План викладу матеріалу
1. Соціологія освіти.
2. Соціологія науки.
3. Соціологія культури.
Соціологія освіти.
Соціологія освіти – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.
Соціологію освіти почали виокремлювати із загальнофілософської, педагогічної проблематики і досліджувати специфічними методами на межі XIX–XX ст. Початок її становлення пов’язаний з творчістю Еміля Дюркгейма у Франції, Герберта Спенсера – в Англії. Поштовх її розвитку у США дали наукові дослідження Лестера Уорда (1841–1913) «Динамічна соціологія» (1883) і Джона Дьюї (1859–1952) «Школа і суспільство» (1899). Напередодні Першої світової війни тут почали з’являтися дослідницькі установи із соціологічних проблем освіти. У 1927 р. було створено Американське національне товариство, побачив світ спеціальний журнал із соціології освіти. У Німеччині соціологія освіти виокремилася в особливу галузь завдяки зусиллям Макса Вебера і Карла Манхейма.
Після Другої світової війни соціологія освіти остаточно виділяється в окрему галузь, дедалі більше соціологів обирають її як основу своєї професійної діяльності. При національних соціологічних асоціаціях засновуються секції соціології освіти, спеціальні журнали. Зростає увага до соціальних проблем освіти з боку Міжнародної соціологічної асоціації, яка, починаючи з ІІІ Міжнародного соціологічного конгресу 1956 p., постійно обговорює їх на своїх засіданнях. З 1971 р. при асоціації діє дослідницький комітет «Соціологія освіти».
Згідно з соціокультурним підходом навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти, що постає як загальна теорія освіти і як емпірична наука. Це дає змогу простежити динаміку освіти, особливості її взаємодії з іншими сферами суспільного життя, процес розвитку суб’єкта освіти.
Соціокультурний напрям зародився у 30-ті роки XX ст., одержав розвиток у концепції «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів П’єр а Бурдьє і Жан-Клода Пассерона і нині став основним у вітчизняній соціології освіти.
Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з’ясування її специфічних рис, до яких належать:
– соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;
– форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;
– групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;
– регулятори функціонування закладів освіти і суб’єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.);
– спеціальні методи освітянської діяльності – навчання, виховання;
– свідомо поставлені цілі;
– планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації;
– певний зміст освіти – наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу;
– ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;
– використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки;
– зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.
Система освіти – соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).
Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах.
Враховуючи різні погляди, можна вважати, що система освіти сформувалася внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності.
Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.
Соціальна функція освіти – роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.
Функція професіоналізації. Полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти.
Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта – це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади.
Згідно з теорією людського капіталу освіта – це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток.
У 1971 р. в США з’явилася книга Івана Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувалося скасувати обов’язкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям з’ясовувати освіту потенційних працівників, зобов’язавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі.
Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, згідно з ними, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізму система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.
Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов’язків.
З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі.
Функція загальноосвітньої підготовки. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації.
Науково-дослідна функція освіти. Загалом реалізація цієї функції зосереджена у вищій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обов’язки викладацького складу вищих навчальних закладів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фундаментальних, а згодом – і прикладних дослідженнях.
Сфера освіти охоплює всю життєдіяльність людей, соціальних груп – тих, хто навчається, навчає та обслуговує навчальний процес.
У західній соціології, наприклад, досить поширеною є теза американського соціолога, автора теорії «постіндустріального суспільства» Даніела Белла про те, що рівень здобутої людьми освіти є вирішальною передумовою їх соціального становища.
На думку прихильників функціонального підходу, навчальні заклади є своєрідними фільтрами, що допомагають молоді зробити вибір майбутньої діяльності. Представники «моралізуючих» концепцій, розвиваючи ідею Еміля Дюркгейма про те, що рівність в освіті принципово неможлива в суспільстві, заснованому на розподілі праці, розглядають систему освіти як хранителя і передавача «цінностей». Вони вважають, що соціальна структура зберігається й утримується школами через прийняття і прищеплення молоді панівної системи цінностей.
У 1980 р. американська дослідниця Маргарет Арчер спробувала модернізувати соціологію освіти, перетворити її на соціологію систем освіти, зосередившись на дослідженні їх походження і функцій.
На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти:
– демократизація всієї системи навчання і виховання;
– підвищення фундаментальності освіти;
– гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання;
– інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.
Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. 1974 р. у Москві зустрілися експерти ЮНЕСКО, які розглядали дослідження безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо.
Вітчизняна соціологія освіти вирішує такі завдання:
1. Теоретико-прогнозуючі, які полягають у виробленні теоретичних схем, програм освіти, напрямів інтеграції національної освіти в європейський, світовий освітній простір.
2. Дослідження впливу освіти на соціальне середовище, соціальну структуру, соціальну мобільність та ін.
3. Вивчення поведінки людини в системі освіти: її ставлення до інститутів освіти, наміри і запити, інтереси і мотиви щодо освіти.
Дослідження в цій сфері дають змогу визначити ефективність освіти, виявити проблеми та обґрунтувати оптимальні шляхи їх вирішення.
Соціологія науки
Наука – складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору.
З культурологічної – це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку.
З логіко-гносеологічної точки зору – це система знань, особлива форма суспільної свідомості, яка відрізняється від інших форм метою, глибиною, способом відображення світу.
З діяльнісної точки зору – це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань.
З практичної – це безпосередня виробнича, практична сила суспільства. Наука – це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки.
З інституціональної точки зору – це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток.
З інформаційної точки зору — це система, створена для збору, аналізу й переробки інформації.
В соціології науку визначають як соціальний інститут, який забезпечує виробництво, накопичення знань, а також їх використання в практичній діяльності.
Системою основних ознак науки є, по-перше, безпосередня мета науки – опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення, тобто теоретичне відображення дійсності; по-друге, прагнення отримати нове, істинне знання; по-третє, наукове знання має системний характер; по-четверте, об’єкти науки неможливо звести до реальних об’єктів, вони мають ідеальний характер; по-п’яте, наука має власну мову і засоби пізнання, тому наукова діяльність передбачає спеціальну підготовку суб’єкта, що пізнає.
Соціологія науки як самостійна галузь соціології зародилася на початку XX ст. на Заході і на першому етапі розвивалася в межах соціології знання, де поряд з вивченням релігії і філософії аналізувалися взаємозв’язки знання і соціальної системи. Становлення соціології науки як самостійної дисципліни пов’язують з ім’ям американського соціолога Роберта Мертона та його працею «Наука, техніка і суспільство в Англії XVII ст.», опублікованій у 1933 р.
За Р. Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать чотири принципи, що складають моральний імператив науки.
Принцип універсалізму всеосяжності характеризує об’єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності).
Принцип комуналізму (або все загальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням.
Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім’я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.
Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.
До перерахованих принципів іноді додають ще два: раціоналізм (прагнення зрозуміти все узагальнено і абстрактно); емоційна нейтральність (вимога з «холодною головою» відноситися до будь-яких стверджень).
Соціологія науки – галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціальною явища із суспільством та різними соціальними інститутами.
Передусім необхідно назвати фундаментальні праці одного із засновників наукознавства Джона Бернала, зокрема його книгу «Соціальна функція науки» (1938).
Серед численних концепцій західних соціологів яскраво виділяються два напрями. Представники одного з них (Парсонс, Мертон, Сорокін) акцентують увагу на ролі науки в духовній культурі, іншого (Огборн, Монсоров, Штенберг та ін.) – підкреслюють роль науки в матеріальній культурі, її взаємодію з технікою і виробництвом, виходячи з технологічного детермінізму.
На початку 70-х років у соціології науки розгорнулася критика мертонівської парадигми з позицій, що сформулювалися під впливом постпозитивістської методології і науки, насамперед праці Т. Куна «Структура наукових революцій», в якій наука розглядається як парадигма, прийнята співтовариством. На цій філософській основі стала формуватися відмінна від нормативної, так звана когнітивна соціологія науки, в якій когнітивна (пізнавальна) сторона науки ставилась у пряму залежність від соціальної. Цей напрям соціології науки зародився в Англії, де були розроблені її концептуальні основи і дослідницькі програми, загальною рисою яких було
Соціологічні проблеми науки характеризуються інтегральним, комплексним підходом до явищ, що вивчаються. Вони виникають на стику таких дисциплін, як філософія, історія науки і техніки, наукознавства, логіки і психології наукової творчості.
Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку і функціонування науки як цілісної системи, що входить до більш широкої соціальної системи.
Одна з особливостей вивчення соціологічних проблем розвитку науки полягає в тому, що їх не можна розглядати відірвано від процесу розвитку техніки.
Нині у світі існують два підходи в оцінці наукових досягнень: оптимістичний і песимістичний. Але з якого б боку ми не підходили до оцінки науки – оптимістичного чи песимістичного, ясно одне – науці, більше ніж будь-якій сфері людської діяльності, належить визначати образ майбутнього людства.
Ще одним важливим аспектом предмета соціології науки є аналіз взаємодії науки і виробництва. Йдеться про аналіз того, як взаємодіє з матеріальним виробництвом і технікою на різних етапах свого розвитку не «наука взагалі», а ті чи інші її структурні ланки.
Соціологія науки має своїм предметом і виявлення взаємодії науки і суспільства. Наука впливає на суспільство насамперед через свої технічні втілення.
Помітне місце в соціології науки займає проблема визначення соціальних функцій науки. Основними серед них є:
– вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність;
– підвищення ефективності всіх видів діяльності соціальних суб’єктів, насамперед у сфері виробництва;
– прогнозування науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків, вияв перспективних проблем, що підлягають розв’язанню та ін.
Предметом соціології науки є також різного роду механізми і процеси, які забезпечують: інтеграцію індивідів або колективів, що беруть участь у виробництві знань, тобто формування наукових співтовариств, різні форми включення їх до системи матеріального виробництва, освіти і соціального управління; взаємодію науки з соціальними процесами; диференціацію та інтеграцію наукових дисциплін тощо.
Основними напрямами соціологічного дослідження науки є:
– вивчення соціальних факторів інтенсифікації наукової діяльності;
– проблеми формування вченого і наукових колективів;
– забезпечення розвитку нових наукових напрямів у науці;
– соціальна структура наукових колективів;
– шляхи вдосконалення умов і організацій науково-дослідницької праці;
– соціальний статус наукового працівника і наукових дисциплін;
– мотивація наукової діяльності;
– професійна мобільність у науці;
– критерії оцінки наукової діяльності;
– співвідношення науки і культури.
Науково-технічний потенціал – це сукупність засобів і можливостей для постановки і розв’язання наукових та науково-практичних проблем (у тому числі й нових) національного, регіонального і міжнародного значення.
У зміст цього поняття входять такі показники:
1) чисельність вчених та інженерів у країні;
2) кількість та оснащеність дослідних інститутів;
3) виробництво наукових приладів, вимірювальних інструментів і спеціального обладнання;
4) мережа центрів наукової документації;
5) обсяг і чисельність національних наукових публікацій;
6) наукова термінологія (словники наукової термінології).
Соціологія науки виявила, що в наш час наукова революція (її слід відрізняти від революції в науці, яка являє собою процес докорінної зміни уяви, що склались в тій або іншій галузі знань) здійснюється в трьох основних напрямах:
– різко підвищується роль науки в суспільстві, її питома вага в суспільному виробництві;
– долаються перепони між наукою і виробництвом;
– зникають безодні, «білі плями» між галузями наукового знання.
3. Соціологія культури.
Соціологія культури – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві.
Сам термін «культура» («cultura») з’явився у Стародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. В кінці ХVIII ст., німецьким науковцем Іоганом Гердером (1744–1803) була здійснена інновація стосовно вивчення культури: він повів мову не про культуру, а про культури (у множині). Іншим важливим нововведенням, запропонованим дещо пізніше, стало характерне для Німеччини протиставлення культури і цивілізації.
Соціологічний аналіз культури започаткували ще О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгейм, П. Сорокін, У. Самнер та ін., самостійною галуззю соціології вона стає в 60–70-і рр. XX ст.
У більшості праць зарубіжних і вітчизняних соціологів культура розглядалась як епіфеномен соціального. Панувала ідея про так званий культурний лаг – відставання культури від розвитку суспільства. Ця ідея приховано регулювала ставлення соціології до культури, відсувала на другий план всю пов’язану з культурою проблематику.
Американські соціологи А. Кребер і К. Клакхон у своїй книзі «Культура» розділили всі зібрані ними визначення культури на шість основних типів:
– описові визначення, в яких акцент робиться на перелік всього того, що охоплює поняття культура. Згідно Е. Тейлора (родоначальника такого типу визначення культури), культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства;
– історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиція;
– нормативні визначення. Ці визначення діляться на дві групи. Перша з них – визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням, яке дає К. Уіслер, «спосіб життя, якого дотримується община або плем’я, вважається культурою». Друга група – визначення, які орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності. Наприклад, соціолог У. Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, поведінкові реакції) незалежно від того, чи йде мова про дикунів чи цивілізованих людей;
– психологічні визначення, в яких наголос робиться або на процес адаптації до середовища, або на процес навчання, або на формування звичаїв;
– структурні визначення, в яких увага акцентується на структурній організації культури. Тут характерні такі визначення: а) культура – це в кінцевому рахунку не більш, ніж організовані повторювальні реакції членів суспільства і б) культура – це поєднання навченої поведінки і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються за спадщиною членам даного суспільства;
– генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення. Ці визначення поділяються на чотири групи:
1) перша розглядає культуру як продукт або артефакт. «У найширшому розумінні слова культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють один з одним» (П. Сорокін);
2) друга наголос робить на ідеях. «Культура – це відносно постійний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення» (Г. Беккер);
3) третя підкреслює роль символів. «Культура – це ім’я для особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку ми називаємо «символізацією» (Л. Уайт);
4) четверта визначає культуру як щось, що виникає з того, що не є культурою. «Те, що відрізняє людину від тварини, ми називаємо культурою» (В. Оствальд).
У соціології виділяються такі основні функції культури:
– гуманістична (людинотворча), тобто розвиток творчого потенціалу людини, у всіх формах її життєдіяльності (головна функція);
– пізнавальна (гносеологічна), бо культура є засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної групи і окремої людини;
– інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок поколінь всіх часів;
– комунікативна – функція соціального спілкування, яка забезпечує адекватність взаєморозуміння;
– ціннісно-орієнтаційна, тобто культура задає певну систему координат, своєрідну «картку життєвих цінностей», в яких існує і на які орієнтується людина;
– нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою людини.
Емпіричний аналіз культурних цінностей може бути здійснений за такими аспектами:
– за суб’єктом – носієм культури виділяються суспільство в цілому, нація, соціальні групи, окрема особистість;
– за функціональною роллю культуру можна поділити на загальну, яка необхідна кожній людині, і спеціальну, яка необхідна людям тієї чи іншої професії;
– за походженням виділяють народну культуру (наприклад, фольклор) і професійну, яка створюється професіоналами і має авторство;
– за видами культури виділяють матеріальну (наприклад, культуру побуту, культуру виробництва матеріальних благ і т. д.) і духовну культуру (наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т. д.).
Під культурними універсалами, за Дж. Мердоком, розуміються загальні риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.
Культурний етноцентризм означає прагнення оцінювати інші культури з позиції своєї власної культури. Етноцентризм зв’язаний з ксенофобією – страхом і неприязню до чужих поглядів і звичаїв.
Культурним релятивізмом називається точка зору, згідно якої культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, в її власному контексті (У. Самнер) і як єдине ціле (Р. Бенедикт).
Культурні дослідження – це галузь досліджень на перетині соціології і інших соціальних і гуманітарних наук (культурології, філософії культури, історії, мистецтвознавства, етнографії, антропології та ін.).
Культурний капітал – це міра засвоєння індивідами пануючої культури в суспільстві в процесі освіти і самоосвіти.
Індустрії культури – термін, який недостатньо визначений за своїм обсягом і який зазвичай використовується для описування організацій, які беруть участь у виробництві популярної культури, тобто телебачення, радіо, книг, журналів і газет, популярної музики тощо.
Масова культура (або популярна культура) – це культура, сутність якої полягає в тому, що вона створюється з метою споживання, для розваг. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленням аудиторії, і за часом, тобто виробляється постійно, кожного дня. Ідея масової культури виникає ще в 20-х рр. XX ст. в межах концепції масового суспільства.
Субкультура – система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої в суспільстві культури, хоча і пов’язана з нею.
– Молодіжні культури, які часто розглядають як девіантні, розвиваються на основі прийняття молоддю своєрідних стилів в одязі і музиці, які відрізняють її від інших членів суспільства. Деякі соціологи розглядають таку практику як вираз опозиції пануючій культурі.
Контркультурою називається культура, яка знаходиться в стані відкритої конфронтації по відношенню до пануючої культури (термін контркультура був введений американським соціологом Т. Роззаком, який вивчив в 60-ті рр. XX ст. нетрадиційну поведінку молоді Заходу відносно політики, праці і сімейного життя). Характерними рисами контркультури були критика репресивності сімейного життя, заклики надати людям можливість «робити те, що вони хочуть», експерименти з різними наркотиками і пропаганда сексуальної свободи.
Соціологи виділяють декілька основних закономірностей в розвитку культури:
– Спадкоємність у розвитку культури (часова і просторова, позитивна й негативна).
– Залежність типу культури від природних та штучних умов життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.
– Нерівномірність розвитку культури, яка виражається у двох аспектах: а) розквіт і занепад культури не співпадає з епохами розквіту і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в економіці; б) самі види, елементи культури розвиваються нерівномірно. Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходиться українське кіномистецтво, бібліотеки, клубні установи, книговидання.
– Особлива роль особистості, людської індивідуальності в культурному процесі.
