83. Завершення промови, що передбачає введення нових об’єктів для кращого засвоєння предмета промови, –це екстраполяція:
а) часова;
б) просторова.
84. Прийом часової та просторової екстраполяції використовують під час:
а) формулювання висновків;
б) розгляди перспектив;
в) апелювання.
85. Прийом, коли оратор намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії, – це:
а) формулювання висновків;
б) розгляд перспектив;
в) апелювання.
86. Прийом завершення промови, який найчастіше використовують тоді, коли оратор намагається викликати у слухачів намір певним чином діяти, – це:
а) апелювання;
б) розгляд перспектив;
в) формулювання висновків.
87. Установіть відповідність між вибором прийому завершення промови та її метою:
| 1) | формулювання висновків | а | переконуюча промова |
| 2) | розгляд перспективи | б | формулювання висновків |
88. Шлях подання матеріалу, який характеризується лінійністю та найменшим утручанням оратора у виклад, – це:
а) природний;
б) штучний.
89. Шлях викладу, коли оратор сам упорядковував певний матеріал, порушуючи хронологію, – це:
а) природний;
б) штучний.
90. Дедуктивний, індуктивний та компаративістський способи реалізуються у напрямку викладу матеріалу:
а) природному;
б) штучному.
91. Метод, який одразу вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухача, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів, – це:
а) індуктивний;
б) аналогійний;
в) дедуктивний.
92. Метод викладу матеріалу, який характеризується рухом від формулювання тези до формулювання аргументів, – це:
а) дедуктивний;
б) аналогійний;
в) індуктивний.
93. Метод, який починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім завершується умовисновком, – це:
а) індуктивний;
б) аналогійний;
в) дедуктивний;
94. Метод викладу матеріалу, який характеризується рухом від формулювання аргументів до формулювання тези, – це:
а) дедуктивний;
б) аналогійний;
в) індуктивний.
95. Легшим для слухача є метод:
а) індуктивний;
б) дедуктивний.
96. Для промовця легшим є метод:
а) індуктивний;
б) дедуктивний;
в) обидва методи повинні бути однаковими.
97. Спосіб викладання матеріалу, який характеризується зіставленням предметів і перенесенням властивостей з одного на інший, – це метод:
а) дедуктивний;
б) аналогійний;
в) компаративістський.
98. Спосіб, при якому спочатку подають аргументи які засвідчують схожість предметів, а потім положення про те, що предмет має ще одну ознаку, – це:
а) компаративістський;
б) аналогійний;
в) дедуктивний.
99. Спосіб, при якому спочатку подають тезу про властивість предмета, а потім – зіставлення цього предмета з іншим, – це метод:
а) дедуктивний;
б) компаративістський;
в) аналогійний.
100. Метод, який полягає в зіставленні подій, явищ, фактів для того щоб, з’ясувати, чи можна перенести основні ознаки вже добре вивчених предметів на ще не пізнані, – це метод:
а) аналогійний;
б) концентричний;
в) стадійний.
101. Метод, який дає можливість залучати до обігу на основі схожості новий, досі не відомий матеріал, закріплюючи його на тлі відомого, – це метод:
а) концентричний;
б) аналогійний;
в) стадійний.
102. Назвіть метод, який використовують у промові, коли мова йде про яскраві, актуальні, але ще не досліджені об’єкти, у пошуку їм відповідників серед вивчених, – це метод:
а) стадійний;
б) концентричний;
в) аналогійний.
103. Який метод використовують у промові при неможливому поверненні назад?
а) аналогійний;
б) концентричний;
в) стадійний.
104. Назвіть метод, який використовують при виникненні потреба вивчити якусь проблему:
а) стадійний;
б) аналогійний;
в) концентричний.
105. Як називається метод, який застосовують тоді, коли в центр уваги ставлять певну проблему й навколо неї колами групують споріднені, дотичні проблеми, питання, факти?
а) стадійний;
б) аналогійний;
в) концентричний.
106. Назвіть метод, специфічною ознакою якого є потреба постійного повертання до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал:
а) стадійний;
б) аналогійний;
в) концентричний.
107. Укажіть відповідність між етапами підготовки й виголошення промови та їхнім завданням:
| 1) | підбір матеріалу | а | диспозиція |
| 2) | запам’ятовування найголовнішого | б | акція |
| 3) | розташування матеріалу | в | інвенція |
| 4) | добір мовних фактів та способів їх подачі | г | меморія |
| 5) | характер мовної поведінки і паралінгвістичних законів | д | елокуція |
108. Найбільш раціональним є поділ текстів на:
а) три частини;
б) п’ять частин;
в) дві частини.
109. В імпровізованих виступах поділ мовлення на частини:
а) зберігається;
б) не зберігається.
110. Розташуйте за порядком окремі частини класичної композиції виступу:
а) розподіл на питання;
б) розповідь;
в) висновки;
г) виклад тези;
д) зачин;
е) докази;
є) спростуваннязаперечення.
111. Оптимальні пропорції виступу регулює:
а) «фактор краю»;
б) «правило «золотого січення».
112. Виберіть правильне визначення: вступ і висновки повинні:
а) складати до одної третьої основної частини;
б) бути рівні основній частині;
в) складати одну третю основної частини;
г) складати одну третю всього виступу;
д) складати до одної третьої всього виступу.
113. Під час виступу найкраще запам’ятовується:
а) вступ;
б) основна частина;
б) висновки.
114. Найґрунтовнішого опрацювання у промові потребує:
а) вступ;
б) основна частина;
б) висновки.
115. Прямий і непрямий різновид може мати:
а) вступ;
б) основна частина;
б) висновки.
116. На початку опосередкованого вступуопосередкованого вступу можуть використовуватися:
а) яскравий приклад;
б) оголошення теми;
в) цитата;
г) повторення відомого;
ґ) ознайомлення з планом;
д) оголошення мети виступу;
е) притча.
117. Головним завданням удалого завершення промови є:
а) заклик до дії;
б) вибачення за помилки у промові;
в) зробити висновок;
е) зробити додаткові зауваження до сказаного.
118. Для підсилення емоційного враження слухачів використовують:
а) кінцівку;
б) власне завершення.
Література:
1. Колотілова Н.А. Риторика. – К., 2007. – С. 58 -75.
2. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика. – К., 2003. – С. 110-133.
3. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи: Современная риторика. Ростов н/Д, – 1995. – С. 237-286.
4. Леммерман Х. Учебник риторики: Тренировка речи с упражнениями: Пер. с нем. – М., 1997. – С. 135-158.
Аргументація та критика
1. Основним змістом переконання є:
а) аргументація;
б) впевненість промовця в собі;
в) майстерне володіння словом промовцем.
2. Майстерний добір переконливих доказів – це:
а) аргументація;
б) закон достатньої підстави;
в) закон тотожності.
3. Доказу, а часто й додаткового розгортання потребує:
а) аргумент;
б) теза.
4. Базу для наступних міркувань створює:
а) аргумент;
б) теза.
5. Логічними й алогічним бувають:
а) тези;
б) аргументи.
6. Відношення між термінами в силогізмах, оформлені за допомогою будь-хто…є…, – це судження:
а) загальностверджувальне;
б) частковостверджувальне;
в) частковозаперечне.
7. Відношення між термінами в силогізмах, оформлені за допомогою ніхто…не є…, – це судження:
а) загальностверджувальне;
б) загальнозаперечне;
в) частковозаперечне.
8. Відношення між термінами в силогізмах, оформлені за допомогою дехто… є…, – це судження:
а) загальностверджувальне;
б) частковостверджувальне;
в) частковозаперечне;
9. Відношення між термінами в силогізмах, оформлені за допомогою троє … не є, – це судження:
а) загальностверджувальне;
б) частковостверджувальне;
в) частковозаперечне.
10. Дія яких законів поширюється лише на одне висловлювання й у межах певного часу?
а) тотожності;
б) суперечності;
в) виключення третього.
11. Який закон не вимагає всебічного висвітлення предмета, головне – бути упізнаним у мовному вираженні?
а) виключення третього;
б) суперечності;
в) тотожності.
12. Про який закон Аристотель писав: «Неможливо, щоб одне й те саме разом було й не було властиве одному й тому самому і в одному й тому смислі»?
а) виключення третього;
б) суперечності;
в) тотожності.
13. Формулювання «Жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним» стосується закону:
а) виключення третього;
б) тотожності;
в) суперечності.
14. Хто з античних риторів уважав, що треба вміти розвивати й аргументувати тезу в обидва протилежні (позитивний і негативний) боки?
а) Демосфен;
б) Платон;
в) Аристотель.
15. Будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного визначеного контексту – це закон:
а) суперечності;
б) тотожності;
в) достатньої підстави.
16. Назвіть закон, дія якого поширюється лише на одне мовне ціле, тобто одне висловлення, і в межах певного часу:
а) суперечності;
б) тотожності;
в) достатньої підстави.
17. Назвіть закон, який не зобов’язує до всебічного висвітлення предмета, головне – бути ідентифікованим у мовному вираженні.
а) тотожності;
б) суперечності;
в) достатньої підстави.
18. Жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним – це закон:
а) тотожності;
б) суперечності;
в) достатньої підстави.
19. Думку про один із законів у праці «Метафізика» Аристотель сформулював так: «Рівним чином не може бути нічого проміжного між двома членами суперечності, а стосовно чогось одного необхідно, щоб було одне – або стверджувати, або заперечувати». Назвіть цей закон:
а) виключення третього;
б ) суперечності;
в) достатньої підстави.
20. Назвіть закон, який застосовують тоді, коли використовують тактику «розвести погляди», яка згладить гострі кути й навіть зробить усіх однодумцями.
а) виключення третього;
б ) суперечності;
в) достатньої підстави.
21. Назвіть закон, обов’язковою умовою якого є точність протиставлення.
а) тотожності
б) закон виключення третього
в) закон достатньої підстави
22. Назвіть закон, який «рятує» оратора від багатослів’я, оскільки зобов’язує його стверджувати тільки те, що він може обґрунтувати
а) тотожності;
б) виключення третього;
в) достатньої підстави.
23. Назвіть закон, який стверджує, що жодне явище не може бути істинним, жодне твердження – справедливим, без достатнього обґрунтування:
а) достатньої підстави;
б) закон виключення третього;
в) законтотожності.
24. Хто з відомих філософів сформулював закон виключення третього?
а) Лейбніц;
б) Аристотель;
в) Є. Клюєв.
25. Судження на зразок аксіом, законів, принципів тощо: закон Архімеда, яблуко Ньютона – це:
а)законтотожності;
б) аналогійна аргументація;
в) закон достатньої підстава.
26. Судження: «Після весни настає літо» – це:
а)аналогійна аргументація;
б) закон достатньої підстави;
в) законтотожності.
27. Судження: «Хто народився, той і помре» – це:
а) закон достатньої підстави
б) аналогійна аргументація
в) законтотожності
28. Порівняння за схожістю лежить в основі:
а) закону достатньої підстави;
б) аналогійної аргументації;
в) закону виключення третього.
29. Ідентичність предмета самому собі в момент мовлення про нього – це:
а) симетричність
б) транзитивність
в) рефлективність
30. Аргументація того що під час порівняння предметів за якоюсь ознакою ця ознака наявна в обох предметах як одна й та сама, тобто фіксована, – це:
а) симетричність;
б) транзитивність;
в) рефлективність.
31. Формулою «якщо А дорівнює В, то й В дорівнює А» виражається:
а) симетричність;
б) транзитивність;
в) рефлективність.
32. Формулою «якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то А дорівнює С» виражається:
а) симетричність;
б) транзитивність;
в) рефлективність.
33. Ідентичність предмета самому собі в певний час, як правило, в момент мовлення про неї – це:
а) рефлективність;
б) симетричність;
в) транзитивність.
34. При порівнюванні предметів за певною ознакою ця ж ознака присутня в обох як одна й та сама, тобто фіксована, – це:
а) симетричність;
б) рефлективність;
в) транзитивність.
35. Перенесення певних відношень за впізнаваністю – це:
а) симетричність;
б) рефлективність;
в) транзитивність.
36. Установіть відповідність між формулами аналогійної аргументації та її якостями.
| 1) | якщо Адорівнює В,то й Вдорівнює А | а | транзитивність |
| 2) | якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то А дорівнює С | б | симетричність |
37. На схожості порівнювальних предметів ґрунтується:
а) аргументація;
б) аналогійна аргументація.
38. Аналогія в наслідок спостереження ознак предметів власним конкретно-чуттєвим досвідом мовця – це:
а) фізична;
б) метафізична.
39. Аналогія як наслідок міркувань над ознаками предметів і виведенняумовисновків – це:
а) фізична;
б) метафізична.
40. Установіть відповідність між типами аналогійної аргументації та їхнім змістом
| 1) | аналогія як наслідок спостереження ознак предметів власним конкретно-чуттєвим досвідом мовця | а | метафізична |
| 2) | аналогія як наслідок міркувань над ознаками предметів і виведення умовисновків | б | фізична |
41. Власне фізичні та пережиті аналогії виділяють серед аналогій:
а) фізичних;
б) метафізичних.
42. Аналогії, що ґрунтуються на постулаті, що всі мовці мають однакові органи чуття і приблизно однаковий чуттєвий досвід побутового життя, – це:
а) власне фізичні;
б) пережиті.
43. Аналогії, у яких немає потреби доводити, що ніч темна, а день світлий, сіль солона, а цукор солодкий, а достатньо лиш назвати об’єкт, як у сприйманні слухачів формується аналогія, – це:
а) власне фізичні;
б) пережиті.
44. Аналогія, що виникає на підставі освіченості, пережитих подій, фактів, – це:
а) власне фізична;
б) пережита.
45. Певних обмежень (віку, місця, часу) може зазнавати аналогія:
а) фізична;
б) метафізична.
46. Пропорційною та атрибутивною може бути:
а) аргументація;
б) аналогія.
47. Аналогія, що потребує рівноправності зіставлюваних об’єктів як наявності в них спільних і відмінних ознак, – це:
а) пропорційна;
б) атрибутивна.
48. Аналогія, що виникає на основі перенесення ознак одного об’єкта на інший, – це:
а) пропорційна;
б) атрибутивна.
49. Аргументи, що не мають узагальненого й обов’язкового характеру, а є можливими в певних ситуаціях мовного спілкування, – це:
а) прямі;
б) опосередковані.
50. Аргументи до події, місця, обставин, ситуації, особи, авторитету тощо –це:
а) прямі;
б) опосередковані.
51. Твердження, які стосуються предмета промови чи тези, яку захищають – це аргументи:
а) до логосу;
б) до пафосу;
в) до етосу.
52. Аргументи, які отримали назву «до суті справи», – це аргумент:
а) до етосу;
б) до логосу;
в) до пафосу.
53. Твердження, які апелюють до почуттів, – це аргумент:
а) до логосу;
б) до пафосу;
г) до топосу.
54. Найпоширенішими аргументами, які належать до пафосу, є аргументи:
а) до авторитету, до особи
б) до пихи, до вигоди
в) до сили, до авторитету
55. Серед аргументів назвіть ті, які належать до пафосу:
1. Аргумент до сили. 2. Аргумент до особи. 3. Аргумент до жалю. 4. Аргумент до вигоди. 5. Аргумент до авторитету. 6. Аргумент до пихи.
56. Серед аргументів назвіть ті, які належать до етосу:
1. Аргумент до сили. 2. Аргумент до особи. 3. Аргумент до жалю. 4. Аргумент до вигоди. 5. Аргумент до авторитету. 6. Аргумент до пихи.
57. Аргументи, що отримали назву «до людини», – це аргументи:
а) до етосу;
б) до пафосу;
в) до топосу.
58. Найбільш поширеними серед аргументів до етосу є:
а) до авторитету та до особи;
б) до вигоди та до пихи;
в) до публіки та до жалю.
59. Твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією свого особистиго інтересу до проблеми, яку обговорюютьть, – це аргументи:
а) до пихи;
б) до вигоди;
в) до жалю.
60. Твердження, що підкреслює певні якості співрозмовників, вихваляючи їх, – це аргумент:
а) до пихи;
б) до вигоди;
в) до жалю.
61. Твердження, яке викликає співчуття до того, про що говорить оратор, – це аргумент:
а) до пихи;
б) до вигоди;
в) до жалю.
62. Твердження, яке вказує на неприємні для аудиторії наслідки, за умови її відмови від положень оратора, – це аргумент:
а) до пихи;
б) до сили;
в) до жалю.
63. Звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об’єктивного розгляду якоїсь проблеми та схиляння їх до потрібного для оратора рішення – це аргумент:
а) до аудиторії;
б) до сили;
в) до жалю.
64. Звернення до присутніх як свідків суперечки для підтримання своєї позиції і спростування позиції суперника – це аргумент:
а) до публіки;
б) до сильнішого, багатого тощо;
в) до особи.
65. Звернення за підтримкою до присутньої особи як до свідка, як до суб’єкта дії – це аргумент:
а) до особи;
б) до публіки;
в) до сильнішого, багатого тощо.
66. Поклики на ідеї, думки, вислови інших людей, які є зразком для аудиторії, для підтримки своїх поглядів, – це аргумент:
а) до авторитету;
б) до особи;
в) до публіки.
67. Покликання на неминучість і неможливість щось змінити, що з’явилося або відійшло, – це аргумент:
а) до часу;
б) до події;
в) до протилежного.
68. Покликання на якусь значну подію, що вплинула на суспільну думку, громадське життя, долі людей, – це аргумент:
а) до події;
б) до часу;
в) до публіки.
69. Аргумент, відповідно до якого треба говорити і робити гірше, щоб людина навчилася цінувати і шанувати краще, – це аргумент:
а) до протилежного;
б) до події;
в) до авторитету.
70. Покликання на приклади, зразки, яких хочеться, але не вдається наслідувати, – це аргумент:
а) до сильнішого, багатого тощо;
б) до авторитету;
в) до особи.
71. Установіть відповідність між аргументами та їх змістом:
| 1) | звернення до присутніх як свідків суперечки для підтримання своєї позиції і спростування позиції суперника | а | аргумент до публіки |
| 2) | звернення за підтримкою до присутньої особи як до свідка, як до суб’єкта дії | б | аргумент до особи |
| 3) | покликлання на ідеї, думки, вислови інших людей для підтримки своїх поглядів | в | аргумент до авторитету |
72. Установіть відповідність між аргументами та їх змістом:
| 1) | посилання на неминучість і неможливість щось змінити, що з’явилося або відійшло | а | аргумент до часу |
| 2) | посилання на якусь значну подію, що вплинула на суспільну думку, громадське життя, долі людей | б | аргумент до події |
| 3) | посилання на приклади, взірці, яких хочеться, але не вдається наслідувати | в | аргумент до сильнішого, багатого тощо |
| 4) | аргумент, відповідно до якого треба говорити і робити гірше, щоб людина навчилася цінувати і шанувати краще | г | аргумент до протилежного |
73. Учення про сукупність загальних місць, які виявляють аспекти розробки будь-якої теми, – це:
а) топіки;
б) аргументи.
74. Обґрунтування слушності певних тверджень, намірів, дій – це:
а) топіки;
б) аргументи.
75. До складу аргументації входять:
а) аргумент, теза, доказ;
б) аргумент доказ, висновки;
в) аргумент, теза, форма.
76. Твердження, у якому оратор намагається переконати слухачів, – це:
а) аргумент;
б) теза;
в) форма.
77. Твердження, за допомогою якого оратор обґрунтовує тезу, – це:
а) аргумент;
б) тема;
в) форма.
78. Спосіб зв’язку аргументу й тези – це:
а) тема;
б) доказ;
в) форма.
79. Залежно від процедури обґрунтування прямою та непрямою може бути:
а) аргументація;
б) теза;
в) форма.
80. Залежно від способу обґрунтування емпіричною та теоретичною може бути:
а) теза;
б) форма;
в) аргументація.
81. Залежно від форми симптоматичною, причинною та аналогійною може бути:
а) теза;
б) аргументація;
в) форма.
82. Залежно від способу обґрунтування розрізняють аргументацію:
а) емпіричну та теоретичну;
б) причинну, симптоматичну та аналогійну;
в) пряму та непряму.
83. Залежно від форми розрізняють аргументацію:
а) емпіричну та теоретичну;
б) причинну, симптоматичну та аналогійну;
в) пряму та непряму.
84. Залежно від процедури обґрунтування розрізняють аргументацію:
а) емпіричну та теоретичну
б) причинну симптоматичну та аналогійну
в) пряму та непряму
85. Хто поділив способи аргументації на технічні та нетехнічні?
а) Аристотель;
б) Платон;
в) Сократ.
86. За Аристотилем, переконання, які існували раніше,їх не винайшли люди, – це:
а) технічні;
б) нетехнічні.
87. За Аристотелем, переконання, які могли створити люди за допомогою методу й власних засобів, – це:
а) технічні;
б) нетехнічні.
88. Обґрунтування тези шляхом безпосереднього звернення до дійсності – це аргументація:
а) емпірична;
б) теоретична;
в) симптоматична.
89. Обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування, – це аргументація:
а) емпірична;
б) теоретична;
в) симптоматична.
90. Обґрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюєтеза, – це аргументація:
а) емпірична;
б) теоретична;
в) симптоматична.
91. Обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою – це аргументація:
а) причинна;
б) аналогійна;
в) симптоматична.
92. Обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, про що говорять в аргументах, з тим, про що говорять у тезі, – це аргументація:
а) причинна;
б) аналогійна;
в) симптоматична.
93. Вид аргументації, у ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу, – це:
а) пряма;
б) непряма;
в) аналогійна.
94. Вид аргументації, у ході якої тезу обґрунтовують опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези або шляхом встановлення неприйнятності конкурентних із тезою положень, – це:
а) пряма;
б) непряма;
в) аналогійна.
95. Апологічною та розділовою буває аргументація:
а) пряма;
б) аналогійна;
в) непряма.
96. Аргументація, в основу якої покладене міркування за схемою «доведення від протилежного», – це:
