всі "ритуальні інституції" під приводом того, що в них була релігійна основа. Заборонялися й усувалися з культурної активності різдвяні та весняні цикли пісень, руйнувалася тисячолітня традиція гагі-лок і веснянок, оголошувалося "поза законом" свято Івана Купала. Знищувалися всі ті форми культурного життя, де люди збиралися разом, а державно-комуністичні органи не мали своєї зверхності

Сільські іконописці, котрі часто малювали не лише "образи", а й сюжети з української історії ("Козак Мамай") та замовні мальовидла, опинилися також поза "законом" комуністів.

Арешти діячів української культури ставали буденним явищем на період голодомору. Вони супроводилися масованою, добре продуманою пропагандою у пресі та по раді

Фатальну роль виконав лист Сталіна 26.04.1926 p., де різкій критиці піддані О.Шумський і М.Хвильовий. 11.1918 р. міністр віросповідань УНР А.Лотоцький виголосив декларацію про створення Української автокефальної церкви. При церквах були організовані "братства", які намагалися демократизувати церковне життя в Україні, домагалися церковних відправ українською мовою. Репресії проти УАПЦ розпочалися фактично з 1920 p.. Настав період масового терору проти укр.культури. Розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Основний наслідок доби — фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції, насильна зміна генотипу народної культури, що має кваліфікуватися як геноцид українського народу.

 

44 Діячі української культури в еміграції

Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Протягом десятиліть у діаспорі створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні.