Суть поняття «політична партія». Організаційна структура політичних партій

Партія (від лат. pars – частина більшого) – це специфічна громадська політична організація, котра володіє особливим правовим статусом в державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, яка представляє собою угрупування людей, добровільно об’єднаних спільністю політичних поглядів, як правило, формально зафіксованих в програмних документах, котра, спираючись на певну ідеологію і організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені суспільно-класові інтереси, бажає активно примати участь у суспільно-політичному і державному житті, переслідує ціль завоювання і здійснення влади в державі.

Підтвердженнями тривалого періоду існування партії є два індикатори: формальна організаційна структура та широка і розвинута членська база. До того ж саме наявність формальної структури дозволяє забезпечити ефективну комунікацію між членами партії.

Американські політологи Ж. Ла Паломбара та М. Вайнер є авторами класичного визначення поняття «політична партія», яке повинно відповідати чотирьом критеріям: тривале існування організації (партія повинна пережити своїх засновників), наявність розвинутої організаційної структури, здатної підтримувати взаємовідносини з іншими організаціями в суспільстві і державі, бажання керівників усіх ланок партійної організації не лише впливати на владу, а й завойовувати і здійснювати її, прагнення забезпечення масової підтримки на виборах, як членами, так і електоратом.

Український дослідник А. Білоус у дослідженні політичних партій є прихильником структурно-функціонального підходу. На його думку, кожна партія повинна визначатися такими базовими характеристиками, як ідеологія, організаційна структура, методи і засоби діяльності, соціальна база та електорат, лідери і фінансові ресурси.

Отже, організаційна структура партії є обов’язковою характеристикою, яка визначає не лише характер взаємовідносин між її елементами, а й формат комунікації всередині партії.

Найбільш повно і детально організаційна структура політичних партій була проаналізована французьким політологом М. Дюверже в праці «Політичні партії», який визначив організаційну структуру партій в якості їх основної характеристики.

В організаційній будові партій М. Дюверже виокремив критерії, які і лягли в основу його типології.

1. За характером членства: партії з прямою і непрямою структурою. До так званих «прямих» партій входять особи, які написали заяву про вступ, регулярно сплачують членські внески і відвідують збори партійної організації. Можна сказати, що це партії з індивідуальним членством. «Непрямі» партії – це партії, до яких входять члени соціальних організацій (профспілок, кооперативів, страхових кас), що колективно вступили до партії. Тому у них відсутнє поняття «член партії». Відповідно партії з прямою структурою так планують процес комунікації, щоб інформація була отримана кожним її членом. У той же час партії з непрямою структурою використовують для передачі інформації не пряму (безпосередню), а мережеву (опосередковану, двоступеневу) комунікацію, тобто інформація передається від керівних органів до керівництва профспілок, кооперативів чи страхових кас, яке в свою чергу, доносить ці повідомлення до їх членів.

На сучасному етапі законодавство практично всіх країн накладає на членство в партіях ряд обмежень:

- Членом партії може бути лише громадянин тієї держави, в якій дана партія зареєстрована і функціонує.

- Існують певні категорії осіб, що через власну професійну діяльність не можуть бути членами партії. Тому на час виконання своїх професійних обов’язків вони призупиняють членство. Як правило, це працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, а також судді.

2. За способами інтеграції базових елементів у єдину структуру можна попарно виділити партії з сильною чи слабкою структурою, партії з вертикальними чи горизонтальними зв’язками, централізовані чи децентралізовані політичні партії.

Сильна партійна структура полягає в детальній регламентації взаємозв’язків між структурними компонентами партії, що дає можливість гарантувати участь кожного базового елемента в житті партії. В статутах організаційно слабких партій не прописаний спосіб організації і функціонування основних структурних елементів, відсутня деталізація.

Сила чи слабкість структури партії детермінується такими чинниками як виборча система (пропорційна виборча система сприяє формуванню сильної партійної структури, а мажоритарна – слабкої), базові елементи, що лежать в основі партії (комітет характерний для партій зі слабкою структурою, а секції і міліція – з сильною).

Вертикальним називається зв’язок, що поєднує підпорядковані один одному елементи, горизонтальний же зв’язок прослідковується між рівносильними елементами, що мають подібні функціональні зобов’язання. Вертикальний зв’язок виключає наявність будь-якого прямого горизонтального зв’язку і передбачає формування вищестоящих органів партії шляхом делегування. Як правило, партій із чисто горизонтальними зв’язками не існує, тому більшість партій – це партії зі змішаними зв’язками. В партіях зі слабкою структурою спостерігається максимізація горизонтальних зв’язків на двох рівнях: керівників і членів. Партіям із сильною організаційною структурою горизонтальні зв’язки не притаманні. В той ж час вони складають основний спосіб інтеграції базових елементів у непрямих партіях – у формі контактів між керівниками низових елементів. У прямих партіях горизонтальні зв’язки використовуються для керування допоміжними організаціями або для підриву діяльності конкуруючих партій чи паралельних організацій.

Досить часто вертикальні зв’язки ототожнюють із централізацією, а горизонтальні – з децентралізацією, проте горизонтальні та вертикальні зв’язки визначаються способами координації базових партійних елементів, а централізація та децентралізація належать до розподілу повноважень між рівнями управління.

М. Дюверже виділив чотири форми децентралізації:

а) локальна, коли місцеві керівники партії обираються з місцевого середовища, діють самостійно, наділені значними повноваженнями, вони мало залежать від центру і основні рішення приймають самостійно;

б) ідеологічна, що полягає в наданні автономії фракціям і течіям всередині партії, що може проявитись у впливовості кожного з цих утворень у керівних комітетах, у визнанні сепаратних утворень;

в) соціальна, суть якої визначається автономією організації кожного соціально-економічного прошарку всередині партії: середніх класів, землевласників, найманих робітників та інше; вона характерна для непрямих партій типу християнських;

г) федеративна, що характерна для держав із федеративним устроєм, при цьому всередині партії можуть створюватись елементи за національною чи мовною ознаками, а центральне керівництво партії складається з представників місцевих організацій пропорційно до їх чисельності.

Щодо централізації, то виділяють дві її форми: демократичну (як показник бажання партії зберігати контакт зі своєю базою) та автократичну (коли всі рішення спускаються згори і їх виконання на місцях періодично контролюється представниками центру).

3. Тип керівництва в партії може бути:

а) демократичним (коли керівництво обирається і контролюється партійними масами) і недемократичним (незалежність керівництва від партійних мас, вождизм);

б) одноосібним (фашистські партії на чолі з фюрером, комуністичні – на чолі з вождем) і колегіальним (партії, найвищим органом яких є з’їзд, що обирає керівний орган – комітет);

в) парламентським (домінуюча перевага парламентської фракції у керівництві партією) та позапарламентським (ухвалення рішень окремими органами, в тому числі і парламентськими фракціями).

4. Наявність первинних партійних організацій. Типологія партій М. Дюверже за їх партійними осередками є більш загальною. Він виділив партії фахового і територіального типу, що побудовані на основі відповідних принципів. Так, наприклад, комуністичні партії, окрім територіального принципу організації, базуються ще й на фаховому, коли первинні організації створюються на підприємствах, в установах і навчальних закладах.

На основі вищеописаних критеріїв М. Дюверже виділив і проаналізував два типи політичних партій – кадрові і масові.

1. Кадрові партії охоплюють незначний процент виборців; до них входять впливові люди, які достатньо відомі в місцевості, де вони проживають і тому там вони можуть розраховувати на політичну і виборчу підтримку населення.

По-друге, первинним осередком цих партій, як правило, є комітет виборчого округу чи району, а зв’язок між місцевими комітетами і центральними структурами, зокрема з парламентською фракцією є слабким, нетривким і непостійним. Оскільки парламентська група є вищою за своїм статусом, ніж місцеві комітети, то останні залишаються малорозвиненими. Обрані депутати мають велику свободу при голосуванні. Свою діяльність кадрові партії активізують під час передвиборчих перегонів для отримання якнайбільшої підтримки виборців. У той же час такі партії є повністю пасивними у міжвиборчий період.

По-третє, для цих партій характерною є відсутність ідеологічної платформи, оскільки у своїй діяльності вони є прагматичними і спрямованими на збереження та збільшення виборчого капіталу.

2. Масові партії працюють із метою залучення якомога більшої кількості членів. Характерні риси масових партій: 1) вони сильно структуровані та ієрархізовані; 2) в них діє постійний апарат, тобто партійні функціонери, оплачувані партією, які повністю присвячують весь свій час керівництву нею та її розвитку; 3) наявність активістів, які частину свого вільного часу присвячують розробці й реалізації партійних програм; 4) сильна культура участі, пристрасність і лояльність усіх членів партії; 5) ідеологічна платформа.

Отже, і кадрова, і масова партії є партіями централізованого типу, але, якщо в кадрових партіях це зумовлено слабкою організаційною структурою, то в масових – навпаки, сильною.

Можна говорити також про особливий тип партій – так звані «розподілені партії», що організовані за принципом «сильний центр – сильні регіони». Іншими словами – це партія-асоціація, в якій сильні місцеві організації повністю управляють регіонами, передаючи центру лише ту частину повноважень, що необхідна для координації зусиль регіонів в одній системі для виходу окремого регіону на національний рівень. Подібними до партії-асоціації за організаційною структурою є партії, створені великими національними профспілками чи рухами.

Та на сьогодні класифікація М. Дюверже вважається не зовсім коректною, оскільки на зміну масовим партіям прийшли так звані виборчі та картельні партії. Виборчі (інша їх назва «всеоохопні») з’являються у післявоєнний період. Причинами їх появи були: руйнування соціальних відмінностей між групами, послаблення політичної ідентифікації, руйнація зв’язків між інтересами населення і партіями. Тому в умовах економічного зростання партії почали активно розробляти свої програми, які б відображали інтереси всього населення, а не окремих груп. До того ж розвиток засобів масової інформації значно розширив аудиторію, до якої міг звернутися партійний лідер. Таким чином, партії перетворилися на своєрідного посередника між державою і громадянським суспільством.

До характерних ознак виборчих партій, на нашу думку, належать наступні:

1. Партійна ідеологія втрачає свою домінуючу роль, порівняно з масовими партіями, натомість партія здобуває прихильність виборців за рахунок виборчої програми.

2. Певних змін зазнає і партійне членство. Незважаючи на те, що членство для виборчих партій і надалі є важливим, але через відсутність ідеологічної платформи залучаються члени з різних суспільних груп. Виборча партія швидше має на меті зорганізувати виборців, а не членів. При чому така мобілізація виборців не є постійною, вона посилюється саме в період проведення виборчих кампаній.

3. В організаційній структурі виборчих партій можна виділити окремі підсистеми. Так, Р. Кац та П. Меєр виокремили три аспекти організаційної структури партії: політична партія як організація, що виконує державно-публічні функції, партія як бюрократична організація і партія як членська організація. Х. К Лосада і Р. Замора до даної класифікації додали ще підхід до партії як до комунікаційної організації. У виборчих партіях найбільш важливу роль відіграє партія як організація, що виконує державно-публічні функції. Стратегія її діяльності є спрямована не стільки на партію як бюрократичну організацію та партію як членську організацію, скільки на електорат. Своєю чергою, партійний апарат виконує функції управління, зокрема партії як членської організації. Партія як членська організація – це формальний атрибут виборчої партії, необхідний для легітимізації її діяльності і підтвердження факту існування внутрішньопартійної відповідальності.

На початку 70-х років ХХ століття з’явився новий тип політичних партій – картельні партії. Ця концепція передбачає існування картелю як об’єднання партій, що приймає рішення стосовно конфігурації партійної системи, розробляє спільні коопераційні стратегії.

На цьому етапі партія трактується як механізм розподілу державних посад між професійними групами політиків. Партійна організація втрачає свою важливість, оскільки політики напряму працюють із виборцями. Електоральна конкуренція стає регульованою. Свої виборчі кампанії картельні партії проводять на державні кошти. Вони, як правило, централізовані, над їх розробкою працюють лише професійні піар-технологи.

Фактично у картельних партіях поняття членства нівелюється і практично немає жодної різниці між членом і не членом партії.

Слід зазначити, що в організаційному плані між виборчою та картельною партіями практично немає різниці, відмінність полягає у взаємовідносинах «партія-держава». Картельні партії характеризуються сильною прив’язаністю до держави і фактично здійснюють свою діяльність за рахунок державного фінансування.

Зміна організаційної структури політичних партій вимагала певної трансформації і її базових структурних елементів.

М. Дюверже основними базовими елементами для партій визначив наступні:

- комітет – це структура закритого типу, що складається з невеликої кількості членів, є притаманною для кадрових партій і характеризується циклічною активністю (максимальна активність спостерігається під час проведення виборчої кампанії і різко знижується в період між виборами);

- секція – це базовий елемент централізованих партій, що характеризується великою чисельністю, хорошою внутрішньою організацією, і проводить активну роботу із залучення нових членів. У якості базового елемента секції запровадили соціалістичні партії.

Комітет і секція організовуються за територіальним принципом.

- осередок – формується на основі професійного принципу, об’єднуючи членів партії за місцем роботи. Кількісно осередок набагато менший від секції. М. Дюверже зробив висновок, що активність осередку обернено пропорційна його середній чисельності. Це – базовий елемент комуністичних і робітничих партій;

- міліція як базовий елемент включала внутрішню армію, члени якої керуються принципами військової дисципліни. Організаційно сама міліція будувалася за принципом піраміди. Ці базові елементи використовувалися націонал-соціалістичними та фашистськими партіями.

На сьогодні підхід щодо класифікації базових елементів партії дещо змінився. Тому до типових базових структурних елементів належать: комітет, громадська організація, первинний осередок чи ключові сектори постіндустріальної економіки.

- Комітети, як базові структурні елементи притаманні консервативним та ліберальним партіям. Комітети в них є достатньо самостійними, децентралізованими і невеликими за чисельністю.

- Громадська організація історично було властива організаційній побудові соціалістичних партій, оскільки вони створювалися на базі профспілок, кооперативів, кас взаємодопомоги, молодіжних асоціацій, груп представників освіти і культури, релігійних громад.

- Первинний осередок є найбільш поширеним базовим елементом політичних партій. При цьому в організаційній структурі партії чітко визначені принципи побудови партії, принципи партійної діяльності і норми внутрішньопартійної демократії.

- Розвиток ключових секторів ринкової економіки привів до створення так званих рамкових партій: партія-картель, партія професійної структури тощо. Прикладом такої партії виступає партія С. Берлусконі – «Вперед, Італіє», що була створена політичними маркетологами і менеджерами, будучи забезпеченою підтримкою ключових секторів постіндустріальної економіки (фінансові послуги, телестанції та преса, футбольний клуб «Мілан», мережа супермаркетів і житлових кондомініумів). Упродовж певного періоду часу ця партія мала досить специфічну організаційну структуру. Фактично в партії існувало два організаційні рівні: 1) активістів і симпатиків партії, що працювали з електоратом; 2) вузького керівництва. Відповідно було створено дві системи – так званий рух клубів функціонував на місцевому рівні, а так званий політичних рух зосереджував свою діяльність навколо лідера. Комунікація між двома рівнями відбувалася лише завдяки Національній Асоціації Клубів партії «Вперед, Італіє» (Associazone Nazionale dei Clubs di Forza Italia – ANFI). Окрім того, Асоціація виконувала функцію контролю центру над клубами, свідченням чого був той факт, що її виконавча влада призначалася лідером партії, а не обиралася клубами. По суті, клуби не виконували функцій, характерних для місцевих осередків у класичних партіях. Тому після виборів 1994 року їх діяльність була призупинена.

Отже, у своєму розвитку партійна організація пройшла чотири основні етапи, кожному з яких відповідав певний тип партії: елітна (кадрова) партія – ХІХ століття, масова партія – 1880-1960 рр., «виборча партія» – з 1945 року і «картельна» партія – з кінця ХХ століття. Для кожного окремого типу цих партій притаманний свій характер членства, канали комунікації, роль партії у суспільстві і державі, основні цілі партії.

Сьогодні більшість партій у світі є партіями виборчого та картельного типу, на внутрішньопартійну комунікацію яких, окрім основних індикаторів організаційної структури (характер членства, спосіб інтеграції базових елементів, наявність первинних партійних організацій, тип керівництва), значний вплив здійснюють партійні ЗМІ, фракції та групи.