Лідерство як політичний феномен: типологія та стилі
Лекции.Орг

Поиск:


Лідерство як політичний феномен: типологія та стилі




Лідер (від англ. leader – ведучий) – особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства. У суспільному житті лідера як центральну, найбільш авторитетну фігуру в конкретній групі осіб, можна виділити практично в кожному виді діяльності і в будь-який історичний період. Політичними лідерами є найбільш впливові особи, які здатні мобілізувати значну частину суспільства для досягнення соціально значущих цілей.

Лідерство в політиці має ряд специфічних особливостей:

- між загальнонаціональним лідером і суспільством, як правило, не існує прямої взаємодії, воно опосередковано партіями, групами інтересів, засобами масової інформації; воно носить багаторольовий характер, лідер орієнтований на узгодження різних соціальних інтересів, змушений прагнути до виправдання масових очікувань від його діяльності;

- політичне лідерство корпоративне, за рішеннями, які приймаються вищими керівниками, завжди прихована невидима для суспільства робота численних експертів, найближчого оточення лідера;

- політичне лідерство інституціоналізовано, тобто діяльність лідера, в тому або іншому ступені обмежена існуючими соціальними відносинами, нормами, процедурами прийняття рішень.

Політичне лідерство виконує такі найважливіші функції:

- програмна функція виявляється у визначенні й формулюванні інтересів соціальних груп, цілей соціальної й політичної діяльності, виявленні способів і методів реалізації інтересів і досягнення цілей;

- управлінська функція – процес вироблення й прийняття політичних рішень;

- мобілізаційна функція – розподіл соціальних ролей і функцій у суспільстві, ініціювання відновлень і соціальних інновацій;

- комунікативна функція полягає у здійсненні комунікації влади й мас, тобто організації зв'язку між суспільством і владою. Переконання суспільства у доцільності й правильності владних рішень, які приймаються;

- функція легітимації забезпечує підтримку влади на основі особистого авторитету й впливу на маси.

У сучасному суспільстві політичне лідерство являє собою спосіб побудови влади на інтеграції різних соціальних верств, за допомогою специфічних механізмів навколо висунутої лідером програми рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

Політичне лідерство служить інститутом, що включає більшу частину населення в рішення соціальних проблем у масштабі суспільства в цілому. Як механізм інтеграції суспільства, політичне лідерство створюється за допомогою не тільки правової регламентації діяльності політика, але й моральними регулятивами. Політичне лідерство – спосіб взаємодії лідера та мас, в процесі якого лідер суттєво впливає на суспільство.

У сучасній політології склалося декілька теорій політичного лідерства.

Насамперед це теорія рис. Вона створювалася на основі виявлення якостей, які властиві ідеальним лідерам – героям. Суть цієї теорії у поясненні феномена лідерства видатними якостями особистості, які приводять до лідерства. Серед рис, властивих політичному лідеру, називають гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякі організаторські здібності, уміння подобатися людям, компетентність, і особливо готовність брати на себе відповідальність.

До обов'язкових якостей сучасних політичних лідерів у демократичних країнах усе частіше додають фотогенічність, зовнішню привабливість і ораторські здібності.

Конкретизацією теорії рис, стала факторно-аналітична концепція, в рамках якої розрізняються чисто індивідуальні якості лідера й характерні для нього риси поведінки, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами властивостей лідера можуть бути істотні розбіжності.

Факторно-аналітична концепція вводить у теорію лідерства поняття цілі і «завдання», пов'язані з певною ситуацією. У результаті взаємодії індивідуальних якостей лідера й поставлених перед ним цілей формується стиль його поведінки (стиль лідерства), що становить його «другу природу». Стиль і цільова орієнтація лідера несуть на собі відбиток конкретних соціальних обставин. Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває й обґрунтовує ситуаційна концепція. Вона виходить із відносності, флюідності й багатогранності феномена лідерства. Лідер за цією теорією – похідна певної ситуації.

Саме сформовані конкретні обставини визначають політичного лідера, детермінують його поведінку й прийняті ним рішення. З погляду ситуаційного підходу, лідерські якості відносні. Одна людина може виявити риси лідера на мітингу, інша – у повсякденній політико-організаційній роботі, третя – у міжособистісному спілкуванні тощо. У цілому ж, лідерів відрізняють головним чином, готовність взяти на себе відповідальність за рішення й компетентність.

Уточненням, розвитком і якісним збагаченням ситуаційної теорії стала теорія, що пояснює феномен лідера через його послідовників і конституентів. За цією теорією, саме послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію й в остаточному підсумку приймає або відкидає лідерство. У рамках цього підходу лідерство розглядається як особливого роду відносини між керівником і його конституентами, що виступають у вигляді ланцюжка взаємозалежних ланок: конституенти – послідовники – активісти – лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. У сучасній політології коло конституентів лідера є досить широким. У нього включаються не тільки політичні активісти, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з ним та має на нього вплив.

У формуванні й функціонуванні відносин «лідер – конституенти» особливо велика роль політичних активістів. Саме вони досить компетентно оцінюють його особисті якості й можливості, організують кампанії в його підтримку, виступають ланкою, що пов'язує його з масами, тобто «роблять» лідера. Саме через конституентів виявляється вплив на політику пануючої політичної культури.

Сукупність різних інтерпретацій політичного лідерства дозволяє побачити його різноманітні сторони, аспекти, однак ще не дає цілісної картини цього феномена. Спробу вирішити це завдання, здійснивши комплексне дослідження лідерства, представляє його інтерактивний аналіз. Він враховує чотири головні моменти лідерства:

- риси лідера;

- завдання, які він покликаний виконувати;

- його послідовників і конституентів;

- систему їхньої взаємодії;

- механізм взаємовідносин лідера і його конституентів.

Створити єдину універсальну концепцію лідерства неможливо, оскільки саме це явище надзвичайно різноманітно за своїми проявами й функціями, залежить від історичних епох, типів політичних систем, особливостей лідерів і їх конституентів, інших факторів.

Багатоманітність поняття лідерства відображається в його типології. Існують різноманітні класифікації лідерства. Насамперед залежно від ставлення керівника до підлеглих воно ділиться на авторитарне й демократичне. Авторитарне лідерство припускає одноосібний спрямований вплив, заснований на погрозі санкцій, застосування насилля. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником інтересів і думок усіх членів групи або організації, у їхній участі в керуванні.

Одна з найпоширеніших типологій лідерства спирається на теорію легітимного панування М. Вебера. Відповідно до неї виокремлюють традиційне лідерство, що базується на звичаях, традиціях, звичці до підпорядкування; раціонально-легальне лідерство, яке здійснюється на основі закону і в рамках закону; харизматичне лідерство, яке засновано, на думку мас, особливою благодаттю, здатністю вождя до керівництва. Харизма складається з реальної здатності лідера й тих якостей, якими його наділяють послідовники.

При цьому індивідуальні якості лідера нерідко відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Американська дослідниця М. Херманн підрозділяє лідерів за іміджем на «прапороносця», «служителя», «торгівця» й «пожежного». Лідера-прапороносця відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», здатна захопити маси. Лідер-служитель завжди прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців у цілому, орієнтується на їхню думку й діє від їхнього імені. Для лідера-торговця характерна здатність привабливо піднести свої ідеї й плани, переконати громадян у їхній перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також залучити маси до їхнього здійснення. Лідер-пожежний орієнтується на найактуальні суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією. У реальному житті ці чотири образи лідерства звичайно не зустрічаються в чистому виді, а поєднуються у політичних діячів у різних комбінаціях.

За ставленням до існуючої політичної системи виокремлюють лідерів:

- функціонерів,

- дисфункціонерів,

- конформістів,

- нонконформістів.

За психологічними рисами і типами поведінки лідерів поділяють:

а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей – лідер-ідеолог і лідер-прагматик;

б) стосовно своїх прихильників – лідер-харизматик, формує волю виборців і лідер-представник, виражає волю тих, хто його висунув;

в) щодо супротивників – лідер-угодовець, залагоджує конфлікти, обминає гострі кути і лідер-фанатик, бажає загострити конфлікт або знищити супротивника;

г) за способом оцінки здібностей – відкритий лідер та лідер-догматик.

На основі емоційного ставлення до лідера його послідовників С. Джибб визначає три типи лідерів:

- лідер-«патріарх», люди відчувають до нього одночасно почуття любові та страху;

- лідер-«тиран», у людей домінує почуття страху;

- «ідеальний» лідер характеризується почуттям симпатії до нього з боку більшості.

У політиці за характером й масштабом діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

1. Лідер малої групи, що володіють найбільшою владою в даному співтоваристві, що мають спільні інтереси. Лідер – найбільш авторитетна в групі особа, авторитет якої формується на основі його особистих якостей, оцінюваних групою безпосередньо в процесі спільної діяльності. У цій групі виділяють ділового, інтелектуального лідера й лідера спілкування.

Для першого характерні організаторські здібності, заповзятливість, прагматизм. Авторитет інтелектуального лідера заснований на вмінні вирішувати складні завдання, знаходити нестандартні рішення, виконувати функції «мозкового центру» групи. Лідерові спілкування властиві психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруженість усередині групи.

2. Лідер громадського руху (організації, партії) – особа, з якою конкретні соціальні верстви асоціюють можливість задоволення своїх інтересів. Лідер цього рівня впливає на громадську думку як завдяки особистим якостям, так і завдяки тому, що підтримуюча його частина групи перебуває в стані очікування; вона авансує лідеру певний ступінь довіри й політичної підтримки. Чим менше визначені мета й завдання громадського руху, тим більш значима діяльність такого лідера.

3. Лідер третього рівня – політик, що діє в системі владних відносин, у якій політичне лідерство представлене у вигляді соціального інституту. Особисті характеристики, що мають принципове значення в першому випадку, істотні на другому, на третьому рівнях, як правило, не впливають на політичну поведінку лідера. Діяльність політика в цьому випадку визначається зовнішніми регулятивами, властивими конкретній політичній культурі.

Поняття «політичне лідерство» має два аспекти: формально-посадовий статус, пов'язаний з володінням владою, і суб'єктивну діяльність по виконанню покладеної соціальної ролі. Причому перший аспект має ключове значення для оцінки особистості як політичного лідера. Другий же аспект, що виявляє собою особистісні якості й реальну поведінку на займаній посаді, визначає головним чином лише одержання й збереження владної посади, а також служить для оцінки лідера як результативного й нерезультативного керівника.

Поняття «стиль лідерства» було введено в науковий обіг у сер. 20-х рр. ХХ ст. австрійським психологом А. Адлером. Стиль лідерства – сукупність прийомів та методів діяльності політичного лідера, характер взаємодії з членами груп та послідовниками. Відповідно до класичних канонів виділяються три стилі лідерства: авторитарний, демократичний і нейтральний. Для авторитарного характерними діями є тверді розпорядження, погрози, декрети. Лідер чітко позначає мету, намічає комплекс заходів для її досягнення, розподіляє й вимагає безумовної покори й виконання поставленої мети. Позиція члена групи, його думки й ініціативи, у випадку розбіжності з установками лідера жорстко придушуються. Основний метод впливу на підлеглих – санкції або погроза їхнього застосування, заохочення й винагороди – украй рідкі. Оцінки результатів украй суб'єктивні. Демократичному стилю відповідає інший підхід лідера до організації взаємодії усередині групи. Для успішного досягнення цілей заохочуються активність і ініціативність членів групи. Зусилля лідерів зосереджуються на координації рольової поведінки, а також міжгрупової взаємодії. В арсеналі методів домінують заохочення, винагороди, похвала, підтримка.

Лідер з демократичним стилем частіше використовує методи маніпулювання, ніж методи прямого насильства й тиску. При прийнятті рішень він прагне зважити й урахувати всі точки зору, у тому числі й ті, які суперечать його власним установкам. Якщо авторитарний стиль, випливаючи з макіавеллівської традиції, характерний скоріше для лідеру-«левові», то демократичний – для лідера-«лисиці».

Виділяється також відсторонений або нейтральний стиль лідерства. Особи, що дотримуються цього стилю, рідко виявляють прагнення до якої-небудь діяльності. Їхня позиція – положення стороннього спостерігача, що уважно стежить за тим, що відбувається, але не виражає свого відношення до подій або думок. Нейтральні лідери намагаються всіляко уникати ролі арбітра, судді, посередника в урегулюванні конфліктів. При найменшій можливості вони охоче уступають або передають функції з вирішення конфліктів своїм заступникам.

Г. Лассуелл виділяє: компульсивний, драматизуючий й безсторонній. Лідер компульсивного стилю діяльності характеризується твердою поведінкою, прагненням до чіткої й строгої організації своїх дій. Драматизуючий стиль відрізняється високим емоційним зв'язком з масами, орієнтацією на масові настрої. Для безстороннього лідера властиві низький ступінь емоційності, зовнішня відстороненість і холодність, орієнтація на раціональність і досягнення.

Сучасний американський політолог Дж. Барбер, досліджуючи політичні стилі президентів США, запропонував чотири стилі. Типологізацію стилів лідерства дослідник засновує на вимірі ступеня активності особистості , у виконанні президентської ролі і її ставлення до виконуваних обов'язків. Так, стиль, орієнтований на ефективну, результативну та творчу діяльність на загальне благо, Дж. Барбер назвав активно-позитивним – прикладом стає діяльність президентів США Ф. Рузвельта, Р. Рейгана. Перевага особистого самолюбства у здійсненні лідируючих функцій формує активно-негативний стиль (Г. Трумен). Залежність від яких-небудь групових, вузько партійних переваг, прихильність до стійких стандартів та цінностей обумовлюють пасивно-позитивний стиль (Дж. Картер). Мінімальне виконання своїх політичних функцій породжує пасивно-негативний стиль (Дж. Буш).

У реальній політичній практиці ідеальних стилів політичного лідерства, як і ідеальних, типів не існує, вони виступають як тенденції. Серед факторів, які впливають на формування політичних типів та стилів, є ментальність та культура суспільства, конкретні обставини, як у житті конкретного лідера, його оточення, так і у житті держави та світу.

 


Тема 11. Політична культура





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 554 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.005 с.