Християнство після Вознесіння Христа

Автор

 

ЧАСТИНА І

ХРИСТИЯНСЬКА РЕЛІГІЯ

ЧОМУ У СВІТІ БАГАТО РЕЛІГІЙ?

Присутність у світі такої безлічі релігійних вірувань, що їх важко навіть полічити, ставить багатьох віруючих і невіруючих людей у важке становище. Вони резонно запитують: «Навіщо така сила-силенна вірувань, кади Бог один?» Це непросте питання навіть для досвідченого богослова. Однозначної відповіді на нього нема, тому що усякі поділи, розгалуження (і то не лише у релігійній сфері) можна розглядати як добро і як зло. Негативні наслідки поділів очевидніші. Про них знають усі, бо ці наслідки лежать на поверхні, ми стикаємося з ними щодня у житті: погано, коли нема єдності в державі, у церкві, в політичній партії, у родині.

А які ж позитивні? Розгалуження або відділення є благом там і тоді, де і коли так звана «єдність за всяку ціну» призводить до поневолення одного іншим, де навмисно змішується несумісне - правда й неправда, добро і зло. Єдність без доброї волі і свободи вибору є середовищем, у якому наростає і множиться зло. «Що спільного між праведністю та беззаконням або яка спільність у світла з темрявою? — запитує апостол Павло і додає: «Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами?» (Друге послання святого апостола Павла до Коринтян, 6: 14, 16). А інший апостол — Яків — ставить подібні запитання в іншому порівнянні: «Хіба з одного отвору виходить вода солодка і гірка? Хіба може, брати мої, фігове дерево родити оливки або виноград - фіги? Солодка вода не тече з солонця» (Соборне послання святого апостола Якова, 3: 11, 12). «Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, - каже Господь, - і не торкайтеся нечистого, - і Я вас прийму» (Друге послання святого апостола Павла до Коринтян, 6: 17).

Отже, розпад спільності схвалюється Біблією і є не тільки бажа­ним для Бога, але за певних обставин і необхідним. У багатьох інших місця* Святе Письмо радить «вийти і відлучитися» для збере­ження чистоти віри, чести й совісти. Якби у світі існували тільки правда й добро, то не було б потреби давати такі поради. Але в глибокій давнині у чистий безгрішний світ вторгся Божий зрадник Сатана і посіяв гріх. Тому Божим завданням відтоді є вказувати, чого слід уникати, як уберегтися віруючим від підступності ворога Бога й людини.

Згадаймо, що Книга Псалмів, написана в часи царя Давида, тобто майже за 1000 років до народження Ісуса Христа, почи­нається словами: «Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні зло -ріків» (Книга Псалмів, 1:1). Отже, і тут віддається хвала розділенню, але з чим? Не ходити, не стояти і не сидіти з тими, хто чинить несправедливість, гріх і хто «зло прорікає», тобто розбещує словом.

Якщо ми усвідомимо засадничі принципи і Божі настанови множинності віровизнань, висловлені в Біблії, то нам буде легше зрозуміти, чому у світі багато релігій. Згоди між храмом Божим і храмом, де кланяються ідолам (грошам, багатству, людській славі), бути не може. Але є ще й інша сторона множинності віровизнань і релігій. Вона полягає в обрядовій, догматичній або канонічній багатоманітності справ віри. Різні методи й засоби служіння Богові заохочуються в Біблії, щоб люди різної психології могли доступними їм талантами висловити свою вдячність Творцеві.

Отже, що ж таке релігія і навіщо вона потрібна людству й окремій людині? Чи може прожити людина без релігії? А якщо так, то чому на світі не було і нема жодного народу, який не був би тією чи іншою мірою релігійним? Але загляньмо до словника іншо­мовних слів, виданого 1974 р. Головною редакцією УРЕ і Академією наук України, і прочитаємо на сторінках 580 і 581, яке визначення терміну «релігія» дали тодішні енциклопедисти київського покрою: «Релігія— форма суспільної свідомості, суть якої полягає у фантастичному, спотвореному відображенні тих сил, що панують над людьми в їхньому повсякденному житті, відображенні земних сил як надприродних. Релігія є соціальне зумовленим і історично перехідним явищем. У класове антаго­ністичному суспільстві релігія є знаряддям гноблення трудящих і панування експлуататорських класів. Релігія ворожа науці, прагне зберегти пересуди, перешкоджає пізнаванню законів розвитку природа і суспільства, революційному перетворенню світу. В умовах соціалізму, де ліквідовано соціальну базу релігії, вона перетворюється на пережиток минулого у свідомості людей, боротьба проти якого є одним з важливих завдань виховної роботи комуністичної партії».

Ось така абракадабра була запропонована українському читачеві ученими-безбожниками в середині 70-х рр. XX ст. Зрозуміло, що тепер би вони такої лжі про релігію не написали. Адже у цьому визначенні нема жодного правдивого слова,— це стовідсоткова пропаганда! Навіть термін «релігія» вони переклали неправильно. Насправді первісне значення слова «релігія» в перекладі з латині - не «побожність», а «зв'язок». Так, це справді зв'язок земної людини з небесним Богом, зв'язок творіння - з Творцем.

У романі французького письменника Веркора «Люди чи твари­ни?» (1952) персонажі міркують: що ж відрізняє людину від усього іншого живого на Землі? Анатомічна будова чи фізіологія? Але безліч тварин мають набагато досконалішу будову, ніж людина, розвиненіші органи чуття, наприклад, зір, слух і нюх. То, може, розум відрізняє? Але кожен знає, що й тварини є розумні,— дельфіни, собаки і навіть змії, про яких у Біблії сказано як про мудрих плазунів. І автор роману Веркор доходить висновку, що докорінною відмінністю між людиною і всім іншим живим є релігійне почуття людини й здатність органічно відчувати свій зв'язок з незбагненне величною і святою субстанцією, яка створила її, людину, - з Богом. «Саме молитва відрізняє людину від тварини»,- каже у підсумку один з героїв роману (Веркор. Люди или животные? - Москва, 1957, стор.198). До речі, виразно християнську ноту Веркора намагався спростувати у величезній вступній статті до московського видання цього роману якийсь К. Наумов: «Щодо загальних положень, які Веркор обстоює у своїй післямові, кажучи... про якусь «спільну основу християн­ського і матеріялістичного світогляду» тощо, - то вони, на наш погляд, не витримують наукової критики і з ними не можна погодитися». Але Веркор по суті відкинув спекулятивне прив'я­зування своїх поглядів до марксистської діалектики: «Діалектика - це не система жетонів, які вкидають у лічильну електронну машину, що безпомилково робить підсумки. Діалектика - галузь людського розуму, якому властиві недоліки й помилки» (Там само, стор.223).

Святі книги різних релігій, як би вони не відрізнялися одна від одної, оповідають про первісний безпосередній зв'язок людини й Бога. Це не могло бути легендою чи фольклором хоч би тому, що про цей зв'язок, тобто релігію, свідчать найдавніші й найрізно­манітніші джерела і речові документальні матеріяли багатьох народів. Але потім сталася якась катастрофа у гармонійних взаєминах Творця Всесвіту Бога і найкращої істоти з усіх, створених Богом,— людини. Свідчення про гріхопадіння Адама і Єви, які порушили одвічний договір людини й Бога, коли відкрили себе не тільки Добру, але й Злу,— це свідчення може бути найпереконливішим доказом суті і змісту цієї катастрофи. Зло в образі ворога Бога — Сатани — існувало і до створення людини. Але будучи застереженою Богом щодо визнання Зла, людина все ж таки зігнорувала це застереження і дала себе втягнути в орбіту Зла.

Відтоді й почалися проблеми, які через багато тисячоліть продовжуються й до сьогодні. Зло в образі Божого ворога Сатани зуміло порушити зв'язок людини з Богом, тобто чистоту релі­гійного почуття. Виникали і виникають релігії, які нагадують зіпсований телефон, коли абонент - людина — потрапляє не до бажаного адресата, а до обманщика. Нібито зв'язок діє, але він не приносить правдивої інформації, не дає бажаного щастя - цієї одвічної мрії кожного з нас.

Отже, усім народам притаманне розуміння Бога як володаря світу і нашої долі, притаманне прагнення перебувати з Ним у контакті й зберігати з Ним добрі стосунки, - адже Він Добрий і Людинолюбець.

Проте катастрофічне порушений зв'язок вносить величезну плутанину між людьми. Неправдиві зв'язки - це неправдиві релігії: вірування не в одного Бога, а в багатьох фальшивих, підставних богів; порожні молитви, задобрювання матеріальними жертвами; умовляння, заклинання й зашіптування різних духів; поклоніння статуям вигаданих Зевсів, Афродит, Аполлонів; або ж Перунів, Стрибогів, Дажбогів,- тобто увесь комплекс дій у фальшивих релігіях, які називаються поганством або язичництвом.

Таку релігію мала у глибоку давнину наша Батьківщина - стародавня Україна. У наших предків існував культ багатьох богів - добрих і злих духів, яких треба було постійно задобрювати про­ханнями й жертвами. Серед них лжебогів головним вважався Перун. Це щось було у нас аналогічне до багатобожжя й ідолопоклоніння у стародавній античній Греції, у Єгипті, у Месопотамії, у доколумбовій Америці.

До речі, ще на зорі нової ери Господь, продовжуючи любити грішних людей, послав на наші землі вісника, який мав налагодити правдивий зв'язок з Ним, а саме - Христового учня, апостола Андрія. Але ворог людський і Божий, Сатана, знову перешкодив встановленню цього зв'язку - ідолопоклоніння продовжувалося аж до кінця X ст.

З другого боку, виникали релігії з правильним розумінням єдиного Бога, але далеко не тотожними уявленнями про Його суть, природу, характер, вплив на земне життя і ставлення до людини. Такі світові релігії, як Юдаїзм та Іслам - це монотеїстичні релігії з пошануванням одного Бога. Проте трактування особи Бога у них цілком відмінне від трактування, характерного для іншої релігії, також монотеїстичної, - Християнства, яке від кінця X ст., від Володимирового хрещення, визнаємо й сповідуємо ми, українці.

Говорячи про релігії, відмінні від Християнства, ми не повинні ставити на один рівень поганство (і його сучасні різновиди, такі, як Окультизм і Спіритизм, які прямо служать духам, що не від Бога, а від Божого й людського ворога Сатани) - з одного боку, і монотеїстичних світових релігій, де розуміння єдиного Бога є правдивим, але шляхи до Його пізнання і спілкування з Ним відмінні під тих шляхів, що їх визнають за істинні віруючі християни.

Християнство, Юдаїзм, Іслам - три найпоширеніші у світі монотеїстичні релігії: у них визнається один Бог, але по-різному трактується характер Його взаємозв'язків з людиною. Ці релігії, за винятком Юдаїзму, визнаються різними етносами і країнами. Юдаїзм же вважається національною релігією одних лише євреїв, що проживають в Ізраїлі або поза ним. До національних відноситься також індуїзм і його різновиди - це релігії народів Індії; Конфуціанство й Даосизм - релігії Китаю; Синтоїзм — релігія Японії. З національних релігій лише Юдаїзм є цілком певно монотеїстичною релігією, заснованою на вірі в одного Бога. Для решти національних релігій характерні політеїстичні уявлення, коли Всесвітом нібито керують багато богів або ж Бог уявляється як збірне поняття.

Віруючі християни не повинні вороже ставитися до інших релігій і до народів, які сповідують ці релігії. Ми до кінця не знаємо, навіщо Бог допустив виникнення багатьох релігій, в тому числі й неправдивих. Задуми Божі є великою таємницею, яка відкривається нам у вічності, згідно з Його заповітом.

Можливо, Бог у такий спосіб хоче випробувати нашу вірність і відданість Йому, щоб ми порівняли правдиві та фальшиві віру­вання і самі добровільно, без тиску ззовні на нашу волю, вибрали правду й істину, якою є сам Бог: «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить» (Євангелія від святого Івана, 8: 32).

Запитання

1. Чому Господь іноді допускає розколи релігій, Церков, вірувань?

2. Як трактують релігію атеїсти?

3. Що таке монотеїстичні і політеїстичні релігії?

 

ХРИСТИЯНСТВО - ЦЕ РЕЛІГІЯ ВСЬОГО ЛЮДСТВА

Глянути на Християнство в цілому, на його великі й малі розгалуження - на різні Церкви, конфесії, деномінації, течії, на його історію у світовому масштабі і в кожній країні - це завдання непросте. І при цьому треба не випустити з поля зору його засадничої духовної концепції, місця серед інших релігій, відмінності від цих релігій.

Християнство -- найбільша релігія світу: кожний третій житель Земної кулі є християнином або живе у країні, де Хрис­тиянство є переважаючою релігією. Дві тисячі років тому було тільки 12 прибічників Ісуса Христа (це були його учні - апос­толи); сьогодні їх близько двох мільярдів. Нема жодного конти­ненту, на якому б Християнство не вкоренилося у віру, духовне життя і побут людей; і дуже мало залишилося у світі країн і народів, де б зовсім не було християн.

Ця релігія - феномен нашої ери; її популярність не завжди піддається логічному поясненню: вона в багатьох відношеннях незбагненна! Єдиний прийнятий усіма доказ надзвичайної популярності віри у Христа — це той, що віра збудована не на страхові, не на примусі, не на насильстві, а на вияві доброї волі, на свободі особистості, на любові. Тому універсальною формулою Христи­янства вважаються слова апостола євангеліста Івана Богослова: «Бог є любов» (Перше Соборне послання св. апостола Івана, 4: 8). Такої формули не має жодна інша релігія світу! Вона властива виключно Християнству, є його суттю, філософією, всеохоплюючою космічною реальністю. Той же апостол Іван, улюблений учень Ісуса Христа, в іншому місці уточнює, про яку любов іде мова: «Ніхто більшої Любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Євангелія від св. Івана, 15: 13).

У своїх нарисах про релігії світу автор час від часу буде звертатися до оцінок, які донедавна давали атеїстичні видання тим чи іншим релігіям. Це цікаво, бо дає можливість зіставити протилежності: релігію безбожництва (адже в атеїзмі теж є віра у відсутність Бога) і релігію віри у присутність Бога. Так от, «Філософський словник» київського видання 1973 р. трактує Християнство тільки... як класову і національно-визвольну боротьбу - «бунтівницький протест проти соціального і національного гноблення, надію на врятування від якого трудящі маси поклали на небесні сили, на Сина Божого»! Далі йдуть інші сфальшовані інтерпретації Християнства. Але ми виділяємо наведене місце, тому що воно штовхає читача на думку: заберіть, мовляв, «соціальне й національне гноблення» - і тоді відпаде усяка потреба в «бунтарському протесті»,
у Християнстві!

Відверто ганьбити Християнство - навіть краще, бо мало хто в це повірить. А говорити про Християнство як про звичайну боротьбу класів і груп в умовах «розкладу рабовласницького суспільства», та ще й філософською мовою - це та півправда, яка гірша під прямого обману. Але саме на таку підміну понять і було розраховано атеїстичне трактування Християнства.

Насправді все складніше, бо зв'язане з космічними силами, з безсмертям, з вічністю, з Богом і Його творчою енергією. Перед Його величчю усякі посилання на класову боротьбу здаються дріб'язковою і тривіяльною балаканиною.

Християнство - це космічний всебічно продуманий план врятування людства і кожної людини від неминучої загибелі, яку приготував Сатана. Після катастрофи падіння первісного людства у гріх пізнання зла Бог кілька тисячоліть виховував людство, вка­зуючи на прикладі одного народу, як треба позбутися гріха. Але це людині виявилося не під силу: надто глибоко людина занурилася в гріх! Тоді Бог явив небувалий акт Любові до людей: Він сам став людиною, щоб неначе згребти на себе усі дотеперішні й майбутні гріхи усіх людей і, ставши людиною, відтак знищити їх разом, піддавшись страшній смерті через розп'яття на хресті. На такий героїзм, на таку самопожертву звичайна людина - навіть з найгероїчнішою вдачею - навряд чи здатна. Отже, безсмертний Бог, творець Космосу і нашої Земної кулі, протягом 33-х років був одночасно і Богом і Людиною. Це був небачений досі акт порятунку людства! Цією Бого-Людиною був Ісус Христос.

Саме Його зачаття без участи чоловіка, сама Його смерть, коли Він і на хресті випромінював любов, - сповнені таємниць, що не піддаються логічному поясненню в природних масштабах; вони можуть сприйматися тільки вірою. Але найбільш вражаючим є те, що Христос зі Своїм пробитим цвяхами і списом тілом, зі Своєю пошматованою плоттю ожив на третій день, воскрес із мертвих, Своєю смертю подолавши смерть як таку, як жах, що висів над людством від самого моменту гріхопадіння. Ісус Христос вирвав у смерті її жало - і не тільки для самого Себе, а й для всіх, хто увірує в Нього.

Іноді питають: чи Ісус Христос був євреєм? Відповідь на це може бути така: і так, і ні! Сам Христос ніколи не називав себе євреєм, зате часто називав себе Сином Отця небесного і Сином Людським, тобто Бого-Людиною, що й було насправді. Але Він мусив від когось мати тіло, народитися як дитина, бо інакше, як би Він міг стати Людиною для здійснення Свого плану спасіння? У цьому відношенні, як житель Землі, Він народився від пречистої Діви Марії, яка походила справді зі старовинного юдейського царського роду Давида. Але паспортів тоді не було і національності в них не вписували. Але коли б і були такі паспорти, то, повторюю, Христос, як Бог і як Людина, ніколи не говорив, що Він належить до якоїсь певної національності. Він - для всього людства; Він - Космічна, Божественна особистість.

Дуже важливими у короткому земному житті Ісуса Христа є ті 40 днів, які Він провів після свого воскресіння і перед вознесінням на небо. Його бачили і з Ним говорили тисячі людей, маючи перед собою незаперечний доказ реальності перемоги над смертю і по-новому сприймаючи глибину Ісусової науки. Такий скептик, як, наприклад, Його учень Хома, навіть пальцями торкався Його ран і, переконавшись у правді, вигукнув: «Ти Господь мій і Бог мій!». Саме в ці 40 днів Він дав уявлення дванадцятьом Своїм апостолам і багатьом іншим учням, що приєдналися до них, як треба влаштувати Церкву Його, яка ширитиме Його науку по світі, яка хреститиме народи в очікуванні Його другого приходу на Землю.

Христос - засновник Християнства. Але це зовсім не озна­чає, що, заснувавши цю нечувану доти релігію Любові і відійшов­ши у невидимий для нас світ, Він віддалився від справ і тільки пасивно спостерігає, як виконуються Його настанови й заповіти. Ні, воскреслий Христос діє серед нас! Ось уже дві тисячі літ удень і вночі, щохвилини і щосекунди Він невтомний і не знає спочинку. Справа в тому, що Бог - один-єдиний. Але він має незбагненну здатність виступати одночасно в трьох особах -Отця, Сина і Святого Духа. Так от, після відходу Ісуса Христа як Бого-Людини, Він діє як невидимий, але наймогутніший і незмінне добрий Святий Дух. Якби не Святий Дух, людство давно самознищилося б від воєн, хвороб, космічних або земних катастроф: землетрусів, падінь астероїдів, гігантських паводків чи знищення повітряно-кисневої оболонки Землі. Люди часом самі допомагають Сатані знищувати самих себе своєю нерозум­ною мілітарною або індустріально - господарською діяльністю, своєю злонавмисною і порочною політикою, - якби не охоро­няюча ласкава рука Бога, який виступає в образі Святого Духа, день і ніч пильнуючи наше життя. Шкодячи самим собі, деякі люди ще набираються безсоромності винуватити Бога, що Він недобрий, бо допускає зло, хвороби і війни. Насправді такі люди самі викликають на себе і на інших ці біди, мов вовка з лісу.

Благотворна дія Святого Духа очевидна на прикладі України. Двічі Бог посилав нам світло Христової віри — через апостола Андрія Першопокликаного (або Першозваного) в першому столітті нашої ери і через князя Володимира в десятому столітті. Незва­жаючи на ідолопоклонство й огидне поганське служіння Перунам і Дажбогам, Святий Дух, уся Свята Трійця зберегли нас, сформували з нас націю, дали нам гарну землю в центрі Європи з родючими фунтами і тихоплинними ріками. Тепер, після століть неволі, Господь дав нам незалежність без пролиття жодної краплини крови! Цінуймо це, дякуймо за це. А головне - знаймо, що це іде від добрих ласкавих рук Отця, Сина (тобто Ісуса Христа) і Святого Духа.

Запитання

1. У чому полягає унікальність Християнства?

2. Як оцінюють Християнство філософи-безбожники?

3. Яка рол я Ісуса Христа в заснуванні Християнства?

 

ХРИСТИЯНСТВО ПІСЛЯ ВОЗНЕСІННЯ ХРИСТА

Як світовий, так і колишній радянський атеїзм довго будував свою протихристиянську концепцію на тому, що Ісус Христос — це начебто вигадана, мітична постать. То був свідомий обман, розра­хований на простаків, які мало знають історію. Після 1947 р., коли були знайдені Кумранські рукописи, які документально засвідчили реальність особи Христа, атеїсти вигадали інше безглузде слівце стосовно Господа: напівмітична постать! Начебто можна бути людиною реальною і водночас вигаданою! Тепер вони, нарешті, змушені визнати правдивість існування Ісуса.

Дійсність та історичність особи Христа засвідчили в Його час три джерела:

- Його вороги з числа фарисеїв та салдукеїв, які поширювали про Ісуса і Його учнів різні наклепи, чутки й анекдоти, записані в тлумачних книгах під назвою «мідрашім»;

- історики й письменники з числа римлян поганської (ідоло­поклонницької) віри, наприклад, Пліній Молодший у «Листах», Таціт у «Анналах», Светоній у «Життєписах римських імператорів» і особливо Йосип Флавій (юдей, який перейшов на бік римлян) у
своїх творах «Юдейська війна» і «Юдейські старожитності»;

- третє, найповніше, джерело - це Богонатхненні «Благі Вістки», або Євангелії, написані друзями, учнями та послідовниками Ісуса Христа - Матвієм, Марком, Лукою та Іваном, а також життєпис дій святих апостолів і послання самих апостолів.

Сьогодні тільки людина заблудла, безмежно вперта і нецивілізована може заперечувати докази про перебування Бога в образі конкретної Людини - Ісуса Христа_; - на нашій Землі.

Що ж залишив Господь людству після вознесіння на небо?

Він залишив щось надзвичайно важливе - Церкву. Не в розумін­ні будівлі, а в розумінні громади своїх послідовників - християн; ту Церкву (з великої літери), яка грецькою мовою зветься Еклезія. Церква - не тільки справа Христа на Землі.

Це - Він Сам, Його містичне Тіло, Його Особа, Його Заповіт людству. Вона управляється Богом, зокрема третьою Особою Божественної Трійці - Святим Духом. Коли християни кажуть: «Церква - це живе Тіло Боже на Землі», то цей вислів найповніше і найточніше віддзеркалює призначення, суть і діяльність Церкви.

Якщо Ісус Христос, заснувавши Християнство, поклав основи його історії, то в Його Церкві ця історія продовжилася і триває вже дві тисячі років, від самого дня Зішестя Святого Духа. І так само, як Христос боровся зі злом і одержав над ним вражаючу перемогу, так і Церква бореться з підступами Сатани, Антихриста та Лжепро­рока і виходить, в кінцевому результаті, переможницею над ними.

Упродовж першого тисячоліття своєї історії Церква була єдиною і неподільною. Але за цей тривалий час перетерпіла величезні страждання, які можна порівняти хіба що із стражданнями її засновника Ісуса Христа. Але Він це передбачав, коли попереджав учнів: «Страждання зазнаєте у світі, - але будьте відважні: Я світ переміг!» (Євангелія від святого Івана, 16: 33). Абсолютна пере­конаність у кінцевій перемозі Христа в усьому світі виражена і в таких словах Біблії: «Я живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно передомною і визнає Бога кожен язик».

Перші три століття Римська імперія розгорнула цькування християн, щоб викорінити і винищити їх. Цькування очолювали, як правило, самі римські імператори. Нерон, Веспасіян, Доміціян, Адріян Децій, Максиміян, Валеріян, Авреліян і Діоклетіян ніби змагалися, хто з них вигадає страшніші муки: спалювання живцем, розпинання, розривання тіл християн на шматки голодними хижа­ками на арені римського Колізею. Але віра Христова не тільки не була знищена, але ширилася й міцніла з країни в країну, від одного народу до іншого. Були також імператори, які терпимо або навіть з симпатією ставилися до християн. Але тільки імператор Костянтин (прозваний пізніше Великим) у 313 р. офіційно визнав Християнство як віру, бо перед цим, напередодні вирішального бою з військами Максентія, він побачив на небі сяючого хреста і напис на ньому: «Ним переможеш!»

Рим, де пролилося так багато християнської крови, був зали­шений урядом. Столицею нової християнізованої Римської імперії стало місто Візантій, пізніше Константинополь. Сама імперія стала називатися Візантійською.

Проте з легалізацією Християнства на Церкву очікували нові випробування й небезпеки, цього разу внутрішні, так звані єресі. Єресі - це особливі віровчення в середині християнської релігії, які неправдиво висвітлювали особу Ісуса Христа або Його погляди і настанови. Ранні єресі виникли ще у гнаній Церкві, до Костянтина: це гностики, які заперечували, що Христос є Богом, вважаючи Його лише посланцем Бога, - у другому столітті; далі виступають єретики аріяни - у четвертому столітті; несторіяни й монофізити -у п'ятому столітті; монофеліти - у сьомому столітті; іконоборці -у восьмому. Усі відступи від правдивих християнських доктрин роз­глядалися на Семи Вселенських Соборах Церкви, перший з яких відбувся 325 р. в Нікеї. Цей Собор засудив неправдиве вчення Арія про лише одну (людську) природу Ісуса Христа. А останній, Сьомий Вселенський Собор, відбувся 787 р. Він засудив нищителів ікон.

Лише Сім Соборів вважаються канонічними, тобто законними, бо на них був повний кворум єпископів і священиків тодішнього християнського світу - і Сходу, і Заходу, і Півдня, і Півночі. Були й інші Собори, але вони вважаються локальними, не Вселенськими, бо не розв'язували всеохоплюючих проблем так, як канонічні і святі Сім Вселенських Соборів.

У першому тисячолітті нашої ери оформилися організаційні й управлінські структури християнської Церкви. Ще при Костянтині І великому, який легалізував Християнство в Римській імперії, Церква пула названа Католицькою, тобто Всесвітньою. Один з його наступників, імператор Феодосій 1, назвав її Ортодоксальною, тобто Православною. Обидві назви вживалися паралельно, як рівнозначні, посвідчуючи ось що: світова Церква, яка правильно славить Бога. Розподіл між цими назвами і Церквами стався набагато пізніше, в XI ст., про що ми скажемо далі.

Важливі зрушення в Церкві відбулися у V ст.: Діву Марію стали називати Богородицею, хоч єретик Несторій настоював на тому, щоб її називати Христородицею, маючи на увазі, що Христос - це тільки звичайна, доброчесна, свята людина, а не великий Бог. Після Четвертого Вселенського Собору Церкви у 451 р. у Халкидоні оформилося п'ять управлінських церковних центрів - так званих патріархатів. Інакше кажучи, батьківщин християнського руху у світі: Єрусалимський, Римський, Антіохійський, Александрійський і Константинопольський. У кожному з них склався певний обряд служіння Богові: у чотирьох центрах Східного Середземного моря поширилася східна Божественна Літургія, або служба візантійського обряду. У її написанні взяли участь видатні вчителі східних патріархатів - Василій Великий, Іван Золотоустий, а також західний бо­гослов папа Римський Григорій. Цей східний обряд утвердився зго­дом у багатьох помісних Церквах під назвою православного обряду.

Єдиний західний патріархат - Римський,- керований римським патріярхом або папою (від грецького слова «папас» - тобто батько, отець), вже у VI ст. кількістю християн перевищував усі чотири східні патріярхати, разом узяті, Римський патріярхат виробив свій обряд служби Богові, за змістом ідентичний східному, але за фор­мою — своєрідний і оригінальний, Служба Божа у західних християн називається Месою. У Месі використовується не тільки спів, як на Сході, а й музика. У використанні інструментальної музики (органів) у служінні Богові нема нічого протизаконного, як це дехто твердить. У Біблії словами псалмоспівця закликалося хвалити Бога «звуком трубним, на арфі та гуслах, на бубні і танцем, на струнах і флейті, на цимбалах дзвінких» (Псалом 150). Західний Римський патріярхат плекає своїх видатних богословів і отців Церкви — Єронима, блаженного Августина, Григорія Великого, Бенедикта й інших.

Ще в І й II ст.ст. у помісних Церквах і християнських громадах утворився стан духовних провідників: це єпископи. В буквальному значенні цього грецького слова, єпископи - це наглядачі й охоронці храмів; пресвітери - тобто старійшини громад віруючих; диякони - помічники пресвітерів. Далі ця структура розгалужується й усклад­нюється. Виникає в IV ст. інститут монашества (від латинського монос - один, усамітнений). Це особливого роду подвижники, які усамітнювалися в печерах, лісах, пущах, в ізольованих од світського життя монастирях. У ІУ-УІ ст.ст. тривали гарячі суперечки, чи повинні священики бути одруженими. Західна Римська Церква прийняла догмат (закон) про целібат, тобто безшлюбність свяще­ників. Але у східних патріархатах священики були жонаті, за винят­ком єпископів і монахів усіх рангів, бо вони повністю посвячували своє життя служінню Богові.

До VI ст. було тільки п'ять великих християнських річних свят: Різдво Ісуса Христа, Воскресіння Ісуса Христа, Вознесіння Ісуса Христа, Хрещення Ісуса Христа, Зішестя Святого Духа. У VIст. були додані ще два великі свята: Стрітення Господнє і Благовіщення. У наступні віки кількість свят зросла до дванадцяти, не рахуючи майже щоденних дат пам'яті великих святих мучеників за Христа.

Тіло Господнє - Церква - всупереч усім гонінням, залишалося цілим, дихаючи двома легенями Західного і Східного Християнства і злітаючи дедалі вище на двох міцніючих крилах.

Запитання

1. Які три джерела свідчать про історичність особи Ісуса Христа?

2. Як Християнство трактує роль Церкви на Землі?

3.Які питання вирішували Вселенські Собори Церкви Христової?

 

ХРИСТИЯНСТВО У ДРУГОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ ПО РІЗДВІ ХРИСТА

Говорячи про Церкву, ми завжди повинні пам'ятати, що нею постійно керує Бог, який її створив як інструмент свого плану спасіння людства. Бог жертвою Свого Сина Ісуса Христа уже визволив людство від загибелі й смерти, але через Церкву Він хоче постійно нагадувати людині про це викуплення, тримати її в цій вірі, у цьому знанні; бо людина легко забуває про найістотніше і ладна повертатися до свого гріховного стану. Людина подібна до фруктового дерева, яке дичавіє, перестає родити, коли за ним припинити догляд.

Пам'ятаймо, що Бог - чудовий педагог. Його педагогічна система щодо людини найдосконаліша за всі земні системи педагогічних інститутів і академій, разом узятих.

Коли ми утрудняємося навіть перелічити, скільки існує Церков, конфесій, деномінацій в одному лише Християнстві (не кажучи про нехристиянські релігії), ми кажемо собі: чи не краще було б мати одну світову Християнську Церкву, з одним керівництвом і головою, як би він не називався, - патріярхом, папою? Чому Господь, якщо Він керує Церквою, допускає такі подрібнення, розгалуження, які до того ж не завжди гармонійно і дружно живуть між собою?

Ставлячи такі запитання, ми доводимо цим самим, що ми тільки земні істоти, які уподібнюють свої обмежені бажання до великих і незбагненних бажань Божих.

З історії знаємо, що на початку другого тисячоліття нашої ери, а конкретніше - 1054 р., відбувся великий розкол доти єдиної Христової Церкви на Православну з центром у Константинополі і Католицьку з центром у Римі. А через п'ятсот років, на початку XVI ст., в самій Католицькій Церкві почався рух протесту проти індульгенцій, тобто відпущень нерозкаяним грішникам їхніх гріхів. Рух протесту призвів до виділення з Католицької Церкви нового християнського утворення - Протестантів-Реформаторів. Трохи пізніше, в самому кінці XVI ст., в Україні і Білорусі розкололася Православна Церква. У ній виник потужний рух об'єднавців, або уніятів, представники якого вирішили повернути Церкві статус єдиної Церкви, якою вона була до поділу у 1054 р. Це лише великі розгалуження. Менших же розгалужень було набагато більше.

Якщо иі факти сприймати ізольовано від причин, які їх зумовили, то можна дійти висновку, що Бог перестав керувати Церквою або ж керує нею не дуже пильно. Але це не так, бо ми знаємо, що Бог все робить досконало і безпомилково. І хоч поділи Церкви є небажа­ними явищами ні для Бога, ні для людей (про це ми довідуємося з Біблії, із настанов Ісуса Христа учням бути єдиними, як єдиний Він з Отцем), але коли єдність будується на несправедливій основі, на порушенні Божих заповітів, на тоталітаризмі і дискримінації, тоді така єдність приноситься Богом у жертву заради торжества правди.

Саме з цієї причини була порушена єдність Церкви в середині XI ст., через гордість й властолюбство, які проникли на самі вершини церковної влади. Вселенські патріярхи Константинополя фактично ділили владу з візантійськими імператорами. Церква забагато займалася світськими справами. Склалася абсолютно неприйнятна у Церкві практика, коли імператор ставив на престол патріарха, а патріярх вдавався до інтриг супроти царського двору. У 1043 р. імператор Візантії Костянтин Мономах покликав на патріярха Михайла Керулярія, який поставив за мету піднести патріярший престол до рівня імператорського. І коли імператор Констянтин Мономах звернувся до папи Римського Лева IX по допомогу для відбиття наступу норманнів на Сицилії, патріярх Михайло Керулярій виступив у вкрай брутальній формі проти договору імператора з папою. І, в кінцевому результаті, унеможливив усякі відносини з Римом. Римо-Католицька сторона також не проявила належного терпіння і смирення, поспішивши проголосити анафему (прокляття) на гордого Михайла Керулярія, а останній, у свою чергу, вияляв не тільки папу і його делегатів, але й увесь римський престіл.

Чи можна було, з погляду Божественної справедливости, зберігати Церкву єдиною, в якій загніздилося так багато взаємної незгоди, заснованої не на принципових розходженнях, а виключно на виявах гордощів та амбіцій? Ні, така, з дозволу сказати, «єдність» перетворила б Церкву, як засадничу Божественну установу, на чисто світську інституцію. Розкол, отже, спричинив людський гріх, а засновник Церкви Христос допустив розкол, щоб гріх не закорінювався у Церкві.

Подальше існування роз'єднаної Церкви мало не тільки нега­тивні, а й позитивні наслідки. У кожної з обох Церков, Православної і Католицької, була тепер опозиція — протилежна сторона. А опо­зиція, як відомо, не дає можливості дрімати і змушує пильнувати, добре дбати про лад у Церкві - від дотримання канонів, правил і обрядів до високого мистецького рівня храмовлаштування. Поділ Церкви у 1054 р. сприяв ще одному: і східна Православна, і західна Католицька гілки Християнства стали обережними щодо втручання у світські справи, діставши великий і гіркий урок, що служіння Богові й мамоні (тобто приземленим світським справам) таїть у собі небезпеку для Церкви і для тих, хто до неї належить.

До цієї основної, засадничої причини розколу Церкви на Право­слав'я і Католицизм були додані й догматичні та обрядові розходжен­ня. Найгострішою була проблема так званої філіокве: чи Дух Святий сходить на Землю тільки від Отця (так вважають православні), а чи від Отця й Сина, тобто Ісуса Христа (так вважають католики). Обидві сторони наводять вагомі докази на користь своїх позицій, критикуючи позицію протилежної сторони. Але це питання неузгоджене й донині.

Іншим догматичним розходженням між православними і католиками є питання про допустимість безкровної жертви під час Євхаристії, тобто причастя віруючих.

Далі, римо - католики покладають на себе символічне хресне знамення всією рукою зліва направо, а православні хрестяться тільки пучками трьох пальців (великого, вказівного й середнього) справа наліво.

У ХІХ ст. на І Ватиканському Соборі (1869-1870) католики прийняли ще один догмат, який дуже не подобається православним, про те, що римський патріярх першосвященик Католицької Церкви, папа, є наступником апостола Петра, а через нього і самого Господа Ісуса Христа на Землі. Одначе справедливості ради треба сказати, що римські папи не роблять особливого наголосу на цьому догматі і не дають підстав вважати себе намісниками Бога на Землі. Цей догмат був прийнятий для того, щоб піднести авторитет пап.

Розходження у Богослужіннях і таїнствах, у іконостасах, у використанні хорової та органної (взагалі інструментальної) музики, в одязі єпископів, священиків та дияконів відносяться до так званої обрядової практики обох Церков. Я особисто вважаю, що ці обрядові розходження між православними і римо-католиками доповнюють одні одних. По суті, це є виконання рекомендацій Біблії, щоб Бога славити усіма талантами, даними людині, і всіма мистецькими засобами, які доступні віруючим. Як догмати, так і обряди треба порівнювати, знаходити в них добре й розумне, а не шукати в оці сусіда порошинки, тоді як у власному оці застряла ціла колода!

Запитання

1. Які основні події відбулися в Церкві після 1000 р.?

2. Охарактеризуйте великий розкол 1054 р.

3. Які догматичні розходження між православними і католиками?

 

ПРАВОСЛАВ'Я

Великий церковний розкол 1054 р. не був випадковим. У нього були причини, були й наслідки - як негативні, так і в чомусь корисні. Назва «Православна Церква» була відома і широко вживана задовго до середини XI ст. нашої ери, коли стався розкол Церкви. Цю назву запровадив ще підчас її Вселенського Церковного Собору 381 р. римський імператор Феодосій І, з ініціативи якого і був скликаний цей Собор у Константинополі. При імператорі Феодосії І, який правив Візантією з 378 до 395 р., намітився різний підхід до політичних та церковних справ східної частини Римської імперії (І центром у Константинополі) і західної (з центром у Римі).

Догматично-канонічна сторона Церкви в обох частинах імпе­рії тривалий час лишалася спільною, бо регулювалася церков­ними соборами, зокрема Вселенськими (Всесвітніми), яких було всього сім. Собори відігравали істотну роль у збереженні єдности церкви, запереченні неправдивих тлумачень Християнства, які називали єресями.

Проте на обрядовому й церковному теренах між Сходом і Захо­дом Римської імперії намітилися розбіжності. Це й не дивно, бо у Східному Середземномор'ї жили народи трохи іншої ментальности, психології й культурної традиції, ніж на Заході. Саме Християнство виникло на східному березі Середземного моря - у Палестині, тому народи, які населяли цей район, вважали себе автохтонами цієї релігії, розвинувши особливу ревність й особливу аскетичність у її сповідуванні.

Православна віра базується на Святому Письмі, тобто на Біблії, і на Святому Переданні, тобто на постановах семи Вселенських Соборів та цілого ряду помісних соборів регіональних (або націо­нальних) Церков. Центральною частиною Святого Передання є Символ Віри, прийнятий на Першому Вселенському Соборі 325 р. у місті Нікеї. Символ Віри визнається усіма трьома течіями християнства (Православ'ям, Католицизмом і Протестантизмом). Кін складається з 12 тез, які дають відповідь на питання, у що саме вірять християни. Спочатку в Символі Віри мовиться, що людина вірить в Отця, потім у Сина і у Святого Духа.

Причому кожній Особі Святої Трійці дається стисла, але вичерпна характеристика. Особливо детально пояснюється у Символі Віри другий член Трійці, тобто Бог-Син — Ісус Христос. Саме про Ісуса Христа були додані деталізовані пояснення на Другому Вселенському Соборі у 381 р., оскільки різні тлумачення Особи Ісуса Христа зумовили появу єресі аріян, несторіян, монофізитів, монофелитів та інших. Другий Вселенський Собор прийняв рішення дати докладніше визначення Особи Ісуса Христа.

Православне тлумачення третьої Особи Трійці - Святого Духа -передбачає, що Дух Святий сходить на людей тільки від Бога-Отця. Закінчується Символ Віри твердженнями, що християнин вірить у єдину, святу, соборну й апостольську Церкву, визнає тільки одне хрещення на відпущення гріхів, вірить у воскресіння мертвих, коли вдруге прийде Ісус Христос, вірить у майбутнє вічне життя.

Головною Службою Божою у Православ'ї є Божественна Літур­гія. Слово «літургія» у перекладі з грецької мови означає «спільна справа». Літургія - це головний, найбільш урочистий обряд Право­славної Церкви, суть якого зводиться до містичного споживання тіла і крови Ісуса Христа, які даються священикам і віруючим. Вважається, що першу Літургію здійснив сам Ісус Христос під час Таємної Вечері у Гефсиманськім саді перед своїми смертельними стражданнями. Церква дала Літургії Ісуса Христа чудовий хоровий, словесний і зображальний обряд.

У сценарій Православної! Літургії великий внесок зробили як православні, так і католицькі єрархи. Зокрема, найчастіше вживану Божественну Літургію східного обряду зредагував і оформив архиєпископ столиці Візантії, Константинополя, Іван Золотоустий (або Златоуст) у IV ст. нашої ери. Він був чудовим оратором і за покли­канням — талановитим поетом; зредагована ним Літургія правиться по всіх Православних Церквах світу до нашого часу, хоча у різних народів вона наповнена багатьма національними мистецькими елементами: мелодіями, єктеніями, урочистими проголошеннями, пафосними діями тощо.

Іншу Божественну Літургію склав ще раніше видатний учитель Православної Церкви Василь Великий - учений і богослов IV ст. нашої ери, що походив з міста Кесарії Кападокійської. Його Літургія довша за Літургію Івана Золотоустого і служиться тільки 10 разів на рік у перші п'ять неділь великого передпасхального посту; у Вели­кий, або Страсний Четвер; у Велику, або Страстну Суботу, напере­додні Воскресіння Господнього; перед Різдвом Христовим; у день пам'яті Василя Великого, тобто 14 січня кожного року; у свято Богоявлення Господнього, або Водохреща, 19 січня. Третю Божественну Літургію, яка ще називається Літургією Наперед Освячених Дарів, зредагував папа Римський Григорій Двоєслов. Я хотів би наголосити на важливості і знаменній актуальності цього факту; коли Церква була неподільною і не було протистояння православних і католиків, то стало можливим, що голова Римо-Католицької Церкви, папа Григорій, уклав Божественну Літургію східного обряду, Ідо й сьогодні визнається православними як справді Божественна Служба, в якій правильно славиться Бог! Чому ця традиція забута? Хто її відродить? Де та сила, яка знову встановить єдність і знищить недовір'я та ворожнечу між православними й католиками?

Обрядову основу у Православ'ї, крім головної Служби Божої (Літургії), становлять сім таїнств: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, маслосвяття, шлюб, священство. На жаль, є люди, які б'ють себе в груди, клянуться, що вони православні; але їх ніколи не побачиш на сповіді, на причасті, не кажучи вже про інші православні таїнства. Це - змертвілі християни, мідь дзвінка; бо по ділах пізнається віра; без щоденної християнської практики, без духовних вправ, без діла - віра мертва. На жаль, в Україні дуже багато таких «православних».

У Православній Церкві є багато свят. Але основних - дванадцять (річних): Різдво Ісуса Христа, Хрещення Ісуса Христа (Водохреща), Стрітення Господнє, Благовіщення, Воскресіння Христове (Пасха), Вознесіння, Трійця, Преображення, Різдво й Успіння Богородиці Марії, Покрова та інші. Шість великих свят - Господні або Христологічні; інші шість - це Богородичні свята.

Невід'ємною частиною православного культу є пости: чотири багатоденних пости - весняний великий піст перед Пасхою; літній піст перед святом апостолів Петра й Павла; Успінський піст; зимовий піст перед святом Різдва Христового. Є також багато коротких, навіть одноденних постів. Загальна кількість постів у році дорівнює майже 200 дням.

Частина Православних Церков дотримується так званого старого стилю календарного року або Юліянського календаря, що дістав свою назву від імени римського імператора Юлія Цезаря. Цей календар не визнає за дійсні ті дні, які набігли внаслідок неврахування у докоперниківському астрономічному році тих хвилин і секунд, які за багато сторіч склали тепер 13 днів. Проте, услід за Римо-Католицькою Церквою, одна за одною Православні Церкви переходять у XX ст. на Григоріянський календар, запроваджений 1582 р. папою Римським Григорієм ХІП, який (календар) ще нази­вають «новим стилем». Згідно з православним каноном, священицтво поділяється на біле, тобто жонате священицтво, і на чорне, тобто монахів-чорноризців, які не повинні одружуватися, повністю віддаючи себе Церкві. Упродовж століть колись єдина Православна Церква зазнала поділів на помісні або національні Церкви. На відміну від Римо-Католицької Церкви, у Православній немає єдиного центру. Так званий Вселенський Патріярхат у Стамбулі-Константинополі має значення швидше координуючого, а не управлінського центру.

З ослабленням Візантії, з XIII ст., найстаріші Патріярхати -Єрусалимський, Антіохійський, Константинопольський і Олександ­рійський - здобули незалежність, стали самоправними або авто­кефальними. Станом на початок 90-х рр. XX ст. у світі є 16 автоке­фальних (незалежних) Православних Церков: Константинопольська (у Туреччині), Олександрійська (в Єгипті), Антіохійська (у Сирії), Єрусалимська (в Ізраїлі), Кіпрська, Грузинська, Грецька, Українська, Болгарська, Сербська, Румунська, Російська, Албанська, Польська, Чехословацька, Американська (з числа емігрантів-росіян у США). Є також дві автономні Православні Церкви: Фінська і Японська /це невеликі православні громади, які мають широку автономію у своїх країнах, але пов'язані з однією з автокефальних Церков). Окремо стоїть Вірменська Церква - одна з Церков раннього Хрис­тиянства (ПІ ст. нашої ери), яка не вважає себе ані Православною, ані Католицькою, а просто Християнською.

Церковна відправа в них, засновуючись на спільних право­славних канонах, має свої національні особливості в мові, у поша­нуванні місцевих святих-подвижників і мучеників за Христа, у власних релігійних святах, у мелодіях релігійних псалмів, славнів (гимнів), пісень, в оздобленні храмів, стилі ікон та іконостасів, у стінописах храмів та одязі священиків.

Національні традиції у Богослужінні не тільки не шкодять Православ'ю як віровизнанню східного обряду, а надають йому багатобарвносте і бажаного для Бога виявлення людських здібностей і талантів. Тільки ті Церкви, які пройнялися духом шовінізму й експансії, як, наприклад, Візантійська у минулих віках і Російська в останніх віках, прагнули витіснити обряди і звичаї інших народів.

Запитання

1. Коли виникло Православ'я? Чи в 1054 р.?

2. Якою є Богослужбова практика і догматика у Православ'ї?

3. Розкажіть про систему урядування та про єрархію у Православних Церквах.

 

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я

Прийняття Християнства народом, країною, державою, так само як і окремою людиною, - це не один лише вияв бажання у суто побутовому відношенні; це й не політичне або ідеологічне рішення, продиктоване національними інтересами або шуканням особистої вигоди. Ні, процес входження у світ Господа Ісуса Христа, у віру в Нього як Спасителя - це таємничий акт, в якому логічні докази, розрахунки відходять на далекий план. Земне життя можна* непогано прожити і без віри в Бога. Але в сумлінні, у совісти людини закладений нездоланний поклик до вічності, до збереження своєї особистості - навіть після фізичної смерті.

Християнство, на відміну від усіх інших релігій, не є релігією агресивного наступу, експансії. Воно приваблює людей не солодкими обіцянками в земному житті. Навпаки, Господь Христос не приховував від своїх учнів, що вони за віру в Нього будуть нести тяжкий хрест і «страждання зазнаєте у світі» (Євангелія від святого Івана, 16:33). Проте Він тут же їх підбадьорював: «Будьте відважні: Я світ переміг!» (Там же). Отже, ті країни і ті люди, які, за незбагненною настановою Промислу Божого, зважилися прийняти цю релігію земного страждання, виходили не з суто земних розрахунків. Віра у Христа міняє систему координат у психології: усі проблеми, які турбують людину щоденно до її увірування, починають сприйматися зовсім інакше, коли людина приймає в серце і в розум Господа Ісуса Христа.

Більшість європейських народів прийняли Християнство в пер­шому тисячолітті нашої ери як надію на визволення. Крах Римської імперії був дуже болючим для цілого європейського континенту. Народи стогнали під ярмом варварства, війн, епідемій, катастроф. Християнство ж буквально перероджувало людей - від можно­владних царів до найнещасніших рабів. Приклад внутрішнього переродження римського імператора Костянтина Великого (IV ст. нашої ери) красномовно свідчить, що може зробити Христос з людиною! Чи не те саме Господь зробив з великим князем Київським Володимиром Святославовичем через шість віків після Костянтина? Войовничий, нещадний, розпусник-багатоженець, він до свого хрещення був дзеркалом цілого народу, яким управляв: подібний спосіб життя був нормою майже для всіх у Київській Русі - України

Написано і видано чимало книжок про акт хрещення Руси-України в Києві 988 р., де з різних сторін аналізуються мотиви рішення Володимира покінчити з поганською вірою і запро­вадити Християнство східного (православного) віровизнання. У цих працях загалом правильно і слушно вказується на політич­ні, військово-стратегічні, ідейні, економічні причини цього кроку Володимира. Але дуже мало і невиразно писалося про духовні, психологічні цілі. Історична хроніка «Повість минулих літ» Нестора Літописця чітко ставить на перше місце саме релігійний мотив акту хрещення, потім - естетичний (посли князя, відвідав­ши різні країни, найбільше уподобали у Візантії красу право­славного обряду). Хроніка нічого не пише про політичні й інші земні причини хрещення, хоч вони, безперечно, були у планах Володимира. Але зводити все у величному духовному акті хрещення 988 р. до політики, економіки й військової стратегії у відносинах Київська Русь - Візантія було б спрощенням проблеми.

988 р. - вихідна дата історії Українського Християнства, Української Церкви й, зокрема, Українського Православ'я та Українського Греко-Католицизму (особливості якого розглянемо н окремому нарисі). Ця ж дата значною мірою є знаменною і для Московського та Білоруського Православ'я, тому що пле­мена й народності цих країн, входячи до складу середньовічної федерації етносів Київської Руси-України, прийняли у пізніші Інки (починаючи з ХІ-ХІІ ст.ст.) від Києва той же самий східний обряд з тією ж самою церковнослов'янською мовою Богослу­жіння, яку вибороли київські богослови у греків (котрі, як відомо, силкувалися насадити у нашій Церкві грецьку мову).

Київська Церква є матірною Церквою для всіх народів на схід під Карпат і Балтійських країн. Вона є родоначальницею історичного Українського Православ'я, яке виразно заявило про свої особливості невдовзі після акту хрещення. Грекам з Візантії не вдалося зробити І Київської Церкви своєї філії, хоч вони до того дуже прагнули. Залишаючись органічною частиною Світового Православ'я (на той чиє уже усамостійнилися чотири східні патріярхати), Київська Церква відстоювала у боротьбі своє право бути самостійною оди­ницею у християнському світі. 1037 р., з побудовою Софійського собору, Киіївська Церква стає митрополичою; в ній утверджується єпископська катедра, а єпископ дістає вищу гідність - митрополита. Усе доводилося виборювати, хоч християни нашої Батьківщини уже в ті далекі часи діяли не насильством, а любов'ю, вмовляннями, апеляціями до совісти, однак дуже рішуче, за євангельською прав­дою: «Від днів же Івана Хрестителя й досі Царство Небесне здобу­вається силою, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Євангелія від святого Матвія, 11: 12). Греки пильнували, щоб тільки їхні люди займали київську митрополичу катедру. За два з половиною століття (від хрещення 988 р. до монголо-татарської навали 1240 р.) лише двом українцям-русичам вдалося зайняти Київську катедру: в середині XI ст. митрополитові Іларіонові, а в середині XII ст. — митрополитові Климентієві Смолятичу.

Усі інші були греками. Але під тиском віруючого народу греки були змушені відмовитися від нав'язування грецької мови у Богослужінні та вивчати церковнослов'янську і розмовну мову народу - українську.

Великі зрушення відбулися у мистецтві храму, в обрядах, духовній освіті, влаштуванні монастирів. Перші муровані храми були збудовані за візантійськими взірцями. Перші ікони і церков­ні священні предмети також були привезені з Корсуня, Констан­тинополя, з Афону й інших місць. Але з XI ст. все поступово, малими кроками змінюється на своє власне, не втрачаючи при цьому суто літургічної православної основи, характерної для помісних Церков східного обряду. В ці ранні десятиліття нашого Християнства постає знаменита київська малярська школа Алимпія Іконописця, яка відмовляється від грецьких взірців площинної ікони і зворотньої перспективи, так само, як і від занадто темних облич (ликів) святих на іконах. Ще в домонгольський час були вироблені основи стилю української ікони, який (цей стиль) у наступні віки оформився у цілісну стильову концепцію всього українського сакрального мистецтва, зумовив­ши неповторні зразки ікон, фресок, книжкових мініатюр, гравюр у стилях українського передвідродженського візантизму, україн­ського ренесансу, барокко, романтизму і класицизму. Стильової змінюваносте не знала жодна інша іконописна школа у світі, крім української. Цю школу високо оцінили видатні представники зарубіжного Православ'я, зокрема сирієць Павло Алепський.

Українське Православ'я зумовило появу й розвиток оригінальної християнської літератури, представленої літописами, життєписами святих, патериками, ораторсько-проповідницькою прозою, духовною поезією і драматургією. Воно сформувало фактично християнську професійну культуру Середньовіччя, а також глибоко проникло у свідомість простих людей, які упродовж віків створили побутову культуру і фольклор, майже повністю вивільнені від старого поганського культу і пройняті християнськими мотивами. Якщо у фольклорі й побуті щось лишилося від поганських вірувань, то воно зазнало докорінних змін у дусі євангельських правд.

Українська Церква має складну і драматичну історію. Якби це була не Церква Христа, Ним виплекана й збережена, то вона, за логікою земного людського мислення, вже давно мала б зникнути. Ллє вона живе і продовжує боротися за своє існування - «і сили адові не переможуть її» (Євангелія від святого Матвія, 16: 18).

Здавалося, що їй покладе край навала в середині XIII ст. жахливої Золотої Орди монгольського хана Батия. Цей хан знищив, розвалив нашу стародавню державу Київську Русь. Але Церква нищила і до самого сформування Запорізької Січі та постання Гетьманату замінювала українському народові державу: Церква дбала про дотримання належної моралі в народі, берегла скарбниці національної свідомості й культури, розвивала писемність і шкіль­ництво,— одним словом, опікала своє стадо від розсіяння перед обличчям вовків-завойовників, які звідусіль намагалися шматувати беззахисне тіло Матері-України.

Ще раніше, в середині XI ст., Київська Церква боляче пережи­нала розрив між Константинополем і Римом, поділ Християнства на Православ'я і Католицизм. Київська Русь, хоч і прийняла східний обряд Християнства, але Християнства неподільного. Наші предки не мали жодного відношення до інтриги 1054 р. між Константино­польським патріярхом Михайлом І Керулярієм і папою Римським.Попом IX. Проте надалі саме Українська Церква зазнала чи не найбільших збитків і жертв від цієї греко-римської сварки. Розрив 1054 р. призвів до послаблення традиційних зв'язків Київської Руси-України з країнами Заходу, до політичної і духовної ізоляції. Наша Батьківщина втратила своїх союзників на Заході, тому центрально-азійці так легко завоювали її.

Християнство доби Київської Руси дало багато прикладів благочестя, подвижництва і мучеництва за Христа. Боротьба з п< папством не була такою простою і переможною, як це може здатися я першого погляду.

Русь-Україна не стала християнською одразу 988 р. За віру полягло багато мучеників, серед них сини князя Ярослава Мудрого -Борис і Гліб. З початком монастирського життя в XI ст. розвивається зовсім невідомий доти в нашому краї вид християнського служіння -монаше подвижництво. Його заснували Антоній і Теодосій Печерські - фундатори Києво-Печерської Лаври. Дії ранніх українських християн, преподобних отців Києво-Печерської Лаври описані у видатній пам'ятці монастирської літератури XIII ст. «Патерику, або Отечнику Києво-Печерському».

Проте Українській Церкві належало витримати іспит на гарт і міцність. Цим тяжким іспитом стало монголо-татарське завоювання Руси-України в середині XIII ст., яке призвело до занепаду нашої могутньої держави і принесло незліченні страждання віруючим християнам. 1240 р. закінчується перший період історії нашої Церкви. Другий період тривав від середини XIII до кінця XVI ст.ст., зоглядно, до Берестейської Унії 1596 р. Цей період можна назвати героїчним, бо Церква відчайдушно боролася за свій поневолений народ, за його відродження як народу державного і християнського. І це відродження настало, буквально вибухнувши розквітом духовної культури, відновленням провідної ролі Києва у збиранні навколо себе українських земель і українських культурних та державних мужів. На жаль, історія в цей благословенний час повелася з нами дуже жорстоко.

Війна з Польщею в середині XVII ст., фатальне приєднання України до Московського царства 1654 р. і поглинення щойно проголошеним Московським Патріярхатом Киіївської Митрополії (1686 р.) — усе це мало катастрофічні наслідки для України, її народу, її Церкви і культури, для недовершеного за Гетьманату державного будівництва.

Ключовою постаттю третього відродженського періоду Україн­ської Церкви (1596-1686) був Київський православний митрополит Петро Могила (друга чверть XVII ст.), з ім'ям якого пов'язані великі досягнення української культури, відновлення зв'язків Церкви як із християнським Сходом, так і з Заходом.

Четвертий період (1686-1921) можна охарактеризувати як «поступове занурення із світла у темряву». Ще понад півстоліття після горезвісного «прісоєдінєнія» Київської Митрополії до Московського Патріярхату (1686) українське церковно-культурне життя продовжувало йти за давніми традиціями, несучи в собі незгасне світло могилянських починань. Навіть у лещатах Московської Церкви, відчуваючи на собі дедалі зростаючий визиск з Півночі, Україннська Церква плекає власні християнсько-обрядові і культурно-мистецькі риси у формах мазепинського бароко. Антиукраїнська політика Петра І, цариці Катерини II та їхніх наступників витравляють з Української Церкви усі набуті віками особливости.

Замість пастирів, які б дбали про своє стадо, які були б невтомними працівниками на ниві духовної освіти ввірених їм Богом душ, Україна почала одержувати після «прісоєдінєнія» справжніх гнобителів і визискувачів у рясах і ризах, які одразу почали ганьбити місцеві християнські звичаї, називати все українське у Православній Церкві «богопротивним», «неблагословенним», нібито зараженим “латинською єрессю”. З церковного вжитку витіснялася українська мова; заборонялися книжки київського та львівського друку; цькувалося українське іконне малярство; а «святєйший» Санкт-Петер-бурзький Синод, очолюваний цинічними світськими обер-прокурорами, наклав заборону на українську храмову архітектуру.

Відразу після свого самопроголошення 1589 р. Московський Патріярхат заходився робити з Москви «третій Рим, а четвертому не бувати». Майже через століття (точніше через 97 років), діючи обманом і підкупом, Московський Патріярх Іоаким 1686 р. ииторгував у Константинопольського патріярха Діонисія IV за сто двадцять соболиних шкурок і двісті рублів золотом передачу Київської Православної Митрополії у підпорядкування Московському Патріярхові. Для української Церкви 1686 р. така ж сама дата, як і для гетьманської держави «Переяславська Рада» 1654 р.

І хоч ще кілька десятиліть після 1686 р. Українське Православ'я зберігало свою українськість, проте у XVIII ст. за імператриці Катерини ІІ завершується фактична заміна української православної віри й обрядовосте чужою. В Україну прийшло з Москви нібито те ж саме Православ'я, але якесь дивне, нетерпиме до всього, лайливе і нарікаюче, підозріле і чинопоклонне, без християнської любови, з інакшим поглядом на харитативну і місійну роботу, з цілковитим усуненням мирян від участи в житті Церкви. Українські віруючі не знали доти подібних азійських порядків у своїй Церкві. Але вони мусили звикати до них, бо над ними ставили єрархів, вірнопідданих владі. Замість священиків-пастирів прийшли наглядачі. «Пастир добрий кладе життя власне за вівці,- навчав Ісус Христос своїх учнів,- а наймит і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит і не дбає про вівці» (Євангелія від св.Івана, 10: 11-13).

Через цих наймитів на місці справжніх пастирів почалося відчуження українського народу від Православ'я як такого. Звідси випливає антиклерикалізм передових діячів української культури другої половини XVIII, усього XIX ст.ст. у Наддніпрянській і Східній Україні. Деякі сповідували Християнство взагалі, але не приймали його у формі невластивого для України цезаропапистського «право­слав'я» з антиукраїнською шовіністичною начинкою, яке і чути не хотіло про якісь особливосте місцевого церковного життя, яке викликало Шевченка як «богохульника» (і це в той час, коли насправді він був глибоковіруючим християнином), не дозволяло поминати його імени в храмах на службах «за спокій душі» і чинило перепони спробам встановити пам'ятник великому українцеві у Києві.

Від Григорія Сковороди до Лесі Українки ми не прочитаємо в літературних і публіцистичних творах доброго слова про чинне в Україні «православ'я», яке було повністю взяте під контроль «найсвятішим» Синодом. Невже у нас (ще до більшовицького перево­роту) утвердився атеїзм? Ні, безбожність чужа психологи українців, включно з творчою інтелігенцією. Причини тут інші. Вони коріняться у діяльносте пастирів-наймитів, які віддали вівці на розтерзання вовкам. Тільки у п'ятий період історії Української Церкви (від 1921 р. досьогодні) справжнє Православ'я вийшло з багатовікового забуття і почало утверджуватися в церковних ділах УАПЦ у 20-ті рр. Короткий період УАПЦ 1921-1930рр. показав, що Українське Православ'я не було знищене. Його засадничі принципи швидко здобули симпатії по всій Україні.

Проте антирелігійна політика тоталітарних режимів в Україні, колоніяльний статус України не дозволили народові скористатися духовними плодами Українського Православ'я.

Процес відродження УАПЦ розтягнувся майже на все XX ст. 1921-й, 1942-й і 1990-й рр. - це три дати трьох етапів єдиного процесу відродження Українського Православ'я у нашому столітті. Прикро і боляче усвідомлювати, що в перших рядах чинителів перешкод на шляху відродження Українського Православ'я на всіх трьох етапах був Московський Патріярхат РПЦ. Можна зрозуміти причини недоброзичливого ставлення до Українського Православ'я, наприклад, атеїстів, представників інших релігій або неправославних Церков і Конфесій у Християнській релігії. Але як пояснити постійну, закоренілу, непримиренну ворожість провідників Православної І Церкви одного слов'янського народу до Православної Церкви іншого, до того ж сусіднього народу? Приклади невизнавання, ганьблення, образ на адресу УПЦ Київського Патріярхату, які доводиться чути від початку третього етапу відродження Українського Православ'я (від 1990 р. і досьогодні), показують, якими страшними є хвороби цезаропапизму, шовінізму, безкультур'я, нетолерантности й прозе­літизму, якщо вони опановують розумом і серцем тих, хто за звичкою продовжує називати себе християнином...

Історію Українського Православ'я можна було б назвати трагічною, якби ця історія закінчилася. Але вона продовжується і вийшла па добру дорогу. Господь не допустив занепаду і зникнення віри батьків, не обійшов увагою Володимирового хрещення тисячу років тому. А труднощі? Вони - природні. Бо віра в Ісуса Христа була і є синонімом до слова «боротьба».

Запитання

1. Яка основна причина прийняття Україною Христової віри у 988 р.?

2. Чому Київська Церква є матір'ю для християн усього Сходу Європи?

3. Які п'ять етапів історії Українського Православ'я?

4. Що сталося з Київською Митрополією 1686 р.?

5. Охарактеризуйте три етапи відновлення Українського Православ'я у XX ст.

 

КАТОЛИЦИЗМ

Грецьке слово «католікос» або «кафолікос» означає «загаль­ний», «вселенський». Католицизм - це одна з трьох і найчисленніша Церква в Християнській релігії, поряд з Православ'ям і Протестан­тизмом. Сьогодні у світі понад 1 мільярд католиків. Це найбільш централізована монархічна християнська громада світу, її центр - місто Ватикан. Це 44 гектари обнесеної муром території у центрі італійської столиці Рима, її головний храм - собор святого Петра, її керівник - римський першосвященик, папа. Від апостола Петра, якого католики вважають першим папою, до нинішнього папи Івана Павла II Римську Католицьку Церкву очолювали 264 папи.

Учення про голову Церкви є одним з центральних у Римо-Католицькій Церкві.