Структура промови прокурора у судових дебатах

Кримінально-процесуальний закон не містить структуру обвинувальної промови прокурора, однак, з врахуванням предмета судових дебатів, можна визначити такі її складові:

1) вступ (оцінка громадської небезпеки скоєного злочину);

2) фабула справи — коротке викладення фактичних обставин справи;

3) аналіз і оцінка доказів, досліджених в суді;

4) обґрунтування юридичної кваліфікації к.п;

5) характеристика особи підсудного (а за необхідності і потерпілого);

6) пропозиція щодо міри покарання і цивільного позову;

7) аналіз причин та умов, які сприяли скоєнню к.п, та заходи, які потрібно вжити щодо їх усунення.

23.?????????

22. Вимоги Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури щодо публічних виступів та стилю спілкування в суді

Стаття 6. Повага до прав і свобод людини і громадянина

Працівник прокуратури повинен ставитися до громадян справедливо, уважно, доброзичливо та неупереджено згідно із загальнолюдськими принципами моралі
^ Стаття 15. Зразковість поведінки та дисциплінованість

При виконанні службових обов’язків працівник прокуратури має дотримуватися загальноприйнятих норм моралі та поведінки, бути взірцем добропорядності, вихованості і культури. Порушення трудової та виконавської дисципліни, непристойна поведінка є неприпустимими для працівника прокуратури і тягнуть за собою у відповідних випадках передбачену законом відповідальність.
^ Стаття 25. Взаємовідносини із засобами масової інформації

Працівник прокуратури повинен з повагою ставитися до діяльності представників засобів масової інформації щодо висвітлення роботи органів прокуратури, а також сприяти їм в отриманні достовірної інформації в установленому законом порядку. Утримуватися від офіційних висловлювань, міркувань та оцінок з питань, розгляд яких не належить до його компетенції. Дотримуватися етики публічних виступів і вимог щодо надання службової та конфіденційної інформації.

Офіційні (письмові та усні) виступи працівника прокуратури у засобах масової інформації мають бути достовірними та виваженими, зважаючи на те, що вони можуть розцінюватись як офіційна позиція прокуратури, а дискусії вестися у коректній формі, не підриваючи авторитету органів прокуратури.

^ Стаття 28. Взаємовідносини з громадянами

Захищаючи права і законні інтереси громадян, працівник прокуратури, у межах компетенції, повинен уважно розглядати їх звернення відповідно до вимог закону, принципів справедливості та людяності, уникати проявів бюрократизму, формалізму, бездушного ставлення до потреб особи. Неприпустимими є прояви зверхності, зневажливого ставлення до громадян

24. Прийоми та етика допиту у судовому засіданні.

Тактичними прийомами під час перехресного допиту є:

- уточнення – прийом, за допомогою якого особа, яка задає питання з”ясовує деталі, що були упущені в ході допиту іншою стороною;
- співставлення, тобто прийом, який застосовується для усунення протиріч, що містяться в показаннях. Він зокрема полягає у співставленні показань, що містять протиріччя з ін-шими доказами, які суперечать цим показанням;
- конкретизація – прийом, що дозволяє шляхом постановки відповідних запитань розбити занадто неконкретні показання на окремві епізоди;
- нагадування – прийом, що допомагає особі, котора дає свідчення, пригадати факти чи обставини, що були забуті нею;
- контрольні запитання – прийом, який допомагає перевідчи-тися в тому, що допитувана особа не вводить в оману суд.

 

схожість – прийом, що застосовується у випадках, ко-ли особа не може точно описати обстановку місця по-дії, ознаку суб”єкта, предмета тощо;

- наочність – прийом, що дозволяє за допомогою порів-няння встановити колір, а також іншу характерну озна-ку предмета чи явища;

- контрастність – прийом, котрий застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити прогалини у пам”я-ті допуваного про певні обставини шляхом протистав-лення одних ознак об”єкта іншим.

25. Основні етапи підготовки прокурора до виступу.

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше.
Як будь-яка розумова робота, підготовка промови — процес творчий, і кожен використовує власну методику. Хоча інколи можна почути твердження, що промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо імпровізування. Такий промовець викликає лише співчуття. Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми— формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.

Отже, при визначенні теми виступу потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання, в яких ви маєте особливий досвід або теоретичну підготовку. По-друге, поспілкуйтесь на яку-небудь цікаву тему зі своїми товаришами чи друзями. По-третє, зверніться до книги. Продивіться довідники, свіжі журнали і газети. 2. Підбирайте доречну тему. Настрій аудиторії залежить від місця і часу. В аудиторії він один, в приватному житті — інший. В побутовій ситуації слухачі сприйматимуть як досить природну річ те, що в аудиторії їм може здатися нецікавим, смішним, шокуючим. 3. Обирайте тему, яка відповідає аудиторії. Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, досить зрозуміла для слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам, необхідно мати уявлення про рівень знань слухачів, їх виховання, вік, особливі інтереси. Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання. Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню. Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов’язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови.
Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу. Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх турбують.

 

26.?????????

27. Поняття доказу у прокурорській риториці

Головним в ораторському мистецтві є майстерність переконання. Дані сучасної психології свідчать про те, що переважна більшість людей оцінює свої можливості переконувати інших надто оптимістично. Насправді немає нічого важчого, ніж змусити людину змінити свою точку зору.
Чому така велика різниця між оцінкою людьми результатів процесу переконання і даними психологічної науки?
Перед тим як відповісти на це запитання, слід зауважити, що існує відмінність між такими поняттями, як думка, погляд і переконання. У чому ж вона полягає?
Думка — короткочасна, принаймні, її порівняно легко змінити. Так, спостерігаючи деякі явища природи, наприклад, світлий ореол навколо місяця, можна зробити висновок, що йтиме дощ. Але, повідомляючи по радіо прогноз погоди, диктор говорить, що очікується сонячна погода. І людина змінює свою думку.
Поглядам властивий усталеніший характер. Звичайно вони віддзеркалюють позицію групи осіб або соціальної верстви, навіть усього суспільства, до яких належить той чи інший індивід. Отже, погляди мають значно глибші корені, ніж думки, і змінювати їх важче, тим паче, що вони пов’язані між собою й утворюють деяку сукупність, систему поглядів — світогляд. Певна річ, людина має і свої особисті погляди, наприклад, на подружнє життя, на жінок (або чоловіків), на молоде (або старе) покоління, на політичні події, на расові проблеми, на інші питання, включаючи погляди на життя взагалі. Оскільки особистість постійно сприймає інформацію, то й погляди її змінюються. Багато що залежить від того, які це погляди — головні чи другорядні.

Логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь положення (судження) за допомогою інших істинних суджень називається доказом. Щоб володіти вмінням логічного доведення, треба знати структуру доказу і вимоги до нього. У кожному доведенні є три складові частини:
- теза — положення, правильність якого треба обґрунтувати;
- основи доведення (арґументи) — судження, за допомогою яких доводиться теза. Істинність основ вже встановлена, і тому їх наводять як достатні підстави для доведення істинності тези;
- форма доведення (демонстрація) — способи логічного зв’язку між тезою й аргументами.

28.Види та характеристика запитань у полеміці.

Відомо, що наукові проблеми формулюються у вигляді запитань.

У соціальній (виробничій і повсякденній) практиці за допомогою запитань одержуємо численні нові відомості, доповнюємо, уточнюємо і конкретизуємо загальні уявлення про предмети, що оточують людину, і явища, які відбуваються. Таким чином, основна функція запитань в комунікативному процесі — пізнавальна. Вона реалізується у вигляді правильної відповіді. якщо у відповіді на запитання міститься істинне знання, то воно збільшує обсяг інформації, яка одержується, і, в свою чергу, може бути базисом для нових, більш глибоких запитань.

Всі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна віднести до двох видів. Перший вид — це запитання, що уточнюють, або закриті запитання, які спрямовані на з’ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки “чи”: “Чи правильно, що...?”

Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: “так” чи “ні”.

Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують “простір для маневру” у співбесідника. Такі питання можна застосувати у відповідальності з чітко визначеною метою. Ці питання спрямовують думки співбесідника в одному, встановленому нами напрямку, і наділені безпосередньо на прийняття рішення.

Закриті питання мають значний вплив і добре заміняють всі констатації і ствердження. В цьому плані найбільш вражаючими є так звані двійні закриті запитання, наприклад: “Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень чи перенесемо її на наступний?” Така форма питання пропонує співбесіднику і третю можливість — довгу відстрочку.

У постановці подібних питань криється небезпека, що у співбесідника складається враження, мовби його допитують, центр навантаження бесіди зміщується в наш бік, а співбесідник не має можливості висловлювати розширену думку.

Закриті питання рекомендується задавати не тоді, коли нам потрібно отримати інформацію, а тільки в тих випадках, коли хочемо прискорити отримання згоди чи підтвердження раніше досягнутої домовленості (наприклад: “Чи згодні Ви, що …?”.

Другий вид — запитання, що заповнюють прогалини знань, або відкриті запитання. Вони спрямовані на з’ясування нових властивостей і якостей предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких запитань міститься в наявності у них запитальних слів: хто, що, де, коли, як і т. ін.

29. Правила і помилки висунення тези, аргументації і демонстрації

У процесі доведення оратор керується правилами, які являють собою конкретизацію закону тотожності.
Щоб забезпечити логічність міркування, слід пам’ятати, що центральним пунктом кожного доказу є теза — положення, правильність якого слід довести. Його обґрунтуванню підпорядкований увесь зміст промови.
При висуненні тези слід керуватися такими важливими правилами:
1. Теза має бути чіткою, точно сформульованою.
2. Теза не повинна містити в собі логічної суперечності.
3. Теза має залишатися незмінною протягом усього доведення.
Перше правило потребує повної визначеності, ясності та доступності формулювання тези для аудиторії. Нерідко розпливчастість і нечіткість визначення ускладнюють процес доказу, призводять до плутанини. Правило визначеності слід вживати не тільки по відношенню до своєї тези, але й до тези опонента. Щоб не припуститися необґрунтованості й невірної критики його суджень, корисно дотримуватись правила стародавньоіндійських мудреців: висловлюючи в спорі думку супротивника, вони запитували: “Чи так я вас зрозумів? ” — і тільки після позитивної відповіді переходили до критики цієї думки.
Порушення другого правила — найбільш уразливе місце доказу. Впасти в протиріччя з самим собою — значить приректи невдачу виступу. І навпаки, виявленням протиріччя в тезах або аргументах супротивника йому завдається серйозна поразка.
Порушення третього правила призводить до серйозних логічних помилок, які називаються “утрататези” та “підміна тези” (ignoratio elenchi). Суть зводиться до того, що, розпочавши доводити одну тезу, поступово переходять до доказу іншої, порушуючи закон тотожності. Дуже часто це спостерігається в промовах недосвідченого оратора. Через хвилювання він втрачає головну нитку міркування, збивається на другорядне питання або починає говорити “взагалі”.
У промові, а особливо в спорі, необхідно уважно стежити заходом (розвитком) своєї думки, постійно перевіряючи себе (“Чи те я довожу, чи не пішов я в бік?”), бо, переходячи від одного положення до іншого, можна втратити вихідну думку та виявити, що говориш зовсім про інше.
Підміна тези нерідко використовується як навмисний софістичний прийом, коли, будучи не в силах довести висунуте помилкове (хибне) положення, оратор намагається зробити це за допомогою підміни тези або штучного переведення уваги публіки на інше питання.
Софістичні прийоми розраховані на те, щоб створити подобу істинності хибної тези чи, навпаки, хибності істинної тези.
Якщо ви прагнете переконати слухачів у правильності того, про що говорите, то недостатньо буде сказати: “Це так і ось так”. Не сподівайтеся, що аудиторія повірить вам лише тому, що ви про це говорите. Слухачі прийняли б ваші слова на віру лише в тому разі, якби ви були фахівцем з цього питання, і, отже, розумілися на тому, про що виголошуєте. Якщо ж ви не фахівець або хоч і фахівець, але торкаєтесь речей, які не мають нічого спільного з вашим фахом, то у слухачів можуть виникнути сумніви щодо правильності або правдивості того, що ви промовляєте. Для того щоб їх переконати, треба неодмінно потурбуватися про вагомі аргументи.
Аргументами, або доводами, називають такі висловлювання, з яких з необхідністю випливає істинність тези. Аргументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.
Судді, наприклад, оцінюють правильність думки прокурора та адвоката, насамперед, за ступенем значущості та цінності фактичного матеріалу. Тільки сила аргументів, їх переконливість мають значення для повного внутрішнього переконання суддів.
Особливо необхідні переконливі доводи на користь застосування тієї чи іншої статті кримінального закону.
Розв’язання стратегічного завдання аргументації передбачає дотримання низки логічних правил оперування аргументами. Правила ці такі:
1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву;
2) істинність аргументів доводиться незалежно від тези;
3) необхідно, щоб аргументи не суперечили один одному;
4) у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування даної тези.
В античній риториці аргументи розподілялися на внутрішні, тобто логічні, та зовнішні: факти, документи та ін., які вагомо та переконливо діють самі по собі. Крім того, виділялися ірраціональні доводи. їх найбільш розповсюджені види: волання до жалю та симпатії; звернення до авторитетів, традицій, до почуття поваги; це так звані аргументи до співчуття, до особи, а не до сутності питання; вони використовуються замість об’єктивної оцінки злочину. Велике значення в таких випадках має красномовство оратора, його упевнений тон, пафос промови. Такі аргументи знаходимо в промовах Ф.Н. Плевако, напр.: “Плевако... згадавши слова обвинувача, сказав голосом, який йшов із душі в душу: “Вам говорять, що він високо стояв і низько впав, і в ім’я цього вимагають суворого покарання, тому що з нього повинно “спитатися”. Але, панове, ось він перед вами, він, який стояв так високо! Подивіться на нього, подумайте про його розбите життя — хіба з нього вже недостатньо запитано? Пригадайте, що йому довелось перетерпіти в неминучому очікуванні цієї лавки і під час перебування на ній. Високо стояв … низько впав... адже це тільки початок і кінець, а що було пережито між ними! Панове, будьте милосердні та справедливі...” Так Ф.Н. Плевако захищав священика1. Психологами доведено, що на процес переконання значний вплив здійснює суб’єктивне відношення слухачів до предмета промови.
Аргументи можуть бути викладені у вигляді фактів або свідчень. Особливу силу переконання має приклад. Він вносить у виклад чіткість, конкретність, збуджує зацікавлення.
Одним із видів доказу є посилання на авторитет. Адже певна частина знань набувається не безпосередньо, шляхом спостереження або з власного досвіду, а й іншими способами. Отже, здебільшого знання опосередковано передаються людьми, які є фахівцями у тій чи іншій галузі.
Якщо ви доводите правильність того, що для слухачів невідоме, то пошліться на авторитетного вченого або спеціаліста в даній галузі. Для того, щоб доказ був переконливим, ви повинні назвати ім’я та прізвище авторитетної людини, на яку посилаєтесь. Не досить сказати: “Багато визначних учених вважають, що...” або “Авторитетні вчені у цій галузі підтверджують, що...”.
Особа, на яку ви посилаєтесь, має бути авторитетом саме в даній галузі. Не можна, наприклад, посилатися на лауреата Нобелівської премії з фізики, обговорюючи питання національного доходу. Якщо навіть той фізик і висловлював свої погляди на ці проблеми, це ще не означає, що, будучи авторитетом у фізиці, він так само компетентний у питанні національного доходу.

 

30.

Початком обвинувальної промови є вступ. Його значення полягає у тому, що це – засіб встановлення контакту з аудиторією. Вдалий початок промови допомагає створити атмосферу відвертості, сприяє кращому сприйняттю сказаного, підготовці до розуміння наступних її частин.

Вступ має бути органічно пов’язаним зі змістом промови. Розмір вступу визначається загальною тривалістю промови, особливістю справи, її складністю та актуальністю. Заслуговують на увагу настанови П. Сергеїча, котрий радив наступне: «...не поспішайте розпочинати промову...». Помовчавши, почніть з кількох незначних слів, щоб взяти нормальний тон, а потім, уникаючи загальних вступів, ідіть прямо до справи. Якщо вступ необхідний, то постарайтесь, щоб він був якнайкоротшим і простішим».

У вступній частині прокурор дає оцінку суспільної небезпеки вчиненого злочину, розкриває морально-етичне значення досліджуваних фактів, а не виголошує абстраговану політичну доповідь. Оцінка небезпечності злочину може бути дана у кожній справі. Вона справляє виховний вплив на аудиторію, переконує суд, учасників судового розгляду і присутніх громадян у небезпечності злочину, справедливості і обґрунтованості обвинувачення. Який би вступ не обрав оратор, важливо пам’ятати: – у ньому повинен віддзеркалюватися той конфлікт з законом, якому присвячено судову промову; – він повинен бути пов’язаний з головною частиною та слугувати точкою відліку для викладення фактичних обставин справи; – він не повинен бути довгим; – стилістично він повинен гармоніювати з основною частиною.

Дуже важливо знайти вдалий початок промови, який зачепив би слухацьку аудиторію, привернув увагу і підготував слухачів до сприйняття позиції прокурора. Допомогою у виборі початку промови можуть бути вдалі афоризми, цікаві висловлювання опонентів, притчі, житейські мудрості давнини. У таких випадках ми звикли посилатися на відомих ораторів минулих століть, зокрема Аристотеля, Монтеск’є, Пороховщикова, приводимо цитати з виступів Анатолія Федоровича Коні. Я цього не робитиму. Не шукатиму і наводитиму прикладів кращих виступів наших сучасних ораторів – державних обвинувачів чи адвокатів. Лише спробую навести приклади вдалих і невдалих промов наших студентів, підготовлених на практичні заняття.

Зокрема, це їхні виступи в ролі прокурорів і адвокатів. Отже, щодо вступних частин промов. Спочатку наведу приклади невдалого початку промов у справі за обвинуваченням у вбивстві. «Шановний суд! Конституція України проголошує людину, її життя і здоров’я, честь і гідність найвищою соціальною цінністю.

Однак наш обвинувачений, грубо порушуючи ці конституційні принципи, вчиняє тяжкий злочин – убивство, за який закон передбачає найсуворішу міру покарання аж до довічного позбавлення волі». Або «Право на життя є невід’ємним правом кожної людини, а тому ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Суспільна небезпека злочину проти життя полягає у тому, що порушується гарантоване Конституцією України право». Ці стандартні загальновідомі вислови можна досить часто почути і у судових засіданнях, тому вони не сприймаються. По суті це штамп, який можна застосувати до будь-якої кримінальної справи проти життя чи здоров’я особи.

А ось вступ до промови прокурора у справі головного лікаря психіатричної лікарні, який за хабар госпіталізував до лікарні психічно здорову людину. Закінчилося це самогубством останньої. Шановний суд, учасники процесу! Розглядається подання про обрання запобіжного заходу громадянину Карпенку Віктору Григоровичу. Хочеться відновити в пам’яті присутніх у залі судового засідання про те, хто знаходиться на лаві підсудних. Це не просто пересічний громадянин України. Карпенко Віктор Григорович – лікар, лікар-психіатр, людина, здавалось би високих моральних якостей, яка проголошувала клятву Гіппократа, де сказано: «В какой бы дом я ни вошел, я войду туда для пользы больного, будучи далёк от всякого намеренного, неправедного и пагубного».

Проте чи можна це сказати про підсудного? Чи має він такі моральні якості? Це риторичне питання. Очевидно, ні. Такий початок промови в ролі прокурора на практичному занятті обрала студентка ІІ курсу. Ще один приклад. Це вже вступна частина промови вашого колеги – студента 1 курсу у ролі адвоката. «Ваша честь! В одній середньовічній легенді розповідається про дзвін, який мав чарівну властивість: в його звуках кожен чув той наспів, який йому хотілося почути. Як часто реалізація принципу змагальності у кримінальному судочинстві нагадує цей дзвін із легенди: одні й ті ж факти, одні й ті ж обличчя, але як по-різному, як неоднаково вони бачаться обвинувачем і захисником? Я уважно слухав промову прокурора і ловив себе на думці: яка велика могутність слова! Як вільно і несподівано воно міняє зміст і значення фактів.

До промови прокурора мені здавався беззаперечним той факт, що у справі Гуренка в тісно сплетений вузол зібралися високі і низькі почуття: ненависть і помста, хвилювання за свою долю. Але ось прокурор проголосив промову. І що ж? Виявляється, ніяких складнощів у вирішенні цього питання немає і близько. Для цього необхідно було лише не поскупитися на чорну фарбу, малюючи образ Гуренка. Як бачимо, фарби, якими користувався пан прокурор, не дуже різноманітні. Але вже давно відомо, що однією фарбою дуже тяжко надати портрету життєвої реальності. Мені не здається достовірною та характеристика, яка дана Гуренку в промові прокурора. Між обвинуваченням і захистом тут неминуча суперечка, суперечка принципова і серйозна». Безсумнівно, розпочавши так промову, вони заінтригували аудиторію, викликали інтерес до справи і змусили слухачів співпереживати з ними, сприйняти їхню позицію й уважно слухати промову до кінця. Таким чином, вступ має бути стислим, але значущим за змістом. Він має привернути увагу слухачів до справи, установити контакт з аудиторією, створити сприятливі умови для сприйняття основних положень і висновків прокурора.

Закінчення промови повинно бути коротким і лаконічним, співзвучним з головною думкою, висловленим без фальшивого пафосу. Щоб закріпити і посилити враження від усієї промови, заключна частина має бути короткою, емоційною, глибокою за змістом. Наведемо приклад невдалого закінчення промови прокурора у справі про вбивство чоловіком своєї дружини на ґрунті зловживання спиртними напоями. Він, раніше судимий, негативно характеризується, не працює. Вона за прогули була виключена зі школи, жебракувала, з рідними зв’язків, не підтримувала, вийшовши заміж, народивши сина, була позбавлена батьківських прав. На жаль, це скінчилося трагічно – вбивством. Замість того, щоб прокурор завершив свою промову висновком про те, що кожна людина – господар своєї долі, життєвий шлях обирає сам і що саме з їх волі сталося непоправиме, закінчення промови прозвучало наступним чином «Найбільша цінність нашої держави – людина. Найбільша цінність людини – її життя. І тому, визначаючи це і задекларувавши в Конституції України, держава спрямовує максимум зусиль на захист та охорону даної цінності. Як говорить народна мудрість «Людина – це цілий світ, вмирає людина, разом з нею вмирає і цей світ, а разом з цим і часточка її оточення» Не стало молодої людини. Ми не можемо виправити те, що сталося, але своїм вироком шановний суд. Ви маєте визначити справедливу міру покарання». Як вступ промови, так і її завершення повинні бути лаконічним і яскравим відображенням фактичних обставин справи, наповнені глибоким змістом і зрозумілими для учасників судового розгляду. У цьому випадку посилання на Конституцію України, пафос промови, високопарні слова прокурора абсолютно не відповідають обставинам справи.

31.Аргумент як форма доказу у риториці.

Аргументами, або доводами, називають такі висловлювання, з яких з необхідністю випливає істинність тези. Аргументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.
Судді, наприклад, оцінюють правильність думки прокурора та адвоката, насамперед, за ступенем значущості та цінності фактичного матеріалу. Тільки сила аргументів, їх переконливість мають значення для повного внутрішнього переконання суддів.
Особливо необхідні переконливі доводи на користь застосування тієї чи іншої статті кримінального закону.
Розв’язання стратегічного завдання аргументації передбачає дотримання низки логічних правил оперування аргументами. Правила ці такі:
1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву;
2) істинність аргументів доводиться незалежно від тези;
3) необхідно, щоб аргументи не суперечили один одному;
4) у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування даної тези.
Принципи аргументування.
Це перш за все логічні принципи:
тотожності,
несуперечливості,
послідовності,
достатності (обґрунтованості).
Але однієї логічності для реалізації стратегії замало. Аргументування здійснюється ще за такими дидактичними й психологічними принципами, як
посилення,
економія та
органічна єдність.
Принцип посилення вимагає плавного переходу від простого до складного, від менш емоційного до більш емоційного, від менш цікавого до більш цікавого тощо. Принцип економії означає досягнення більшої ефективності промови при мінімумі ресурсів (менше положень, аргументів, слів тощо), що складає враження не затягнутості промови, її єдності й сили. Під органічною єдністю розуміється дві вимоги: 1) єдність форми і змісту; 2) дотримання пропорцій: а) між теорією і фактами; б) між фактами позитивними і негативними; в) між відомим і невідомим; г) співвідношення частин промови за обсягом (між елементами композиції); д) між раціональним і емоціональним.

На дієвість арґументів під час переконування впливають такі чинники:

1) характер джерела інформації, тобто того, хто пере­конує;

2) характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

3) характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погля­ди), яку переконують;

4) характер і важливість погляду, який має бути зміне­ний;

5)характер слухачів.
Демонстрація (лат.demonstratio – показ) - логічне міркування, в процесі якого з аргументів виводиться істинність чи хибність тези. Про демонстрацію, тобто про те, що відбувається доведення, свідчать слова: „отже”, „внаслідок цього” та ін. Демонстрація - це сукупність правил, які забезпечують коректність доведення - те, що теза і аргументи знаходяться у відношенні логічного слідування. По суті, ми будуємо умовиводи, в яких засновки є аргументами, а висновок – тезою, і намагаємося при цьому дотримуватися всіх передбачених в цьому випадку правил.
Процес виведення тез із аргументів називається в риториці демонстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкти та їх лексико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведення умовисновків і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає в дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред'явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки навмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізмами, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей людину, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чого могли співбесідника переконати. В мистецтві переконання ритори-софісти досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками.

Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вербальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад.

Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформульовані тези та аргументи і які при цьому трапляються логічні помилки.

32.Поняття та ознаки мовної культури прокурора.
Оратор впливає на слухачів головним чином усним словом, ефективність цього впливу багато в чому залежить від культури мовлення. Пересічні, непереконливі і бліді виступи не задовольняють слухача, а іноді викликають навіть обурення.

Термін “культура мовлення” має широке і вузьке смислове вживання.
^ У першому випадку означає вміння використовувати всі способи впливу на слухачів, які пов’язані з мовою і збігаються з поняттям “мовленнєва майстерність ”. У другому — це правильність, грамотність мовлення, тобто знання оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже, культура мовлення означає наявність у промові вдало застосованих художніх форм і ораторських засобів, щоб зробити мову, за висловлюванням В.Г. Костомарова, “не лише правильною..., але й виразною, чіткою, оригінальною і цікавою”.
^ Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мовленнєвої культури оратора.

ясність — головна позитивна якість промови. Ясність слова оратора означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промовець. Краса й образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизуватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образності, говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.
Однією з ознак мовної культури оратора є правильність мови. Вона визначається її відповідністю до загальноприйнятих норм мови. Саме тому будь-яке порушення негайно викликає опір аудиторії, принижуючи престиж оратора і його виступу.
В ораторській промові вагомого значення набуває дотримання мовленнєвої норми в трьох напрямах: граматиці, слововживанні, вимові.
Граматичні норми належать як до синтаксису, тобто побудови речень і словосполучень, так і до морфології — правил зміни слів.
Правильність вимови під час виголошення промови оратором не менш важлива, ніж дотримання граматичних норм або правил слововживання.
Правильна постановка словесного наголосу — необхідна ознака грамотної мови.
Такими ознаками характеризується культура мовлення оратора. Не слід вважати, що за всіх життєвих обставин неодмінною умовою правильно висловити думку допоможе універсальна сукупність ідей та способів дій. Мова — неосяжний океан з безліччю рифів і мілин, багато у чому невідомих течій і глибин. Загальної лоцманської карти цього океану ще не існує, хоча його вже поборознили численні маршрути. Певна річ, треба знати їх, щоб якнайменше припускатися помилок у мовленні.