Соціологія громадської думки

Соціологія громадської думки – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні.

Предмет соціології громадської думки – закономірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. Її об’єкт – громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

Термін «громадська думка» (англ. pablik opinion) вперше застосував у 1159 році англійський державний діяч лорд Джон Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим.

Громадська думка – специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

Як соціальний феномен, громадська думка має такі сутнісні характеристики:

– вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;

– формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;

– постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;

– її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;

– може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;

– часто є конфліктною.

Постає громадська думка у двох вимірах:

– як оцінне судження – йдеться про те, що громадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об’єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи людей щодо подій, явищ соціальної дійсності;

– як важлива соціальна інституція суспільства – у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (державному, регіональному, муніципальному тощо).

Громадська думка може бути використана у регулюванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких:

– Соціальні процеси, відносини.

– Економічні процеси, відносини.

– Політичні процеси, відносини.

– Духовні, ідеологічні процеси, відносини.

Громадська думка є складним, чітко структурованим феноменом. її суб’єктом (носієм) є певні групи населення. Так, для полстерів (особи, які регулярно проводять опитування громадської думки) суб’єктами громадської думки є респонденти, які становлять більшість у межах вибірки або певної соціальної категорії громадян, які потрапили до неї.

Виразниками громадської думки можуть бути як окремі індивіди (політичні діячі, журналісти, письменники), так і групи людей. Носієм, суб’єктом громадської думки може бути органічно цілісна група людей, що дає змогу розглядати досліджуване як цілісне, відносно самостійне утворення.

Суб’єктами громадської думки можуть бути як соціальні утворення, що постали на ґрунті специфічних об’єктивних умов життя, розподілу праці, так і спільноти, утворені масовою комунікацією, ідеологічними чинниками тощо.

Об’єктом громадської думки є конкретні явища, проблеми, теми, щодо яких може бути висловлена думка громадськості. При встановленні об’єктів громадської думки беруть до уваги:

– загальну здатність суджень громадської думки віддзеркалювати соціальну реальність, відображати події цієї реальності;

– формальні критерії, за якими певне явище, подія, проблема стають об’єктом громадської думки: суспільний інтерес, доцільність, дискусійність, компетентність.

Засоби, форми впливу громадської думки на суспільне життя реалізуються її функціях, які виявляються у двох тісно пов’язаних між собою вимірах.

Горизонтальний вимір громадської думки. Виявляється в урегулюванні різноманітних стосунків між індивідами в соціальних спільнотах.

Оціночна функція. Пов’язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси.

Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.

Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур.

Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню.

Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів.

Вертикальний вимір громадської думки. Передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції.

Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.

Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем.

Функція тиску на владу. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.

Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов’язковий характер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо.

Реалізуються вертикальні функції явно і латентно (приховано), стосуючись загалом залучення громадськості до взаємодії з владними структурами та її участі у виробленні, прийнятті, виконанні управлінських рішень щодо соціальних проблем суспільства.

Опосередковані канали висловлювання громадської думки. Специфіка їх полягає в тому, що громадська думка висловлюється не прямо, а після певної «обробки» з використанням проміжної фігури (ретранслятора), якою найчастіше є засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення, Інтернет), а також сфера освіти тощо. їм властиве навмисне чи ненавмисне втручання у зміст громадської думки, певне коригування її. Ненавмисне коригування відбувається внаслідок впливу на оприлюднення громадської думки, специфіки функціонування певних засобів масової комунікації, фігури ретранслятора.

Прямі канали висловлювання громадської думки. Забезпечують можливість висловлювання громадської думки прямо, безпосередньо, без проміжних ланок. Йдеться про висловлювання її за допомогою прямих контактів населення з управлінськими структурами (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо).

Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки. Це дослідження громадської думки із застосуванням соціологічних методів. За правильного методичного та організаційного їх забезпечення вони є надійними джерелами громадської думки, оскільки забезпечують об’єктивність, репрезентативність отриманої інформації. Застосування їх дає змогу дослідити громадську думку в динаміці завдяки повторним опитуванням населення з тих самих проблем; зробити порівняльний аналіз громадської думки різних прошарків населення (за статевими, віковими, регіональними ознаками тощо); виявити певні тенденції її функціонування з певних проблем.

Вивчення громадської думки було започатковано у США в XIX ст. Ініціатива у проведенні опитувань належала власникам журналів і газет, які завдяки цьому розширювали коло своїх читачів, збільшували тиражі видань. Вони увійшли в історію під назвою «солом’яні опитування», оскільки ще не були науковими, не мали чіткої методики, вибірки, а тому нерідко видавали неточні прогнози.

На початку XX ст. інтерес до неї значно зріс, започаткувавши новий етап у практиці її дослідження, розвиток якого відбувався двома напрямами. Передусім він стосувався вироблення теоретичних засад формування, функціонування та вивчення громадської думки. У різних країнах світу стали з’являтися наукові спроби з’ясувати цей феномен, виокремити його суб’єкт та об’єкт, дослідити механізми та чинники його формування тощо. Найпомітнішими серед них були праці Габріела Тарда «Громадська думка і натовп» (Франція), А.-Л. Лоуелла «Громадська думка і народний уряд» (США), В. Хвостова «Громадська думка і політичні партії» (Росія), Фр. Гольцендорфа «Роль громадської думки в державному житті» (Німеччина), Ф. Тьонніса «Критика громадської думки» (Німеччина). Тоді почалося масове вивчення громадської думки у США та інших країнах, яке характеризували такі особливості:

– вироблення та опрацювання інструментарію, який, з одного боку, вимірював саме громадську думку, а з іншого – мінімально впливав на відповіді респондентів;

– вироблення та використання науково обґрунтованого вибіркового методу, внаслідок чого значно скорочено кількість респондентів, терміни опитувань, затрати на їх проведення;

– використання методів математичної статистики, теорії ймовірності, що значно підвищило надійність і точність опитувань громадської думки;

– створення спеціалізованих інститутів вивчення громадської думки, центрів акумулювання інформації з проблем ринку, реклами, споживання товарів, послуг тощо.

Нині найсоліднішу репутацію в міжнародних професійних колах має Американський інститут громадської думки, заснований у 1935 році Дж. Геллапом, який здійснює опитування щодо політичних, економічних, соціальних проблем, міжнародних, екологічних та расових питань, здійснює маркетингові дослідження та дослідження комунікативної поведінки населення країни.

На вітчизняних теренах дослідження громадської думки були започатковані у другій половині XIX ст. за ініціативою місцевих органів врядування та губернських газет. Стосувалися вони читацьких уподобань.

Наприкінці 50-х років заявила про себе соціологія громадської думки. У 1958 р. у колишньому СРСР була створена Радянська соціологічна асоціація, після чого почали формуватися різноманітні дослідницькі структури. Органи політичного і соціального управління стали виявляти інтерес до інформації, здобутої внаслідок опитувань населення. З 1960 р. при газеті «Комсомольська правда» було засновано Інститут громадської думки.

У 60-ті роки в наукових працях Б. Грушина, А. Уледова та інших уперше в радянській соціологічній думці було окреслено предметну сферу соціології громадської думки. Це відповідно позначилось на реаліях української соціології, розвиток якої тоді відбувався у межах радянської науки.

Тільки наприкінці 80-х років було створено Всесоюзний центр дослідження громадської думки під керівництвом Т. Заславської, який у багатьох містах мав регіональні відділення (в Україні – у Києві, Дніпропетровську, Львові).

В останні роки почали діяти опитувальні центри на базі Інституту соціології НАН України, Національного університету «Києво-Могилянська академія». Неабиякий авторитет мають дослідження вітчизняних реалій, здійснені Центром «Соціальний моніторинг», Українським інститутом соціальних досліджень, «СОЦІС – Геллап» (Соціологічна служба в Україні «Геллап – Міжнародний»), Фонду «Демократичні ініціативи», соціологічних лабораторій Київського, Дніпропетровського, Харківського, Одеського, Львівського національних університетів. Дослідженням проблем ринку та маркетинговими дослідженнями займаються USM (Українські опитування та дослідження ринку), УМГ (Українська маркетингова група), приватні опитувальні центри.

Наприкінці XX – на початку XXI ст. в Україні відбувається інституціалізація громадської думки (становлення її як соціальної інституції).