У прийнятому Верховною Радою в 1992 р. Законі «Про природно-заповідний фонд України» до об’єктів природно-заповідного фонду віднесено 11 категорій територій та об’єктів із різним охоронним статусом і призначенням, які займають 4,2 % площі України.
1) Природні заповідники — об’єкти найвищого ступеня охорони.
(Покажіть їх приклади на карті)
2) Біосферні заповідники — об’єкти, створені для охорони найбільш типових природних об’єктів із метою фонового моніторингу (тобто контролю за станом навколишнього середовища, порівнюючи природні й сусідні антропогенні ландшафти). Рішення про їх створення узгоджувалося на міжнародному рівні в рамках Програми ЮНЕСКО «Людина й біосфера».
На території України діють 4 біосферних заповідники: Асканія-Нова, Карпатський, Дунайський, Чорноморський.
3) Національні природні парки (їх відмінність від заповідників розкриває набір функціональних зон: заповідна, регульованої рекреації, стаціонарної рекреації, господарська). На території останніх трьох зон забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території. Національні природні парки є установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення й ефективного використання територій та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.
4) Регіональні ландшафтні парки (РЛП) створюють для охорони типових для даної місцевості ландшафтів і організованого відпочинку населення. В Україні їх майже 50. Їх створюють за рішенням органів влади областей України і АР Крим.
5) Заказники оголошують із метою збереження й відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Але, на відміну від заповідників, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів, які беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Заказники бувають загальнодержавні та місцевого значення. За об’єктами охорони їх поділяють на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні.
6) Пам’ятки природи – окремі унікальні природні утворення, що мають природоохоронне, наукове, естетичне й пізнавальне значення, із метою їх збереження у природному стані. Пам’ятки природи бувають загальнодержавного та місцевого значення, а за призначенням – комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні, геологічні.
7) Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення, із метою збереження їх у природному стані.
8) Ботанічні сади (загальнодержавного та місцевого значення) створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій. Найбільш відомими є Нікітський ботанічний сад у межах Великої Ялти, та Національний ботанічний сад імені М. М. Гришка в Києві.
9) Дендрологічні парки створюються з метою збереження й вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного їх використання. Найвідоміші з них «Софіївка» (м. Умань), «Олександрія» (м. Біла Церква), «Тростянець» (Ічнянський район Чернігівської області).
10) Зоологічні парки загальнодержавного значення діють у Києві, Харкові, Миколаєві, Одесі, Черкасах, Рівному, Мені (Чернігівська область), та приватний зоопарк у Ялті.
11) Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва — антропогенні ландшафти рекреаційного призначення, що потребують постійного догляду. Вони є в багатьох населених пунктах.
Закон України «Про екологічну мережу України» (2004 р.). Елементи екомережі: 1) ключові території («ядра» екомережі, які, як правило, є об’єктами природно-заповідного фонду); 2) сполучні території (екокоридори), які поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин, поширення насіння тощо; 3) буферні (перехідні) території, які забезпечують захист ключових та сполучних територій від негативних зовнішніх впливів;
4) відновлювальні території, у межах яких доцільно відновлювати ландшафти до природного стану (схилові й ерозійні, заболочені, засолені землі, піски тощо).
