Історичний розвиток геополітики

Становлення геополітики, що відбувалося паралельно з розвитком політичної географії, припадає на кінець XIX — початок XX ст. і пов'язане з іменем Ф. Ратцеля (1844 – 1904). Ф. Ратцель, узагальнивши праці попередніх мислителів, першим перетворив політичну географію на системну наукову дисципліну. Це зумовлювалося не лише переходом кількості роз­різненого знання в його інтегральну якість, а й глибокими та суттєвими змінами в самому об'єктивному світі, який переходив на зламі двох століть зі стану розрізненості окремих своїх частин і регіонів до єдиного, взаємопов'язаного і взаємозалежного світу в масштабах усієї планети.

Ф. Ратцель вважав, що простір (розмір) держави є найважливішим політико-географічним чинником. Причому простір — це не просто територія, яку займає держава і яка є одним з атрибутів її сили, а він сам є політичною силою. Це більше, ніж лише фізико-географічне поняття. Занепад держави становить результат ослабленої просторової концепції й ослаблого просторового почуття. Хоча вчений і змістив акцент із переважно географічного аспекту впливу навколишнього середовища на життєдіяльність держав і народів на політичний аспект ролі і впливу географічного фактора, і передусім ролі простору, він не став автором терміна «геополітика».

Першим термін «геополітика» вжив шведський вчений Р. Челлен у праці «Держава як форма життя» (1899). За Р. Челленом, геополітика — «це вчення про державу як географічний організм чи явище в просторі: вона, таким чином, є вченням про державу як країну, територію чи область».

Отже, історичне ядро геополітики становить політична географія, завданням якої є дослідження взаємозв'язків між геопростором і балансом сил у світі. Однак уже на етапі становлення гео­політики Р. Челлен заявляв, що «географія не може дати досить широку і глибоку інформацію з усіх питань, які стосуються гео­політики».

У розвиткові багатьох наук були моменти, коли наукові ідеї дискредитувалися на догоду тим чи іншим політичним цілям. Це характеризувало геополітику, особливо німецьку, в 30 – 40-х роках XX ст. Зокрема, К. Хаусхофер вніс негативний аспект у німецьку геополітику, намагаючись теоретично обгрунтувати нацистські ідеї світового панування, що на тривалий час загальмувало формування геополітики як науки.

Через зв'язок геополітики і фашизму геополітика в США в 40—50-х роках, а в країнах соціалістичного табору — в 40–80-х роках XX ст. вважалася псевдонаукою, реакційною концепцією, що пояснює політику держав впливом природних географічних умов, географічним положенням і расовими відмінностя­ми населення. В СРСР на сам термін було накладено жорстке табу.

Поряд з тим у США з'являються праці Н. Спікмена (1944), Р. Страуса-Хюпе (1950), Д. Майнінга (1956), які нині становлять класику геополітики. З 60-х років відновлюються геополітичні дослідження в Європі. Це переважно дослідження в рамках руху «нових правих» (А. де Бенуа, Ж. Тіріар, Р. Стойкерс, Й. фон Логаузен, М. Таркі та ін.); створення на основі ідей анархізму геополітичної школи часопису «Геродот» (І. Лакост, М. Фуше, К. Раффестейн та ін.); розвиток ідеї про іконографію Ж. Ґоттманном та перші паростки геополітики неконфронтаційного типу в працях П. Галлуа.

Звісно, що в умовах біполярного світу геополітичні теорії розвивалися переважно в конфронтаційному руслі.

У повоєнні роки перевагу щодо формування теоретико-методологічних основ геополітики мали представники німецької та японської, пізніше — американської, французької та британської шкіл.

З кінця 80-х років XX ст. геополітика входить у новітній етап розвитку. Її відродження аж ніяк не означає сліпого повернення до старих концепцій, багато з яких скомпрометували себе або втратили актуальність за нових реалій. Увага до історіографії ідей класичної геополітики поєднується з пошуком нових підходів і намаганнями побудувати теоретичну основу геополітики, яка б відповідала на виклики сучасності, серед яких:

• поява поряд із державами нових, більш агресивних геополітичних гравців у особі регіональних та інтеграційних угруповань, ТНК, терористичних організацій тощо;

• глобалізація світового господарства і як наслідок — поступове зміщення акценту з політики на економіку;

• збільшення розриву між бідними і багатими (державами та верствами населення), загострення екологічних проблем, поширення тероризму тощо;

• з одного боку, уніфікація культурно-ідеологічної сфери, її космополітизація, з іншого — вибух патріотизму, національ­но-визвольних рухів;

• пошук геополітичними акторами взаємовигідних шляхів розвитку геополітичної ситуації в постбіполярному світі та ін.

Отже, основні передумови появи геополітики як самостійної науки наприкінці XIX ст. та її відродження наприкінці XX ст. полягають у такому:

– «ущільнення» геопростору, яке стало наслідком розвитку комунікацій, відкриттів та винаходів кінця XIX ст. і всього XX ст.;

– небачене в історії зростання могутності військової техніки і поява зброї масового винищення;

– відсутність вільних територій для територіальної експансії держав;

– розуміння взаємозалежності і вразливості людства та переосмислення ролі війни.