Сім’ я являє собою об’єднання людей, пов’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, що ґрунтується на шлюбі та кровній спорідненості.
Соціологія сім’ї – спеціальна соціологічна теорія, що вивчає закономірності виникнення, функціонування й розвитку сімейно-шлюбних стосунків як соціального феномена у конкретних культурних і соціально-економічних умовах, що поєднують у собі риси соціального інституту і малої соціальної групи.
Об’єктом соціології сім’ї виступає сім’я у двох проявах: як мала соціальна група, тобто певна форма взаємодії людей, з одного боку, і як соціальний інститут, що регулює відтворення людини, – з іншого боку.
Предметом соціології сім’ї є закономірності та специфічні соціальні відносини, що виникають між сім’єю і суспільством, а також усередині сім’ї в процесі її становлення, функціонування і розвитку.
Шлюб – це історично змінна соціальна форма стосунків між чоловіком і жінкою, через які суспільство впорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, визначає подружні та батьківські права й обов’язки.
Виділяють такі соціальні особливості сім’ї як форми людської життєдіяльності:
1) соціально-історична зумовленість сімейних стосунків і сімейної організації;
2) існування сім’ї та її специфічна функція є наслідком об’єктивної потреби, пов’язаної з однією із найважливіших соціальних форм – створенням і відтворенням безпосереднього суспільного життя, з одного боку, а також із створенням самої людини і продовженням її роду – з іншого;
3) наявність у сім’ї, поряд із загальними для всіх соціальних явищ, рис і якостей, ряду специфічних соціальних особливостей, насамперед, кількісного складу сімейної групи, ступеня спорідненості, спільності побуту, взаємної моральної відповідальності тощо.
Умови життя сім’ї – це категорія, що являє собою сукупність об’єктивних та суб’єктивних чинників макро- й мікросередовища проживання сім’ї. До головних чинників макросередовища або загальних соціальних умов життєдіяльності сім’ї належать такі:
1. Соціально-економічні умови й відносини, зумовлені ступенем розвитку виробничих сил.
2. Соціальні умови й відносини, зумовлені соціальною структурою суспільства (тобто розмежуванням населення на групи, класи, верстви, а також за демографічною, етнічною, професійною і територіальною ознаками), яка характеризується суспільним розподілом праці і станом виробничих сил на певному етапі його розвитку.
3. Соціально-культурні (духовно-моральні) умови та відносини, що відображають систему існуючих у суспільстві правових, морально-етичних норм, цінностей та ідеалів, зразків діяльності й поведінки, які носять нормативний характер для сім’ї, а також засоби збереження та передачі соціальної інформації й соціального знання, доступність сім’ї до закладів освіти, культури, мистецтва, спорту, інших духовних цінностей суспільства.
4. Соціально-екологічні умови, що відображають природно-географічні та кліматичні особливості розміщення сім’ї, ступінь урбанізації і санітарно-гігієнічних умов її життєдіяльності, а також популяційну насиченість середовища існування сім’ї.
Ці загальні соціальні (об’єктивні) умови, або чинники макросередовища по-своєму впливають на життєдіяльність сім’ї, як правило, опосередковано, через її найближче соціальне оточення, або за допомогою чинників мікросередовища. До них належать такі компоненти, як ступінь урбанізації середовища безпосереднього поселення сім’ї (тип населеного пункту: місто, село, кількість жителів тощо), характеристика можливостей зайнятості населення (кількість підприємств, робочих місць, рівень кваліфікації, освіти тощо), демографічна структура, етнічні характеристики, кількісні і якісні показники розвитку інфраструктури середовища розміщення сім’ї (тобто наявність сфери обслуговування, дитячих, лікувальних, культурно-спортивних закладів тощо).
Структура сім’ї визначається всією сукупністю стосунків між її членами, включаючи, крім стосунків родинності, системи господарських та духовно-моральних стосунків, у тому числі владних, авторитету тощо. В історичній ретроспективі відомі подружжя двох видів: моногамні й полігамні.
Моногамія – це шлюб між одним чоловіком і однією жінкою. Полігамія – це шлюб одного чоловіка з кількома жінками, а різновидом полігамії є поліандрія – це шлюб однієї жінки з кількома чоловіками.
Залежно від сфери вибору чоловіка або жінки шлюби поділяють на ендогамні, тобто такі, які укладаються в межах власної, але більш широкої спільноти, наприклад у межах соціального класу чи касти, та на екзогамні, що укладаються між партнерами, які належать до різних соціальних груп.
За ієрархією престижу та влади у сім’ї виділяється патріархальна сім’я, де батько здійснює владу і користується найвищим авторитетом, і матріархальна сім’я, де влада належить матері. Існують також сім’ї егалітарні, переважно у сучасних суспільствах. Окрім того, сім’ї поділяються на патрілінеальні, в яких успадкування прізвища, майна, престижу і соціального становища відбувається по лінії батька, і на матрілінеальні, в яких успадкування відбувається по лінії матері. І, нарешті, розрізняються шлюби патрілокальні, які характеризуються тим, що молоде подружжя після шлюбу переходить у дім батьків чоловіка, і матрілокальні, коли молоде подружжя оселяється у домі батьків жінки.
Успішність функціонування шлюбно-сімейних стосунків (або сім’ї) – це категорія, що відображає якість її діяльності. Вона, по-перше, дає змогу проводити порівняння їх якісних характеристик у різних суспільних системах і в різні проміжки часу. По-друге, вона виступає як нормативна модель управління шлюбно-сімейними стосунками в суспільстві. Загалом критерієм успіху сімейно-шлюбних стосунків вважають: 1) міцність шлюбу; 2) суб’єктивне відчуття щастя у подружжя; 3) виконання бажань більш широких соціальних груп; 4) всебічний розвиток особистостей подружжя, а саме їхніх здібностей і активності, виховання здібних та активних дітей; 5) досягнення цілковитого взаєморозуміння, внутрішньої інтеграції подружжя, відсутність конфліктів і криз, викликаних антагонізмами між членами сім’ї.
Під способом життя сім’ ї розуміють усю сукупність тих видів життєдіяльності, які виконуються усіма разом або деякими із членів сім’ї чи одним із них, але від імені і для усієї сім’ї.
Етапи життєвого циклу сім’ї – це категорія, що характеризує динаміку розвитку сім’ї від моменту її формування й до розпаду.
Умови життя сім’ї, фази її розвитку, структура і зміни у внутрішньому житті залежать від змін у розвитку цивілізації, численних соціальних спільнот і суспільства в цілому. При цьому соціологічний підхід дослідження сім’ї має два головні напрями: у першому випадку сім’я аналізується як соціальний інститут, а у другому – як мала соціальна група.
Сім’ю як соціальний інститут вивчають тоді, коли є потреба виявити, наскільки спосіб життя сім’ї, її функціонування у визначених межах відповідає або не відповідає тим чи іншим сучасним критеріям.
При дослідженні сім’ї як соціального інституту насамперед вивчають: а) суспільну свідомість у сфері шлюбно-сімейних стосунків, узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення в різних економічних та культурних умовах, вплив суспільних потреб на характер відносин і спосіб життя сім’ї; б) причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім’ї в тих чи інших умовах; в) соціальний механізм зміни сімейних норм і цінностей; г) ефективність реалізації інститутом сім’ї своїх основних функцій у різних політичних, соціально-економічних і культурних умовах; д) співвідношення ідеальних моделей сімейних норм і цінностей та реальної поведінки членів сім’ї тощо.
Сім’ю розглядають як малу соціальну групу в тих випадках, коли досліджують стосунки між конкретними індивідами, які власне і становлять сім’ю. Сім’я як мала соціальна група якісно відрізняється від інших груп.
При аналізі сім’ї як малої соціальної групи доцільно виділяти два основних типи характеристик: 1) характеристику групи, а загалом – мету й завдання сімейної групи, склад і структуру сім’ї, її соціально-демографічний склад, групову згуртованість, групову діяльність, структуру влади й комунікацій в сім’ї тощо; 2) характеристику зв’язків та стосунків сімейної групи з більш ширшими соціальними системами в межах соціальної структури суспільства: функції сім’ї стосовно суспільства, цілі, завдання та функції стосовно індивіда, сімейні цінності, норми, зразки поведінки тощо.
Ґендерна соціологія
Фемінізм – науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.
Першими зробили спроби обґрунтувати рівноправність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск’є, які обстоювали право жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча.
Першим документом фемінізму вважають «Декларацію прав жінки та громадянки», написану француженкою Олімпією де Гуж у 1791 p., в якій було заявлено, що жінка має такі самі права на свободу, володіння власністю, як і чоловік.
Наприкінці XVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім старанням журналістки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувся перший з’їзд американських феміністок-суфражисток, на якому було висловлено протест проти дискримінації жінок, прийнято Декларацію прав жінок. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму.
У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями:
– суфражизм (англ. suffrage – виборче право) – рух за надання жінкам права обирати;
– гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності;
– марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. У зв´язку з цим окремого жіночого питання не існує, воно вирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Цей напрям найпоширенішим був у Росії. Головний ідеолог його – Олександра Коллонтай (1872–1952).
Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світової війни жінки здобули виборче право), а також об’єктивні чинники – війна, повоєнне відродження – призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себе майже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книга француженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 p.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторка обстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога жіночого руху – визнати рівноправність жінки, яка не є другою статтю.
Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, основними ідеями якого є:
– боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони є однаковими), а за рівні можливості;
– виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття;
– прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для суспільства.
У 60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму:
1. Ліберальний. Основні вимоги його – ліквідація дискримінації жінок, законів, що обмежують їх права. Нерівність жінок є наслідком упередженості та неосвіченості, що можна подолати розвитком освіти та спеціально зорієнтованими урядовими реформами. Одна з теоретиків цього напряму Бетті Фріден у роботі «Містичне жіноче» акцентувала увагу на жінці передусім як на особистості, а вже потім як на дружині та матері.
2. Радикальний. Виходить з того, що головним злом, яке породжує нерівність жінок, є чоловічий шовінізм. Тому необхідно зруйнувати все створене чоловіками, передусім державу. Теоретик цього напряму Мері Дейлі закликала до «священної боротьби проти чоловіків».
3. Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукт капіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічого контролю.
Спільним для всіх напрямів є зосередження на проблемі пригнічення жінок, а відмінним — підхід до з’ясування причин такого становища та бачення шляхів його подолання.
В Україні феміністські погляди стали поширюватися у XIX ст. Організаційно український жіночий рух оформився у 1884 р. заснуванням першого жіночого товариства у Станіславі (нині – Івано-Франківськ) і жіночого товариства О. Доброграєвої (Київ). Згодом було створено «Клуб русинок», «Гурток українських дівчат», «Жіноча громада», «Союз українок» та ін. Ідеологами українського жіночого руху вважають Наталю Кобринську, Софію Русову, Христю Алчевську, Ольгу Кобилянську.
Помітно активізувався український жіночий рух на початку XX ст.: великими тиражами виходили жіночі газети та журнали, активно розвивалися жіночі організації.
Становище жінки в Україні віддзеркалює процеси в усіх постсоціалістичних країнах. Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ратифікувала міжнародні акти, спрямовані на ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок»).
Проблеми жінок були системно проаналізовані на Всеукраїнській конференції «Стратегія четвертої Всесвітньої конференції з питань становища жінок і програма дій в Україні», що відбулася у 1996 р. в Києві й підкреслила необхідність ліквідації нерівності між чоловіками та жінками у сфері влади, виступила за прийняття відповідних державних рішень. Сучасна ґендерна політика розвивається за такими напрямами:
– рівноправність у зайнятості та навчанні;
– сервісний контроль за дітьми;
– контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності;
– юридична та фінансова незалежність жінок;
– протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.
Соціобіологічна парадигма. На думку її представників (Е. Вілсон, Д. Бараш), біолого-анатомічні відмінності зумовлюють протилежні соціальні статуси й ролі чоловіків та жінок, що виявляється у відповідних формах поведінки.
Структурний функціоналізм. Ґрунтується на тому, що окреслення ґендерних статусів на основі статевовікової спеціалізації відбувалося одночасно з формуванням людської цивілізації.
Марксистська та неомарксистська концепції. Представники її вважають, що стосунки між чоловіками та жінками мають історичний характер, тобто не завжди були однаковими.
Згідно з неомарксистськими теоріями нерівність між чоловіками та жінками полягає у природі капіталізму, яка заперечує свободу статевого вибору.
Теорія конфлікту. Видатний її представник Р. Коллінз вважає, що статева нерівність зумовлена конфліктом між чоловіками (панівна група) та жінками (залежна група). В основі цього панування – підкорення чоловіками жінок заради сексуального задоволення.
Символічний інтеракціонізм. Сутність цієї концепції полягає в тому, що ґендерні ролі є продуктом цивілізації та формуються у процесі взаємодії людей, а статеві статуси та ролі є наслідком постійного внутрішнього діалогу людини з узагальненим представником іншої статі.
Ґендерна соціалізація є процесом засвоєння ґендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведінки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок.
Первинна ґендерна соціалізація людини починається з моменту народження, коли батьки та інші дорослі навчають дитину її ролі хлопчика або дівчинки. Свою статеву належність вона усвідомлює вже в 1,5 року, дворічна вже знає свою стать, у 3–4 роки свідомо розрізняє стать, часто асоціюючи її з зовнішніми ознаками, наприклад, з одягом. У 7–8 років поглиблюється статева диференціація поведінки (різні інтереси хлопців і дівчат, різні ігри та партнери, стилі поведінки).
Ґендерна ідентичність формується різними способами: внаслідок позасвідомого наслідування дитиною поведінки людей своєї статі; намагань поводитися відповідно; спілкування з друзями (дітьми) своєї та протилежної статі; під впливом навчання і заохочення певної поведінки дитини дорослими. До 20 років завершується первинна гґндерна соціалізація, одним з головних агентів якої є родина.
Ґендерні стереотипи — механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію ґендерних ролей від покоління до покоління.
Вивчення їх почалося у середині 50-х років XX ст., коли американські соціологи Мак Кі та Шерріфс визначили типово чоловічий та типово жіночий образи. На їх думку, типово чоловічий образ – це сукупність рис, пов’язана із соціально необмеженою поведінкою, компетентністю, раціональними здібностями, активністю і результативністю. Жіночий характеризують соціальні й комунікативні навички, теплота, емоційна підтримка.
Ще одним важливим питанням зі сфери наукового аналізу ґендерної соціології є насильство щодо жінок. У повсякденному житті поширені такі форми насильства проти жінок, як домашнє, сексуальні домагання на робочому місці, зґвалтування, примушення до заняття проституцією, торгівля жінками.
Залежно від місця здійснення визначають такі рівні насильства:
1. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в сім’ї: нанесення побоїв, сексуальний примус щодо дівчат, зґвалтування жінки чоловіком, експлуатація (примус до непосильної праці), постійні образи та знущання.
2. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в суспільстві: зґвалтування, сексуальні домагання й залякування на роботі, в навчальних закладах та інших місцях, торгівля жінками, примушення до заняття проституцією.
За іншою класифікацією виділяють такі форми насильства: сексуальне; домашнє, або родинне; емоційне насильство (образи, лайка, докори, зневажливе ставлення, невиправдані ревнощі, погрози, ігнорування, маніпуляція, звинувачення, формування почуття провини); насильство на роботі; фізичне насильство (побиття жінок, ляпаси, викручування рук, штовхання тощо); економічне насильство (заборона на працю поза оселею, відмова в грошах або надання недостатньої кількості грошей, відбирання грошей або приховування доходів); вербальне насильство (окрики, брутальність, брудна лайка, нецензурні вирази); використання дітей проти матері (залякування тим, що вона більше не побачить своїх дітей, заяви, що вона погана мати і буде відчувати себе винною щодо «кинутих» дітей, використання дітей для передачі погроз); лінгвістичний сексизм (дискримінація з використанням мовних зворотів); обмеження свободи поведінки (ізоляція від навколишнього середовища, перешкоджання у спілкуванні з друзями та родичами, заборона запрошувати додому своїх знайомих).
Ґендерні студії увійшли до наукового обігу в західноєвропейських країнах, США і Канаді на початку 80-х років XX ст. А ще в 60-ті роки поняття «ґендер» в сучасному розумінні – «співвідношення людей різної статі», «соціальний конструкт статі» – було невідоме і вживалось лише на позначення граматичної категорії, яка дослівно перекладається українською мовою як «рід».
Англійським відповідником поняття «стать» є «sex». Традиційно воно використовувалось на позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті роки XX ст. соціологи запропонували розрізняти поняття «sex» і «gender», оскільки, крім біологічних відмінностей, між чоловіками і жінками існує поділ на соціальні ролі, форми діяльності.
Вважається, що вперше термін «гендер» був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і ґендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968). «Ґендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать.
Під ґендерним підходом розуміють:
а) окрему ґендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей;
б) універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві;
в) загальнометодологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.
Ґендерна соціологія – галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.
Поняття «ґендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «sex», a соціальну – «ґендер».
Не пов’язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus – чоловічий; тут – мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina – жінка, самка; тут – жіночність). Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos – двостатевий).
Термін «сексизм» (лат. sexus – стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків. На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняття «патріархат» як системи взаємопов’язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. Сучасні суспільства теж патріархальні, відрізняються лише ступенем та особливостями соціальної нерівності, зумовленої соціальним статусом чоловіків і жінок, тобто гендерних нерівностей. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно пов’язаний з ґендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей).
