Основи формування рекреаційного середовища

Рекреаційне середовище є результатом взаємодії, взаємопроникнення і взаємодоповнення трьох комплексних чинників: ресурсів, утворень, діяльності. Ресурси є поєднанням природних і антропогенних чинників, що створюють сприятливі умови для рекреаційної діяльності. Природні (рельєф, акваторії, клімат, флора) й антропогенні (історико-культурні, соціально-економічні) рекреаційні чинники оцінюють за санітарно-гігієнічними, функціональними і естетичними критеріями. Функціональний критерій – здійснення конкретного виду рекреаційного заняття (для купання - водойм з теплою водою, для альпінізму – гірський рельєф та ін.). Санітарно-гігієнічний критерій – відсутність забруднення, шумів, небезпечних комах інше. Естетичний критерій - художня виразність природних й антропогенних ландшафтів та їх елементів. Ресурси створюють «рекреаційний профіль» певного ландшафту. Разом з тим, потреби охорони природи, економічні і технічні умови розвитку ландшафту для конкретного виду діяльності сприяють його трансформації для освоєння та впорядкування, тобто створенню системи рекреаційних утворень. Вони є сукупністю природного (парк, водні басейни, нові насадження, лижні схили) і урбанізованого (рекреаційні: установи, селища, комплекси, агломерації) середовища, перетвореного для рекреації. Вони можуть мати різний масштаб і вигляд, розрізняючись за таксономічними і типологічними ознаками. Таксономічна ознака визначає місце даного утворення в ієрархічних щаблях усієї системи рекреаційних утворень: регіональна система (Карпатський рекреаційний регіон); районна – система утворень району (рекреаційна агломерація Велика Ялта); локальна – система утворень однієї місцевості (місто–курорт, рекреаційне селище, комплекс), однієї ділянки (рекреаційний заклад, пляж, парк) або мікроділянки (рекреаційне приміщення, місце). Типологічні ознаки зумовлюють якісні різновиди за функціями утворень одного таксономічного рангу: рекреаційна установа – курортний, туристичний готель; рекреаційна ділянка – парк, гідропарк; рекреаційна агломерація – туристичний, курортний район. На вищих таксономічних рівнях утворення розрізняють за тривалістю відпочинку (райони переважно тривалого та короткочасного відпочинку), за типом природного ландшафту (рівнинні, гірські, морські, річкові, озерні). Масштаб утворень залежить від масштабу простору, в якому проходить рекреаційна діяльність: відпочинок у житловій кімнаті, на лавці, на пляжі. Такий простір є малим рекреаційним утворенням. Простір паркових комплексів, пляжів є великим рекреаційним утворенням. Рекреаційна діяльність служить основою для організації просторів, головне завдання яких – пристосування, облаштування середовища відпочинку [17; 18].

Організація якісного рекреаційного середовища – комплексне завдання взаємозв‘язку системи «людина – природа – рекреаційно-територіальний комплекс», заснованої на засадах інтеграції природних і штучних компонентів, екологічного зонування, біполярності середовища. Принцип інтеграції природних і штучних компонентів полягає в комплексному підході до створення «закритих» рекреаційних комплексів і «відкритого» природного ландшафту, тобто формується таке середовище, яке не шкодить природним компонентам, а інтегрує їх у загальному рекреаційно-територіальному організмі. Екологічне зонування визначає два типи ландшафту – інтенсивного й екстенсивного викори­стання. Ландшафт інтенсивного використання передбачає освоєння рекреаційних комплексів з низькими оцінками умов шляхом їх поліпшення і створення штучних утворень. Екстенсивне використання ландшафту полягає в економічному освоєнні природних територій: спочатку – ліпші, а потім – гірші. Екологічне зонування дозволяє розділити простір на зони з різним ступенем природоохоронної, наукової й естетичної цінності. Природоохоронні заходи можна оцінювати параметрами: інтенсивністю рекреаційного навантаження (люд./км² у вихідний день сезону) й інтенсивністю освоєння (кількість місць нічлігу/км²). Ці параметри визначають концепцію формування комплексу: необхідність реконструкції або збереження в природному вигляді лісів, пляжів, акваторій. Інтенсивність рекреаційного освоєння повинна бути нижча за параметри навантаження. Наприклад, параметри інтенсивності освоєння приморських районів передбачають наступну класифі­кацію: дуже інтенсивного освоєння – 1500-1600 місць/км²; середнього – 600-700 місць/км²; помірного – 150-200 місць/км²; екстенсивного – менше 150 місць/км². При екологічному зонуванні необхідно, щоб у кожен тип приміського рекреаційного ландшафту залучалися структури інтенсивного й екстенсивного освоєння. При цьому найбільш важлива є зона мальовничих ландшафтів. Естетична цінність ландшафту може бути віднесена до його рекреаційної вартості. Критеріями естетичної цінності ландшафту є стійкість ландшафту, різноманітність, індивідуальність, функціональність, композиційна завершеність. Принцип біполярності рекреаційного середовища передбачає рекреаційну діяльність у природному й урбанізованому середовищах, утворюючи «полюс природи», та «полюс урбанізації». Природне й урбанізоване середовища не є стабільними величинами. Динаміка розвитку урбанізованого середовища повинна бути збалансована з динамікою розвитку природного ландшафту. Зміни природного середовища можуть бути кількісними і якісними, дозволяючи прийняти перспективну рекреаційну програму (трансформація узбережжя у пляж, лісу в лісопарк) [26].

Цілеспрямована організація простору середовища з урахуванням різних видів і форм діяльності сприяє формуванню рекреаційних систем. Рекреаційна система – сукупність взаємодіючих структур, елементів і явищ, діяльність якої направлена на збереження відпочинкових потреб суспільства. Складовими рекреаційної системи є структури, які володіють такими властивостями: стійкістю, динамічністю, керованістю, самоорганізацією. Системи рівнинні, гірські, річкові, озерні є не фоном і не оточенням, а причиною виникнення рекреації та поселень. Рекреаційні поселення створюються для людини відпочиваючої. Розвиток і розміщення цих поселень тісно пов‘язане з існуючою системою розселення. Територіальні системи розселення складалися історично вздовж акваторій (порти, транспортні артерії), гірських ланцюгів (поклади корисних копалин, природні рубежі). Залежно від розміщення системи розселення розрізняють за формою, типом, видом і структурою. Форми розселення можуть бути моно- і поліцентричними, дисперсними і лінійними. Під типом розселення розуміють міське, сільське, рекреаційне, змішане. Вид розселення: автономний, груповий, смуговий. Структура розселення на прикладі групового поселення може бути лінійною, трикутною, зірковою. Взаємозв‘язок між системою розселення та рекреацією може бути: паралельно-зв‘язаний, суміщений, відокремлений. Паралельно узгоджене розташування рекреаційних поселень одержало найбільше розповсюдження. Чергування територій з різною провідною функцією (рекреація, сільське господарство) вигідне для рекреаційної діяльності. Суміщене розташування використовується в гірських районах і у міських агломераціях. Таке розміщення вимагає особливого ставоення до екології. Відокремлене розташування рекреації (автономні системи) визначається їх віддаленістю від урбанізованих систем, знаходженням в кращих санітарно-гігієнічних умовах. Такі рекреаційні системи вимагають покращення обслуговування відпочиваючих у зв‘язку з віддаленістю від баз постачання і технічного обслуговування [23].

Процеси урбанізації впливають на види рекреаційних систем: урбанізовані – розповсюджені у великих центрах групових розселень і забезпечують щоденну рекреацію (житло, установи культурного обслуговування, сквери, вулиці). До прикладу, рекреаційне середовище Києва, Дніпропетровська. Рекреаційно-урбанізовані системи розміщені у зоні впливу великого міста (Одеси, Феодосії, Бердянська) забезпечують щотижневий короткочасний і тривалий заміський відпочинок. Неурбанізовані системи розташовані поза зоною активного впливу міст і забезпечують реалізацію тривалого відпочинку (Арабатська стрілка у Приазов‘ї). Забезпечення екологічної рівноваги можливе при організації наступних форм рекреаційних поселень: дисперсної («розпорошення» рекреаційних утворень і рекреантів на великій території) та моноцентричної (концентрація утворень і рекреантів на мінімальній урбанізованій території). У першому випадку зберігається природній ландшафт на всій території, у другому випадку ландшафт зберігається за межами урбанізованої території. Останніми тенденціями є об‘єднання рекреаційних й урбанізованих систем при їх структурному взаємопроникненні і просторовому поєднанні у рекреаційну агломерацію (Велика Ялта, Велика Алушта). Такі системи органічно переходять від систем поляризованого ландшафту до екополісів у системах поселень [17; 18].

Бажано, щоб регіональні, районні та локальні системи поселення одночасно рекреаційно розвивались, мали зручні інженерно-транспортні зв‘язки між сельбищними та рекреаційними територіями. Розвинена інфраструктура, наявність водо-, енергопостачання, відведення, шляхової мережі є одними з критеріїв рівня освоєності та ступеня підготовленості території до якісного рекреаційного використання. Особливе значення має транспортна інфраструктура. Транспортна доступність збільшує ступінь цілісності системи «місто-рекреація». Важливу роль виконує повітряний транспорт. При реконструкції аеропортів необхідне дотримання санітарно-гігієнічних вимог до шумозахисту. Інфраструктура рекреаційних систем у районах з добре вираженим горбастим, гірським рельєфом включає мережу вертикального транспорту (канатні дороги, ліфти, інше), розміщення яких може бути пов‘язане з пішохідними, прогулянковими дорогами. Транспортна система повинна, як мінімум, забезпечувати доступність різних функціональних зон і, як максимум, перевезення населення до місць відпочинку.

Кількість населення рекреаційної системи (Н) визначає загальне навантаження і складається із загальної чисельності відпочиваючих (Вд), постійного населення (Пн) і сезонного обслуговування персоналу (Соп):

Н = Вд + Пн + Соп. (1)

Загальна чисельність відпочиваючих (Вд) визначає загальне рекреаційне навантаження і складається з відпочиваючих в цілорічних установах (Вцр), відпочиваючих в установах літнього типу (Вл), самодіяльно відпочиваючих на приватних квартирах (СВ кв), у наметах; короткочасно відпочиваючих (Вкр) – самодіяльні туристи: екскурсанти:

Вд = Вцр + Вл + СВкв + Вкр (2)

Співвідношення між кількістю постійного населення (Н) і довготривало відпочиваючого (Вдт) показує індекс рекреаційного навантаження (ір), що впливає на специфіку функціонування рекреаційних закладів:

ір = Н/Вдт [1]. (3)

Загальна кількість населення – величина непостійна; цим пояснюється динамічність рекреаційної системи, облік якої ведеться за допомогою коефіцієнтів нерівномірності загального і рекреаційного навантаження. Коефіцієнт нерівномірності загального навантаження необхідний при формування програми обслуговуючих установ, організації транспорту. Коефіцієнт нерівномірності рекреаційного навантаження впливає на співвідношення місць цілорічних і сезонних установ, на визначення навантаження і місткості рекреаційного ландшафту (пляжів, лісопарків, акваторій). Показник питомої ваги загальної кількості відпочиваючих до загальної чисельності населення є основною ознакою рекреаційної системи, що дозволяє визначити два показники утворень: рекреаційно-сельбищну, призначену для відпочиваючих і сельбищно-господарську, призначену для постійного населення та господарського обслуговування рекреації. Пересування постійного і тимчасового населення усередині рекреаційної системи і за її межами є сумарним рекреаційним потоком, величина якого впливає на структуру рекреаційного утворення.

 

Планувальна організація рекреаційної зони

Планувальна організація території рекреаційної зони визначається функціональними й архітектурно-будівельними критеріями. За вимогами всі рекреаційні зони можна розділити на: територію забудови та природний рекреаційний ландшафт.

Функціональні критерії визначають типологію забудови (поліфункціональна або монофункціональна); кількість і види підзон території забудови: територія основної забудови; підзона центру періодичного обслуговування; територія оздоровчо-спортивних споруд; підзона лікувально-оздоровчого центру.

Склад рекреаційної зони залежить від містобудівних умов її розміщення: у складі рекреаційного району; відособлено (автономно); у рекреаційному центрі; у зоні впливу промислового міста. Наприклад, у рекреаційному центрі Трускавець рекреаційна зона охоплює: територію основної забудови, що складається з двох підзон для лікування і туризму; загальнокурортний центр, комунально-господарську зону; зелену зону.

Територія основної забудови призначена для розміщення різних типів рекреаційних комплексів, установ, територіальне об'єднання яких можливе в наступних поєднаннях: 1) санаторне лікування та відпочинок; 2) стаціонарний відпочинок і туризм; 3) туризм і короткочасний відпочинок; 4) дитячий і сімейний відпочинок; 5) молодіжний відпочинок і туризм. Такі комплекси називають поліфункціональними. Рекреаційні комплекси засновані на одній функції називають монофункціональними. Основна функція яких – лікування. Вони можуть бути спеціалізованими (туберкульозні, для інвалідів). Раціональне використання території основної забудови полягає в нормуванні площі в залежності від функціональності, спрямованості рекреації. Так, для одних типів рекреаційних комплексів потрібні великі території при невеликих площах пляжів. Наприклад, для спеціалізованих дитячих комплексів площа території визначається з розрахунку 200-250 м на одне місце, площа пляжу – 4 м² на одне місце; для комплексів відпочинку і туризму площа території – 75-100 м на одне місце, площа пляжу – 5 м на одне місце.

Поліфункціональна територія основної забудови повинна бути розділена на підзони залежно від стаціонарності, сезонності, рівня комфорту та типів рекреаційних комплексів і установ. Стаціонарні комплекси з високим рівнем комфорту потрібно розташовувати у найбільш сприятливих ландшафтних умовах (прибережні, або лісові ділянки) ізольовані від різних джерел шуму (транспортні магістралі, розважальні центри, спортивні зони). Стаціонарні комплекси з середнім рівнем комфорту необхідно концентрувати поблизу центру періодичного обслуговування із забезпеченням пішохідної доступності всіх підзон. Стаціонарні сезонні та нестаціонарні комплекси потрібно розміщувати на ділянках «у глибині» територій основної забудови (біля магістралей або на ділянках зі складним рельєфом).

Поєднання в одній рекреаційній зоні у стаціонарних і нестаціонарних, цілорічних і сезонних, відносно комфортабельних комплексів дозволяє збільшувати місткість рекреаційної зони, урізноманітнити рекреаційну забудову, сформувати єдину систему обслуговування.

У сучасних рекреаційних зонах система обслуговування повинна мати гнучку структуру, яка враховує як кількісні так і якісні потреби рекреантів. Частота і масовість використання різних видів обслуговування визначає структуру і розміщення установ обслуговування. Структура обслуговування формується на містобудівній або соціальній потребах.

Містобудівна концепція обслуговування у рекреаційній зоні має східчасту структуру: повсякденне - періодичне - епізодичне. Повсякденне обслуговування зосереджене у підзонах основної забудови (в установах загального харчування). Періодичне обслуговування формується у вигляді підзони суспільного центру, що складається з підцентрів: адміністративного, побутового, культурно-видовищного, торгівельного обслуговування. Різниця між установами масового харчування повсякденного та періодичного обслуговування полягає в характері обслуговування (рівні комфорту): повсякденне вимагає обов'язкового трьохразового харчування; періодичне - несе додатковий (крім харчування) розважальний (атрактивний) характер. Центр періодичного обслуговування повинен розміщуватися в середній частині рекреаційної зони з урахуванням забезпечення 20-хвилинної пішохідної доступності до найбільш віддалених рекреаційних установ підзони основної забудови. Крім того, центр періодичного обслуговування слід розташовувати поблизу тієї підзони основної забудови, рівень комфорту якої не вимагає наявності установ повсякденного обслуговування. Установи епізодичного обслуговування (театри, аквапарки, іподроми,великі ресторани, базари) розташовуються, в основному, в районних центрах обслуговування. Елементи епізодичного обслуговування можна розміщувати в підзонах основної забудови з високим рівнем комфорту (відеозали, виставкові центри). На території різних функціональних зон розташовують також елементи періодичного обслуговування (аптеки, торгові кіоски, автомати, павільйони).

Соціальна концепція обслуговування має радіально-мереживну структуру, засновану на формах обслуговування рекреантів: індивідуальній, груповій, масовій. Індивідуальне обслуговування має локальний характер, формується поблизу або усередині рекреаційних установ (забезпечення нічлігом, побутове обслуговування). Групове обслуговування має дисперсний характер, проникаючи в усі планувальні елементи рекреаційних утворень, створюючи зони та напрями розвитку обслуговування (кафе, бари, дискотеки, клуби та інше). Ці зони характеризуються сезонністю, в них допустиме скорочення або розширення («пульсація») обслуговування залежно від рекреаційного потоку. Масове обслуговування припускає створення центрів, де концентрується обслуговування (торгівельне, культурно-видовищне, побутове призначення) та розміщення їх у транспортних вузлах.

Містобудівні та соціальні принципи організації обслуговування в рекреаційних зонах обумовлюють вимоги до об'ємів установ обслуговування і до прийомів їх розміщення.

Система рекреаційного обслуговування включає медичне обслуговування, функціональну структуру і склад якого визначається функціональним профілем рекреаційної зони: лікування, відпочинок, туризм. У поліфункціональних рекреаційних зонах формуються лікувально-оздоровчі центри. У монофункціональних рекреаційних зонах медичне обслуговування входить в центр періодичного обслуговування і розміщується в рекреаційних установах повсякденного обслуговування. Наприклад, у Трускавці лікувальний центр складається з водолікарні, поліклініки, озокеритооздоровниці, павільйонів для відпочинку, басейну. У дитячому таборі санаторного типу у Євпаторії лікувальне обслуговування розташовується в центрі періодичного обслуговування: лікувальний корпус, клуб на 800 місць, водолікарня, спортивний комплекс.

Структура лікувально-оздоровчих центрів визначається лікувально-діагностичними блоками: лікувальний блок для санаторіїв всіх профілів; діагностичний блок для санаторіїв усіх профілів; лікувальний блок для санаторіїв-профілакторіїв; спеціалізований лікувально-діагностичний блок для санаторіїв. Лікувальні блоки являють собою велику групу приміщень загальної фізіотерапії, бальнеолікуавння, лікувальної фізкультури для лікарів-консультантів. Діагностичний блок складається з приміщень функціональної діагностики, рентгенодіагностики, лабораторії.

Спеціалізований лікувально-діагностичний блок складається зі спеціалізованих приміщень, які визначають профілі санаторіїв. Профільність санаторіїв за певними групами захворювань відрізняють від санаторіїв-профілакторіїв. Лікувально-діагностичні блоки, суміщаючи функції відпочинку та побутового обслуговування, входять до складу багатофункціональних лікувальних установ: лікувальних басейнів, приміщень для масажу, інгаляцій, поліклініку, питний бювет, сауну. Така багатофункціональність лікувального центру сприяє як найповнішому задоволенню потреб рекреантів у медичному обслуговуванні, економить площі приміщень, виключає дублювання адміністративних, допоміжних зон і лікувального устаткування. Склад території оздоровчо-спортивних споруд і обладнання рекреаційної зони формується з урахуванням медико-фізіологічних вимог до організації активних форм відпочинку, певних природних і погодно-кліматичних чинників, містобудівних умов і особливостей рекреаційної зони. На медико-фізіологічні вимоги визначені три типи груп рекреантів з різним режимом рухової активності: активно тренує, тренує, помірно тренує. Залежно від видів занять, їх тривалості, інтенсивності існує три типи програм активного відпочинку: типові, спеціалізовані, допоміжні. Типові програми налічують фізичні вправи (гімнастика, легка атлетика, рухливі ігри, тренажерні заняття); спеціалізовані розрізняють за видами занять: ігрові (теніс, волейбол, бадмінтон); водні (веслування, водні лижі); плавання; кінний спорт, зимові лижі; додаткові програми передбачають розважальні ігри (боулінг), рухливі (дозована хода), оздоровчо-профілактичні (сонячні ванни, масаж, лазня).

Природні чинники (наявність водойм, рельєф місцевості) визначають типи оздоровчо-спортивних споруд (наприклад: човнова, лижна станції) та види занять (катання на лижах, купання, пішохідна прогулянки); погодно-кліматичні чинники визначають сезонність споруд (цілорічні та сезонні). За містобудівними умовами розміщення розрізняють функціональні блоки: будівельні споруди відкритих площинних споруд.

Склад приміщень будівель цілорічного функціонування та сезонних споруд залежить від типу оздоровчо-спортивної програми: типова програма –зали багатоцільового призначення; спеціалізована програма - спортивний зал з плавальним басейном, комплексний закритий спортивний майданчик; допоміжна програма – лікувальний басейн.

Відкриті площинні споруди пов'язані з конкретними територіями або акваторіями передбачають групу майданчиків: для типової програми – пряма бігова доріжка, стежка здоров'я; для спеціалізованої програми - майданчики для спортивних ігор, катання на роликах, дошках, тренувань з техніки туризму, тенісний корт, футбольне поле; басейни для навчання плавання, оздоровчого плавання.

Визначальним чинником для вибору цілорічних оздоровчо-спортивних занять є місткість рекреаційного закладу. Так, для установ відпочинку і туризму при місткості 4000 місць бажаний басейн або спортивний зал. їх розміри визначають на основі відповідності необхідній одноразовій пропускній спроможності для цілорічної місткості рекреаційної установи. Кількість площинних споруд визначають сумарною одноразовою пропускною здатністю, яка повинна наближатися до необхідної для максимальної місткості рекреаційної установи або комплексу. Площині споруди можуть бути організовані компактно у вигляді окремої спортивної зони. Наприклад, до складу спортивної зони рекреаційного комплексу на 2000 місць у Хмільнику увійшли різноманітні площинні споруди: майданчики для відпочинку, баскетболу, волейболу, тенісу, гімнастики.

Оздоровчо-спортивні зони можуть мати різну спрямованість залежно від місцевих умов: водноспортивні, гірськоспортивні, спортивні, кінноспортивні, мотоспортивні, зони відпочинку і спорту.

Обов'язкова умова планувальної організації рекреаційної зони – забезпечення зручного пішохідного зв'язку між окремими підзонами: наприклад, відстань від зони основної рекреаційної забудови до зони оздоровчо-спортивних споруд має складати не більше 50 м.

Радіус пішохідної доступності залежить від типу рекреаційного комплексу: санаторні комплекси - до установ повсякденного обслуговування – радіус пішохідної доступності – 100-200 м (5 хв.), до центру періодичного обслуговування 500-1000 м; комплекси відпочинку і туризму - до установ повсякденного обслуговування – 300-500 м, до центрів періодичного обслуговування – 1000-1200 м (20 хв.). Граничний час пішохідно- транспортної доступності до центрів епізодичного обслуговування повинен складати до 30 хв. на транспорті (8-10 км).

Радіус пішохідної доступності залежить від планувальної схеми організації території забудови рекреаційної зони: концентрична (комплексна), формується навколо зони основної забудови цілорічної експлуатації; «віялоподібна» (глибинна), розвивається вглибину перпендикулярно узбережжю; «коридорна», розміщена смугою вздовж ущелини, русла річки, туристично-маршрутних трас; «лінійна», розміщена паралельно пляжній зоні; «багатоцентрова» (дисперсна), формується навколо центру періодичного обслуговування.

Вид схеми планувальної організації основної забудови рекреаційної зони залежить від природних умов.

В умовах складного рельєфу (умовно названих «сходи», «коридор», «амфітеатр») можна використовувати концентричну і багатоцентрову форми планування для рельєфу типу «амфітеатр»; «коридорну» - для внутрішнього зонування «коридору» розміщеного уздовж гірськолижних трас на одному з двох протилежних схилів; багатоцентрове і віялоподібне планування для рельєфу типу «сходи» з терасоподібним розміщенням на схилах. Наприклад, гірськобальнеологічний комплекс «Сойми» має багатоцентрове планування. За наявності акваторії частіше використовують лінійне, віялоподібне, багатоцентрове і концентричне планування забудови. Комплексну (концентричну) забудову має рекреаційний комплекс «Блакитна затока» в Криму.

Вибір планувальної схеми забудови залежить від показників щільності рекреаційної забудови, яку визначають як кількість квадратних метрів на одне місце, або кількість місць на 1 гектар (місць/га) поверхні. Показники щільності впливають на розміри території забудови які обмежують місткість рекреаційного комплексу. Наприклад, для гірськорекреаційних комплексів щільність забудови складає 72 м²/місце, зокрема зона основної забудови 34 м²/місце;

- зона спортивних споруд 13м /місце;

- зона періодичного обслуговування 16м /місце;

- зона проживання персоналу - 3 м /місце;

- дороги, автостоянки, інше -7м /місце.

Диференціація показників щільності по кожній зоні дозволяє виявити відповідність місткості комплексу розмірам території під забудову. Фактичний показник щільності враховує вид рекреаційного комплексу і поверхи забудови. Тенденція до збільшення щільності забудови пов'язана з підвищенням поверховості будівель: рекреаційні установи туристичного типу – 16-25 поверхів; санаторно-курортного типу – 9 поверхів; установи дитячого відпочинку 2-3. У даний час найбільш доцільне з функціонального й економічного поглядів концентричне (компактне) планування, оскільки така схема забезпечує централізацію установ періодичного обслуговування, дозволяє розміщувати зони з урахуванням найкоротшої пішохідної доступності, виключаючи внутрішній транспорт; скорочує протяжність транспортних та інженерних комунікацій, забезпечуючи їх централізацію. Найбільша щільність забудови досягається за допомогою концентрації споруд навколо «ядра», створенням інтегральних комплексів. Інтеграція рекреаційних споруд забезпечує концентрацію обслуговування, ізоляцію від транспортних і господарських під'їздів, звільнення природних територій і збереження природного середовища.

Планувальна організація рекреаційного регіону

Найбільшим планувальним елементом у структурі рекреаційних утворень є рекреаційний регіон, який охоплює значні за площею рекреаційні райони, групові системи розселення і відокремлені рекреаційні райони; райони заміського відпочинку, курортного лікування та туризму; рекреаційні зони; природні парки; комплекси відпочинку та туризму; рекреаційні центри.

Рекреаційний регіон займає вищий ранг у структурі рекреаційних утворень. Межі рекреаційного регіону умовні і визначаються межами рекреаційних природних умов і кордонами адміністративно-економічних одиниць. Межі рекреаційних регіонів визначають, виходячи з таких умов:

- розміщення у межах великого економічного району;

- концентрація управління у великому рекреаційному центрі;

- використання принципу комплексності і різноманітності: виявлення районів з унікальними ресурсами для тривалого та цілорічного відпочинку, туризму та лікування.

- установлення радіусів доступності елементів: з головного рекреаційного центру до найбільш віддаленого елементу рекреаційної системи - до 1000-1200 км; з центрів систем населених місць до міста -центру туризму і екскурсій - до 600 км; з центрів населених місць до центрів великих рекреаційних районів регіонального значення - 100-150 км;

- забезпечення єдності мережі транспортних комунікацій з інтервалом між рекреаційними утвореннями не більше 300 км;

- наявність ландшафтно-туристичних «коридорів», що сполучають рекреаційні райони.

Яскраво виражені рекреаційні природні умови - гірські, приморські, річкові, озерні, степові і лісостепові - визначають назву або можуть бути присутніми у визначенні рекреаційного регіону. Наприклад, Кримський, Карпатський гірський; Чорноморсько-Азовський приморський рекреаційний регіон.

Процеси урбанізації впливають на види рекреаційних регіонів:

1) урбанізовані великі форми розселення з провідною промисловою функцією (наприклад, Донецький рекреаційний регіон), що вимагають організації заміської рекреації;

2) рекреаційно-урбанізовані, які мають великі рекреаційні центри, системи розселення, рекреаційні агломерації, що забезпечують короткочасний і тривалий відпочинок, туризм, лікування (наприклад, Кримський рекреаційний регіон);

3) не урбанізовані, що мають рекреаційні поселення поза активного впливу великих міст, з розпорошеною формою розселення, що забезпечують тривалий відпочинок, спеціалізований туризм і лікування (наприклад, Карпатський рекреаційний регіон).

Взаємозв'язок територій розселення в рекреаційному регіоні з територіями, що забезпечують рекреацію, розрізняється за структурою і може бути паралельно зв'язаною, суміщеною і відокремленою. Паралельно зв'язане розташування рекреаційних і урбанізованих територій набуло поширення у Кримському рекреаційному регіоні; суміщене розташування характерне для територій великих міських агломерацій Придніпровського рекреаційного регіону; відокремлене розташування рекреаційних територій вимагає покращення умов обслуговування комунікаціями в Карпатському рекреаційному регіоні.

Основними структурними елементами рекреаційного регіону є: райони, зони, комплекси, установи, урбанізовані центри, натуральна і «штучна» природа,комунікації та комунально-господарські зони.

Послідовне об'єднання рекреаційних установ в комплекси, комплексів - у зони, зони – в райони, райони – в регіони супроводжується створенням єдиної системи обслуговування та комунікацій. Створення єдиної системи спеціалізованих і поліфункціональних рекреаційних регіонів, районів, зон, комплексів і закладів дозволяє якнайповніше задовольнити потреби суспільства в рекреації.

Кількість рекреаційних регіонів залежить від ступеня освоєння рекреаційних ресурсів, динаміки процесів урбанізації та розвитку рекреаційної інфраструктури.

Сучасна потреба у вивченні рекреаційних ресурсів дозволяє виділити на території України вісім рекреаційних регіонів: Кримський, Карпатський, Подільський, Придніпровський, Слобожанський, Чорноморсько-Азовський, межами яких є як природні рекреаційні умови, так і адміністративно-територіальний розподіл.

Початковою базою для визначення можливих напрямів і масштабів організації рекреації є величина рекреаційних ресурсів. Основним завданням при цьому стає оцінка можливої ємкості територій, що володіють такими ресурсами в межах допустимої транспортної віддаленості від центрів попиту. Рекреаційні ресурси можна поділити на три групи: І. Інтенсивно використовувані завдяки високому ступеню підготовленості їх до освоєння (група А); II. Екстенсивно використовувані (група В); III. Невживані в даний час через ряд причин, у першу чергу через відсутність стійкого транспортного зв'язку з населеними місцями, а також інженерного облаштування (група С).

Рекреаційна діяльність зв'язана з урбанізацією територій (прокладка комунікацій, будівництво комплексів відпочинку та інше) і регулюється дією антропогенних навантажень - концентрацією відпочиваючих на певній ділянці природного ландшафту або перетвореного людиною середовища. Допустиме навантаження на ландшафт, а також час використання того або іншого ресурсу не мають достатньо обґрунтованого нормативного показника. Як рекреаційні ресурси, для яких визначалася допустима місткість, прийняті: ліси, узбережжя водойм (морів, річок, водосховищ), гірські місцевості. За природними умовами в Україні можна виділити п'ять зон, які визначають можливості рекреації: Полісся (зона мішаних лісів), лісостеп, степ, гори, акваторії. Розміщення адміністративно-територіальних одиниць України в тих або інших природних умовах дозволяє виділити рекреаційні регіони з відносно однорідним складом і якістю ресурсів, але різноманітними видами рекреаційної діяльності. Потенціал рекреаційної території визначають як сумарну оцінку всіх компонентів рекреаційного середовища: ресурсів, діяльності, утворень. На основі аналізу зональних природно-кліматичних умов уточнені нормативні навантаження, застосовані при визначенні потенційної рекреаційної місткості території за основними елементами природно-рекреаційних комплексів окремих туристичних районів з урахуванням чисельності населення.

Оцінка рекреаційного потенціалу регіонів за основними видами рекреації показала, що можливості України в цілому перевищують потреби її населення більш ніж у 1,5 рази. Та існує нерівномірність у розподілі природно-рекреаційного потенціалу по території України як у географічному аспекті, так і (що особливо важливо), щодо зон з різною концентрацією населення. Розрахункові дані рекреаційної місткості за масовим короткочасним, тривалим дитячому і дорослому відпочинку міського та сільського населення показали, що природно-рекреаційний потенціал Львівської, Київської та Вінницької областей настільки високий, що він набуває містоутворюючого значення. Потенційні ресурси Одеської області практично відповідають потребам населення цієї зони у масовому відпочинку, проте рівень їх освоєності дуже низький: близько 60 % належить до груп Б і С. З іншого боку, значний зовнішній попит створює наднормативне навантаження в освоєних рекреаційних зонах (група А). Аналіз компонентів рекреаційного середовища дозволяє виявити території з надмірними і недостатніми рекреаційними можливостями. Так, надмірним потенціалом володіє Кримський рекреаційний регіон, можливості якого перевищують потреби населення в 1,5 рази. Надмірний потенціал (надлишок більше 30 %) мають Карпатський і Подільський рекреаційні регіони, що дає можливості спрогнозувати їх міжнародну значущість. Збалансованим потенціалом (надлишок менше 30 % або дефіцит менше 15 %) володіють Чорноморсько-Азовський і Придніпровський регіони; тут необхідне проведення додаткових заходів. Недостатній потенціал (дефіцит більше 15 %) мають рекреаційні регіони з індустріальним розвитком – Донецький і Слобожанський рекреаційні регіони, де необхідно проводити компенсаційні заходи. В особливому екологічному положенні знаходиться Поліський рекреаційний регіон, для рекреаційного потенціалу якого характерне виділення рекреаційних районів і зон у Чернігівській, Житомирській і Волинській областях, які володіли значним рекреаційним потенціалом до 1986 р.

Рекреаційна оцінка відноситься до групи соціальних, оскільки повинна розглядати ресурси як з погляду рекреаційної діяльності, так і з позиції рекреантів. Ефективність рекреації визначається не тільки комплексною оцінкою компонентів рекреаційного середовища, але і виявленням їх ваги, значущості та відповідності рекреаційному профілю. Наприклад, наявність і вид рекреаційних ресурсів для існуючих рекреаційних комплексів (туристичних, санаторних, відпочинкови – як сукупності рекреаційних установ різних функцій, об'єднаних однією програмою. За рекреаційною значимістю перше місце займає Кримський рекреаційний регіон, природний рекреаційний потенціал (ПРП) якого складає 30 %. Він володіє значним природно-заповідним фондом – 143 одиниці (державні заповідники і господарства – 4, місцеві заповідники – 28, пам'яткм природи – 86, ботанічний сад – 1, дендропарк – 1, пам'ятки садово-паркового мистецтва – 8, заповідні урочища – 15), історико-культурними ресурсами (театри – 6, музеї – 19); рекреаційними комплексами (санаторні – 135, для відпочинку – 118, туристичні – 102). Кримський рекреаційний регіон забезпечує потреби населення у відпочинку, лікуванні і туризмі. У структурі регіону чотири рекреаційні райони з центрами: Західний берег Криму - Євпаторія, Південний берег Криму – Ялта, Південно-Східний берег Криму – Алушта, Східний берег Криму – Феодосія; автономні туристичні регіони - Бахчисарайський, Севастопольський; рекреаційні зони - «Блакитна затока», «Артек»; рекреаційна агломерація «Велика Ялта» від Фороса до Алушти; центр регіонального розселення Сімферополь (одночасно транспортний центр: аеропорт, залізниця, автотранспорт, тролейбус); транспортні зв'язки -залізничні до Сімферополя, Євпаторії, Севастополя, Керчі; автомобільні,які зв'язують всі рекреаційні елементи Кримського регіону з обмеженням руху в межах рекреаційних зон (швидкісна автомагістраль Алушта-Севастополь); вертикальні транспортні зв'язки (канатна дорога Місхор-Ай-Петрі); Кримський державний природний національний парк (між дорогами Сімферополь-Севастополь і Ялта-Севастополь); сільськогосподарські угіддя.

Планувальна організація рекреаційного району

Основною структурно-планувальною одиницею рекреаційного регіону є район, який охоплює значні території рекреаційних агломерацій, зон, комплексів і центрів, туристичних трас, рекреаційних ресурсів, об'єднаних провідною функцією та соціально-економічним розвитком. Рекреаційні райони, відрізняючись за функціональною ознакою, можуть бути поліфункціональними (курортні і туристичні) та монофункціональними (тільки курортні або тільки туристичні). При цьому можуть бути райони, в яких є і відпочинок, і туризм, але з переважанням однієї з функцій. Наприклад, Карпатський район спортивно-туристичний (56 % туристичних установ і 41 % лікувальних).

Планувальна структура рекреаційного району визначається видами природного і антропогенного ландшафту; приморський коло підніжжя гір; приморський рівнинний; на берегах річок, озер, водосховищ; на піщаних косах і островах; у гірських масивах; в урбанізованих утвореннях.

Приморські райони біля підніжжя гір характеризуються перш за все наявністю і розміщенням пляжних ресурсів, можуть займати або тільки вузьку смугу вздовж берега моря, або охоплювати і передгірну зону. Так, глибина рекреаційного освоєння району Південного берега Криму складає 1,5 км, район Південно-Східного берега Криму поширюється і на передгір'я. Західний берег Криму є приморська територія з рівнинним рельєфом, глибина освоєння якої не обмежується. Складність рельєфу Приморсько-гірських територій зумовлює поясне зонування рекреаційних районів: перший пояс – прибережна смуга – основна рекреаційна територія приморського району; 2-й пояс – територія сельбищно-рекреаційного освоєння і розміщення транспортних вузлів; 3-й пояс – територія промислового і сільськогосподарського освоєння; 4-й пояс – територія лісів, окремих гірсько-рекреаційних комплексів, туристичних маршрутів; 5-й пояс - територія національних парків, природних заповідників, гірсько- туристичних комплексів. Таке поясне зонування забезпечує збереження прибережного ландшафту: море-пляж-природне довкілля.

Для прибережних і гірських територій рекреаційних районів велике значення має вертикальне зонування. Наприклад, у рекреаційному районі «Південний берег Криму» виділяють наступні зони: 1) приморська – до 300 м над рівнем моря, що складається з прибережної – 100-150 м над рівнем моря та передгірної – до 300 м; 2) середньогірна - від 300-700 м над рівнем моря покрита сосновими лісами з температурою повітря нижче, ніж в приморській зоні; 3) гірська – вище 700 м над рівнем моря з ще нижчою температурою повітря. Таке вертикальне зонування визначає зони для розміщення різних за функціями рекреаційних комплексів і для організації різних видів туризму.

Планувальні структури гірських рекреаційних районів пов'язані з особливостями рельєфу: гірсько-долинний у вигляді ландшафтного амфітеатру (майданчик, обмежений схилами) або ландшафтного коридору (ущелини, русла річок з прилеглими схилами); гірський схил у вигляді ландшафтних сходів (гірські схили різної крутизни або урвисті схили, покриті лісами чи обезліснені. Цінність гірських рекреаційних районів полягає в їх цілорічному використанні: літо - для туризму і відпочинку; зима – для туризму і лижного спорту. Таким рекреаційним регіоном в Україні є Карпати з трьома рекреаційними районами: Прикарпатським, Закарпатським, Гірсько-Карпатським.

Планувальна організація рекреації в озерно-річкових районах обумовлена внутрішньою географічною структурою і зовнішньою конфігурацією акваторій:

1. Рекреаційний район біля великого озера або великої судноплавної річки розташовується на одному березі, залишаючи без втручання людини в природу протилежного берега, планувальна структура району проектується так само, як і для приморських районів.

2. Рекреаційний район, де озеро стає ядром, на якому тримається все інше.

3. Планувальна структура рекреаційного району на базі групи невеликих озер будується за принципом диференціації рекреаційних занять на кожному із озер (наприклад, водно-моторний спорт не слід суміщати з масовим купанням або катанням на веслових човнах).

4. Різноманітність природних умов зумовлює різницю прийомів планувальної організації рекреаційних районів, яка відображається перш за все на взаємозв'язках сельбищної та рекреаційної зон: «лінійний», характерний для приморських районів з рівнинним рельєфом (рекреаційні райони Приазов'я, Одеське узбережжя Чорного моря (Кароліно-Бугаз); Великий Скадовськ, Велика Анапа; «лінійно-глибинний» типовий для приморських районів зі складним рельєфом (рекреаційний район Південного берега Криму (Форос - Блакитна Затока - «Зоря»); «розчленовано-кущовий», характерний для гірських районів із транспортними зв'язками що склалися (райони Карпат: Міжгірний, Свалявський, Рахівський); «компактний», притаманний районам локального типу, розташований згідно рельєфу (райони Ірпеня, Ворзеля – курортна зона Пуща-Водиця у передмісті Києва).

Визначальним чинником раціональної планувальної організації рекреаційного району є функціональне зонування, яке передбачає внутрішню диференціацію виділених в районі рекреаційних зон за видами рекреаційної діяльності.

До складу території рекреаційного району включають наступні функціональні зони: рекреаційну, сельбищну, комунально-господарську; організованого ландшафту, санітарно-захисні зони, зону транспортних комунікацій і пішохідних зв'язків. Рекреаційну зону зі сприятливими умовами для лікування, відпочинку та туризму ділять на наступні функціональні підзони: лікування (кліматичного, бальнеологічного, грязьового); відпочинку (тривалого, короткочасного); туризму (пізнавального, спортивного, альпінізму, спелеотуризму, полювання, рибальства та інше); центрів обслуговування; рекреаційного природного ландшафту, ландшафтів, що охороняються; туристичних об'єктів і маршрутів; внутрішньотранспортні та пішохідні зв'язки.

Сельбищна зона складається з таких функціональних підзон: розселення постійного населення й обслуговуючого персоналу, комунального обслуговування; санітарно-захисну зону; транспортного зв'язку. Взаєморозташування сельбищної та рекреаційної зон визначаються природними умовами. Територіально ці зони повинні бути розділені. Так, при вдосконаленні планувальної структури району Південного берега Криму населені пункти з постійним населенням розміщені вище за дорогу Ялта-Севастополь, чим досягається територіальне роз'єднання рекреаційної та сельбищної зон.

Комунально-господарська зона рекреаційного району є територією, на якій розміщуються всі комунальні і господарсько-виробничі підприємства. Вони являють собою єдину систему обслуговування для відпочиваючих і постійного населення рекреаційного району. Комунально-господарська зона повинна розташовуватися за межами рекреаційної і сельбищної зон, але поблизу транспортних магістралей, що забезпечують зручний зв'язок з рекреаційною, сельбищною зонами і пунктами прибуття вантажів (морський або річковий порт, залізнична станція, інше). Раціональна організація комунально-господарської зони зумовлює функціональне зонування її території на декілька підзон: комунальні споруди (котельня, склади, майстерні); автогосподарства (гаражі, ремонтні майстерні, запаси пального, запчастин, майстерні обслуговування); інженерні споруди (водонапірна башта, трансформаторна підстанція, очисні споруди); підсобне господарство (сховище лікувальної грязі, теплиці); складська (склад продовольчих товарів, будівельних матеріалів, палива); адміністративна (адміністративні будівлі, їдальня, майстерні побутового обслуговування, крамниці); резервна територія для розширення зони. Склад, місткість підприємств і споруд змінюються залежно від функцій рекреаційної зони та конкретних умов обслуговування. Зону комунально-господарського обслуговування відокремлюють від рекреаційної і сельбищної зон смугою зелених насаджень - санітарно-захисною «стрічкою» завширшки 200-500 м залежно від рельєфу. Зелені насадження присутні у структурі всіх функціональних зон рекреаційного району; вони є підзоною організованого рекреаційного природного ландшафту.

Зона організованого рекреаційного ландшафту визначається трьома природними елементами: зеленими насадженнями; акваторіями і їх берегами; формами рельєфу. Зелені насадження, як засіб функціональної організації рекреаційної території, підвищує естетичні якості архітектурних рекреаційних комплексів, служать засобом санітарно-гігієнічного захисту та мікрокліматичної дії. Зелені насадження позитивно впливають на іонізацію повітря; фітонциди деяких зелених насаджень зменшують мікробне забруднення повітря; парки і сади знижують температуру повітря: озеленення є ефективним засобом боротьби з шумом, з вітровою і водною ерозією ґрунту; сприяє зміцненню схилів і ярів, збереженню ґрунтової вологи. Зелені насадження за видами використання можуть бути загального, обмеженого та спеціального користування; за територіальним розміщенням -для рекреаційної, житлової, периферійної зони. У рекреаційній і сельбищній зонах існують також зелені насадження загального користування: парки, сади, бульвари, що озеленяють, сквери (в рекреаційній зоні Велика Ялта розташовуються Нікітський ботанічний сад, палацово-паркові комплекси: Алупкінський, Лівадійський; парки-пам'ятки садово-паркової архітектури: Массандрівський, Місхорський, Симеїзський); обмеженого використання: ділянки лікувальних і спортивних установ, шкіл що озеленяють; спеціального користування: санітарно-захисні і охоронні зони, насадження вздовж вулиць і доріг. Периферійні зелені зони можуть бути: загального користування - в лісопарках, лукопарках, гідропарках, лісах; обмеженого користування- історичні, етнографічні, природні парки, заповідники і дендропарки; спеціального користування – містозахисні, охоронні насадження, плодові сади, виноградники. Ступінь озелененості різних функціональних зон неоднакова: рекреаційна – 70 %; сельбнищна – 60 %; комунально-господарська – 40 %. Значну роль у загальній системі озеленення відіграють природні парки, які є перш за все об'єктами природи обмеженого рекреаційного користування, що охороняються. Територію природного парку можна поділити на внутрішні підзони відповідно до режимів користування й охорони: підзони наукового призначення, заповідники. Підзони рекреаційного користування – природного ландшафту, організованого ландшафту; агропаркова підзона; підзона пішохідно-транспортних зв'язків. У планувальній структурі природного парку: підзони наукового призначення повинні розташовуватися вглибині парку, у найбільш важкодоступних місцях, тому що в заповідниках є всі види природокористування, а в заказниках дозволений лише безмоторний і пішохідний туризм, заборонено будь-яке капітальне будівництво. Природний ландшафт підзони рекреаційного користування безпосередньо межує з науковою зоною,а за периметром парку розташовуються селища, центри обслуговування, господарські території, утворюючи буферну зону. Підзона пішохідних і транспортних зв'язків складається з кільцевих або транзитних доріг, внутрішньо-паркових шляхів (основних господарських), ландшафтно-маршрутних проходів і туристично-екскурсійних трас. Кільцева дорога забезпечує зв'язок між планувальними зонами рекреаційного району; основна паркова стежина проходить по найбільш мальовничим місцям природного парку і призначена для автомобілів і екскурсійних автобусів; господарська паркова дорога призначена для руху господарського транспорту, що забезпечує догляд за лісом та іншими угіддями. Туристично-екскурсійні траси можуть забезпечуватися підвісними канатними дорогами при перетині важкодоступних ділянок або тих, що мають природоохоронний режим. Вертикальні підйомники (витяги) слугують для доставки туристів до оглядових майданчиків або гірськолижних трас. Ландшафтно-маршрутні «переходи» визначаються розташуванням унікальних природних ландшафтів та історико-етнографічних об'єктів. Так, на території Кримського державного природного парку сконцентровані неповторні природні ландшафти гірського Криму: печерне місто Мангуп, Великий каньйон, гора Ай-Петрі, водоспад Учан-Су, печера Мармурова, гора Чатир-Даг, сполучені в транспортно-екскурсійне коло з туристичними базами і притулками.

Зонування природних парків здійснюють по-різному залежно від природних умов, площі території, програми можливого наукового рекреаційного і господарського використання. До зони організованого природного ландшафту входять системи водних просторів: природні рекреаційні акваторії (моря, озера, річки); штучні акваторії (водосховища, канали, басейни). Рекреаційні акваторії зонують за різними ознаками: за ступенем упорядкування (облаштоване і природне узбережжя); за видами відпочинку (активний і пасивний); за видами водного спорту (рибальство, плавання на човнах – вітрильних, веслових, моторних, водні лижі; водні атракціони; стрибки у воду). Важливим елементом рекреаційних акваторій є пляж. Пляжі розрізняють за формою акваторій (морські, річкові, озерні, на штучних водоймах); за функціональним призначенням (спеціалізовані, загальні); за генезисом пляжу (натуральний, насипний, відкриті майданчики). Для організації спеціалізованих пляжів (жіночих, чоловічих, дитячих, лікувальних) використовують як природні пляжі, так і їх поєднання з відкритими ділянками. Штучні насипні пляжі організовують у тих випадках коли недостатньо природних пляжних ресурсів (наприклад, у Криму штучний насипний пляж у Форосі).

Лікувальні пляжі є кліматолікувальними установами, що мають відповідне устаткування і пристрої для отримання сонячних і повітряних ванн у поєднанні з купанням. У зв'язку з необхідністю забезпечення різноманітності кліматолікувальних процедур виділяють такі функціональні зони: купання, солярій, аеросолярій, медичного обслуговування (медпункти, санвузли); лікувальної фізкультури та спорту; «зелена» зона з стежками й алеями для відпочинку, що одночасно є частиною загальної системи озеленення.

З усіх природних чинників організованого рекреаційного ландшафту рельєф (характер поверхні) понад усе впливає на функціональне зонування, планувальне рішення рекреаційної та сельбищної зон і транспортного зв'язку між ними. Принципові схеми транспортних комунікацій залежно від рельєфу можуть бути лінійними, лінійно-глибинними, розчленовано-кущовими і компактними. Транспортні комунікації поділяються на групи зовнішніх і внутрішніх доріг:

- зовнішні магістральні дорогі забезпечують зв'язок між районами і проходять в обхід певного рекреаційного району, утворюючи транспортні розв'язки із залізницями на різних рівнях;

- внутрішні дороги забезпечують зв'язок між функціональними зонами певного району, проходять в обхід рекреаційних комплексів, парків;

- внутрішні місцеві дороги забезпечують зв'язок між адміністративним центром і рекреаційними комплексами, проходять усередині комплексу або утворення;

- прогулянкові дороги для автомобілів - «парквей» зв'язують рекреаційні і сельбищні зони з природними парками, заповідниками, туристичними об'єктами, зонами масового відпочинку;

- туристичні пішохідні дороги призначені для тривалих прогулянок, походів і подорожей у найпривабливіших місцях, пролягають до станцій вертикального транспорту;

- пішохідні алеї, набережні забезпечують пішохідні зв'язки усередині функціональних зон, між об'єктами і місцями відпочинку в радіусі доступності (пляжами, парками, центром обслуговування), проходять територіями комплексів, парків, прибережної зони;

- спеціальні пішохідні траси-теренкури, які призначені для дозованої ходи з лікувальною й оздоровчою метою. Вони повинні органічно вписуватися у рельєф місцевості [7; 8; 18; 26].

Л і т е р а т у р а

1. Багрова Л.А. Физико-географические (природоведческие) основы рекреационной географии / Л.А. Багрова, П.Р. Подгородецкий. – Симферополь: СГУ, 1982. – 210 с.

2. Безуглий В.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник / В.В. Безуглий, С.В. Козинець. – К.: ВЦ «Академія», 2003. – 688 с.

3. Бейдик О.О. Рекреаційна географія: навч.-метод. комплекс дисципліни / О.О. Бейдик. – К.: Обрії, 2007. – 96 с.

4. Бейдик О.О. Рекреаційно-туристичні ресурси України: Методологія та методика аналізу, термінологія, районування. / О.О. Бейдик. – К.: ВЦ КНУ, 2002. – 396 с.

5. Бейдик О.О. Словник-довідник з географії туризму, рекреалогії та рекреаційної географії / О.О. Бейдик. – К.: Палітра, 1997. – 305 с.

6. Веденин Ю.А. Динамика территориальных рекреационных систем / Ю.А. Веденин. – М.: МГУ, 1986. – 212 с.

7. Гудзь П.В. Економічні проблеми розвитку рекреаційних територій / П.В. Гудзь. – Донецьк: «Юго-Восток, ЛТД», 2007. – 270 с.

8. Данильчук В.Ф. Методология оценки рекреационных территорий / В.Ф. Данильчук. – Донецк: ДИТБ, 2003. – 345 с.

9. Крачило Н.П. География туризма / Н.П. Крачило. – К.: Вища шк., 1987. – 208 с.

10. Масляк П.О. Рекреаційна географія: навч. посіб. / П.О. Масляк. – К.: Знання, 2008. – 343 с.

11. Мироненко Н.С. Рекреационная география / Н.С. Мироненко, И.Т. Твердохлебов. – М.: МГУ, 1981. – 208 с.

12. Мироненко Н. Рекреационные системы / Н. Мироненко, М. Бочварова. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 182 с.

13. Николаенко Д.В. Рекреационная география / Д.В. Николаенко. – М,: Владос, 2001. – 288 с.

14. Преображенский В.С. География и отдых / В.С. Преображенский, Ю.А. Веденин. – М.: Знание, 1971. – 47 с.

15. Преображенский В.С. Теоретические основы рекреационной географии / В.С. Преображенский. – М.: Наука, 1975. – 172 с.

16. Родичкин И.Д. Территориальная организация региональных рекреационных систем Украины // Строительство и архитектура. – 1978. - №9. – С. 11-28.

17. Савранчук Л.А. Рекреалогія: Письмові консультації / Укл.: Л.А. Савранчук, В.К. Явкін, В.І. Ясенчук. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т. 2009. – 92 с.

18. Савранчук Л.А. Рекреаційно-територіальні комплекси: конспект лекцій // Укл.: Л.А. Савранчук, В.Г. Явкін, В.І. Ясенчук. – Чернівці: Рута, 2008. – 44 с.

19. Савранчук Л.А. Фізична географія світу: Конспект лекцій. Вип. 1. / Укл.: Л.А. Савранчук. – Чернівці: Рута, 2005. – 32 с.

20. Савранчук Л.А. Фізична географія світу: Конспект лекцій. Вип. 2. / Укл.: Л.А. Савранчук. – Чернівці: Рута, 2006. – 36 с.

21. Смаль І.В. Основи географії рекреації та туризму: навч. посіб. / І.В. Смаль – Ніжин: НДПУ, 2004. – 105 с.

22. Стафійчук В.І. Рекреалогія / В.І. Стафійчук. – К.: Альтерпрес, 2006. – 263 с.

23. Фоменко Н.В. Рекреаційні ресурси та курортологія / Н.В. Фоменко. – К.: ЦНЛ, 2004. – 311 с.

24. Циншен Ван. Основы территориальной организации рекреационного хозяйства (современный подход к рекреационной географии) / Ван Циншен. – Одесса: Астропринт, 2003. – 124 с.

25. Ціншен Ван, Топчієв О.Г. Теоретичні та методологічні аспекти рекреаційної географії: сучасний підхід //Укр. геогр. журнал. – 2003. - № 1. – С. 45-49.

Навчальне видання

Рекреаційна географія

Письмові консультації

 

 

Укладачі: