Менші протестантські конфесії

Знайомлячись з мозаїкою західних протестантсько-хрис­тиянських течій, ми зустрічаємо там такі найменування: Менноніти, Конфсґаційники, Індепенденти, Квакери, Методисти, Єпископалічти, Об'єднана Церква. Що і хто стоїть за цими назвами? 111міняльники кожної з цих течій, груп чи громад називають самі себе церквами. Вони мають рацію в тому розумінні, що кожне з цих відгалужень є частиною єдиної, святої, соборної Церкви. Але називати Меннонітів чи Методистів церквами в тому значенні, в якому ми називаємо Католицьку чи Православну Церкви,- навряд чи правильно. Якщо порівняти усе Християнство з організмом, з тілом, то ці менші протестантські конфесії можна назвати не великими органами, а малими клітинами. Це не зменшує "їхньої важливости й необхідносте в єдиній Церкві і в Християнській релігії, але точніше визначає їхнє місце та їхній статус.

Менші конфесії, як правило, виділилися, вичленувалися з більших або в XVI ст., коли розпочалася Реформація, або трохи пізніше. Процес розгалуження протестантизму триває сьогодні.

Так, наприклад, Меннонітство постало з революційного анабаптизму - рушійної сили у Німецькій Селянській війні 1524-1526 рр. Зберігши цілі анабаптистів (установлення царства Хрис­тового на Землі), менноніти радикально змінили анабаптистські насильницькі, революційні методи на непротивленські й поступові.

Конфесія дістала свою назву від імені свого засновника, нідерландського католицького священика Менно Сімонса, який 1531 р. перейшов у анабаптизм і докорінно реорганізував його на базі доброчинносте і невойовничости. Менноніти ухвалили 1532 р. власну декларацію Християнської віри, яка в догматичному плані нагадує програму пізніших адвентистів: очікування нагальної повторної з'яви на Землі Ісуса Христа і встановлення Ним тисячо­літнього царства. Багато місця в декларації Меннонітів займають рекомендації щодо поведінки християнина-менноніта: не брати до рук зброї, не виявляти будь-якого насильства ні стосовно людей, ані тварин, включно з комахами; повна й абсолютна смиренність; життя серед природи і в гармонії з нею; не вживання нічого штучного і невикористання технології і машин, жодних благ цивілізації. Менноніти беруть тайну хрещення тільки в дорослому віці. Вони живуть ізольованими громадами, цураються міст і праці на фабриках та заводах, одягаються старомодно і просто, ігнорують такі засоби масової інформації, як газети, радіо і телебачення. Єдиним читанням них є Біблія. До сторонніх людей ставляться доброзичливо, Ненав'язливе пропагують свій спосіб віри і життя. Меннонітство ІІ'нІшрене в Америці, Канаді, Німеччині, Нідерландах, інших краї-п. І\ - загальною кількістю 300-400 тисяч осіб, їхній світовий центр, ти провадить регулярні конференції, знаходиться в Канаді.

Конфегаційники зорганізувалися у другій половині XVI ст. в Англії як радикальне крило пуританізму (нагадаймо, що пуритани прагнули очистити Протестантизм від будь-яких слідів впливу Католицької Церкви). Програма Конфегаційників щодо догматів б близька до Кальвіністів, тобто і вони вірять у визначеність долі кожної людини щодо спасіння. Під час Англійської революції середини XVII ст. Конгрегаційники дуже посилили свій вплив у країні й стали політичною партією Індепендентів (Незалежників). Ця назва миніте залишилася за ними як паралельна до назви Конґрегаційників. Вони дуже високо цінують свою автономність, повну шдділеність від інших. Самі вибирають форми культу (тому відправи н кожній громаді свої), свого пастора, не визнаючи влади пресвітерів. Конфегаційники - це своєрідна модель «парламентської демократії» в релігійній громаді. Тримаючись Кальвінізму в догматичних питан­нях і моралі, вони далекі від централізації, характерної для Кальвінової Церкви. Численність Конфегаційників сягає понад 2 мільйони віруючих, а їхній міжнародний центр знаходиться у Лондоні.

Коли ми в Україні вимовляємо слово «Квакери», то часто усмі­хаємося: невже є Церква із такою незвичною назвою? Але англійське слово «Quakers» нічого спільного не має з кваканням жаб. Це слово перекладається: «ті, що трясуться», «трясуни». Милозвучносте і в цьому перекладі небагато, та все ж назва «Квакери» міцно закріпи­лася за релігійною громадою в Англії у XVII ст. Вона проповідувала мир, добро й активну допомогу бідним, хворим, розумово й фізично упослідженим людям. Якщо ви десь у Великій Британії, Америці, К; І наді побачите молодих чи літніх людей на вулицях зі скриньками дмя пожертв, то це напевне будуть Квакери. Вони ще називають себе «Товариством друзів», бо готові допомогти вам, якщо ви навіть про це не просите, але вони знають вашу проблему. Вони не визнають священиків і таїнств та обрядів, вважаючи, що кожен християнин має особистий зв'язок з Богом. За войовничий пацифізм і безсвящеництво англійський уряд і урядова Англіканська Церква переслідували Квакерів у XVII ст., тому багато їх емігрувало до Америки й Канади - тодішніх британських колоній. Коли 1689 р. парламент у Лондоні прийняв закон «Акт про терпимість», Квакери й інші неофіційні доти секти були легалізовані й зрівняні в правах. Кількість Квакерів у світі нині від 200 до 300 тисяч.

Ще одна протестантська конфесія - Методисти - також пов'язана своїм походженням з Англією. Сталося це наприкінці 20-х рр. XVIII ст., коли брати Джон і Чарлз Веслі відділилися від урядової Англіканської Церкви і об'єднали навколо себе гурток віруючої студентської молоді Оксфордського університету. Ніяких особливих новацій догматичного характеру Методисти не внесли до символу віри Англіканської Церкви. Вони лише скоротили кількість статей цього символу з 39-ти до 25-ти. Це було викликано бажанням спростити культ і залишити тільки все головне. Адже методисти поставили своїм завданням не лише правити служби в Церквах, як це робили і роблять англікани, а навчати простий народ основ Християнської віри спеціяльним методом: від простого до складного, від щоденної поведінки людей до вищого розуміння духовних правд. Методисти проповідують терпіння і психологічний гарт у людей, готовність прийняти будь-які удари долі. Громади Методистів невеликі: від 12 до 20 осіб, щоб з кожним можна було займатися пасторові особисто. Служіння дуже нагадують шкільну систему навчання. Але саме навчання далеко виходить за теоре­тичне вивчення Біблії, бо пов'язане з конкретними, актуальними проблемами суспільства в цілому і кожної окремої людини.

Громади Методистів також організовані за продуманим, раціональним методом. Громади, очолювані пасторами, підпоряд­ковані на певній території - у графстві, штаті чи окрузі - началь­никові, який називається суперінтендантом. Суперінтендантства координують працю з Національною, або Світовою, радою Методистів. У США суперінтендантам присвоюється сан єпископа,.І Методистська Церква називається ще Єпископальною. Тому коли десь чується або читається «Методистська Церква» або «Єпископальна Церква», то це не дві різні Церкви, а одна - лише з паралельними назвами в різних країнах. Методисти, або єпископалісти, прославилися продуманою місіонерською працею у своїх країнах і за їх межами. Поле їхньої діяльносте — це англомовні країни: від Англії, США й Канади до Австралії і Нової Зеландії. У світі тепер близько 50 мільйонів Методистів. Такі колишні президенти США, як Рональд Рейган і Джордж Буш за віро­визнанням є Методистами.

Ми розглянули головні гілки найпоширенішої релігії на Земній кулі - Християнської релігії. Усі ці гілки виросли з одного могут­нього дерева Христової Церкви. Кожна гілка живиться соками цього життєдайного двохтисячолітнього дерева і кожна відповідає І Іонній природі якоїсь групи людей нашого багаторасового, бага­тоетнічного, багатонаціонального суспільства на цій благословенній Землі, котру Господь дарував нам як добре влаштований дім у безкрайому Космосі.

Він є аж такий добрий, що для кожного народу (або груп населення з певними релігійними поглядами серед одного народу) створив свій варіянт Християнської релігії в межах Єдиної, Святої, (Соборної й Апостольської Церкви.

За дві тисячі років оформилося три великі течії Християнської релігії - Православ'я, Католицизм і Протестантизм. Ці течії і шдповідні їм Церкви ми можемо назвати історичними, хоч їхній вік в історії Християнської Церкви неоднаковий: одним тисячі років, іншим сотні, ще іншим - десятки. В цьому розділі ми розглянули гілки Християнства, які традиційно називаються (або самі себе називають) Церквами. Вони дотримуються основних догматичних положень Християнства, визнаючи Біблію як єдине Святе Письмо.

Різниці між цими гілками (навіть у межах однієї з трьох течій) також дуже істотні, але вони торкаються швидше обрядових, традиційних, Богослужбових, структурних, навіть канонічних

питань, ніж догматичних, доктринальних. Основне, все ж таки, між ними спільне: визнання Троїчносте Бога, подвійної природи Ісуса Христа, рятівної для нас жертви Сина Божого, віри в друге пришестя Ісуса Христа на Землю, у воскресіння мертвих і вічне життя у майбутньому.

Інші релігії, які не визнають Біблії за Святе Письмо й Ісуса Христа за Бога, буде розглянуто в другій частині посібника «Нехристиянські релігії». А в третій частині - «Культи і секти» мова піде про ті новоутворення XIX і XX ст.ст., які створили власні так звані «святі» книги, довільно взявши те, що їм підходило, як з Біблії, так і з книг законів нехристиянських релігій. У третій частині будуть розглянуті також секти, відверто ворожі Християнській релігії і більшості нехристиянських релігій.

Запитання

1. Як виникла конфесія Меннонітів і що передбачає їхня декларація Християнської віри?

2. Дайте характеристику згромадженню Конгрегаційників. Чому їх ще називають індепендентами?

3. Що проповідують і як практично діють Квакери?

4. Хто утворив конфесію Методистів, яка паралельна назва Методистської Церкви і як організовано у ній священноначаліє?

5. Зробіть підсумковий аналіз вивчення розгалужень Християнської релігії.

 

ЧАСТИНА II

НЕХРИСТИЯНСЬКІ РЕЛІГІЇ

ХРИСТИЯНСТВО І НЕХРИСТИЯНСЬКІ РЕЛІГІЇ

Ми ледве встигаємо збагнути розгалужену й величаву ріку Християнства з її численними притоками і рукавами, а перед нашим поглядом вже відкривається ширша панорама інших релігій, які знаходяться за межами знайомої нам віри у Христа Ісуса. Загадкові, малознані слова і поняття: Іслам, Магометанство, Коран; Юдаїзм, Тора, Талмуд; Буддизм, Синтоїзм, Індуїзм. Вони збуджують нашу уяву, викликають допитливість, насторожують: що й хто стоїть за цими поняттями? Брак знань про релігії інших країн і континентів, читання неправдивих статей і книжок про релігії у період засилля безбожництва - усе це спричинило неймовірну плутанину в головах багатьох українців і українок, часом навіть високоосвічених, з дипломами й атестатами. Одні пропонують ліквідувати всі релігії одним декретом або резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Другі хотіли б з'єднати усі релігії в одну універсальну і помирити в такий спосіб віруючих, які дотримуються різних концепцій Бога і обрядових систем. Треті кажуть, що якби Бог був або якби Він дійсно був всемогутнім чи всесильним, Він мусив би внести лад і спокій між людьми і припинити війни та чвари на релігійному чи будь-якому іншому ґрунті.

Такі плани й пропозиції виказують не що інше, як наївний, дитячий розум багатьох людей, а в певному сенсі - і всього людства. Ми, створені Богом, весь час силкуємося диктувати Творцеві наші умови й жадання. Виставляючи претензії Богові, люди схильні забувати, що поряд з Богом як Космічним Добром невсипуще діє Сатана як Космічне Зло, що старається збурити дію Добра і ставити палиці в колеса Божих планів. І ще одне. Ми, люди, при нашому сотворенні, одержали великий безцінний дар свободи (жодна інша жива істота не одержала свободи в такій повноті й досконалости), тому логічно думати, що Бог хоче випробувати досконалість нашої свободи через наше уміння вибрати серед безлічі фальши єдину перлину правди.А свобода неодмінно пов'язана з віротерпимістю, з умінням шанувати ближнього таким, яким він є. Подрібнення світу на релігії, які часто воювали і воюють між собою, багато хто пояснює недосконалістю Бога, Його слабкістю чи Його невмінням керувати світом. З поверхового, неглибокого думання це виглядає правдоподібно. У Святому Письмі таке думання називається дитинячим (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 13: 11). Л в одній з пророчих книг про такий спосіб думання Бог говорить ще виразніше: «Бо ваші думки - не Мої це думки, а дороги Мої - то не ваші дороги, говорить Господь; бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої - та ваші думки» (Книга пророка Ісаї, 55: 8, 9).

Звідси випливає, що ми, люди, які так легко піддаємося спо­кусі давати вказівки й поради не тільки президентам, прем'єрам, єпископам та іншим земним лідерам, а й самому Богові,— ми повинні стримувати себе і свій язик від речей, змісту яких ми не до кінця розуміємо. Одною з таких незбагненних речей є питання про множинність і протистояння релігій. Легковажні судження тут абсолютно неприпустимі. Але Божа наука дає нам ключ для правильної орієнтації в цьому питанні. Цей ключ називається свободою вибору. Коли нема чого вибирати, наступає момент примусу, пригнічення волі. Бог міг силою примусити первісне суспільство (в особах прабатьків Адама і Єви) не торкатися Зла, тим більш, що Він попередив їх, що Зло існує і його слід уникати. Ллє вони не послухалися - і вибрали гірше. Проте Божий принцип - надання людині права вибирати, а отже, й думати та відповідати за тої вчинки,- залишається незмінним. Це велике довір'я Бога до людини, свідчення Його любови до нас. Водночас Бог виявляє себе як незрівнянний педагог, який випробовує нас, перевіряє, на скільки зрілою є наша здатність правильно вибирати і користуватися наданою нам свободою для примноження Добра, а не Зла.

Множинність релігій і вірувань, отже, не суперечить Божій волі. Вона є віддзеркаленням розмаїтости світу, поділу людства на раси, 11.1 роди і нації та природи людини щодо непримусового вибору шляху до духовносте й спасіння. Ось чому зазнали поразки усі минулі спроби об'єднати релігії договором або насильством, знищити одну релігію, щоб запанувала інша. Невдача цих спроб ясно вказує на бажання Творця побачити у різноманітних концепціях віри й релі­гійних обрядів єдність святого життя на Землі й у вічности. Ще блаженний Августин, один з християнських філософів і подвижників ранньої Церкви, зрозумів цю суть Божого установлення, коли написав: «У головному - єдність; у другорядому свобода; у всьому - любов». Я часто у нарисах повторюю ці слова блаженного Августина, бо вони дуже важливі для розуміння предмета нашої розмови.

Правильно жити і правильно будувати свої відпосини з іншими Церквами й конфесіями всередині Християнської релігії, а ще біль­ше - з іншими, позахристиянськими релігіями,- це значить виявляти у головному (тобто у визнанні існування Бога і в любові до Нього) -єдність, а також у всьому, що стосується духовних потреб іншої людини,- любов. У всьому ж іншому (тобто способах, методах віри, в обрядах і звичаях, у всьому тому, що блаженний Августин відносить до другорядного) повинна панувати свобода вибору.

На жаль, цей принцип постійно порушується людьми. Уявіть собі, у що б перетворилося людське суспільство і Земна куля, якби кожна релігія, вважаючи, певна річ, істинною тільки саму себе, оголосила війну всім іншим! Тільки стримуюча рука Господа оберігає земну кулю від такого фанатизму і самознищення. Коли уважно зіставити головні засади священних книг різних релігій, особливо таких випробуваних віками історії, як Християнство, Юдаїзм та Іслам, то ми побачимо значну схожість вимог і настанов для послідовників цих релігій щодо вшанування єдиного Бога, концепції спасіння у вічности і будівництва своїх відносин з іншими людьми й іншими релігіями. Ніде нема заклику до насильства й експансії, до прозелітизму, тобто умисного чи насильницького перетягування людей однієї релігії до іншої.

Це тільки безбожництво, за яким виразно проглядається профіль Сатани, нацьковує одну релігію на іншу, щоб вони нищилися взаємно і тим полегшували його руйнівну працю. В тому, що ми, українці, хрещені у Христі, а турки, татари й араби сповідують Іслам, євреї - Юдаїзм, є щось незбагненне, що перебуває в компетенції тільки одного Бога. Тому ми не повинні клопотатися, чому є так, а не інакше. Наша турбота інша: повноцінно виявляти себе дітьми тієї віри, до якої ми належимо; не ворогувати ні з ким; а коли у нас і є бажання схилити представників іншої віри чи релігії до нашої, то робити це слід у бесіді з Богом, який один знає, чи треба це робити, а якщо треба,- то коли і як. Релігії установлені не нами, не людськими бажаннями, тому робити якісь зміни нам не належить.

Щоб краще розуміти чужі, не наші, не Христові вірування, треба їх знати, вивчати, цікавитися. Якщо це робить християнинами православний, чи католик, чи протестант,- він буде дізнаватися про інші релігії зі свого християнського переконання: глибше пізнати істину, щоб істина зробила його вільним і щасливим у його Християнстві, а не для того, щоб перейти до іншої релігії. Якщо це робитиме людина, яка ще не визначила свого ставлення до Бога, то пізнання різноманітних релігій, можливо, допоможе їй у цьому великому виборі, щоб врешті-решт також пізнати істину. І ще одне: ми на чутливі до прекрасного, до мистецтва, адже і це чуття закладено у нас Творцем. А за кожною світовою релігією стоїть велика культура народів і націй. Отже, і з цих міркувань нехристиянські релігії світу повинні становити для нас велику цінність.

Запитання

1. Чому зазнавали і зазнають невдачі людські спроби об'єднати, усі релігії й Церкви в одну?

2. Хто встановив принцип свободи вибору релігії і віри?

3. Як узгіднити принципи свободи вибору релігії й віри та правильного шляху до Бога?

ЮДАЇЗМ

Юдаїзм - найдавніша монотеїстична релігія світу, але, на жаль, у нас в Україні про неї мало знають правди, зате чимало знають легенд. Наприклад, мовиться, що послідовники Юдейської релігії моляться Мойсееві, а назва релігії нібито походить від імені Юди Іскаріота, який видав Ісуса Христа на муки; тим часом ні те, ні друге цілковито не відповідає дійсности. У період розгулу атеїзму написано дуже багато книжок, брошур і статей проти Юдаїзму, що на тлі за­гального незнання історії Юдаїзму ще більше сіяло відразу до нього.

Це правда, що Юдаїзм як релігія різко відокремлений від Християнства. Але правдою є також і те, що джерела Християн­ства випливають з Юдаїзму. Поняття й розуміння Бога-Отця в юдеїв і християн однакові. Більше того, перші п'ять книг хрис­тиянської Біблії (Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення Закону) становлять водночас священну книгу юдеїв - Тору. Автором цих п'яти книг є Мойсей - великий пророк юдеїв (котрий відкрив їм правду про Бога), якого визнають також за великого пророка і християни. Отже, Мойсей не є богом для юдеїв, а лише людиною, яка відучила стародавніх євреїв поклонятися рукотворним ідолам і відкрила їм дійсного небесного і єдиного Бога. За це вони його шанують, як шануємо і ми, християни, бо через нього Бог дав знати про Себе не тільки юдеям, а й усьому світові.

Назва Юдейської релігії походить від назви країни Юдеї -частини Палестини, або Ханаану, тобто землі, розташованої на східному узбережжі Середземного моря. Плем'я Юди було одним із 12 племен стародавніх семитів, нащадків Ноєвого сина Сима; і саме це плем'я та країна, де воно жило, дали назву релігії.

Виникнення Юдаїзму описано в перших книгах Біблії. Основ­ними принципами релігії' є визнання тільки одного Бога, якого євреї називають Ягве, і ретельне, до найменших деталей, вико­нання Його закону, що його дав Бог пророкові Мойсееві на висо­кій горі на Синайському півострові під час 40-річної мандрівки євреїв з Єгипту до Палестини. Цей закон сформульований Богом у вигляді 10-ти заповідей, які добре знайомі і християнам. Скоро­чено вони звучать так: 1. Я є Бог твій; нехай не буде в тебе інших ґкнїв, окрім Мене. 2. Не роби собі ідола. 3. Не називай імені Бога марно. 4. Шість днів працюй, а день сьомий, суботу, посвяти Богові. 5. Шануй батька і матір, щоб довголітнім був на землі. 6. Не вбивай. 7. Не чини перелюбства. 8. Не кради. 9. Не свідчи неправдиво проти ближнього. 10. Не пожадай нічого, що є у ближнього твого.

Зрозуміла річ, у наступних юдейських богословів-книжників кожна з цих заповідей і весь Старий Заповіт знайшли широкі й дуже деталізовані коментарі та роз'яснення, які дістали назву Мішни. Збірка ж правових релігійних норм називається Гемара. Мішна й Гемара разом становлять Талмуд. Дехто каже, що Талмуд є основною священною книгою Юдаїзму. Насправді це не так: основою є біблійні Мойсееві книги, або Тора, яку самі віруючі євреї іменують святою і вічною, подібно до того, як християни вважають святою і вічною Біблію зі Старим і Новим Заповітами включно. Талмуд же у євреїв вважається також священною книгою, але похідною від Тори і пророчих та історичних книг Біблії. Отже, без Тори і Біблії не було б Талмуду, який є людським переданням, розтлумаченням Святого Письма Старого Заповіту.

У найзагальнішому вигляді символом віри у Юдаїзмі є: віра в єдиного, вічного, безтілесного Бога-Творця; у вічність і незмінність Тори; очікування Божого посланця - Месії; у посмертну розплату кожної людини за її справи, які вона робила в земному житті; у воскресіння мертвих. Як бачимо, все майже так, як і в символі віри християн. Тільки пояснення цих символів у юдеїв і християн різні. Це особливо стосується питання про прихід Божого Спасителя -Месії. Юдаїзм стоїть на тому, що Месія ще не прийшов і його все це треба чекати. Християнство ж твердить, що цим Месією був ті тисячі років тому Ісус Христос, який тілесно народився в юдейському середовищі, як було написано у старих пророків, узявши на себе під час страждань посмертну розплату за гріхи людей. Юдаїзм на це відповідає, що Ісус Христос не Месія, ані Бог, ані Син Божий, а тільки реформатор юдейської релігії в гірший бік, тобто дисидент або єретик Юдаїзму.

Отже, особа Ісуса Христа — це камінь спотикання у відноси­нах Юдейської й Християнської релігій, причина безлічі непоро­зумінь між ними, а то й взаємної ворожнечі. Юдаїзм старший за Християнство приблизно на 1000 років. І коли народився Ісус Христос, то Юдаїзм уже пройшов довгу історію розвитку, причому він весь час був релігією тільки одного народу - єврейського. Христос справді реформував Юдаїзм, не відмінивши при цьому жодної книги з Тори, Пророків і Писань (тобто нічого зі Старого Заповіту). Він лише вказав сучасним йому юдейським релігійним діячам - фари­сеям і книжникам - на ті місця Біблії Старого Заповіту, де були пророцтва про Його прихід як очікуваного Месії. Одначе фарисеї відмовилися визнати Христа як Месію. Це призвело до тілесної смерті і наступного воскресіння Христа з мертвих; проте юдеї досьогодні продовжують заперечувати очевидний факт Христового воскресіння, не визнають Його Богом, Другою Особою Святої Трійці.

Такі є підстави драматичних стосунків Юдаїзму і Християнства. Проте ці фундаментальні розходження двох світових релігій не повинні бути причиною поганих відносин віруючих обох релігій. Прикладів цьому - безліч. В Ізраїлі, де офіційною релігією є Юдаїзм, маємо багато християнських осередків трьох Церков: Православної, Католицької і Протестантської. Місця, пов'язані із земним життям і врочистим служінням людству Ісуса Христа,- від Вифлеєма, Назарета до Єрусалима,- шануються, доглянуті і безборонне від­відуються християнами з усього світу. З іншого боку, юдейські божниці - синагоги - є у багатьох країнах, де живуть віруючі євреї діяспори, поряд з християнськими соборами і церквами.

Те, що Бог відкрився різним народам на різних стадіях повноти своєї правди, є реальністю. І ця реальність людям ще не до кінця зрозуміла. Але християни і юдеї не повинні з цієї причини ворогувати. Є і мусить бути солідарність між усіма віруючими людьми, яка грунтується на вірі у єдиного, всемогутнього і всемудрого Бога. Все останнє вирішиться Ним у потрібний час і в потрібному місці.

Юдаїзм не однорідний, як не однорідні й інші релігії. У ньому є різні течії, напрями, тлумачення. Традиційний орто­доксальний Юдаїзм зберігає все так, як воно було тисячі років І ому, з безліччю дріб'язкових приписів, котрі нелегко виконувати людині в сучасному динамічному житті. Ці приписи закорінені ц містичному вченні Юдаїзму середніх віків, так званій каббалі, яка регулює буквально кожний крок життя єврея. Реформований же Юдаїзм, що розпочався у другій половині XIX ст., трохи наближає цю релігію до суспільного життя й інших релігій. Реформований Юдаїзм покликаний переборювати ізольованість євреїв від інших націй і громад, вивести їх із замкнених гетто, в існуванні яких так зацікавлені учителі ортодоксального Юдаїзму - рабини.

До 70 р. по Різдві Христовім богослужіння в юдеїв відбувалося тільки в Єрусалимському храмі, збудованому царем Соломоном. Ллє в 70-му р. цей чудовий в архітектурно-мистецькому відношенні храм дощенту зруйнували і спалили римляни під час юдейської кійни з Римом 66-73 рр. До речі, цю руїну,- так, що не лишиться каменя на камені,— передбачав у розмові зі своїми учнями Ісус Христос. І ось після катастрофи розсіяні по світу євреї почали збиратися на молитви в синагогах. Колишніх жерців у храмі (з числа левитів) замінили учителі релігійних законів — рабини. Синагога не є храмом, а тільки місцем релігійних зібрань - божницею. У юдейській вірі нема єпископів, священиків і взагалі ніякої єрархії. Є тільки старші й молодші рабини.

Синагоги утримують самі віруючі. Зібрання включають читання Гори, проповіді і спів псалмів, дуже гарний і мелодійний, викону­ваний видатними співаками-солістами - канторами.

Крім суботи, яка в Юдаїзмі святкується утриманням від будь-якої праці - навіть від приготування їжі й прогулянок,- віруючі юдеї врочисто відзначають ще такі свята року: рош хашана — новий рік у вересні; йом-кипур, або день очищення - на 10-й день після початку місячно го нового року (в цей день вони каються і постять); пейсах, або юдейську паску - на спогад про вихід з Єгипту; п'ятдесятницю; свято кущів; а також свято Тори - на 8-й день після свята кущів (кучок).

Юдаїзм заслуговує на детальне ознайомлення і вивчення не тільки євреями, а й послідовниками інших релігій, в тому числі і християнами. Вивчаючи, ми позбудемося багатьох упереджень, ознайомимося з релігією старовинної й багатої культури, а через неї дізнаємося про переваги, велич і оптимізм нашої релігії -Християнства.

Запитання

1. Як виник Юдаїзм, звідки походить його назва?

2. Що спільного і що відмінного у заповідях Божих і символі віри у юдеїв і християн?

3. Які два напрями існують в сучасному Юдаїзмі?

4. Які основні свята Юдейської релігії?

 

ІСЛАМ

Іслам - наймолодша з трьох великих світових релігій. Юдаїзм почав формуватися на початку 1-го тисячоліття до нашої ери. Християнство відкриває нашу еру Різдвом Господа Ісуса Христа -майже 2 тисячі років тому. Іслам виник на початку VII ст. нашої ери у Хіджазі, у західній частині Аравійського півострова. У перекладі з арабської слово «іслам» означає «покірність Божій волі». Заснував цю релігію араб, пророк Магомет, тому вона ще називається магометанством або мусульманством. На відміну від Юдаїзму -релігії одного народу, єврейського - Іслам, як і Християнство, є релігією міжнародною. Вона поширена у всіх арабських країнах, а також Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані, Бангладеш, Індонезії, в ряді країн чорної Африки, в Ливані, Албанії, Боснії, Казахстані, в країнах Середньої Азії, Азербайджані, Дагестані, Кабардино-Балкарії, Адигеї, Північній Осетії, Чеченській республіці, Інгушетії, Абхазії, Аджарії, Башкирії, Татарстані, серед кримських татар. Загальна кількість мусульман у світі сягає далеко за 500 мільйонів людей.

У заснуванні Ісламу виняткова роль належить Манжетові, який народився 571 р. у місті Мекка в родині купця, а помер 632 р. Магомет рано став круглим сиротою і виховувався родичами, був погоничем верблюдів з Аравії до Сирії. Мандруючи гарячими пусте­лями, він побачив серед арабів темряву забобонности й ідолопоклоніння. Тільки в його рідному місті Мецці стояло 360 ідолів, перед якими фанатично молилися його земляки, приносячи їм жертви. Магомета, який уже був обізнаний з такими монотеїстич­ними релігіями, як Юдаїзм і Християнство, ця моральна ницість народу непокоїла й обурювала. Він горів бажанням відучити арабів від тяжких гріхів багатобожжя й ідолопоклоніння, але розумів, що схилити 'їх визнати одну з існуючих релігій буде дуже важко. Магомет так мучився цими питаннями, що усамітнився в печері й навіть подумував накласти на себе руки. У віці 40 років він побачив у видінні архангела Джебраїля (тобто Гавриїла), який передав йому Божу волю заснувати релігію покірности єдиному Богові, тобто Іслам. Дуже багато елементів у цій релігії нагадують про Юдаїзм або Християнство. Як і в євреїв, релігія Магомета повинна була пронизувати всі сторони життя суспільства й окремої людини. Вона невіддільна від держави, громади, сім'ї й особи. Бог, згідно з ученням Ісламу, наділив свого пророка-посланця Магомета всією повнотою релігійної і світської влад: він голова ісламської громади (умми), проповідник закону Божого, законодавець, верховний командир збройних сил.

Виходячи з одкровення, даного йому Богом через архангела Гавриїла, Магомет оприлюднив 6 принципів Ісламу: 1. Віра в єдиного Бога. 2. Віра в Божих ангелів. 3. Віра в Боже Писання. 4. Віра в Божих пророків. 5. Віра у воскресіння мертвих у день суду. 6. Віра у напередвизначеність Богом долі кожної особи і всіх світових подій. Усі ці принципи склали своєрідний символ віри Ісламу, близький до символу віри християн. Але Магомет доповнив "їх ще 5-ма вимогами Ісламу, так званим арканом: 1. Голосне вимовлення короткого сповідання «нема Бога крім Аллаха і Магомет - пророк Його». 2. Щоденне п'ятикратне Богослужіння (намаз) з попереднім обмиванням тіла й ритуальними позами і жестами. 3. Пост упродовж місяця рамадана (обов'язковий) і добровільний пост упродовж року. Обов'язкові пожертвування та добровільні роздавання милостині. Паломництво у Мекку, на батьківщину Магомета. На основі цих принципів і вимог, а також одкровення, нібито даного йому Богом, Магомет наказав написати книгу Коран, що перекладасться як «читання». Він оголосив її «святим письмом», стверджуючи, що Коран написав Аллах на небі і через нього, Магомета, передав його людям. Насправді в Корані мовиться про тих самих осіб, що і в Старому Заповіті Біблії (про Адама і Єву, про Ноя, Авраама, Ісаака і Йосифа, про Мойсея, Аарона, Давида й Соломона), але не в тій послідовности, що в Біблії. Є плутанина у подіях та іменах. Наприклад, сестру Мойсея й Аарона - Маріам - Коран плутає з матір'ю Ісуса Христа. Самого Ісуса Христа Магомет визнавав як одного з великих пророків (проте значно меншого за себе), але віру в нього як у втіленого Бога вважав помилкою.

Великим плюсом Ісламу як релігії було те, що він знищив поганські вірування й ідолопоклоніння серед арабів та інших народів Близького Сходу. Іслам також об'єднав навколо ідеї єдиного Бога розрізнені й ворожі одне одному племена в одну державу Арабський Халіфат; сприяв піднесенню культури, науки й мистецтва, дав передумови для розквіту своєрідних національних культур і цивілізацій: арабської, перської, тюркської, середньоазійської. Але засновник Ісламу Магомет і його наступники Омар і Осман заходилися поширювати ідеї Ісламу силою зброї, завойовувати неісламські країни і народи. Звідси випливала традиційна ворожість мусульман до Юдаїзму й Християнства. Позитивні іскри в Ісламі гасилися фанатизмом, з яким він насаджувався повсюдно.

622 р. Магомета виганяють з рідної йому Мекки. Він втікає в Медину і своїми полум'яними проповідями навертає у свою віру мединців, у тому числі колишнього свого ворога й ідолопоклонця Омара. 622 р. вважається початком мусульманського літочислення.'. допомогою войовничого Омара і його вояків Магомет здобуває 630 р. Мекку і встановлює порядок: щоб при молитві ставати обличчям не до Єрусалима, а до Мекки. Уже після смерти Магомета (632 р.) Омар бере силою зброї одну країну за одною, створюючи І нантську теократичну державу — Халіфат. Магомет проголо­шується пророком, а його день народження (маулід) і день його мітичного вознесіння на небо (мірадж) стають найважливішими Ісламськими святами, поряд зі святами розговіння після посту рамадану й офірування (принесення жертви).

Через відсутність в Ісламі єдиної церковної організації і насиль­ницькі методи поширення Ісламу, ісламська теократична імперія -Халіфат - уже у УПІ-ІХ ст.ст. розпадається на менші держави -емірати. В самій Ісламській релігії виникає кілька напрямів і безліч сект. Обряди й ритуали дуже відрізняють характер Богослужінь у І ч. (них країнах ісламського світу. В тому ж таки VII ст. від головного І їж Іряму в Ісламі - суннізму - відокремлюється гілка шиїзму. Шиїти Ію-своєму почали ставитися до інституту верховної теократичної клади щодо тлумачення святого передання - сунни. Шиїти підкинули суннітський принцип виборности інтерпретаторів Корану І числа ісламської громади (умми) і надали перевагу робити відповідні висновки представникам династії Магомета — так званим Імамам. Релігійна боротьба тут переплелася з політичною - і вона триває між суннітами і шиїтами й досьогодні, зокрема в мусуль­манських країнах Близького і Середнього Сходу.

Упродовж 1300 рр. своєї історії Іслам зазнав багатьох змін і уявлень. У VIII ст. в ньому виник містично-аскетичний рух -суфизм, який поєднував войовничість у методах поширення віри, Ісламського місіонерства, охорону чистоти й самобутносте мусуль­манської віри з боротьбою проти засилля релігійних організацій, з утвердженням освіти, культури, гуманістичної й антиклерикальної думки. В наступні століття виникли різні реформістські течії й тенденції в Ісламі, але вони зазнавали невдач, розбиваючись об непорушний принцип цієї віри - про тотожність релігійних, культур­ні І х І політичних інститутів у ісламських суспільствах. На прикладі ісламізащі колишніх республік Середньої Азії і боротьби в араб­ському, перському та тюркському регіонах Сходу ми бачимо силу традиціоналізму в Ісламі, яка часто долає усі інші сили, пов'язані з розвитком технології, соціальним прогресом, західними впливами.

Сила традиції дає себе знати і в мистецтві. Боротьба з наймен­шими виявами ідолопоклоніння зумовила сувору заборону зображати не тільки Бога, але усяку людину, всяку живу істоту. Ісламське мистецтво винятково багате і гарне, але воно цілковито побудоване на образах-орнаментах - і в архітектурі мечетей та мінаретів, і в мініатюрах рукописних книг, і в розписах стін, і в різьбі по дереві, кості, каменю, і в мистецькому литті металу. Не дозволяється навіть включення антропоморфних і зооморфних деталей в орнамент — тільки так звана арабська в'язь або арабески. Це дуже затримало розвиток портрета в малярстві, жанрової та історичної тематики в мистецтві, фігурної скульптури.

Іслам дуже багато взяв від Християнства — і в розумінні Бога, і в розумінні теологічного походження та влаштування світу, і в пошануванні в Корані великих імен Біблії. Проте в питанні ставлення послідовників Ісламу до особи Господа нашого Ісуса Христа, до святих правд Євангелій між Християнством та Ісламом, так само, як між Ісламом та Юдаїзмом, існує глибока прірва. Ми не знаходимо в Ісламі великої науки любови, якою пронизана уся Християнська релігія. Бог-Аллах, як він змальований у Корані,— ревнивий і караючий. Він також добрий і милосердний, але виключно до мусульманина. Незбагненна ж любов Бога до людей, яка виразилася в тому, що він став людиною, щоб віддати себе на страждання і смерть заради спасіння усіх людей,- цей вид любови, на якому стоїть Християнство, зовсім недоступний для послідовників такої безперечно цікавої релігії, як Іслам.

Запитання

1. Розкажіть про історію заснування аравійським пророком Магометом релігії Ісламу.

2. Які шість принципів і п'ять вимог Ісламу?

3. Які персонажі Біблії фігурують у священній книзі Ісламу — Корані?

4. Хто такі сунніти і шиїти?

5. Який внесок Ісламу в розвиток культури і мистецтва народів Сходу?

 

ІНДУЇЗМ

Індуїзм - це релігія народів Індії, а також прилеглих до неї країн - Пакистану, Бангладешу, Шрі-Ланки. Послідовники Індуїзму живуть ще й у Південній Африці, на острові Балі в Індонезії, на островах Фіджі в Тихому океані, в Гайяні та інших закутах Земної кулі, куди в різні періоди переселялися індуси.

Індуїзм — це сукупність поганських (або язичницьких) вірувань стародавніх племен півострова Індустан, які дійшли до нашого часу. Вони нічого спільного не мають з вірою в єдиного і справжнього Бога, Творця світу і людини. Але знати про Індуїзм треба хоча б тому, що це релігія мільйонів людей, з якими ми живемо на одній планеті, підтримуємо всебічні зв'язки. Крім того, за Індуїзмом стоїть багатовікова мітологічна культура. Не забуваймо, що і наші предки були до 988 р. поганами й ідолопоклонцями, але Бог довго терпів їх і привів до світла правди. Стародавні Греція й Рим створили І неперевершене поганське мистецтво, яке ми вивчаємо і захоплює­мось ним. Проте ті ж самі Греція й Рим стали згодом одними з перших центрів поширення Христової віри. Те, що здається неймовірним для людини, є звичайною справою для Бога. Ми не маємо кінцевих задумів Його щодо Індуїзму й інших позахристиянських релігій, і чому саме Він допускає їх таке тривале існування. Я ще раз хочу нагадати Божу настанову нам: «Бо ваші думки - не думки Мої, а дороги Мої - то не ваші дороги».

Індуїзм, отже,- це релігія багатобожжя, в основі якої лежить віра у добрих духів, так званих брахманів, тому первісна її назва десь у глибинах віків до нашої ери мала назву Брахманизму. Ці духи-брахмани мали у різних племен та народів Індії різні імена, яким поети і філософи присвячували спеціяльні псалми та славни — так звані веди. Образна система вед вельми складна, тому до них писали глибокодумні роз'яснення й коментарі - упанишади. Взаємо­дії брахманів і людей у філософсько-етичному відношенні були основані у стародавніх епічних поемах Індії «Махабхарата» і «Рамаяна». Індуїзм не має свого «Святого письма» в тому вигляді, як його мають монотеїстичні релігії - Християнство, Юдаїзм та Іслам. Умовно кажучи, веди й упанишади разом із згаданими двома поемами можуть бути чимось на зразок індуїстського «святого письма», оскільки в них, правда, в дуже ускладненій, розпливчастій і багатослівній формі, викладено все те, у що має вірити індус.

Мітична природа цих вірувань спричинилася до того, що з плином часу виділилися у різних громадах Індії головні, другорядні, третьорядні й менші «боги» і «божки», їхні скульптурні статуї з каменю дуже витонченої різьби (або відлиті з бронзи) встановлю­вали у храмах і кланялися їм. Це було і є звичайне ідолопоклоніння, завуальоване філософією про переселення духів і душ. Кожне село, кожна громада мають власного «божка», у поклонінні якому виявляються такі відомі форми фальшивих вірувань, як анимизм, фетишизм, спіритизм, магія. Вважається, що добрі духи-брахмани живуть у горах, ріках, тваринах і рослинах. Тому в Індії повно священних гір, річок (наприклад, ріка Ґанґ), тварин (наприклад, корова, слон, мавпа, змія), рослин (наприклад, лотос).

Упродовж віків виробилися як єрархія «богів», так і єрархія віруючих. У першій половині І тисячоліття нашої ери релігія Індуїзму поділяється на дві основні течії, які дістають назви Вишнуїзму та Шиваїзму - за іменами головних «богів» Вишну і Шиви. Вони неначе існують при найвищому богові Брахманові, який має трохи абстрактний характер. З цих трьох «богів» - Брахмана, Вишну й Шиви - у середні віки індійські релігійні філософи опрацювали ідею триєдиного «бога» - так званого тримурті. Можливо, тут на них мала вплив християнська релігія з її ідеєю пресвятої Трійці: у трьох особах — один Господь. Проте індуїстські «боги» — тримурті наділені зовсім іншими рисами, ніж християнська пресвята Трійця (Отець, (мн і Святий Дух); в індуїзмі Брахман - це творець Всесвіту, Вишну -ного охоронець, а Шива - його руйнівник, тобто остання особа три­мурті має деякі властивости Сатани. Але і йому кланяються як «богові».

В Індуїзмі дуже розвинена думка про різні переселення духів. Зрозуміла річ, що й «боги» легко вселяються в інших «богів», у живі й неживі предмети, зазнають різних перевтілень. Один з вищих «богів», Вишну, той, що є нібито охоронцем Всесвіту, дуже часто перевтілювався в уяві віруючих в інших «богів» — Раму і Кришну. І яким чином, у середні віки нашої ери стародавній Брахманизм і менш стародавній Вишнуїзм набув форми поклоніння Рамі і Кришні, н яких старий Вишну найбільше любив перебувати.

Зокрема, в Кришнаїтстві, як реформованому Брахманизмі-Нпшнуїзмі, великого значення набули теорія і практика морально-Іісихологічного і фізичного вдосконалення особи через постійні нирави раджи-йоги і хатхи-йоги. Якраз через ці обидві йоги - як міткові й похідні елементи поганського Індуїзму - ця релігія через І моїх місіонерів почала ширитися в XIX—XX ст.ст. поза межі Індуїстського світу. Досягла ця хвиля й України. Почалося з невинної пропаганди хатхи-йоги як дихальних і фізичних вправ сповільненої дії які, проте, мало кому додали здоров'я. Навпаки, через невміле мі І осування цих вправ, особливо дихальних, дехто поплатився життям. Далі почалася пропаганда раджи-йоги, тобто містичної медитації з метою так званого «зняття психічної напруги», “розслаблення волі” тощо. Дорозслаблювалися до того, що на пулицях Києва й інших міст з'явилися українські і приїжджі кришнаїти в чалмах і білих одежах, які зводять молодь на слизькі й пропащі манівці фальшивого «самовдосконалення». Екстрасенси, маги, йоги, хіроманти, різні знахарі і ясновидці, засилля спіритичних видань на прилавках вуличних кіосків - такі отруйні квіточки поширення Індуїзму у невластивому для нього середовищі — колись християнському, а тепер обездуховленому. Які будуть ягідки з цих квіточок, неважко здогадатися, якщо кожна молода людина, спокушена цим набором приманок, не одумається і не зверне свого духовного погляду й серця до Христа, до Церкви.

Індуїзм - давній. У його прибічників було досить часу створити привабливі, на перший погляд, філософські системи і школи, які, одначе, вводять людину у заплутаний світ духів для досягнення нібито вищої кінцевої мети буття: злиття душі людини з Брахманом. Усе в цьому земному житті, згідно з Індуїзмом, неістотне і не варте уваги. Навіть релігійна практика не має жодного значення, якщо вона не поєднується з роздумами про вічний і незмінний абсолют Брахмана. В цих поглядах є щось від розуміння правдивого Бога, яким Він постає у монотеїстичних релігіях. Однак в Індуїзмі Бог дуже абстрактний, безособовий. Він неначе розплився і вселився по частинках в інших «богів» і безліч речей матеріального світу. Через відсутність загальновизнаних догматів, канонів, доктрин і правових норм, централізованої церковної структури, якоїсь певної катехитичної системи духовних поглядів, одного культу й одного клиру Індуїзм був і залишається пливкою й хаотичною релігією. Він дає плодючий грунт для виникнення і помноження сект, які роздирають релігію і все індійське суспільство. Цих сект була і є сила-силенна, найвідоміші з них - бхакти (XII-XVII ст.ст.) і сикхи (від XVI ст. і досьогодні).

Ознайомившись з єрархією «богів», не можна не згадати і єрархії віруючих, поділених на касти різних ступенів - від найви­щих до найнижчих. Є касти, які спілкуються між собою, допо­магають одна одній, живуть мирно. Але великого клопоту собі й іншим завдають ворогуючі касти - аж до касти так званих недо­торканих. Кожній касті притаманні окремий культ і свої особливости релігійної поведінки.

Індуїзм не має чіткої системи поглядів на потойбічне загробне життя. Спільна віра індусів у сансару, тобто у перевтілення душ, зумовила похоронну практику кремації (спалення) тіла померлого: все одно, мовляв, душа померлого входить у нову тілесну оболонку рослини, тварини або іншої людини. Ці переходи однієї й тієї самої душі можуть тривати віками, поки душа остаточно не звільниться від гріхів і не осягне так званої мокши - очищення. Тоді вона від­ходить до Брахмана - абсолютного духа. Віддання душі належ­ного за зроблені вчинки, добрі й погані, називаються в релігії індусів кармою.

У ХІХ-ХХ ст.ст. в Індії були спроби реформувати цю дивну релігію поганства й багатобожжя, що дійшла до нашого часу як релікт давно відшумілих віків і тисячоліть. Такі мислителі, як Раммохан Рай, Рамакришна, Сарасваті, Рабіндранат Тагор, Махатма Ганді старалися створити в Індії універсальну релігію з елементів Індуїзму, Сикхизму, Ісламу і Християнства, але, звісно, з цього нічого не вийшло, бо, як сказано у Біблії: «...Яка спільність у світла з темрявою?... Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами?» (Друге послання св. апостола Павла до Коринтян 6: 14, 16). «Хіба з одного отвору виходить вода солодка й гірка?» (Соборне послання св. апостола Якова, 3: 11). Сьогодні в Індії є мільйони християн, їх поки що меншість в цій багатомільйонній країні, але якраз за ними майбутнє цієї країни, а не за ветхим Індуїзмом.

Запитання

1. Яке походження і характер вірувань в релігії Індуїзму?

2. Назвіть і охарактеризуйте основних «богів-духів» Індуїзму та в яких псалмах і епічних поемах вони оспівані?

3. Розкажіть про зв'язок вправ йоги з віруваннями Індуїзму.

4. Як трактує Індуїзм потойбічне загробне життя?

 

БУДДИЗМ

Стародавня Індія стала тереном виникнення ще однієї світової релігії - Буддизму, рядом рис подібного до Індуїзму; але відмінного від Індуїзму, зокрема, тим, що Буддизм пов'язаний з ім'ям однієї конкретної особи - Будди. А Індуїзм, як відомо, грунтується на багатобожжі, на поклонінні духам - Брахманам, які кочують, переселяються то в одну істоту, то в іншу. Буддизм виник значно пізніше від Індуїзму, а саме: в VI—V ст.ст. до нашої ери (Індуїзм -у перші віки першого тисячоліття до нашої ери). Понад півтори тисячі років буддистські вірування співіснували з індуїстськими; і лише в Х-ХІ ст.ст. нашої ери вони розчинилися на терені Індії в Індуїзмі, але продовжували існувати як самостійна релігія поза Індією - у Китаї, Японії, Монголії, Тібеті, Непалі, Кореї, Тайланді, Бірмі, Кампучії, Шрі-Ланці та інших країнах. Виникнунши в Індії, Буддизм зберігся до нашого часу в основному поза Індією, налічуючи серед народів усіх трьох рас десятки мільйонів своїх прибічників.

Засновником Буддизму був індійський принц Сіддхартха Гаутама з царського роду племені шак'я, що мешкало у Північній Індії неподалік сучасного Непалу. Роки його життя - 623-544 до н. е. У віці 29-ти років Сіддхартха залишив родину і 7 років вершив аске­тичні подвиги, перебував у мандрах і роздумах. На нього ніби зійшло особливе світло пророцтва, і він почав проповідувати нове вчення. Його стали називати Будда, що по-санскритськи означає Осяяний.

Будда проголосив ціллю своєї релігії постійне пізнавання людиною самої себе, заглиблений самоаналіз своїх думок, почуттів і прагнень. У ході цього самоаналізу людина поступово, за допомогою цілої системи психофізичних вправ і самодисципліни, домагається звільнення від усяких пристрастей, хвилювань і надмірної прив’язаності до всіх побутових речей і життєвих проблем. Кінцевим резуль­татом цієї ретельної й цілеспрямованої праці над собою є досягнення повного звільнення, яке в Буддизмі називається вирваною.

Ця вирвана характеризується у буддистських книгах як зупинка будь-якого переживання і хвилювання, перехід від стану очевидного буття, сповненого страждання, хвилювання й пристрастей, до потаємного, непізнаного буття, повного спокою й тиші. Це друге буття буддисти називають справжнім і вічним. Але, на відміну від інших релігій, Буддизм не трактує вирвану як потойбічний або загробний світ. Ні, це є досконалий абсолют, ідеал, який розуміється як космічний Будда. Як і релігія Індуїзму, Буддизм також визнає

Стародавній Буддизм виробив своєрідну духовну систему вдосконалення особи, загостривши всю увагу на індивідуальній психології. Новий, найновіший та сучасний Буддизм більше уваги ввертає на соціальне служіння, на удосконалення ближніх через досягнення власної досконалости. Традиційний вислів: «Замкнутий, як буддистський монах» - зберігає і завжди буде зберігати своє значення, бо, тільки не розпилюючись на зовнішні подразники, можна зберегти храм своєї душі. Але ця замкнутість не тотожна егоїзмові і кастовости. Вона звернена до іншої людини, подаючи приклад доброти і самовідданосте у праці над собою. Буддизм звільнений від крайностей як індивідуалізму, так і надмірної громадської активносте. Його доктриною є пошук середнього шляху, золотої середини у всьому, навіть у методах особистого вдоскона­лення, де однаково відкидаються і надмірне аскетичне нехтування тіла, і занурення в чуттєві задоволення.

Для нас, християн, концепція Бога у буддистів неприйнятна. Але буддисти — віруючі люди, і тим вони християнам побратими. Велику зацікавленість повинна викликати у нас концепція морального вдосконалення людини, бо цю ж саму мету ставить перед людиною (хоч і в іншому вимірі та в інших вислідах) наша Християнська релігія. І безперечно, для всіх українців і українок цікавою й захоплюючою є стародавня і багатюща культура Буд­дизму - поезія, архітектура, скульптура, малярство, графіка, книжкове мистецтво. Це - невід'ємна частина людської цивілізації, віддзеркалення творчого генія Бога у творчости людей.

Запитання

1. Охарактеризуйте принца Гаутаму - засновника Буддизму.

2. Яка відмінність у розумінні нирвани в Індуїзмі і Буддизмі?

3. Чому буддистська доктрина про обожнення людини неприйнятна для християн?

4. Що позитивного є у практичній діяльносте буддистських монахів на нивах культури, освіти, виховання і добробуту людей.

 

СИНТОЇЗМ

Серед релігій багатобожжя помітне місце посідає Синтоїзм, пов'язаний з віковими віруваннями японців, невіддільний від "їхньої своєрідної національної психології, від багатої і розвиненої мітології, від острівного, ізольованого (в минулих віках) способу життя. Японське слово «синто» перекладається як «вчення (або шлях) богів». Інакше кажучи, в самій назві релігії¹ передбачено не одного Бога-Творця, а багатьох «богів», які відповідають за певні галузі життя, немов міністри в уряді — за діяльність підпорядкованих їм міністерств. Так це виглядає зовні - і то не в одній лише релігії Синто, айв інших політеїстичних системах вірувань, як це ми бачимо в минулих віках у дохристиянських релігіях Шумеру, Вавилона, Єгипту, Греції, Рима, Скити, скандинавських народів.

Проте в кожній з таких релігій є багато відмінностей і своє­рідностей, збагачених творчою силою людської уяви. І все ж людську уяву неправильно буде ототожнювати з довільною грою фантазії. Усіх людей, усі раси, нації й племена створив єдиний і правдивий Бог, давши нашій свідомосте ключ для правильного пізнання і розуміння Самого Себе. Повстання Сатани проти Бога рівнозначне космічній катастрофі, бо Сатана дістав доступ і до найбільшого та найдосконалішого Божого творіння - до людини. У багатьох він спотворив нормальну духовність і найперше спантеличив у них правильне знання про Бога. Але він неспроможний забрати це знання повністю, бо Бог подарував людині великий дар свободи, тобто можливість самій вибрати між Добром і Злом, між правдою і фальшю. Отже, як би далеко не відійшли багатобожні позахрис-тиянські релігії від дороги правди, у них є «щось», котре не дає підстав вважати ці релігії цілком безнадійними щодо пізнання істин­ного Бога і відшукання дороги спасіння у вічности.

Це «щось» - віра, наприклад, у божественне походження людини. То засадничий принцип усіх релігій: людина походить від Бога і завжди у своєму земному й загробному житті пов'язана з Богом. Одна тільки, з дозволу сказати, «релігія» безбожництва твердить, що людина вийшла з тваринного світу, з середовища мавп. Усі релігії відкидають це, як безглуздя. А в японській релігії Синтоїзму теза про божественне походження людини є головною, центральною. Вона дуже ретельно обгрунтована.

Концепція Бога в синтоїстській релігії в загальних рисах схожа з аналогічними концепціями в Індуїзмі й Буддизмі; Бог всюдисутній; Він розчинений у природі; подрібнений на безліч «богів», які живуть у всьому сущому і, певна річ, насамперед - у людях. Але якщо в Індуїзмі й Буддизмі божественна єрархія має пірамідальну будову (там є вищі «боги», на вершинах, за ними йдуть нижчі — і так аж до підніжжя), то в Синтоїзмі божественна єрархія хвилеподібна: боги - це духи у безупинному русі; серед них є більш, а є менш впливові. Вони не мають одного зверхника, але їхні плани і дії чудово узгоджені між собою, тому все у природі, за яку вони несуть відповідальність, злагоджене і підвладне єдиному циклові й ритмові.

Цікавою особливістю Синтоїзму є уявлення про душу. Дух і душа в цій релігії - тотожні. Усе, що має душу, є носієм духу, тобто в ньому перебуває «бог». Залежно від поведінки людини у потойбічному житті, від її побожности, душа у потойбічному житті може стати божою - так званою «камі» - і цю божественність здатні набувати певні люди навіть у земному житті. Вважається, що японські імператори не тільки божественного походження, а й самі несуть у собі божественність. Під тиском політичних подій та поразки Японії у Другій світовій війні тодішній імператор Хірохіто 1 січня 1946 р. публічно відмовився від свого «божественного» походження. Проте жерці Синтоїстської релігії продовжували княжати імператора посланцем неба, тобто він є для них «камі».

Догма про вселення і переселення душ, яка притаманна ІІІ.ІІІ.пІости політеїстичних релігій, знаходить у Синтоїзмі вияв у культі священних предметів. Душі, які досягли досконалосте «камі», тобто уподібнились «богам», мають влистивість вселятися у деякі предмети, наприклад, у статую «бога», у дощечку з написом імени “бога” тощо. Ці священні предмети називаються «синтай» і таємно випромінюють цілющу енергію, вельми корисну для віруючих, їх кладуть у храмах, у вівтарях, вони стають об'єктами поклоніння. Це типовий культ ідолопоклоніння, властивий багатьом позахрис-тиянським релігіям. Але в японському Синтоїзмі він має свій націо­нальний і неповторний обряд. Японський синтоїстичний храм, дуже пишний зовні, критий багатоколірною і фігурною черепицею, всередині вражає простотою і навіть аскетизмом. Тут нема надмірних прикрас і нічого такого, що б відволікало увагу від священного предмета - синтая. Служіння в храмі складається з чотирьох етапів: обряду очищення (хараї), принесення жертви (синсей), короткої молитви (норито) і чаювання, або омовіння (наораї). З цього служін­ня найбільш відомий поза межами Японії обряд чаювання, який звершується не тільки у храмах, а й удома. Чай для японців — це божественний напій, в якому живе «камі», тому ставлення до нього і вживання його - це врочистий ритуал з відданням подяки «богові» за цілющі й підбадьорюючі властивості чаю. Служіння в синто-їстському храмі в основному відбувається при повній тиші. Подяка віруючих проходить у мовчазній молитві і спогляданні священного предмета у храмі, квітнучої вишні, згромадженого у певному по­рядку каміння у садку або спадаючої води. Споглядання і роздуми у тиші погамовують пристрасті, заспокоюють людину — і віруючі вважають це благотворною дією на них «богів» — «камі».

На державному прапорі Японії зображений червоний диск сонця. Країну на островах Далекого Сходу називають «країною сонця, що сходить». Багато хто думає, що в цьому епітеті виражене географічне положення Японії. Але це вірно лише частково. Синтоїстська релігія Японії - це релігія сонцепоклоніння. Серед численних «богів» -«камі» особливе місце належить «богині» сонця на ім'я Аматерасу. Вона не вважається «богинею» над «богами», але її культ має свої приввілеї і філософські обґрунтування.

Синтоїстська релігія не відділена в Японії від держави, особливо від найважливішого інституту державности - імператорської влади. Імператор є головним жерцем Синтоїстської релігії. Поєднання духовної і державної влади в одній особі робить постать імператора вищою від усяких інших авторитетів і сприяє стабільности, міцносте і повній суверенносте державної влади Японії. Услід за британцями кожний японець може сказати: «Ніколи, ніколи, ніколи японець не буде рабом».

Синтоїзм не має єдиного «святого письма» і незмінної каноніч­ної літератури. Кожна епоха у багатовіковій історії Синтоїзму висувала своїх духівників, які писали «священні книги» на основі переробки японської мітології - легенд і переказів. Література се­редньовічної Японії пронизана синтоїстськими релігійними мотивами.

У VI ст. нашої ери, шляхом контакту Японії з материковою Азією (Кореєю і Китаєм), у Японію проникає Буддизм, знаходячи й тут своїх прихильників. У цих релігіях чимало спільного (зокрема, у догмах про існування божественного начала у всьому сущому в природі і про переселення душ). Наявність у Буддизмі головного авторитету в особі Будди схилило багатьох колишніх синтоїстів до цієї імпортованої з материкової Азії релігії. Монополія Синтоїзму в Японії була підірвана, особливо в епоху розквіту Буддизму, в X— XVI ст.ст. нашої ери. Проте між прихильниками цих релігій не було гострої боротьби (а тільки змагання і щось на зразок супер­ництва). У нинішній Японії дві державні релігії - Синтоїзм і Буддизм. Після відомої революції Мейдзі 1867-1868 рр., коли замкнена Японія відкрила себе для світу і світ - для себе, в Японію проникає Християнство - спочатку католицьке, потім православне і, нарешті, протестантське. Християн у Японії небагато, але вони урівняні у правах з синтоїстами і буддистами. І це вселяє надію, що цей здібний, роботящий народ, врешті-решт, пізнає єдиного істинного і всемилостивого Бога.

Запитання

1. Який духовний зміст вкладають японці в терміни «синтай» і «камі»?

2. З яких чотирьох частин скаладється служіння в синтоїстському храмі?

3. Який зв'язок є між зображенням сонця на прапорі Японії і віруваннями Синтоїзму?

4. На яких підставах синтоїстських вірувань японці вважають свого імператора божественного походження?

5. Коли в Японію проник Буддизм і як він ужився з Синтоїзмом?

 

ЗОРОАСТРИЗМ

У числі релігій, які одержали свої назви від імени засновника, знаходимо й таку історичну релігію, як Зороастризм. У середині першого тисячоліття нашої ери в Ірані жив мудрець і пророк на ім'я Заратуштра, який реформував стародавні поганські багато­божні вірування персів, навчаючи, що є один вищий Бог, якого він назвав Ахурамаздою. Ім'я Заратуштри у сусідніх з Іраном народів трансформувалося в ім'я Зороастр, і тому заснована в VI ст. нашої ери релігія більше відома як зороастризм.

Цю релігію можна охарактеризувати так:

1. Зороастризм виник всередині одного народу й однієї дер­жави - Ірану, але знайшов своїх прихильників з-поміж інших країн Близького й Середнього Сходу, Середньої Азії, а також в Індії, Афганістані, Азербайджані, Курдистані і таким чином став міжнародною релігією.

2. Зороастризм виник як протест проти поганського ідолопоклоніння, як заперечення багатобожжя, утверджуючи віру в одного Бога. Але Бог трактується Заратуштрою зовсім інакше, ніж у таких монотеїстичних релігіях, як Юдаїзм, Християнство й Іслам.

3. Зороастризм не можна назвати монотеїстичною релігією в повному розумінні цього слова, тому що поряд з верховним Богом Ахурамаздою як носієм космічного творчого імпульсу й добра він допускає існування менших «богів»,- як тих, що чинять добро (асурів), так і підступних, що все руйнують і чинять зло (девів). На Зороастризмі позначалися впливи Індуїзму, хоча у концепції Бога ці дві релігії - протилежні.

4. Найбільшої популярности досяг Зороастризм у середньовічному Ірані за часів управління цією країною монархічною династією Сасанидів. Він спричинив розквіт літератури, мистецтва, науки - особливо філософії, і цей період в історії Ірану називають «золотою добою Сасанидів». Тяжкого удару зазнав Зороастризм
від Ісламу, коли цей останній силою нав'язувався народам, які були підкорені арабськими халіфами й емірами. В середині VII ст. Іран також був завойований арабами і в ньому запроваджено магометанство. Протиборство двох великих народів і двох релігій Сходу призвело до того, що у 644 р. іранець Абу Лулу Фаруз забив у Медині наступника Магомета - халіфа Омара Завойовника. Але в Ірані все ж таки був утверджений Іслам шиїтського напряму, хоча й Зороастризм не здавав своїх позицій аж до XI ст., особливо серед племен персів і гебрів.

Якраз після арабського завоювання Зороастризм поширюється з Ірану на сусідні країни і збагачується багатьма місцевими обрядово-ритуальними традиціями і духовно-філософськими ідеями. До нашого часу Зороастризм сповідують перси в Індії (нащадки колишніх іранських переселенців) та гебри в самому Ірані. Зороастристи продовжують зазнавати визиску від фанатично наставлених прихильників офіційних релігій у цих країнах - Індуїзму й Ісламу. Проте сьогодні Зороастризм - це тільки залишки світової релігії Середнього Сходу У-Х ст.ст. нашої ери.

5. У XX ст. чинилися спроби запровадити деякі засадничі принципи Зороастристської релігії у країнах Європи, зокрема у Німеччині періоду нацизму (1933-1945). Але вони виглядали як штучне насадження давно минулих поглядів і тому не мали жодних поважних наслідків ні для релігійного, ні для політичного, ні для культурного життя.

А які ж засадничі принципи релігії Зороастризму? Вони викладені у священному каноні «Авеста». Це збірка священних книг, деякі з них написані задовго до Заратуштри, тобто до V ст. нашої ери. «Авеста» була записана при династії Сасанидів (Ш-УІІ ст.ст. нашої ери) і поступово набирала характеру релігійних законів. А до цього «Авеста» існувала у вигляді усних переказів, легенд і мітів. У кодифікованій «Авесті» (тобто такій, яка визнана кано­нічною) - 21 книга. Перша частина - це молитви; друга частина -славни і співи на честь Ахурамазди й інших зороастрійських «богів». Значна частина славнів у другій частині «Авести» приписується пророкові Заратуштрі. Найдавніші перекази «Авести» виникли ще у глибині віків до нашої ери: там є залишки вірувань і обрядів багатобожжя й щолопоклоніння племінним духам. Все це в принципі чуже духові учення Заратуштри, але збереглося як передача тради­цій досасанидських царств на терені Ірану - Ахеманидського та Парф'янського.

Безперечно, найбільшу цікавість в «Авесті» становлять дві частини, які пов'язуються з ім'ям Заратуштри. Його висловлення в поетичній формі славнів (або гатів) зібрані в основному в тій частині «Авести», яка називається «Ясна».

Заратуштра чітко усвідомлював - і передавав ці усвідомлення в текстах,— що світ є протиборством Добра і Зла, що цією бороть­бою пронизане все - від найменшого до найбільшого. За Добром і Злом стоять конфронтовані духовні сили: за Добром- «бог» Ахурамазда та його святий дух; за Злом - суперник «бога» Анхра-Майнью зі своїми демонами - девами. Незважаючи на відмінність у назвах, сама ідея протиборства Добра і Зла близька до хрис­тиянської ідеї Біблії щодо підступної боротьби зганьбленого ангела Сатани проти свого Творця - Бога-Отця. Але на цьому подібність не закінчується, бо Зороастризм також твердить, подібно до Християнства, що Божі сили Добра незрівнянно сильніші за сили Зла і, зрештою, переможуть їх.

Дуже цікаві аналогії викликає антропологічна концепція Зоро­астризму, тобто вчення про роль людини у планах Божих і цілій світобудові. Зороастризм, як і Християнство, надає великого значен­ня вільному виборові людиною Добра і Зла в безлічі конкретних виявів того або іншого. І на цій справедливій тезі схожість між Християнством і Зороастризмом закінчується. Зороастризм нічого не говорить про викупну жертву Бога для спасіння людини; про те, що людство без допомоги Бога не може само успішно проти­стояти Злу - усім тим Анхра-Майнью і девам. Інакше кажучи, в Зороастризмі нема місця для такої Божественної Особи Святої Трійці, як Ісус Христос.

Натомість Зороастризм наділяє земну смертну людину рисами духовного і фізичного геройства, за допомогою яких вона нібито сама (або у спілці з іншими подібними героїчними постатями) може подолати Зло. Антропологія Зороастризму будується на винят-ковости індивідуальних чеснот; наче своїм способом життя, а не тільки сповненням молитов і обрядів, людина робить вибір на користь Добра і тим самим наближає себе до Бога. Покладання на здібносте, таланти й власні сили людини - одна з головних тем в «Авесті». Тоді як у святих Євангеліях та інших книгах Нового Заповіту Біблії багато разів остерігається: не надіятися на свої сили, якщо нема молитовного звертання до Господа про допомогу.

Добра думка, добре слово, добра справа - така тріада засобів, якими, згідно з Зороастризмом, людина повинна прямувати у житті. Чудові слова, під якими міг би підписатися також і християнин! Проте у Зороастризмі добрі думки, слова і діла трактуються як достатні категорі