Термін «еліта» походить від латинської eligere французької elite – найкраще, добірне, вибране. Починаючи від ХVII ст. його почали використовувати, застосовуючи до «обраних людей», перш за все до вищої знаті. У науковий обіг цей термін був введений наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. завдяки працям Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моски (1853-1941) і Роберта Міхельса (1876-1936). Ідеї про нерівність у суспільстві та правомірність розподілу на меншості, що панує над іншим населенням, висловлювалися ще у стародавності. Так, Конфуцій обґрунтовував розподіл суспільства на «шляхетних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей» (простолюдинів) які додержуються своїх моральних заповідей: перші – боргу й закону, другі думають, як би краще влаштуватися й одержати вигоду; перші вимогливі до себе, другі – до інших людей. Дотримання моральних норм надає право на керування.
Образ правлячої еліти Конфуцій розкривав через соціальні якості її представників: «шляхетний чоловік у доброті не марнотратний; примушуючи до праці, не викликає гніву; у бажаннях не жадібний; у величі не гордий; викликаючи повагу, не жорстокий.Інше обґрунтування розподілу суспільства на правлячу меншість й більшість, що підкоряється їй, знаходимо у Платона. Політичну нерівність він позв'язував із якостями душі, властивими тим або іншим групам населення.
Розумної частини душі, чеснота якої полягає у мудрості, відповідає стану правителів-філософів (це і є еліта); другої частини, чеснота якої складається у мужності, – стан воїнів; низинної, що жадає частини душі, як погрузає у насолодах і втіхах – стан хліборобів і ремісників. Мудрим (тобто філософам) повинна коритися гірша частина населення. Більше того, Платон розробив систему формування правлячої еліти, яка передбачала такі етапи: відбір в еліту, виховання й утворення потенційних кандидатів. Однак ці й інші ідеї про неминучість розподілу суспільства на керуючих і керованих не мали серйозного соціологічного обґрунтування й будувалися скоріше на різного роду моральних, релігійних, філософських припущеннях, чим на аналізі реальностей політичного життя.
У сучасній політичній науці використовується декілька підходів до дослідження еліт. Умовно їх можна розподілити на два основних: меритократичний (від лат. теritus – кращий і грeц. Cratos – влада) і владний. Перший підхід бере свій початок в елітистській теорії В. Парето. Його кредо вдало сформулювала К. Мангейм: «Еліта» – це «ієрархія, побудована на власних досягненнях». В. Парето прийшов до висновку, що еліта існує у будь-яких суспільствах і будь-якому політичному устрої. У межах мерітократичного підходу існують технократичний й організаційно-управлінський напрямки. Основоположником технократичних теорій вважається Т. Веблен. За Вебленом, у зв'язку з розвитком науки, техніки й технологій зростає роль інженерів-організаторів. Використовуючи особливі знання, технократи поступово витісняють традиційних власників із провідних соціальних позицій, перетворюючись у самостійну суспільну силу.
Основи організаційно-управлінських теорій заклав Дж. Бернхейм. Висунута ним теза про перехід влади з рук власників у руки професіоналів-менеджерів одержала популярність за назвою «революції менеджерів». У 1970-ті рр. меритократичний підхід одержав поширення у зв'язку із працями Д. Белла, А. Гоулднера й ін.
Найбільшого розповсюдження в сучасній політичній науці набув владний підхід до визначення й виділення еліти. Його представники (Г. Моска, Р. Міхельс, Р. Міллс, Р. Дарендорф) визначають еліту як групу, що здійснює владні функції й впливає на суспільство. «В усіх суспільствах, – дійшов до висновку Г. Моска, – від наймеш розвинутих та цивілізованих і до самих розвинутих та могутніх – виявляється два класи людей – клас, який править, і клас, яким правлять. Перший, завжди менш чисельний, бере на себе усі політичні функції, монополізує владу та користується перевагами, які із цього випливають, тоді як другий, більш численний, керований першим, іноді більш або менш законно, а іноді більш або менш волюнтаристські та насильницькі». У свою чергу владний підхід підрозділяється на структурний і функціональний.
Прихильники структурного підходу відносять до еліти усіх осіб, що займають формальне положення в органах (структурах) влади (наприклад: президент, міністри, генералітет). Прихильники ж функціоналістських трактувань відносять до еліти ті групи й тих індивідів, які впливають на громадське життя й на прийняття соціально значимих рішень.
Виходячи із численних концепцій та підходів, правлячу еліту можна визначити як соціальні групи, які займають більш високі щаблі у суспільстві, які у максимальному ступені володіють владою і можливістю впливати на суспільство. Для політичної еліти характерні риси, найважливішими з яких є:
- високий соціальний статус;
- зосередженість в її руках значних владних повноважень, тобто можливість впливу на державні органи;
- наявність власної ідеології та права на привілеї, доступ до закритої інформації;
- відносна або повна закритість для проникнення в її середовище інших. Відповідно місцю яке займає політична еліта у суспільному житті вона виконує ряд найважливіших функцій. Основними функціями політичної еліти в суспільстві вважаються:
- здійснення керівництва суспільством;
- пошуки оптимальних політичних рішень та створення механізмів їхньої реалізації;
- вивчення, аналіз інтересів соціальних груп тощо;
- формальне представлення в політичній формі інтересів певних верств населення;
- організація діяльності держави, партій й т. ін.;
- висунення політичних лідерів;
- розробка політичних програм, доктрин, ідеологій, законів й т. ін.;
- здатність мобілізувати маси на вирішення певних суспільних завдань.
Завдяки виконанню своїх функцій політична еліта є тією ланкою у системі здійснення державної влади яка спрямовує розвиток суспільства в цілому.
Структура політичної еліти досить складна. Більшість дослідників виокремлюють за функціональною ознакою усередині еліти декілька внутріелітних груп: політична, економічна, культурно-інформаційна еліта. Склад кожної з них визначається її функціями. Так, політичну еліту становлять групи й політичні лідери, які здійснюють владні рішення. На основі обсягу владних повноважень виділяються такі види політичної еліти: вища, середня й адміністративна. Вища політична еліта включає керівників, які займають стратегічні позиції в системі прийняття найважливіших рішень. До цього типи еліти відносяться президент і його оточення, керівники уряду, члени вищих судових органів влади, лідери найбільш впливових партій, спікер парламенту й глави найбільших парламентських фракцій. До середньої еліти належать ті, хто обіймає пости у виборних органах влади: депутати, представники регіональних еліт (глави адміністрацій, голови міських громад тощо), лідери політичних партій і рухів. До складу адміністративної еліти входять члени уряду, а також вищий щабель державних службовців. Економічну еліту становлять найбільш багаті члени суспільства – великі власники, банкіри, керівники фінансово-промислових груп, глави провідних корпорацій, власники великих капіталів. Інтереси економічної еліти прямо або побічно впливають на характер рішень, прийнятих політичною елітою. Культурно-інформаційну еліту становлять видатні діячі науки, культури, відомі журналісти, які впливають на формування суспільної думки, вищі ієрархи церкви. Головною функцією цієї елітною групи є формування сприятливої для еліти суспільної думки, а також рішень, які вона приймає.
