Протестантизм: виникнення і розгалуження

Латинське слово protеstans, тобто той, хто прилюдно щось доводить, дало назву третьому напрямові Християнства (після Православ'я й Католицизму) - Протестантизмові. Цей напрям виник пізніше від інших, у XVI ст., і налічує нині трохи менше своїх прихильників - близько 300 мільйонів християн.

Засновником Протестантизму був німецький пастор, доктор Богословії Мартин Лютер. Роздумуючи над змістом Біблії і спостерігаючи, як не по-християнському продавалися індульгенції, що практикувалося деякими католицькими єпископами і священиками, Мартин Лютер написав 95 тез проти індульгенцій і 31 жовтня 1517 р. прикріпив їх до дверей замкової церкви у Віттенберзі для публічного читання. З цього дня в Німеччині, а потім і в інших країнах Европи починається рух протесту - спочатку проти торгівлі Індульгенціями (тобто довідками про нерозкаяне прощення гріхів), а потім і проти інших зловживань у Католицькій Церкві.

Проте сам термін «протестантизм» став уживатися від 1529 р., коли на церковному з'їзді у Щпеєрі була прийнята Протестація проти обмежень поширення учення Лютера. Паралельно з терміном «Протестантизм» вживався термін «Реформація», тому що зусилля Лютера і його наступників були спрямовані на реформу всього християнського релігійного життя. Цікаво, що такий нібито незнач­ний факт, як протест одного священика, знайшов широкий відгук у багатьох країнах Европи XVI ст. Мартина Лютера підтримали такі визнані Богослови, як швейцарець Ульріх Цвінглі, француз Жан Кальвін, християни скандинавських, слов'янських країн, зокре­ма Польщі й Чехії, Англії, Бельгії й Нідерландів. Католицька Церква не була заскочена зненацька рухом Реформації, але відреагувала на неї досить різко. Вона оголосила Реформацію єрессю, а, як відомо, боротьба з єресями супроводжувала всю історію Христової Церкви.

Ця боротьба була спрямована на піднесення і нове прочитання Євангельської правди, яка на той час обросла великою кількістю нашарувань: обрядів, культів, догматів і канонів. Очевидно, Хрис­тиянство, мов чаша для святого причастя, вимагає час від часу очищення й догляду. І той факт, що сьогодні, у XX ст., католики й православні не ворогують з протестантами (за небагатьма винятка­ми, такими, як Північна Ірландія), а уживаються на полі спільної євангелізащї людства, доводить, що взаєморозуміння можна було досягти без війни ще в XVI ст. Але тоді, на жаль, в людях нуртували пристрасти, амбіції і гордість, а не Боже благочестя. Зрозуміла річ, що ворог Бога і людей, сатана, і тоді доклав своїх темних зусиль, щоб загострити суперечності у Христовій Церкві аж до пролиття крові.

Протестантизм як третя течія у Християнстві швидко набував нових форм - і це викликало нові непорозуміння у тих, хто хотів бачити Церкву унітарною й тоталітарною, як монархія. Єдність Церкви, про яку мовиться у Євангеліях, не тотожна її централізмові й унітарносте. Вона може бути єдина і водночас розгалужена. Одне добре врівноважує інше. Уже в XVI ст. на християнській карті Европи ми бачимо такі протестантські форми: Лютеранство, Кальвінізм, Цвінгліянство, Англіканство, Анабаптизм, Меннонітство, Унітаризм. У XVII ст. у Шотландії й Англії Кальвінізм набуває форми Пресвітеріянства. А ті протестантські громади, які хотіли жити більш автономно й демократично, утворили рух Конгрегаціоністів. У XVII ст. виникає і Баптизм, який в Україні став відомий тільки через два віки - у XIX ст. Зароджується тоді ж і Квакерство. На межі XVII—Х\ЛМ ст.ст. у Лютеранстві - найбільшій доти Про­тестантській Церкві - започатковано рух Пієтизму, що ставив перед своїми вірними завдання славити Бога у піднесених мис­тецьких поетичних формах. Від Англіканської Церкви відділяється у XVIII ст. Методизм. 30-ті рр. XIX ст. - період зародження дено­мінації Адвентистів Сьомого Дня (у США і Західній Европі), у віро­вченні яких особливо підкреслюється теза про близький другий при­хід Ісуса Христа і настання Його тисячолітнього царства на Землі.

Початок XX ст. - час виділення з Баптистської Церкви П'ятдесятників, які найбільше концентрують увагу на Святій Трійці, тобто на П'ятдесятниці, на сходженні Святого Духа на людей, хрещенні Святим Духом й одержання духовних дарів у вигляді зцілень, видінь і мовлення іншими мовами.

Розгалуження, розгалуження і розгалуження... Вони тривають у Протестантизмі й дотепер, наприклад, у створенні молодіжних груп харизматів. Чи повинні християни сумувати, а чи радіти від таких подрібнень? Насамперед, вони повинні уважно спостерігати і вивчати появу нових християнських віровчень і рухів, звіряючи, наскільки програми цих рухів узгоджені з духом і літерою Святого Письма, Біблії - Заповіту, даного людству Богом. Християнин повинен бути повільним на осуд іншої конфесії та деномінації - і швидким на готовність допомогги їй усунути невідповідності І нангельським правдам.

Ми до кінця не знаємо намірів Божих щодо будівництва своєї Церкви, а це будівництво не припиняється ні на мить. З останньої біблійної книги - Об'явлення св. Івана Богослова, або Апокаліпсиса, ми довідуємося, що вже у І ст. було сім Церков, які різнилися одна від одної. Але Господь через свого ангела не велів їм об'єднуватися н одну, а лише наказував кожній виправити свої недоліки. Так повинні діяти і ми.

В усіх розгалуженнях протестантських конфесій є спільні риси, якими вони відрізняються не одна від одної, а від давніх історичних Церков - Православної і Католицької. Це вчення про безпосередній зв'язок людини з Богом. У всіх протестантів нема окремого стану священиків і єпископів, нема поділу на єрархів і мирян, бо кожний надихнутий Божим словом і з певними здібностями християнин може бути обраний пастирем, проповідником. Усі протестантські розгалуження стоять на тому, що спасіння людини досягається тільки через особисту віру в Христа і в Його євангельську правду, що Христос уже викупив її, людину, своєю жертвою на хресті; а завдання людини - гідно і вдячно прийняти цю жертву розумом і серцем і незмінно йти за Христом.

Далі протестанти домагаються зрозумілосте Слова Божого наро­дами і племенами, проповідуючи Євангелію сучасними живими на­ціональними мовами. На жаль, в Україні не всі протестанти це усві­домлюють. Тому багато молитовних домів баптистів, п'ятдесятників, адвентистів сьомого дня на Сході й Півдні України (а подекуди і в Над­дніпрянській та Правобережній Україні) продовжують бути інстру­ментами русифікації українського народу. В ньому вони не набагато відрізняються від шовіністичної Російської Православної Церкви.

Протестанти відмінили або спростили деякі обряди Православ'я і Католицизму, відзначаючи тільки ті релігійні свята, про які написано у Святому Письмі. З семи таїнств історичних Церков вони визнають лише два - хрещення і причастя. Богослужіння складається з про­повідей, молитов і співів псалмів. Протестанти не моляться за тих, хто вже помер, не визнають ікон, культів святих і Матері Божої. Вони твердять, що відроджують і наслідують ранню Церкву перших віків після Христа, і єдиним джерелом віри вважають Біблію, скасу­вавши Святе Передання, яке вони відносять до людської вигадки. Кожне нове відгалуження у Протестантизмі особливо виділяє і плекає якусь одну тезу Святого Письма, тому сукупно проте­станти створили величезну літературу з біблієзнавства.

Запитання

1. Коли і як виник у Християнстві рух Протестантів?

2. Чи був Протестантизм єрессю?

3. Які основні течії, конфесії й деномінації є в Протестантизмі?

4. Назвіть спільні догматичні та віросповідні засади в усіх Протестантських конфесіях.

 

ЛЮТЕРАНСТВО І КАЛЬВІНІЗМ

Лютеранство і Кальвінізм — найдавніші віровчення у Протес­тантизмі. Вони становлять фундамент протестантської течії у Хрис­тиянстві. Нині у світі близько 90 мільйонів лютеран (це майже третина усіх християн-протестантів) і близько 50 мільйонів кальві­ністів. Традиційні лютеранські країни - це Німеччина, Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія, Естонія, Латвія, Чехія, Словач­чина, Угорщина, США. 1994 р. д-р Ярослав Шепелявець заснував Українську Лютеранську Церкву. Всесвітня Лютеранська Федерація, утворена 1947 р., об'єднує понад 80 Лютеранських Церков з 48-ми країн. Традиційно кальвіністські країни - це Швейцарія, Франція, Англія, Шотландія, Нідерланди, а також деякі регіони в Німеччині, Угорщині, США і Польщі. У ХVII-ХVШ ст.ст. Кальвінізм був відомий і в Закарпатській Україні.

Обидва віровчення дістали свої назви від прізвищ своїх заснов­ників. Мартин Лютер (1483-1546) - німець із Саксонії, який, будучи католиком, перший кинув виклик Католицизмові, владі римських пап. 1517 р. він розпочав боротьбу з індульгенціями, з якої зародився великий рух Реформації в Европі. Лютеранство спочатку опанувало свідомістю німецького простолюддя, що виявилося в Селянській війні у Німеччині 1524-1526 рр. Але пізніше Лютеранство стало віровченням владних і економічно заможних верств людности в Німеччині та країнах Північної Европи.

Мартин Лютер сформулював основні тези, які стали вихід­ними у всіх протестантських деномінаціях. Насамперед, він скасу­вав привілеї духівництва як особливої і панівної сили в суспільстві, визначивши роль священика точно за Євангелією: бути пастором, наставником, учителем овець Божих, допомагати людям поборювати гордість у собі, виховувати сумирність і мати відчуття своєї гріховности. На відміну від Православ'я й Католицизму, Лютеранство вчить, що не повинно бути принципової відмінносте між духів­ництвом і вірними; що кожний вірний, який знає Слово Боже, може бути пастором і здійснювати Богослужіння.

Обмеження влади духівництва зумовлювалося особистою підозрою Мартина Лютера до необмеженої влади пап і Рима як центру світового Католицизму. Він відмовився приїхати до Рима на церковний суд. На диспуті з католиками у Лейпцігу оголосив про свою підтримку реформ чеського реформатора Яна Гуса. 1520 р. Лютер публічно спалив у дворі Віттенберзького університету папську буллу, в якій він оголошувався відлученим від Церкви.

Крім Богословських питань, які різнили новий протестантський рух від історичного Католицизму, було там з обох сторін багато моментів чисто людської боротьби за владу. Лютеранство також стало державною релігією у німецьких князівствах і скандинавських королівствах. Монархи стали головами Лютеранських Церков у своїх країнах. У здійсненні Богослужінь Лютеранство відкинуло І Іишноту обрядів, яка не передбачена Святим Письмом, але зберегло ті моменти храмовлаштування, які не суперечать Святому Письму хреста як символа Християнства, вівтарів у церквах, скульптур та релігійних картин у храмах на теми Євангелій (але не ікон, яким би належало вклонятися і цілувати їх, як це прийнято у Православї). Лютеранство залишило лише два таїнства з семи: хрещення шляхом обливання дитини водою і причастя. Лютеранство зберегло єрархію, близьку до Церков Католицької і Православної: єпископів і архиєпископів (але не митрополитів і не патріярхів), проте їх влада була обмежена адміністративними функціями в межах своїх територій, координацією праці керівників лютеранських громад -пасторів. Від Католицизму Лютеранство залишило дисципліну, підпорядкованість нижчих громад вищій єпископській адміністрації, а відтак і голові Лютеранської Церкви - королеві. У Лютеранстві, як і в інших протестантських віровченнях, не передбачено інститутів монашества і целібату, як це бачимо в Православ'ї чи Католицизмі. Але Лютеранство суворе у своїх вимогах до моральних норм життя вірних, пастирів, єпископів, архиєпископів, включно з головою Церкви — королем. І це стосується як ділового, громадського життя, торгівлі, адміністративної діяльности, так і сімейного життя, особистої моральної і фізичної чистоти, порядности. У лютеран не передбачено таких довгих постів, як у православних, але вони не вживають спиртних напоїв, засуджують переїдання, проповідують поміркований, здоровий спосіб життя. Товста, обважніла людина серед лютеран - велика рідкість.

Кальвінізм заснував Жан Кальвін, який народився 1509 р. в Нуайоні (Франція) і помер 1564 р. в Женеві (Швейцарія). Діставши добру богословську й юридичну освіту в лоні Като­лицької Церкви, Жан Кальвін під впливом проповідей Мартина Лютера відчув оживляючу силу в Протестантизмі. 1533р. Каль­він відрікся від католицької віри. 1536 р. він видав у швейцар­ському місті Базелі свою головну богословську працю - «Настав-лення у християнській вірі», у якій виклав основи вчення, що згодом дістало назву Кальвінізму.

Спочатку церковна організація і моральна доктрина «світського аскетизму», яку обгрунтував Жан Кальвін, була втілена в життя у Женеві, а потім поширилася за межі Женеви і всієї Швейцарії. Часом Кальвінізм називають ще «женевською вірою».

Що становить суть Кальвінізму і що відрізняє його від інших протестантських віровизнань? Це, насамперед, доктрина про спасіння людини. Доктрина ця є фактично однією з центральних у всьому Християнстві. Жан Кальвін опрацював її дуже детально і досконало, що, зрештою, і зумовило великий інтерес до Кальвінізму вірних по всьому світі. Суть доктрини про спасіння полягає в тому, що Бог у трьох особах Святої Трійці ще до створення світу склав програму появи і зміни поколінь людства і наперед визначив одних людей до спасіння й раю, а інших - до вічної загибелі в пеклі. І цей вирок Бога вічний і незмінний.

Багато християн за межами Кальвінізму, не кажучи вже про безбожників, звинувачували Жана Кальвіна у фаталізмі. Мовляв, якщо людина не призначена наперед до спасіння, вона цільна робити, що хоче, включно й злочини. Бо немає значення, чи добро вона робить, чи зло, все одно їй уготоване пекло. Але справа в тому, що це суперечить Євангеліям, які вчать, що у справі спасіння з боку людини мають діяти два чинники: добра віра і добрі діла. Одне без другого не дійсне. У цьому ж дусі навчав і Кальвін. Адже хто куди Богом призначений - це велика таємниця. І Кальвін навчає, що кожна людина, прийнявши Бога в розум і серце, повинна бути впевнена в тому, що вона є Божим обранцем. Але на упевнености справа не кінчається. Людина, яка це вирішила і в цьому впевнилася, повинна щоден­ною працею, постійними перемогами над своїми пристрастями доводити свою прихильність упевнености у спасінні. Отже, це узгоджується з Господньою настановою: «Царство Небесне здобувається силою, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Євангелія від св. Матвія, 11: 12).

Без зусиль, без праці нічого не досягти ні в цьому світі, ні в майбутньому світі вічности. В'ялість і неробство, зманіженість і розпуста, небажання займатися собою і навіть змусити себе в неділю піти до Церкви та разом з іншими помолитися Богові, засудити свої гріхи у сповіди й запричаститися Божими дарами - оце і є зовнішні ознаки невибраної людини.

Ще одну дуже цікаву тезу доводить Кальвінізм: Бог навічно сотворив світ і закони управління ним. Він не порушує цих законів, не міняє їх без потреби і по дрібницях. Кальвінізм навчає, що одним з показників наперед визначености людини до спасіння і до раю є успіх цієї людини у професійній, діловій, науковій, творчій діяльности при одночасних винятково чесних методах досягнення цього успіху. Кальвінізм не проповідує бідности як мети; але й багатих навчає справедливо розпоряджатися благами землі, жити ощадливо, чисто і чесно - як при великому багатстві, так і при великій матеріяльній скруті.

Звідси випливає і моральна доктрина Кальвінізму: доктрина світського аскетизму, суворої самодисципліни, контролю над своєю поведінкою спокою і душевної рівноваги, вилучення всякої пишноти з домівок і храмів; обов'язкового відвідання церковних служб, небажаности гучних розваг, танців, крикливого одягу. Кальвінізм увів у Церкву суворішу дисципліну, ніж Лютеранство, навчаючи, що спасіння можливе тільки через належність до Церкви. Постанови церковних громад мають виконуватися точно й усіма, незалежно від посад як у Церкві, так і у світському житті.

Запитання

1. Що ви знаєте про Мартина Лютера?

2. Охарактеризуйте Богословію та внутрішній порядок Лютеранської Церкви.

3. Що ви знаєте про Жана Кальвіна?

4. Чим Кальвінізм відрізняється від Лютеранства?

5. Яка вимога кальвіністів до морального життя вірних?