Європейський континенталізм

Геополітичні школи європейських держав вирізняються меншою гло­бальністю, саме тому провідними течіями є внутрішня геополіти­ка, «нові праві», неконфронтаційна геополітика, які становлять ос­нову європейської континентальної геополітики.

Засновником французької географічної школи вважається Поль Відаль де ля Блаш (1845—1918). Беззаперечним є вплив на формування його поглядів Ф. Ратцеля, однак з багатьма ідеями німецької геополітики В. де ля Блаш не погоджувався. Зокрема, він вважав перебільшеною роль природних факторів (грунту) у розвитку держав. За де ля Блашем, «найважливішим географіч­ним фактором» є людина, її воля. Автор пропонував розглядати географічне положення як «можливість», що може стати дійсним політичним чинником. У цьому ракурсі він розробив концепцію «посибілізму». Згідно з цією концепцією, політична історія біль­шою мірою залежить від суб'єктивного фактора — людини.

Для оцінки геополітичного положення держави вчений за­пропонував позиційний принцип. Головною загрозою світові де ля Блаш вважав геополітичну заблокованість Німеччини, яка не має можливостей для виходу своєї зростаючої агресії. Вирішення проблеми європейської й світової безпеки Відаль де ля Блаш вбачав у створенні політичного та економічного спів­товариства держав, допускаючи появу світової держави.

Суть основних ідей В. де ля Блаша розкрита у працях: «Картина географії Франції» (1903), «Східна Франція» (1917), «Принципи географії людини» (1922).

Виникнення внутрішньої геополітики пов'язане з іменем Іва Лакоста, який прагнув адаптувати геополітику до сучасних умов, не поділяючи ідей ані «органіцизму» континентальної школи, ані «ме­ханіцизму» атлантичної. Геополітика Лакоста — це лише соціо­логічний інструмент аналізу ситуації, метод, який допомагає у дослідженні локальних проблем або при вивченні політичних уподо­бань населення певних регіонів.

Представник цієї школи Андре Зіґфрід першим сформулював закономірності електоральної геополітики. Заслуговують на увагу запропоновані теоретичні напрацювання щодо співвідношення геополітики, геостратегії, ідео­логії; метод «геополітичного представлення» для аналізу територіаль­них конфліктів як головного об'єкта геополітичного дослідження; приділення особливої уваги ролі інформаційних систем у розвитку сучасних геополітичних процесів.

Не погоджується з постулатами традиційної геополітики П'єр Галлуа. Його аргументами є: розвиток зброї масового знищення й авіакосмічної техніки; зростання геополітичної ваги космічно­го простору; розвиток ЗМІ та формування «масової поведінки» людей; поява нових суб'єктів міжнародних відносин. У рамках неконфронтаційної геополітики він закликає до розробки і ре­алізації загальнопланетарної геополітики.

У 60-х роках у Франції виникає ідеологія «нових правих». Ален де Бенуа вважав, що концепція держави-нації застаріла і майбутнєналежить лише «великим просторам», базою яких мають стати не механічне об'єднання держав, а рівність і спільність культури.Головний геополітичний принцип Європи, яка, за твердженням «нових правих», не є частиною Заходу, де відсутні етнічні та духовні традиції, вони бачать у нейтральній та сильній «Європі ста прапорів».

Антиглобалістський напрям сучасної геополітики уособлює своїми працями Іґнасіо Районе («Геополітика хаосу», 2001).

Є підстави говорити про певне домінування ідей «нових пра­вих.» серед сучасних європейських геополітиків. Це, зокрема:

• бельгійці Жан Тіріар (концепція центристської єврорадянської імперії від Владивостока до Дубліна; СРСР — спадкоємець Третього рейху) та Роберт Стойкерс;

• австрієць Йордіс фон Логаузен — теоретичне узагальнення по­няття влади; Європа лише тимчасово підпала під владу таласократії, розпад СРСР — поразка континентальних сил;

• італійці К. Террачано, М. Таркі, К. Мутті, М. Муреллі, А. Колла, М. Баттара — найрадикальніша позиція європейського континенталізму; Європа — плацдарм російсько-ісламського блоку в боротьбі з атлантизмом.

Українська школа

У геополітичній літературі нашої держави можна віднайти ідеї, влас­тиві різним геополітичним течіям. Се­ред найвизначніших геополітиків можна назвати Юрія Липу, Степана Рудницького, Дмитра Донцова, Д. Базіва, В. Дергачова, М. Дністрянського, Є. Кисельова, С. Андрущенко, М. Багрова, В. Мадіссона, П. Харченка. Останнім часом переважають державницькі проєвропейські погляди, поступово витісняючи ворожі до всього українського ідеї неоєвразійства.

Наведемо цитату з праці Є. Кисельова «Методологія геополітики» (2002): «Україна за своїм ментальним індексом, психологічними та геополітичними характеристиками не належить ні до таласократії, ні до телурократії».

Отже, у найбільш спрощеному варіанті геополітичні ідеї минулого і сучасності можна поділити на радикальні та непримиренні між собою англосаксонський [нео]атлантизм і російське «[нео]євразійство; більш поміркований і багатогранний європейський континенталізм та [нео]мондіалізм; геополітику ре­алістичну та ідеалістичну. Важливим моментом у розвитку гео­політики є поступове розуміння необхідності переходу від гео­політики конфронтації до геополітики взаємодії.

 

Література:

1. Андрианова Т. В. Геополитические теории ХХ в. (Социально-философское исследование). — М., 1996. — 178 с.

2. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. — Львів: Лілея-НВ, 2000. — 236 с.

3. Гумилев Л. Н. От Руси до России: Очерки этнической истории. — М.: Танаис ДИДИК, 1995. — 551 с.

4. Дергачев В. А. Геополитика. — К.: ВИРА-Р, 2000. — 448 с.

5. Дергачев В. А. Геоэкономика Украины: теоретические и прикладные основы. — Одесса: ИПРЭЭИ НАНУ, 2002. — 244 с.

6. Дергачев В. А. Цивилизационная геополиика (Большие многомерные пространства). — Одесса: ИПРЭЭИ НАНУ, 2003. —262 с.

7. Дністрянський М. С. Геополітичні доктрини і підходи: критичний аналіз методології. — Львів: ЛНУ, 2003. — 111 с.

8. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. — М.: Арктогея-центр, 1999. — 928 с.

9. Киссинджер Г. Дипломатия. — М.: Ладомир, 1997. — 848 с.

Кухта Б. А. З історії української політичної думки: Навч. посіб. — К.: Генеза, 1994. — 368 с.

 

 

Лекція 8. ГЕОПОЛІТИЧНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ

План:

1. Лідерство США.

2. Трансформації міжнародних систем.

3. Теорії сучасного світовлаштування.

3.1. Модель геостратегічних сфер та геополітичних регіонів С. Коена.

3.2. Концепція уніполярного світу А. Страуса.

3.3. Гіпотеза «семи паралелей однополярного світового простору» Йогана Ґалтунґа.

3.4. Концепція геостратегічних агентів та геополітичних центрів З. Бжезінського.

3.5. «Центри сили» і геоекономічні полюси А. Беттлера.

4. Моделювання економічної карти майбутнього.

 

Лідерство США

Поширення процесу глобалізації та злам бі­полярної міжнародної системи збіглися в часі, що дало підстави говорити про початок творення єдиного світу. Пророкують, що першість у цьому процесі буде за США, які з кінця 80-х років XX ст. панують і в економічній, і в політичній сферах.

Протягом лише одного сторіччя США під впливом внут­рішніх змін та динамічного розвитку міжнародних подій з держа­ви, відносно ізольованої в Західній півкулі, трансформувалася в державу світового масштабу за розмахом інтересів і впливу, в пер­шу справді глобальну державу.

Вже на початок Першої світової війни ВНП США становив 33% світового, таким чином Велика Британія бу­ла позбавлена ролі провідної індустріальної держави світу. Аме­риканські політичні інститути і вільна ринкова економіка ство­рили безпрецедентні можливості для амбіційних, неупереджених винахідників; національна культура унікальним чином сприяла економічному розвиткові. Все це забезпечувало експансію націо­нальної могутності.

Європейська ера у світовій політиці підійшла до завершення в ході Другої світової війни. Замість єдиної глобальної євро­пейської держави, якою б могла стати Німеччина в разі перемо­ги, спадкоємцями незавершеної суперечки за світове лідерство стали два неєвропейські агенти — США та СРСР. Наступні 50 ро­ків ознаменувалися боротьбою провідної військово-морської держави — США і найбільшої суходільної — СРСР.

Політична життєздатність, ідеологічна гнучкість, динамізм економіки і привабливість культурних цінностей стали вирішальними факторами на шляху США до вершини світової політики. За З. Бжезінським, США і нині належать провідні позиції в чо­тирьох головних галузях світової влади:

• у військовій сфері вони володіють безпрецедентними гло­бальними можливостями розгортання;

• у галузі економіки залишаються основною рушійною силою світового розвитку, незважаючи на конкуренцію в деяких сферах з Японією, Німеччиною та Великою Британією;

• у технологічному відношенні вони зберегли абсолютне лідер­ство в передових галузях науки та техніки;

• незважаючи на деяку примітивність, американська культура набула світового поширення і є доволі популярною, особливо серед молоді.

Саме це робить США єдиною супердержавою. Період їх не­подільної влади залежатиме від багатьох внутрішніх та зовнішніх факторів, і передусім від ситуації в Євразії.

Отже, злам біполярного світу наприкінці XX ст. вивів на вер­шину світової політики США, однак це не сприяло стабілізації гло­бальної політичної ситуації. Однополюсний світ не може існувати довго.

Оскільки деякі моменти зовнішньої політики США не мають підтримки навіть серед нинішніх союзників (невизнання ролі ба­гатьох міжнародних організацій, відмова від підписання угоди про заборону протипіхотних мін, збереження смертної кари, не­участь у конференції ООН з проблем расизму тощо, іракська кампанія), то в перспективі можлива поява домінуючої в Євразії й антагоністичної США держави. Глобальна першість США без­посередньо залежатиме від того, наскільки довго й ефективно зберігатиметься їх зверхність у Євразії.