Підходи до вивчення політичних систем

В процесі вивчення політичної системи в політичній науці сформувались певні підходи. Кожен з підходів під певним кутом зору розглядає політичні відносини, поглиблюючи розуміння механізму, з допомогою якого приймаються та реалізуються в суспільстві владні рішення. У вивченні механізму політичної системи є три основні підходи: інституційний, системний та структурно-функціональний.

Інституційний підхід дає можливість розглядати політичну систему як сукупність державних і недержавних інститутів соціальних і правових норм, з допомогою яких реалізуються політико-владні відносини. Основними елементами структури політичної системи у прихильників інституціоналізму є держава, політичні партії, суспільні, громадські організації і рухи. Проте не розглядались, не аналізувались неінституційні форми взаємодії (діяльність особи, малі соціальні групи, різноманітні об'єднання і групи інтересу і групи тиску та ін.). За таких умов політична система як цілісність втрачає своє значення. З метою подолання правової та інституційної обмеженості у визначенні суті і змісту політичної системи та всебічного розкриття змісту і механізму політичної діяльності, функціонування всіх компонентів з середини XX ст. в науці про політику стали застосовувати системний і структурно-функціональний підходи.

Вперше системний підхід для вивчення політичної сфери суспільства застосував американський політолог і соціолог Талкотт Парсонс. Політична взаємодія орієнтована на авторитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти системи як єдине ціле. Основні функціональні елементи політичної системи є: адаптація, досягнення мети, інтеграція, дотримання збереження моделі.

Системний підхід ділить процеси взаємодії суб'єктів політичних відносин на три цикли або стадії: введення (вхід), конверсія (перетворення) і виведення (вихід). Введення - це практично будь-яка подія, що стосується політичної системи, зовні впливає на систему і здатна її змінити. Конверсія - це процес підготовки і реалізації політичних проблем і інтересів людей. А на виведення - подаються імпульси різного роду - це вимоги, що направляються на адресу владних структур і є сигналом про наявність в суспільстві певних потреб. Вимоги є не що інше, як відображення думки про правомірність або неправомірність, справедливість або несправедливість рішень владних структур, зв'язаних розподілом суспільних благ і використанням суспільних ресурсів та ін. Крім вимог в політичну систему вводиться багато різноманітної інформації: сподівання, надання переваг тим чи іншим потребам, подіям, ціннісні настанови, настрої тощо. Межі системи рухомі: то розширюються, то звужуються. В суспільстві індивіди, соціальні спільності - суб'єкти ряду систем, їх елементів, сфер. В політичній системі індивідууми, соціальні спільності і верстви - це, насамперед, громадяни, класи та ін. В періоди виборів межі політичної системи розсуваються, тому що люди втягуються в політичні події, беруть участь в різних формах політичної діяльності.

Структурно-функціональний підхід дає можливість розглядати політику як деяку складну систему, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Суть структурно-функціонального підходу полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що належить досліджувати. Якщо ж структурний елемент підходу належить до будь-якої організації людського співжиття: сім'ї, громадським об'єднанням, суду, різноманітним комісіям, законодавчим органам та ін., то функціональний співвідноситься з діяльністю організацій і зовнішнім ефектом її впливу.

Для структурно-функціонального підходу у визначенні політичної системи суспільства фундаментальним є встановлення місця та значення функціональних вимог до політичної системи. Існує певна мста, вибрана з обмеженої кількості альтернатив, необхідних для життя суспільства. Реалізувати мету, можливо тільки при здійсненні політичною системою певних функцій, тобто діяльність має бути доцільною. Специфічною особливістю вищої діяльності людини є свідоме перетворення навколишнього. Діяльність людини має суспільний характер і визначається суспільними формами, умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами політичної системи. Функції, що спрямовані і мають мету, називаються явними. Інші функції не є явними, та називаються прихованими, і також ураховуються при з'ясуванні дії та структур. Саме усвідомленню важливості функцій, особливо прихованих, що реалізуються політичними лідерами і управлінськими верствами, сприяє структурно-функціональний метод.