Методи розв’язання конфліктів:
1. Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлікту здійснюється у чіткій відповідності з нормами закону, у том числі – міжнародного права. Важливим чинником, що впливає на результативність завершення конфлікту є участь у його регулюванні третьої сторони – медіатора.
Медіація – вид діяльності, що полягає в оптимізації за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікту.
Медіаторство може бути офіційним (формальним) і неофіційним (неформальним). Офіційними медіаторами виступають міждержавні організації (ООН), окремі держави, державні правові інституції, державні комісії тощо. Неофіційними медіаторами бувають відомі особи, представники релігійних організацій, неформальні лідери, сусіди, друзі тощо.
Залежно від впливу медіатора на рішення конфліктуючих сторін соціологія конфлікту визначає такі його ролі:
– третейський суддя (авторитарна роль, має найбільші можливості щодо визначення варіантів вирішення проблеми);
– арбітр (має значні повноваження, але сторони можуть не погодитися з його рішенням та опротестувати його);
– посередник (більш нейтральна роль; маючи певні знання, він забезпечує конструктивне обговорення проблеми, прийняття рішення залишається за конфлікт антами);
– помічник (не втручається у полеміку щодо змісту проблеми та прийняття рішення, забезпечує організацію переговорів та зустрічей);
– спостерігач (своєю присутністю утримує сторони від порушень домовленостей, агресії).
2. Стратегія виходу з конфлікту.
Компроміс – часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони.
Співпраця – конструктивне розв’язання проблеми конфлікту на основі взаємного корегування його суб'єктами своїх цілей, позицій, узгодження інтересів.
Домінування — задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сторін за рахунок іншої шляхом нав’язування їй вигідного для першої сторони рішення.
Пристосування – вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної – залежності від нього, незначущості проблеми, з приводу якої виник конфлікт, загроза великих збитків у разі подальшого відстоювання своєї позиції тощо.
Профілактика конфліктів – сукупність напрямів, засобів та методів управління соціальними організаціями, що зменшують ймовірність виникнення конфліктів.
Основні напрями діяльності з профілактики конфліктів:
– oптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій;
– коригування поведінки членів організації у відповідності з загальноприйнятими в організації нормами та правилами;
– створення сприятливого соціально-психологічного клімату.
Коротко правила безконфліктної поведінки:
– прагніть адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникайте упередженості в оцінці дій своїх опонентів;
– спробуйте оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору вашого опонента;
– уникайте звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;
– контролюйте свої емоції та закликайте протилежну сторону діяти аналогічно;
– спонукайте свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв’язання конфліктної ситуації;
– перевіряйте об’єктивність інформації, пов’язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.
Тема 5. ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ ТА СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ
План викладу матеріалу
1. Етносоціологія.
2. Соціологія релігії.
Етносоціологія
Етносоціологія (грец. ethnos – плем’я, народ) – галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем’я, народність, нація) з метою з’ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.
Предмет – взаємозв’язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними. Об’єкт – особливості етнічних виявів соціального. До найважливіших проблем, які вона досліджує, належать:
– етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;
– етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;
– зв’язок національних чинників із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо;
– соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;
– сутність міжнаціональних конфліктів;
– етномовні процеси (білінгвізм тощо).
Найпоширенішими є так звані примордиалістеькі концепції, що поділяють думку про первинний (примордиальний) характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності як суспільного явища.
Соціобіологічний підхід. Описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв’язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв’язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти. Одним з яскравих представників цього підходу є російський історик Лев Гумільов (1912–1992), який стверджував, що етнос є природною формою існування людини.
Еволюційно-історичний підхід. Пов’язує етнос, етнічність не з біологічними аспектами існування, а з певним соціально-історичним контекстом. Етноси відмінні один від одного не стільки біологічно, скільки культурою, мовою, системами ідентичностей тощо.
Загальноприйнятим для такого погляду є тлумачення етносу, сформульоване відомим російським дослідником Ю. Бромлеєм.
Етнос – усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі).
Інструментальний підхід. Його прихильники, орієнтуючись на сучасне становище народів, пояснюють збереження етнічної ідентичності людей потребами подолання відчуження, що виникає в сучасному суспільстві у зв’язку з посиленням масової культури, зниженням традиційної системи цінностей, прагматизацією буття.
Конструктивістський підхід. В основу його покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак – расових рис, фізіології, «уписуваності» у ландшафт. Для цього потрібні певні «доктринальні», ідеологічні конструкції, які породжуються свідомою діяльністю інтелектуальної еліти – письменників, вчених, політиків.
В етносоціології як окремій науковій галузі існують власні методологічні принципи.
Зокрема, В. Хрущ пропонує принципи, яких потрібно дотримуватися при зіставленні різних націй:
1. Принцип обґрунтованості та достовірності.
2. Принцип порівняння та зіставлення значимих величин.
3. Принципи історично-гносеологічного підходу.
4. Принцип соціального підходу.
Природний експеримент в етносоціології вперше був запропонований американським психологом Р. Лап’єром у 1934 р., який отримав назву «парадокс Лап’єра». Він подорожував Америкою з молодим подружжям китайців. За час подорожі вони зупинились у 67 готелях і пообідали в 184 ресторанах. Їм лише один раз відмовили у прийомі.
Через шість місяців, що минули з часу їхньої подорожі, Р. Лап’єр розіслав 250 листів власникам тих самих готелів і ресторанів з єдиним питанням: як вони ставляться до того, що представники китайського етносу будуть їхніми відвідувачами? Р. Лап’єр отримав 92 % негативних відповідей. Таким чином було зафіксовано невідповідність реальних дій та словесних відповідей.
Майже одночасно з аналізом етнічних взаємовідносин за допомогою природного експерименту почалось лабораторне вивчення етнічних стереотипів. Першим таким дослідженням вважається експеримент проведений у США в 1933 р. В. Катцем і Д. Брейлі.
Прикладом дослідження порівняльного аналізу асоціацій може бути вивчення етнічної специфіки асоціацій, де стимулами використовували назви кольорів. Схема проведення дослідження свідомості та етнічних стереотипів дуже проста: піддослідному називають слова-стимули, серед яких є назви етнічних груп (бажано у множині) – «росіяни», «українці», «роми» та інше, залежно від мети досліджень.
Асоціативний експеримент проводиться, як правило, на великій вибірці, і на основі отриманих даних будується таблиця частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул. Найбільша кількість однакових реакцій на один і той самий стимул-назву етнічної групи і буде визначати етнічний стереотип.
Народність – мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.
Нація – особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.
Визначаються основні етнічні та культурологічні ознаки нації:
1. Мова.
2. Політична та економічна діяльність на спільній території.
3. Релігія.
4. Етнічна ідентичність – відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.
В антропології та етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Відповідно була сформульована концепція чотирьох головних варіантів акультураційних стратегій.
Інтеграція (лат. integratio – поповнення, відновлення) – орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність.
Асиміляція (лат. assimilatio – уподібнення) – витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості.
Сегрегація (лат. segregatio – відокремлення) – спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень.
Маргіналізація (лат. marginalis – межа, узбіччя) – ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.
Здебільшого етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена на рівні етнічних стереотипів.
Етнічний стереотип (грец. stereos – твердий і typos – відбиток) – стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.
Термін «стереотип» щодо соціальних явищ був запроваджений американським дослідником В. Ліппманом у 20-ті роки XX ст. і передбачав схематизоване, культурно зумовлене сприйняття навколишньої реальності, що дає змогу спрощувати процес світосприйняття, економлячи при цьому зусилля людини.
Етнос – тип культурної спільноти, яка приділяє значну увагу спільному походженню та історичній долі і вирізняється з-поміж інших подібних спільнот однією або кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою. Це тип культурної спільноти.
Український науковець Ольгерд Бочковський зазначав, що етносом можна вважати тільки той народ, що живе патріархальним життям і йому властиве лише почуття родинної спорідненості, але він не володіє тим, що характеризує націю – національною свідомістю.
Процес етнізації або набуття етнічності особою можна представити такими складниками:
– генетичне наслідування;
– вплив родини, найближчого соціального оточення;
– засвоєння рідної мови;
– засвоєння головних елементів етнічної культури: традицій, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань тощо;
– вплив етнічно забарвлених елементів повсякденної побутової культури;
– взаємодія з іншими культурами, усвідомлення диференціації на «ми» і «вони».
Із соціологічної точки зору, раса – це категорія людей, які вважаються соціально відмінними на підставі їх генетично успадкованих фізичних характеристик.
Етнічна група – це категорія людей, соціальна відмінність яких є результатом культурної спадщини, яку вони поділяють.
До титульних належать нації(домінантна група), що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню.
Соціологи визначають групу меншин як таку групу людей, чий фізичний вигляд або культуральна практика відрізняє їх від домінуючої групи та робить їх такими, що зазнають нерівного поводження.
Офіційна статистика зовсім не бере до уваги людей, що належать до міксантів, тобто до людей, що є нащадками двох або більше етнічних груп.
Головна особливість упередження полягає в тому, що воно базується на узагальненнях, що ігнорують відмінності між індивідами.
Упередження не обов’язково поєднується з дискримінацією, тому що міжособові стосунки не обов’язково будуються на єдності ставлень та дій.
Не тільки приватні особи вдаються до дискримінації. У повсякденному функціонуванні інститути суспільства також можуть вдаватися до дискримінації членів деяких груп. Це соціологи називають інституціональною дискримінацією.
Націоналізм – теорія і практика етнічних відносин, які ґрунтуються на самоідентифікацїі нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.
Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нормою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.
Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи.
Політичний націоналізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. separatus – окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами.
Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.
Національне питання – форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).
Дифузний націоналізм пов’язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус.
Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:
Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.
Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).
Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етнонаціональних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).
Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська Республіка).
Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових «європейських» цінностей.
Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:
– право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);
– право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);
– право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);
– право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);
– право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;
– право на використання досягнень сучасної цивілізації.
Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною окремою нацією прав на існування та розвиток.
Соціологія релігії
Соціологія релігії – галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.
Предмет соціологи релігії – сукупність структур, процесів, пов’язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп. Об’єкт – релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проблем – з’ясування того, що належить до поняття «релігія».
Однак найчастіше в соціології поняття «релігія» вживається в таких значеннях:
1. Сукупність поглядів на світ і людину в її ставленні до Бога; знання, що не потребують доведень, а приймаються на віру. Це – світоглядний компонент релігії.
2. Взаємозалежна щодо «священного» система емоційно забарвлених переконань і дій, що виражають ставлення до надприродних сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті (релігійний культ), визначають позицію і вчинки в особистому та громадському житті. Таким є діяльний, культовий компоненти релігії.
3. Сукупність заповіданих Богом ідеалів, цінностей, норм, правил поведінки, які повинна сповідувати релігійна людина. У цьому виявляє себе нормативний компонент релігії.
4. Об’єднання релігійних людей у громади й організації (церква, секта, чернечий орден, особливі групи професійних служителів культу), їх адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, єпархія в християнській церкві). Йдеться про організаційний компонент релігії.
Релігія – система вірувань, ритуалів, дій окремих індивідів, груп, спільнот, зумовлених вірою в існування надприродного, священного і реалізованих у певних соціальних нормах, статусах, ролях, звичаях, розпорядженнях, стандартах поведінки, соціальних позиціях.
Центральна тема соціології релігії – взаємодія релігії та суспільства.
Теологія розглядала соціологічні дослідження як засіб досягнення релігійної мети. Соціологія вбачала свій професійний інтерес у дослідженні релігії як соціального і культурного феномену.
Соціологія керується принципом, сформулюваним Е. Дюркгеймом: соціальні феномени повинні бути поясненими завдяки соціальним категоріям.
Початок формування соціології релігії як наукової дисципліни припадає приблизно на середину XIX ст. її виникнення зумовили процеси в європейському суспільстві, започатковані епохою Просвітництва й антифеодальними буржуазними революціями.
Німецький філософ Іммануїл Кант (1724–1804) одним з перших обґрунтував можливість розглядати релігію з позицій наукового мислення: розум має сильніші аргументи, ніж ті, якими послуговується церковна доктрина і Святе Письмо. Кант обстоював самостійність людини та людського розуму, який реформує, раціоналізує історичну релігію, визнаючи при цьому соціальну корисність «природної», «розумної» релігії як основи морального порядку в суспільстві.
Філософ О. Конт вважав, що в дослідженні соціального життя важливо з’ясувати засади соціального порядку, а відповідно й соціальну роль релігії. Згідно з його вченням про соціальну динаміку, заснованим на еволюційних засадах, суспільство долає три стадії розвитку, аналогічні періодам людського життя, – дитинство, юність і зрілість.
Ідея органічної єдності соціальної системи та її еволюційного прогресу була центральною в соціології Г. Спенсера. У руслі цих принципів соціальна думка в Англії вивчала релігію не як основу соціального порядку і не як головну перешкоду на шляху соціального прогресу.
Е. Дюркгейма справедливо вважають одним з основоположників соціології релігії (основна праця – «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система Австралії», 1912). Він прагнув відкрити спільну для всіх релігій структуру, абстрагувався від вищих форм релігії, оскільки вбачав у ній інститут, нерозривно пов’язаний людським існуванням в його соціальному аспекті. У своїх дослідженнях, в яких переважали емпіричні, етнографічні елементи, Дюркгейм зосередився на трьох взаємопов’язаних темах.
1. Загальна теорія суспільства, в якій релігії як інтегруючому соціальне життя чиннику належить центральне місце.
2. Спеціальна теорія суспільства – соціологія релігії, – в межах якої він намагався пояснити появу релігійних уявлень.
3. Етнологія релігії – теорія, що пояснює власне релігію австралійських аборигенів.
Помітний внесок у становлення соціологічного дослідження релігії зробив К. Маркс. Одна з особливостей теорії Маркса полягає в поясненні історичної природи релігії як породження змінних соціальних умов, в основі яких – привласнення чужої праці, соціальна нерівність, коли свобода одних означає поневолення інших. За класової боротьби релігія виступає як ідеологія, є її ранньою формою. Звідси походить соціальна функція релігії, насамперед ідеологічна. Релігія живить соціальний конформізм (пристосовництво), викликаючи ілюзії («опіум народу»), і через це може бути гальмом суспільного прогресу або стимулювати соціальний протест, виступаючи як революційний рух.
М. Вебер вважав, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки регулюються смислом, який у них вкладають люди. Головна функція релігії – раціоналізація людської діяльності. Тому вона володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, яким би не було її спрямування. Вебер розглядав релігію передусім як чинник соціальних змін. Значною мірою його концепція соціального розвитку заснована на поняттях харизми і пророцтва.
М. Вебер разом з німецьким філософом, теологом Ернстом Трельчем (1865–1923) розглядав дихотомію (роздвоєність) «церква – секта», типологію релігійних організацій. Вдавався він і до аналізу діяльності релігійних спільнот у загальносоціологічних категоріях, розробив понятійний апарат соціології релігії, яким вона користується й нині.
Еволюційний підхід до релігії як соціального інституту знайшов втілення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Белла. Ця класифікація, охоплюючи всі історичні форми релігії, виділяє п’ять рівнів її розвитку:
Примітивні релігії. До них належать тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси – деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посередника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все плем’я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місце розселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом).
Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). їх характеризують: персоніфікація богів та перехід від зооморфізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропоморфізму (богів уявляють схожими на людей не тільки зовнішньо, а й за поведінкою – наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, воюють); поява посередника між богами та людьми (шамани), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласницьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній силі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов’яни); політеїзм (багатобожжя), поява державних, національних форм релігії та її обмеженість державними кордонами.
Історичні релігії. На цьому рівні відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсальність (не пов’язані з певною соціальною чи національною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за національністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам – через виконання релігійного ритуалу, буддизм – через духовне самовдосконалення, християнство – через виконання заповідей).
Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відмежування релігії від суспільства) та приватизацію релігії (релігія переміщується з публічної сфери в приватну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному світосприйняттю.
Сучасні релігії. Цей рівень представляють модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти – мормони, свідки Єгови; неосхідні культи – рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об’єднання – церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об’єднання), а й модифіковані варіанти традиційних релігій; секуляризація свідомості (у свідомості людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуалізація релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обирати, у що і як вірити, до якої релігійної організації належати).
Релігійна група – соціальна спільнота, що утворюється в процесі відправлення релігійних обрядів.
Сукупність таких груп утворює релігійну організацію.
Релігійна організація – форма соціальної організації, об’єднання послідовників певного віросповідання, її характеризують ієрархічність соціальних статусів учасників.
Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає релігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Церковна громада складається із священства та мирян. З інституціалізацією релігії церкви перетворюються на еклесію – релігійну організацію, що охоплює все суспільство.
Секта виникає як опозиція щодо панівної церкви чи релігійного напряму. Вона є організацією меншості, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. Релігійне сектантство характеризують:
– претензії на винятковість віровчення, культу, організації;
– самоізоляція, замкнутість усередині релігійних громад;
– відмова від багатьох аспектів суспільного життя;
– психологія вибраності, непримиренності щодо інакодумця;
– сувора дисципліна у виконанні всіх розпоряджень секти;
– категоричні претензії керівників на роль «небесних обранців» – «вчитель», «гуру», «месія», «живий бог» та ін.
Соціолог Г. Беккер ввів до типології релігійних організацій два нові елементи – деномінацію і культ. Деномінацію він розглядає як секту на одній з вищих стадій її розвитку, здатну до компромісів щодо прийняття нових членів, яка намагається вбудуватися у соціальну систему. До протестантських деномінацій в Україні належать євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської, адвентисти сьомого дня, свідки Єгови, лютерани та ін.
Протилежним щодо деномінації є культ – група, згуртована навколо харизматичного керівника. Уперше це поняття в сучасному значенні застосував Е. Трельч, який поділяв релігійні групи на церкви, секти і культи. Богослов’я трактує культ як єресь, релігієзнавство – як групу людей, об’єднаних навколо конкретної інтерпретації віросповідних джерел, соціологія – як відокремлену релігійну групу, що не відповідає нормам даного суспільства.
Одним з різновидів культу є таємні товариства – асоціації, мета, порядок членства, ритуали і навіть існування яких законспіровані та розкриваються тільки посвяченим.
Американський соціолог релігії Ч. Глок запропонував узагальнений варіант теорії розвитку релігійних груп, вважаючи передумовою їх виникнення стан депривації, який породжує в індивіда (групи) почуття власної знедоленості порівняно з іншими індивідами (групами), а також намагання подолати її. Виділяють п’ять типів депривації:
– економічна – виникає через нерівномірний розподіл доходів у суспільстві та обмежене задоволення потреб індивідів (груп);
– соціальна – зумовлена схильністю суспільства оцінювати якості, здібності деяких індивідів (груп) вище, ніж інших;
– організмічна – пов’язана з індивідуальними недоліками людини – фізичними вадами, каліцтвом тощо;
– етична – спричинена ціннісним конфліктом, що виникає через суперечність з ідеалами суспільства ідеалів окремих індивідів (груп);
– психічна – постає внаслідок утворення в індивіда (групи) ціннісного вакууму – відсутності значущої системи цінностей, відповідно до якої вони могли б організувати життя.
