Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.За автономії у Речі Посполитій велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав
ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними
собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети.У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природним (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.), виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князівство» чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство». Можливо, ці ідеї й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали
безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу булла згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити — при своїй владі чи чужій,— було справою другорядною. В якості найбільш реальних покровителів розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у 1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-х років з нею підписується нова угода, згідно з якою вона бере Військо Запорізьке під свій захист..Проте через поширену серед українців
ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою.Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.
На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.
8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини
25. Порівняйте Зборівський (1649 р.), Білоцерківський (1651 р.), Переяславський (1654 р.) та Гадяцький (1658 р.) міждержавні договори, якими визначалися правовий статус, соціально-економічні, політичні права Гетьманщини.
Зборівський договір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.
За умовами цього договору:
Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.
У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.
Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.
Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.
Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.
ЗБОРІВСЬКИЙ ДОГОВІР
8(18) серпня 1649 р.
21 січня 1648 року Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на польську залогу на острові Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від польського контролю, притягнуло запорожців на бік Хмельницького, обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготовка ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливий був договір, який Хмельницький уклав з Туреччиною, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримців мав допомогти козакам.Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти Хмельницького. Не сподіваючись поважніших труднощів, польські полководці — Великий гетьман М. Потоцький і польський гетьман М.Калиновський— поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Близько 10 000 повстанців оточили польський 6 000 авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем Xмельницький з кримцями розгромив головне польське військо, керівники якого потрапили в кримський полон.Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і польськими шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом князя Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Польське військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, католицьким духівництвом і євреями, чимало яких допомагали польській шляхті.
Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих німецьких жовнірів) проти Xмельницького. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, князь Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати головним полководцем польських сил, не мав належного контакту з наступаючим польським військом. Певні своєї перемоги, польські полководці дозволили Xмельницькому зайняти дуже вигідні позиції біля Пилявців. У бою, який відбувся 23 вересня 1648, повстанці вщент розгромили польське військо. Військо Xмельницького, перейшло на західноукраїнські землі й на початку листопада 1648 облягло Львів. Деякі козацькі відділи дійшли до етнічно польських і білоруських земель, де також вибухли антишляхетські й антипольські повстання. Ідучи назустріч проханням українських міщан, Xмельницький покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. На той час Хмельницький мав з собою виснажене 30-тисячне військо, яке потерпало від епідемії чуми, не мало вдосталь провіанту, не мало змоги вести війну при зимових морозах. Також вагомою причиною відступу Хмельницького було те, що в разі взяття Замостя та подальшого просування війська територією Польщі, національно-визвольна війна мала вийти за етнічні кордони українців і перетворитись у загарбницьку. До того ж гетьман тверезо оцінив свої сили та міцність фортець, котрі йому необхідно було подолати по дорозі до столиці, тож він вирішив повернутись до Наддніпрянщини. 2 січня 1649 військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва.Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян ІІ Казимир у квітні 1649 перейшов у наступ проти Xмельницького. Головне польське військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а литовське військо, яким командував гетьман Литви князь Януш Радзивілл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея Xмельницький 10 липня оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян Казімір і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15 липня 1649, Xмельницький несподівано напав на короля і оточив його біля Зборова. Тим часом у червні й липні литовське військо майже дійшло до Києва, але козацько-селянські напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що Xмельницький остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадоволений великим зростанням українських сил, відтягнув свої загони і змусив Xмельницького почати переговори з поляками. 18 серпня 1649 року Xмельницький уклав з польською делегацією під проводом Юзефа Оссолінського Зборівську угоду.
У Xмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув ряд перемог, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.
Декларація ласки короля його милосты дана на пункти прошення Війська Запорізького:
1. Військо своє Запорізьке заховує король й. мил. при всіх давніх вільностях, згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим.
2. Що до числа війська, бажаючи вдоволити прошення своїх підданих і заохотити їх до служби собі і Річи Посполитій, позволяє король й. мил. мати війська Запорізького сорок тисяч, а спорядження реєстру повіряє гетьманові війська свого Запорізького, а тим щоб до реєстру вписувано козаків вважаючи на достойність, - хто б був до того здатний, в маєтностях шляхетських як і маєтностях королівських, з таким означенням міст: почавши від Дніпра з сеї сторони в Димері, Горностай полі, Коростишові, Паволочи, Погребищах, Прилуці, Винниці, Браславі, а з Браслава до Ямполя к Дністрови, і від Дністра до Дніпра розуміється, мають прийматися до реєстру козацького, а з другої сторони Дністра в Острі, Чернигові, Ромні, Ніжині – аж до московської границі й Дніпра. А що до дальших міст й. король. мил. і шляхетських, поза означеним в сих пунктах виміром, – то в них не мають бути козаки, одначе тому, хто схоче бути в козацтві і бути прийнятий до реєстру, вільно звідти вийти з усім майном на Україну без усякого панського гамовання. А се спорядження реєстру гетьманом війська Запорізького має бути відправлене щонайдальше до нового року свята руського, таким порядком: гетьман війська Запорізького має зладити поіменний реєстр всіх вписаних в козацтво за підписом руки своєї й печаттю військовою, а то для того, щоб ті що в козацтві – зіставалися при вільностях козацьких, а всі иньші аби підлягали замкам й.кор.милості, а в маєтностях шляхетських – панам своїм.
3. Чигирин місто так як єсть в своїх границях, при булаві війська Запорізького має бути завсіди, і теперішньому старшому війська Запорізького уродженому Богданові Хмельницькому надає король й. мил., роблячи його вірним слугою своїм і Річи Посполитої.
4. Що діялось під час теперішнього замішання за допустом Божим, все то має бути в забутю, і жаден пан не має чинити пімсти і карання.
5. Шляхті релігії грецької як і римської, хто яким будь способом пробував при війську Запорізькім, король й. мил. вибачає те все й проступок їх покриває, і коли під ким небудь випрошено щонебудь з маєтностей дідичних або ленних котрого інформовано, – з огляду що все те діялося в нинішнім замішанню, має бути скасовано соймовою конституцією.
6. Коронне військо, в тих містах, де будуть козаки з реєстрового спорядження, становищ своїх не має мати.
7. Жиди державцями, орендарями а ні мешканцями не мають бути в містах окраїнних, де козаки мають полки своїх.
8. Що до знесення унії в короні Польській і в. Кн.. Литовськім, також що до цілості дібр церковних і приналежних до них фундації, які здавна були, і всіх прав церковних – так як на найблизшім соймі буде з отцем митрополитом київським і духовенством обговорене і ухвалене, щоб на жаданнє отця митрополита і всього духовенства все було позволене, й. корол. милость готов дотримати, аби кожній тішився з прав і вільностей своїх, і місце в сенаті митрополитові київському й. кор. мил. позволяє мати.
9. Дігнітарства, уряди всякі в воєводстві Київським, Братиславськім, Чернігівськім й. кор. мил. обіцяє роздавати обивателям стану шляхетського грецької релігії згідно з давніми правами.
10. В місті Київі, тому що там єсть упривілейовані школи руські, отці єзуїти не мають бути фондовані там і по иньших містах українських, але де инде перенесені. Школи ж всі иньші, що там існують від давніх часів, мають бути ціло заховані.
11. Горілкою козаки не мають шинкувати, крім того що зроблять на свою потребу – се вільно їм буде продавати гуртом. Шинкованнє ж меду, пива й иньше має бути по звичаю.
Пункти сі мають бути затверджені на сеймі, а тепер всім непам‘ять, – згода й любов мають бути заховані між обивателями українськими й військом короля й. мил. Річи Посполитої Запорозьким.
Білоцерківський мирний договір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.
Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Польські дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік Василя Лупула, господаря Молдови. Xмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Xмельнцький у серпні 1650 вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.
Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдові, 50-тисячне польське військо несподівано напало 20 лютого 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Польська армія, у якій було близько 20 000 найманого німецького війська, набраного з ветеранів Тридцятирічнї війни, стала проти українсько-татарського війська. Але українське військо, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10 липня 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На початку серпня литовське військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Xмельницький зібрав 50 000 війська і 24 — 25 вересня вступив у тяжкий, але не вирішальний, бій з ворогом біля Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, підсумком яких була укладена дуже невигідна для Xмельницького Білоцерківська угода 28 вересня 1651.
Невдовзі по підписанні договору польські військові частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.
Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.
Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;
реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;
Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.
гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.
гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.
Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.
Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким. Через те що Військо його королівської милості Запорозьке з гетьманом і всією старшиною своєю визнали себе підданими його королівської милості і республіки, то, приносячи належну господу богу подяку за припинення і відхилення внутрішнього кровопролиття, яке досі тривало, ми, комісари, постановляємо:
1. Дозволяємо і призначаємо організувати реєстрове військо в числі двадцяти тисяч чоловік. Це військо гетьман і старшина повинні набрати і записати в реєстр, і вони мусять перебувати тільки в маєтках його королівської милості, що містяться у воєводстві Київському, не маючи нічого до воєводств Брацлавського і Чернігівського. А маєтки шляхетські мусять лишатися вільними, і в них реєстрові козаки ніде не повинні лишатись; а хто лишиться реєстровим козаком у числі двадцяти тисяч, той з маєтків шляхетських, які містяться у воєводствах Київському, Брацлавському і Чернігівському, також у маєтках його королівської милості, мусить переселитись у маєтки його королівської милості у воєводстві Київському, туди, де буде розташовано військо його королівської милості запорозьке; а хто бувши реєстровим козаком, буде переселятися, кожний такий матиме право продати своє майно без ніякої перешкоди з боку панів, а також старост і підстарост.
2. Вищезгадана організація двадцятитисячного реєстрового війська його королівської милості мусить починатися протягом двох тижнів від цього числа, а закінчитися до свят різдва. Реєстр цього війська за власноручним підписом гетьмана мусить бути відісланий до його королівської милості, і копія його вписана в книзі гродській київській. В цьому реєстрі ясно мусять бути записані реєстрові козаки в кожному місті по іменах і прізвиськах, і загальне число їх не повинно становити більше двадцяти тисяч; а які козаки будуть включені в реєстри, ті повинні лишатися при давніх звичайних своїх правах; ті ж, які не будуть включені в реєстр, мусять лишатися, як і раніш, у звиклому послушенстві, приписаними до замків його королівської милості.
4. Обивателі воєводств Київського, Брацлавського і Чернігівського, а також і старости самі особисто і через своїх урядників можуть вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою владу всі доходи, корчми, млини і судочинство; проте саме збирання податків з селян повинні відкласти до вищезгаданого строку, призначеного для закінчення реєстрів, щоб обрані в реєстр козаки тим часом переселились, а лишились тільки ті, що належать до стану селян. Те саме мусить бути і в маєтках його королівської милості, поки не буде вже відомо, хто лишається на правах козацьких, а хто приписаний до замка і підлягає селянським повинностям.
5. Чигирин на основі привілею його королівської милості мусить лишатися при гетьмані. Як теперішній гетьман, благородний Богдан Хмельницький, призначений і затверджений привілеєм його королівської милості, так і на наступні часи гетьмани повинні перебувати під старшинством і владою гетьманів коронних і мусять бути затверджувані привілеями.
Кожний з них, стаючи гетьманом, повинен дати присягу у вірноподданстві його королівській милості і Речі Посполитій. Всі полковники і старшини мусять призначатися за поданням гетьмана його королівської милості запорозького.
6. Релігія грецька, яку сповідає Військо королівської милості Запорозьке, також собори, церкви, монастирі і колегіум київський повинні
лишатися при попередній свободі, згідно з стародавніми правами. Якщо
хто під час колишніх заколотів випросив у власність якийсь маєток церковний або належний духовенству, то таке право власності ніякої чинності мати не може.
Переяславський договір
Переяславський договір - так умовно називають подія XVII століття, завершилося "приєднанням" земель контрольованих Військом Його Королівської Милості Запорізьким Речі Посполитої до Московської держави. В історіографії також згадується і інші назви цієї події - "Березневі статті", "Статті Богдана Хмельницького", "Переяславські статті", "Переяславі-Московський договір".
Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, з'явилися ознаки ослаблення і зневіри, і Xмельницький покладав щораз більшу надію на зовнішню допомогу. 1651–1652 він посилив зв'язки з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдова. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Туреччиною і Кримським Ханатом. Xмельнцький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним польським військом, з якого Xмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Xмельницького.Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне польське військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Xмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.Майже від початку повстання Xмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Xмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.
До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло російське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, а 6 січня 1654 р. – Б. Хмельницький.
За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава приїхала козацька старшина, яка підтримала рішення про приєднання до Росії. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були присутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промовою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських територій, про національне пригноблення українського народу і наголосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційні кандидати на цю роль: польський король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А найкращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.
Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький сподівався, що згідно із заведеною в Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони – українці присягнуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і поважати їхні права і привілеї. Проте В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає підданим. Розсердившись, Б. Хмельницький вийшов з церкви, пригрозивши взагалі ліквідувати угоду. Та Бутурлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втратити підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Переговори тривали два дні (9–10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою затвердить вільності (права) України.
Невдовзі після цього царські чиновники роз’їхалися по 117 містах приймати присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. Присягу дали 127 тис. воїнів. Однак старшини Полтавського і Кропивнянського полків відмовилися давати присягу, заявивши, що за котів (соболів) не продаватимуть душу, а московських послів побили. Проти союзу з Москвою виступили полковники Сірко, Богун, Гладкий, Гуляницький та ін. Богун і пізніше не дав присяги. Так само негативно ставилися до союзу України і Росії Київський митрополит Сильвестр Косов та інші представники вищого духовенства, бо незважаючи на спільність релігій українське православ’я відрізнялося від російського: українська церква підпорядковувалася Візантійському патріарху, а російська-російському.
Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті). Він передбачав права і привілеї української шляхти та козацької старшини; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації; право Війська Запорозького обирати гетьмана; право на невтручання царських воєвод у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вільностей; збереження прав київського митрополита; наявність військових застав на кордоні України з Польщею і козацької – у фортеці Кодак; захист України від нападів татар та ін.
Вільні вибори гетьмана, незалежний суд, власні фінанси, невтручання військової адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького, можливість закордонних зв’язків – це були політичні вимоги, які свідчили про те, що між Україною і Московською державою мали встановитися міждержавні відносини, при яких Україна зберігала б державну самостійність – як внутрішню, так і зовнішню – за умови певного контролю з боку царя як прожектора, за що йому належала відповідна грошова данина.
Під час переговорів у Москві після остаточної редакції грамоти Б. Хмельницького і “Статей” з 23 пунктів залишилося 11. Частину статей було об’єднано, а окремі ввійшли до тексту “Жалуваної грамоти”, яку цар передав Б. Хмельницькому посольством С. Зарудного. Більшість статей було прийнято без змін.
Питання про Березневі статті 1654 р. і оцінка угоди, що об’єднала Україну з Росією, були й лишаються предметом численних суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінали документів втрачені, збереглися тільки неточні чернетки, копії, переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом існувало п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права В. Сергєєвича, угода була персональною унією між Москвою та Україною, згідно з якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з історії російського права М. Дьяконов доводив, що, погоджуючись на “особисте підкорення” цареві, українці безперечно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була “реальною унією”. Російський історик В. Мякотін і український історик М. Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, згідно з якою сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внутрішні справи; українці ж зобов’язувалися платити цареві податки, надавати військову допомогу тощо. Історик В. Липинський стверджував, що угодою 1654 р. встановлювався тимчасовий військовий союз між Москвою і Україною. Таке тлумачення Переяславської угоди зустрічається в багатьох працях радянських учених і полягає в тому, що ця угода розглядається як кульмінаційний момент у багатовіковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що возз’єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648-1654 pp.
Аналізуючи договір, зазначимо, що Б. Хмельницький вважав його звичайним договором протекції: союзом із сильним сусідом для боротьби проти ворога, тим більше, що Україна на той час вже була визнана європейською державою, тобто суб’єктом міжнародних відносин. Як приклад наведемо слова шведського короля Карла X, сказані ним у 1656 p.: “Ми знали, що між великим князем Московським і народом запорозьким існує певний договір, але такий, який залишив свободу народу цілою і непорушною”. У 1657 р. послів Б. Хмельницького в Австрії вітали як вельможних і славних радників, котрі представляють славну і войовничу республіку. На жаль, у Москві це розуміли по-іншому. Згідно з Березневими статтями 1654 р. між Україною і Московською державою встановлювалися невизначені відносини. З одного боку, за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади, фактично в нього залишалися функції загальнодержавного управління. З іншого боку, московський уряд всупереч бажанням козацької старшини розширити і зміцнити українську автономію уміло й обережно перетворював Україну на звичайну провінцію Московської держави. У наступні роки Москва розпочала політику пригноблення українського народу, його закріпачення.
Б. Хмельницький скоро відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагався не брати участі в походах, які планував московський уряд. На початку 1656 р. Б. Хмельницький тяжко захворів. Навесні 1657 р. гетьманську владу він передав синові Юрію; 6 серпня 1657 р. Б. Хмельницький помер і був похований в Іллінській церкві в Суботові.
Важко переоцінити вплив Б. Хмельницького на українську історію. Проте діяльність його оцінюється неоднозначно. У більшості досліджень підкреслюється його роль у відновленні української політичної організації, у створенні могутнього високоорганізованого війська, у вихованні плеяди нових діяльних військових керівників, у відродженні почуття національної гордості українського народу, в організації його на визвольну боротьбу проти польської шляхти. Звісно, не обминули Б. Хмельницького невдачі, помилки й прорахунку але багато з них пов’язані з історичними обставинами. Тим часом провину за ці помилки багато істориків і письменників переклали тільки на Б. Хмельницького. Так, ще у XVIII ст. Григорій Сковорода писав про нього: “Будь славен во век, о муже, избранне Вольности отче, герою Богдане”. Український поет Т. Шевченко називав Б. Хмельницького “геніальним бунтівником”. Водночас у таких творах, як “Розрита могила”, “Стоїть в селі Суботові…”, “Якби ти Богдане, п’яний…”, Т. Шевченко негативно оцінює діяльність Б. Хмельницького за те, що той віддав Україну під владу Росії. У середині XIX ст. український історик М. Костомаров хвалив Б. Хмельницького за налагодження зв’язків із Росією і критикував за закулісні відосини з турками. Гостро критикував Б. Хмельницького український мислитель XIX ст. П. Куліш, на думку якого той начебто започаткував період смерті, розвалу, анархії і культурного занепаду України. У XX ст. М. Грушевський висловив сумнів щодо існування у Б. Хмельницького чітких цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися швидше обставинами, а не навпаки. Багато українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман прагнув створити фундамент української державності свідомо і послідовно, і без цих спроб відродити українську державу було б неможливо. Радянські історики схвалювали дії Б. Хмельницького, зазначаючи його роль як керівника повстання народних мас і особливо його роль в об’єднанні України та Москви. І все-таки ці оцінки треба узгодити з контекстом тієї доби – неоднозначної і суперечливої.
Отже, визвольна війна 1648-1654 pp. – яскрава і важлива сторінка в історії українського народу. Це був переломний етап, який змінив подальшу його долю. Характерними для цього періоду є не тільки військові успіхи, а й піднесення суспільної свідомості, творчих сил, економіки, завдяки чому український народ і зміг вести тривалу й важку війну з таким сильним суперником, як Річ Посполита. Тоді ж було створено військово-адміністративну систему, що проіснувала близько ста років
Гадяцький
Гадяцький договір — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.
16 вересня 1658 року в Гадячі за ініціативи гетьмана Івана Виговського було підписано Гадяцький договір. Він став однією з найважливіших подій у національно-державному самоствердженні українства, актуальною й у наші дні. Це засвідчив перший етап міжнародної наукової конференції «Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність», яка розпочалася в Полтаві. Конференція зібрала в стінах Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка провідних істориків України, Польщі, Канади, США, Росії. Захід відбувається під егідою Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної державної адміністрації.
Як наголосив під час урочистого відкриття наукового зібрання голова облдержадміністрації Валерій Асадчев, великої ваги правдивому відтворенню нашої історії надає Президент України Віктор Ющенко. Його Указ «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» дає підстави належно вшанувати Івана Виговського – одного із найвизначніших українських діячів середини XVII століття, політика, дипломата, державника, воєначальника. Саме Виговський розірвав Переяславську угоду з Московією, політика якої мала на меті обмежити всі державні права України, перетворити її на провінцію Московського царства. Неупереджений аналіз дипломатії гетьмана Івана Виговського робить можливим спростування імперської (царської й радянської) концепції щодо його «запроданства» та «полонофільства».«Орієнтація на Схід виявилась помилковою і небезпечною, тому тодішня українська еліта звернула погляди до системи європейської колективної безпеки. Чи не те саме відбувається й сьогодні? Історія переконливо доводить: Україна не може бути нейтральною, тільки вступ до європейських та євроатлантичних структур може гарантувати реальну незалежність нашої держави», – впевнений Валерій Асадчев.Подібну думку висловив і Зенон Когут, директор Канадського інституту українських студій Альбертського університету: «В Україні панує ще багато міфів про Переяслав, про вічне підданство Москві. Гадяч є прикладом того, що були різні альтернативи й Україна шукала своє місце в Європі».Завітала до Полтави й Тетяна Таїрова-Яковлєва, професор Санкт-Петербурзького університету, яка багато зробила для розширення джерельної бази з теми Гадяцької угоди. (До речі, в серії «Жизнь замечательных людей» (!) нещодавно вийшла книга про гетьмана Івана Мазепу за її авторством – що не кажіть, а парадигма сприйняття постаті Мазепи змінюється навіть у Росії). За словами пані Тетяни, Гадяцький договір – це феномен думок козацької старшини того часу, у цьому сенсі його можна поставити на один щабель з Конституцією Пилипа Орлика. Головним же автором тексту угоди історики вважають Юрія Немирича – українського шляхтича визначного роду, який дістав фундаментальну освіту в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа, Сорбонни і був фактично правою рукою Івана Виговського. У чому ж полягає значення Гадяцької угоди? Це була перша спроба офіційно об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію тощо. Якщо італійська нація висунула гасло об'єднання в 1848 році, а Бісмарк додумався до цього в 1871-у, то козацтво України ще 1658 року проголошувало його.Гадяцький договір фактично був проектом міждержавної спілки України, Польщі та Литви. За угодою, Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Іншим ключовим питанням Гадяцького договору було, як говорить доктор історичних наук, професор Віктор Брехуненко, «улегітимнення козацької старшини, набуття нею реального статусу еліти на землях, що належали до Гетьманату, з перспективою поширення козацького впливу на інший масив етнічних українських земель». Уперше польський король визнавав за козацтвом виключні права в українському суспільстві. Згідно з умовами Гадяцької угоди,
державний устрій у князівстві мав бути таким, як у Великому князівстві Литовському. Вища законодавча влада на його території передавалася виборному парламенту — Національним зборам; вища виконавча — гетьманові, якого пожиттєво обирали всі стани й затверджував король. Гетьман не лише очолював Військо Запорозьке, а й одночасно був київським воєводою та першим сенатором князівства, що на законних підставах підпорядковувало його владі шляхту та решту станів і соціальних груп українського суспільства. Як і на території Литви, на Русі запроваджувалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, формувався Трибунал (вища апеляційна інстанція). Велике князівство Руське отримувало власну фінансову систему, право карбування власної монети та проведення самостійної внутрішньої політики. Щоб припинити практику утисків православних, усі державні посади на території воєводств, які належали до юрисдикції гетьмана, відтепер мали належати православним шляхтичам. Військо Запорозьке домоглося того, що угода 1658 р. проголосила ліквідацію унії (остаточно питання мали вирішити король, сейм Речі Посполитої й римська курія) та повернення православним конфіскованого церковного майна.Детально в угоді були окреслені і взаємини сторін у військовій сфері. Пам’ятаючи гіркий досвід угоди, підписаної з московським царем 1654 року, гетьманський уряд наполіг на тому, що українське військо повинно залишатися автономною одиницею, підпорядкованою виключно гетьманові. Крім Війська Запорозького, гетьман мав право наймати 10-тисячне регулярне військо. Всі коронні війська з території князівства виводилися; на випадок їх введення туди в умовах війни з третьою стороною вони мали передаватися в підпорядкування гетьмана. У війнах Речі Посполитої збройні сили Великого князівства Руського мали залишатися під командою свого гетьмана або його заступника. Окремо говорилося про їхню неучасть у війнах із православним царем Московії.Вельми прогресивно виглядали й питання духовно-освітнього розвитку України. Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також початкових шкіл та друкарень.Такий унікальний на той час документ був прийнятий після тривалих дебатів. Українські делегати домагалися, аби до трактату було включене положення про входження до Великого князівства Руського всіх західноукраїнських земель, тобто Белзького, Волинського й Подільського воєводств, але підтримки не знайшли. Довелося погодитися з більш компромісними умовами.Більшість українських істориків вважає Гадяцьку угоду видатним досягненням козацького уряду, свідченням зрослої державницької ідеології українського суспільства. Але, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала зрозумілою широким масам. Микола Костомаров (до слова, уродженець того ж таки Гадяча) писав: "і українці, і поляки не могли перші зрозуміти твору голів, що стояли не в рівні з народом, другі чесно додержати свого слова". За спиною у Виговського піднімались нові суперечки і повстання старшин. Реалізувати договір практично було неможливо, проте він залишився визначною пам'яткою політичної свідомості Козаччини.У рамках конференції відбулася презентація трьох тематичних книг. «Гадяцька унія 1658 року» (Київ, 2008) – це збірник доповідей учасників конференції. Суттєву фінансову підтримку виданню надав Канадський інститут українських студій. Збірник репрезентує сучасне бачення Гадяцької угоди в різних історіографіях: польській, російській, українській, канадській. Добру половину матеріалів, вміщених у збірнику, надіслали польські науковці, доктори історії Варшавського університету. Троє з них – Піотр Кролль, Кшиштоф Коссаржецький та Конрад Бобятинський – знайшли можливість приїхати до Полтави. Книга розбита на чотири блоки. На початку мовою оригіналу, а потім у перекладі подано тексти Гадяцької унії і статтю Тетяни Таїрової-Яковлєвої з текстологічним аналізом різних варіантів угоди. Блок під назвою «На шляху до Гадяча» присвячений генезі
угоди і зовнішньополітичній ситуації на момент її укладення. Третя частина розкриває зміст угоди, змальовує реакцію на неї еліт України, Польщі та Литви; останній розділ присвячений місцю Гадяча в українській та польській інтелектуальних традиціях. До речі, особливий інтерес з-поміж тем наукових доповідей для мешканців полтавського краю може становити розвідка кандидата історичних наук Дмитра Вирського «Гадяцька унія і локальний інтерес: привілеї кременчужанам 1659 року». За джерельну базу розвідки правлять «Королівські надання кременчужанам», датовані червнем 1659 року. Їх чотири: нобілітація полковника Кирила Андрієвича, привілей місту Кременчуку, привілей Кременчуцькій Успенській церкві та акт звільнення кременчуцьких козаків від жовнірських постоїв терміном на 4 роки. Полковник Кирило Андрієвич, напевно, син кременчуцького сотника, з кінця серпня 1661 року – перший кременчуцький полковник, потрапив до складу козацького посольства на Варшавський сейм 1659 року і представляв Кіш Запорозький. Цей статус дозволяв особисто звертатися до короля з певними проханнями. Полковник і зіграв основну роль у постанні першого привілею м. Кременчуку – на той час сотенному містечку Чигиринського полку. Цей королівський акт, датований 4 червня 1659 року, дарував кременчужанам амністію щодо антиурядової діяльності під час козацьких війн, звільнив козаків від усіляких поборів і податків, які могли накладатися на місто; купцям Кременчука привілей обіцяв зняття податків і мит. Саме місто мало бути звільнено від повинності постою усіх державних військ. Усі згадані королівські надання кременчужанам свідчать про те, що соціальною основою Гадяцької унії визнавалися статечні верстви українського суспільства: козацька старшина, православна церква, осілі городові козаки та міський патриціат. Їм фактично давався карт-бланш для дій на місцевому рівні, їхні потреби уряд готовий був легітимізувати. Гадяцька спадщина вплинула в Кременчуці й на формування місцевої ідентичності та традиції, адже міський привілей короля Яна Казиміра від 4 червня 1659 року зберігався тут аж до середини ХVІІІ століття. Свої книги презентували й Піотр Кролль («Від Гадяча до Чуднова») та директор Інституту українського козацтва Інституту історії України НАН України Тарас Чухліб («Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках»).Загалом же протягом двох днів науковці плідно спілкувалися, дискутували й зійшлися на думці, що конференція дасть стимул для появи нових наукових праць. Тим більше, що попереду – другий її етап: 16 вересня учасники знову зустрінуться в педагогічному університеті, а 17-го проведуть виїзне засідання в Гадячі.
