Проаналізуйте зміни в соціальній структурі українського суспільства в ХІV-ХVІІІ ст

Тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію соціальної структури Гетьманщини аж до початку XVIII ст. Так і не отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету — шляхти польських часів — і нової групи — козацької старшини і знаті. Багато шляхтичів, що колись підтримали повстання Хмельницького, наполягали на визнанні своїх колишніх політичних і соціальних привілеїв, одержаних за Переяславською угодою 1.Але соціальна революція 1648 р. підірвала їх колишню силу. Багато шляхтичів було вбито або вигнано з України. Навіть ті, хто зберіг свої маєтки, втратили безкоштовну робочу силу в особі селянина. В районах, найменше охоплених повстанням Хмельницького, шляхта зберегла свої колишні прерогативи. Так, на Стародубщині — північній частині Гетьманщини,— місцева шляхта визнала нову козацьку адміністрацію і продовжувала користуватися з праці селян.Але навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало станового лідерства шляхти у суспільстві. Новий державний організм був породженням козацького війська і козацької верстви. І тільки ставши козаками, шляхтичі зберігали свою колишню владу. На тойчас серед козацького війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також прямо протилежні їй елементи. Більше того, лояльна Хмельницькому шляхта була не настільки численною, щоб заповнити новий військове-адміністративний апарат. Неспроможна контролювати політичні важелі суспільства, вона переставала існувати як єдина еліта. У кращому випадку, стара шляхта могла сподіватися тільки на злиття з тією соціальною групою, що виконувала ці функції, тобто з козацькою старшиною і знаттю.Формування нової однорідної еліти проходило повільно і болюче. Постійні війни і соціальні чвари фактично винищили те, що зародилося в епоху Хмельницького. Наступне покоління козацької старшини, що вийшло з низів, заклало підвалини для існування більшстабільної еліти. За часів правління гетьманів Івана Самойловича (1672—1687) й Івана Мазепи (1687—1709) з’явилася набагато згуртованіша група землевласників, що за соціальним становищем і способом життя наближалася до шляхетства. Ця нова шляхта складалася з нащадків «старої» шляхти, нащадків козацької старшини, що належала до реєстру ще за польських часів, і нової старшини. Нова шляхта мала свою формальну організацію — Значне військове товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», що перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», що підпорядковувалися полковникові Хоча градації у Значному військовому товаристві визначали не військовий чи адміністративний, а соціальний ранг, фактично від них залежало призначення на всі посади, тому найвищі урядовці набиралися з числа перших двох категорій. Навіть не перебуваючина службі в українській адміністрації, від нової шляхти вимагалося виконання специфічних функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під час татарської загрози. В свою чергу, нова шляхта одержала право власності на маєтки і брала участь у вирішенні державних справ, ввійшовши до гетьманських рад. Нова шляхта була також під особливою судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман, військових товаришів — тільки Генеральна військова канцелярія, а значкових — тільки полковник.

Впродовж XVIII ст. Значне військове товариство перетворювалося на замкнутий стан. За часів свого розквіту в 60-х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно 300 з них представляли місцеву аристократію, ще 500 — середній прошарок; решта — 1300—1500 — складалася з дрібних урядовців та землевласників 1. Ця нова верства почала називати себе «шляхтою» і вимагати — безуспішно — визнання російською владою тих своїх прав, які вона мала в польські часи. Українці не допускалися до кадетських корпусів, оскільки, на думку російського чиновництва, у «Малоросії немає благородних» А відтак вони були позбавлені можливостей зробити військову або цивільну кар’єру. На думку імперських чиновників, даровані царем за часів Хмельницького грамоти, що підтверджували шляхетство, визнавалися тільки для тих, хто міг підтвердити свій шляхетський стан ще перед 1654 р. Найнеприємнішим для української нової шляхти було те, що з 1722 р. росіяни автоматично отримували дворянство після досягнення певної позиції в «Табеле о рангах». В Гетьманщині ж навіть найвищі посади цього не гарантували. Отже, українська нова шляхта змагалася за рівноправність українських і російських посад і рангів, а також за визнання і підтвердження її імперського дворянського статусу. Але в межах Гетьманщини влада, багатство та привілейований юридичний і соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканими.Козаки, що становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця XVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян 1.Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були бути вповні готовими до війни, їм,як правило, не діставалося нічого. Інколи, в час тривалих військових кампаній, козаки одержували якусь винагороду, але, щоразу надовго відриваючись від господарства, вони погіршували своє економічне становище. Обдертий до останньої нитки козак, мріючи уникнути майбутньої військової служби, часто продавав свою землю і йшов в наймити до землевласника. Цей процес прискорювався і загострювався через ненажерливість козацької старшини й знаті, які з метою придбання козацької землі і посад нерідко вдавалися донезаконних дій. Але окремі козаки накопичували неабияке багатство, вступали до Значного військового товариства і, таким чином, ставали частиною нової шляхти. Наверх пробивалися одиниці, донизу котилися тисячі, і це зменшило козацьке військо Гетьманщиниз 60 тис. в 1650 р. до ЗО тис. у 1669 р. і 20 тис.— 1730 р. Занепокоєний цим, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків. Це викликалося потребами імперії залучити максимальну кількість козаків для ведення війни проти Османської імперії. Так, указами 1723 і 1728 рр. козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ 1739 р. обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі господарства 1, але ці заходи не торкнулися головної проблеми — залежності козаків від землі. Нова шляхта могла проходити військову службу, оскільки вона мала достатньо землі і жила з безплатної праці селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати аналогічні обов’язки, вони потребували економічної підтримки з боку держави або іншої соціальної групи.

Певною мірою про це йшлося в одній з найбільших царських реформ 1735 р. Усі козаки були поділені на дві групи — «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків 2. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншимивід звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.
У XVIII ст. з’явилася ще одна категорія козаків — «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося,— це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватись ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку 3. Однак козацький підсусідок все ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов.Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків 4.

Цифри свідчать про те, що багато козаків не скористалися вповні козацькими правами і вольностями, хоча й залишалися законними членами козацького стану. Більшість з них частково або повністю платили податок, а інші ставали залежними від землевласників, потрапляючи в таке соціально-економічне становище, що фактично прирівнювало їх до селян.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численне селянство. Однак саме вони забезпечували економічний фундамент української і російської влади в Гетьманщині. Сплачуючи нарівні з селянами державні податки, міщани, однак, мали більше майнових прав, були заможнішими і мали вищий статус. Жителям міст з магдебурзьким правом надавалося самоврядування, решта міщан одержали обмеженішу автономію. Під подвійним тягарем української і російської адміністраціїмуніципальна автономія зазнавала серйозних утисків. Не визнаючи економічної важливості міст, козацькі зверхники — за винятком гетьманів Самойловича і Мазепи — виключали міщан з будь-якого політичного життя Гетьманщини. Козацька адміністрація постійно брала на себе функції муніципальних установ, а менші містечка переходили у власність нової шляхти. як з економічного, так і з політичного погляду, міщани відчували себе дуже непевно. Українські міста були маленькими, деякі з них практично не відрізнялися від сільських поселень. Оскільки маноріальна економіка була здебільшого самодостатньою, потреба в спеціалізованих послугах, які могли запропонувати міщани, обмежувалась. Достаток багатьох міщан так само залежав від обробки полів, як від ремесла чи торгівлі. У більшості міст виникали цехи, діяв заможний купецький патриціат, але їм підрізали крилаконкуренти з-поза міст — нова шляхта і козаки і навіть клір, що займався виробництвом і торгівлею, не сплачуючи жодних міських або державних податків. Заможні російські та грецькі купці мали можливість господарювати ефективніше за своїх українських колег. Слаборозвинуті грошові відносини, великі податки, вороже ставлення козацької влади, внутрішня і зовнішня конкуренція,— все це перешкоджало переростанню міщан в окрему соціальну групу і сприяло їх поступовому занепаду. У 60-х рр. XVIII ст. правовий «міщанський» статус мали всього-на-всього 34 тис. осіб 2.

Підніжжя соціальної піраміди становили селяни. Свого часу багато з них були звільнені від кріпацтва внаслідок повстання Хмельницького. Більшість сіл, що колись належали польським магнатам або Короні, стали тепер «вільними військовими селами». Селяниперебували під виключним контролем козацької адміністрації, яка ними управляла і збирала податки.
Але не всі села були «вільними». Ще гетьман Богдан Хмельницький роздавав монастирям грамоти на володіння селами. У північній частині Гетьманщини шляхта від польських часів, що тепер служила козацькій державі, зберегла свої маєтки і своїх селян. Так само деякі управи теж володіли селами. Ці землевласники діставали від козацької адміністрації грамоти з підтвердженням «звиклого послушенства» селян.
Навіть села, що вже були звільнені, недовго залишалися такими. Вони, хоча й тимчасово, надавалися «на ранг» козацькій старшині за її службу. Теоретично села мали відходити назад до скарбниці після того, як їхній власник втрачав військову посаду, аледуже скоро вони перетворилися на спадкові володіння еліти. «Тимчасові» грамоти на володіння також вимагали «послушенства» від селян. На перших порах селянина змушували працювати на землевласника лише час від часу, але поступово ці обов’язки розширилися іселяни виявилися фактично закріпаченими 1. У 60-х рр. XVIII ст. на державних «посполитих землях» проживало всього 25 тис. селян, тоді як приблизно 465 тис., фактично половина чоловічого населення Гетьманщини, жили у приватних маєтках, що належали новійшляхті й монастирям 2.
Але селянин все ще не був кріпаком. Він міг поміняти пана, піти в одне з небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податися в степ, за межі Гетьманщини. Справді, українські землевласники, колонізуючи незаймані землі, спокутували селян оселятися там, на деякий час звільняючи їх від податків. Але юридично права селян на вільні переходи і землю поступово урізалися. 1727 р. центральна українська влада прийняла рішення, згідно з яким, перейшовши до іншого господарства, селянин втрачав усі права на своєколишнє майно і одержував лише свої особисті речі 1. 1738 р. російський уряд заборонив переміщення селян між Слобідською Україною, Гетьманщиною і Росією 2. 1760 р. внаслідок численних скарг про втечі селян гетьман Розумовський також видав спеціальний указ, що регулював свободу пересування 3. Згідно з ним, селянам, які міняли власників, дозволялося забирати з собою лише особисті речі; жодний землевласник не міг прийняти до себе селянина без письмової згоди колишнього власника; останній був зобов’язанийна вимогу видавати таку згоду. Постанови Розумовського майже повністю скасували можливість селянських переходів. Власник міг просто не дати такої згоди, і для селян єдиним виходом залишалася втеча. Таким чином, через 100 років після звільнення український селянин знову юридично і економічно опинився в залежності від землевласника.
Духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від решти населення автономною адміністрацією йсудочинством, духівництво звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.
Особливу роль в економічному і культурному розвитку Гетьманщини відігравали ченці. Їх ряди постійно поповнювалися за рахунок шляхтичів, козаків, міщан і навіть селян. Монастирі володіли величезними маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці. В середині XVIII ст. їм належало 10 тис. маєтків, або 17% усіх землеволодінь Гетьманщини 4. Контролюючи вищі учбові заклади і друкарні, ченці фактично монополізували вищу українську культуру.

Парафіяльні священики мали право одружуватися, і парафії часто переходили від батька до сина.Оскільки священики обиралися громадою і мали право на приватне володіння, їх ряди поповнювали козаки, міщани і — інколи — нова шляхта. Перехід проходив в обох напрямках, адже діти священиків також займали посади в військовому уряді. Тут слід згадати про Івана Самойловича — сина священика,— що став гетьманом.
Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала клірові головне шляхетське право — використовувати працю селян. Монастирі, а не окремі ченці, розпоряджалися селянами, закріпленими за їхніми маєтками ще до повстання Хмельницького. У XVIII ст. священики дістали право використовувати працю селян. Пізніше, коли зросла кількість синів священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів — священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали козаками 1.Цим законом українська адміністрація визнавала певні зв’язки, що існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха — нерідко серед місцевого населення,— автоматичне надання шляхетського статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.

Впродовж сторіччя після повстання Хмельницького українське суспільство зазнало значних змін. Зникла стара шляхта — її нащадки розчинилися в новій еліті. Остання захопила маєтки, жила з примусової праці селянства, перейнявши пізніше стару назву нобілітету — шляхта. І навпаки: селянство, звільнившись від кріпацтва під час повстання, було знову прикріплене до землевласників. Частина козаків, хоча й зберегла окремі привілеї, також перейшла на становище закріпаченого селянства. Оскільки селяни й зубожілікозаки становили більшу половину населення, Гетьманщина насправді перетворювалася у країну «панів і селян», що відповідало характеру соціальних взаємовідносин у тодішній Східній Європі і, зокрема, в Росії.

Незважаючи на еволюцію, структура українського суспільства все ж таки дуже відрізнялася від російського. Якщо в Росії понад 90% населення становили селяни — державні, або кріпаки,— то в Гетьманщині половина населення належала до іншої соціальної категорії.
Більшість з них були козаками, майже всі вони обробляли землю і мало чим відрізнялись від селян. Але правова відмінність між козаком і селянином була цілком реальною і визначеною. Велика кількість виборних козаків вповні користувалася своїми козацькими правами і вольностями, тоді як підпомічники посідали їх принаймні теоретично. Так само міщани, які як соціальна група переживали занепад, користувалися обмеженим самоврядуванням, а в окремих випадках — привілеями магдебурзького права. На противагуросійському клірові, священнослужителі Гетьманщини претендували на шляхетський статус, який іноді частково визнавався. Нарешті, селяни вважалися скоріше залежними селянами, ніж кріпаками, хоча можливості переходів були суворо обмежені і вони знову опинилися рід владою панів.

31. Проаналізуйте культурні надбання українського народу в ХVІ-ХVІІІ ст.Покажіть поступове знищення української автономії російським самодержавством.

Дестабілізуючими чинниками стали: падіння Візантійської імперії в XV ст.,
що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки;
відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячен
ня й окатоличення після укладення Люблінської та Берестейської уній;
татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та
технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що
давало змогу ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на
історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чин
ником. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гума
ністичної думки в Україні. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили
культурне обличчя українських земель.
У ХVІ– ХVІІ ст.ст. завдяки діяльності таких видатних церковних й
культурних діячів як Йов Борецький, Петро Могила відроджуються мона
стирі як осередки освіти, літописання, книжності, друкарства, образотвор
чого мистецтва тощо. Серед найбільш відомих – КиєвоПечерський,
Межигірський, Мгарський, ГустиноТроїцький. Пожвавили свою освітню
діяльність й протестанти (Виникла нагальна потреба в організації середньої та вищої
школи в Україні, яка б за рівнем викладання не поступалася західним і
водночас готувала національно свідомі кадри.
У 1578 р. в Oстрoзi кoштoм князя К.Острозького пoчинaє дiяти Ост
розька колегія, у якій викладаються сім вiльниx мистeцтв – грaмaтика,
aрифмeтика, гeoмeтрiя, aстрoнoмiя, музика, ритoрика й дiaлeктика.
Нoвoввeдeнням стaлo вивчeння грaмaтики трьox мов
Великого значення для розвитку культури в Україні мало поширення
друкарства. Першою в Україні друкованою книгою вважається «Апостол»,
надрукований у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Того ж року він над
рукував «Буквар». У 1581 р. в Острозі Федоров друкує знамениту «Острозьку
Біблію», першу повну друковану православну Біблію. Услід за першими
друкарнями виникають інші: в Галичині, на Поділлі, Києвщині, Волині.
Активно розвивається література. У ХVІ ст. першість належала літературі
релігійній. Поряд з перекладною теологічною літературою, з’являються
твори вітчизняних авторів (П.Могили, П.Русина, Г. Тичинського). На
прикінці ХVІ ст. у зв’язку із Берестейською унією особливого розвитку
набула полемічна література, ідейний зміст якої був спрямований за чи
проти полонізації українського народу, насадження католицтва та унії.
Полеміку започаткували єзуїти Б.Гербест та П.Скарга, виступаючи за унію.
Їхніми опонентами стали І.Вишенський

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до
оспівування традицій Київської Русі. Для мистецтва цього часу характерним є відхід від візантійських зразків
та канонів (у XVXVI ст.ст. в іконописі постаті святих набувають рис
індивідуальності, передається динаміка руху, у живописі наприкінці
XVI ст. з’являються нові жанри – портрет, історичний живопис, зростає
інтерес до пейзажу. Виникають такі жанри світської музики, як побутова
пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супро
водом. У 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі
переростає в традицію українського вертепу. В архітектурі зароджується та
розвивається стиль бароко.
Нові
Покажіть поступове знищення української автономії російським самодержавством.Перехід І. Мазепи до шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана І. Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Так, з’явилась ще одна структура, що відстоювала інтереси Росії.
Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Вся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії: він призначив на полковничі посади своїх прихильників, провів ряд заходів по впорядкуванню старшинського землеволодіння, вжив заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини, впорядкував українську торгівлю, підпорядкував гетьманській владі місто Київ, реорганізував судову систему, добився повернення запорожців, почав проводити заходи по кодифікації права на Лівобережній Гетьманщині.
Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано "Правлінню гетьманського уряду". В часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана.
Ним став брат Олексія — Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750-1764 рр.) українські справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. Він домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, почав скликати з’їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя Гетьманщини. Спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та обмундирування і через створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.
З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об’єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. козацькі полки перетворюються на полки карабінерів, Указом 1783 р. українське селянство було остаточно закріпачене. А в 1785 р. жалувана грамота дворянству, підписана Катериною II, поширювала всі дворянські права та привілеї на українську старшину.
Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво, як суспільну верству України, було знищено.
Українська старшина, що була основною панівною верствою в Гетьманщині, не вчинила скільки-небудь помітного опору ліквідації старого суспільного устрою, оскільки її приватновласницькі інтереси не були порушені.
Таким чином, в кінці ХVІІІ ст. долю України вирішували без участі українського народу більш сильні сусідні держави. Уже під кінець ХVІІІ ст. Гетьманщина і Запоріжжя попали під владу Росії. Російська імперія поступово поглинала землі колишньої української держави.
Внаслідок першого поділу Польщі майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського і Подільського воєводств загарбала Австрійська монархія. Ці землі увійшли до т. зв. королівства Галичини і Льодомерії із центром у Львові.
Отже, під кінець ХVІІІ ст. одна за одною втратили свою самостійність усі автономні області України. Український народ змушений був знову пристосовуватись до нових умов життя. Україна вступила в період бездержавності, а її народ виявився штучно розчленованим між двома монархіями.