1. Теоретичні передумови виникнення соціології.
2. Формування соціології як самостійної сфери наукового знання.
3. Класичний період у розвитку соціології.
При вивченні першого питання теми «Теоретичні передумови виникнення соціології» студентові необхідно знати, що соціологія як самостійна наука про закономірності функціонування й розвитку соціальних систем виникла в першій половині ХІХ в. Однак уже в далекій давнині люди цікавилися соціальними проблемами, питаннями спільного життя й праці. Вони спостерігали й аналізували реальні факти соціального буття, робили спроби концептуалізації соціального досвіду й побудови раціонально обґрунтованої теорії суспільства.
Чудові зразки глибоких і різноманітних соціальних поглядів на суспільство й людину дали мислителі стародавньої Індії (кінець ІІ - початок І тис. до н.е.). У давньоіндійській філософії взаємодії суспільства й людини, поряд із суто релігійним мотивом - відмовою від усього земного, явно виділяється моральне, мирське начало у житті кожної людини. У своїй діяльності й житті людина, відповідно до Законів Ману, прабатька всіх людей, проявляє себе в різних сферах. Головні з них - це прагнення до вдосконалення, освіти, інтелектуального життя. Тут людина проявляє себе як суспільна істота. Вона набуває шляхетних бажань й бореться проти низьких, опановує самоконтроль і готує себе до духовного життя.
Однією з найбільш впливових суспільно-політичних і релігійних течій стародавнього Китаю було конфуціанство. Його засновником вважають давньокитайського мислителя Конфуція (551-479 р. до н.е.). Конфуцій і його послідовники порівнювали суспільство з великою, міцно згуртованою родиною, члени якої зв'язані між собою принципами поваги, відданості, довіри й відповідальності. У конфуціанстві ретельно класифіковані види обов'язків членів суспільства, а також ті "чесноти", які дають можливість виконувати зазначені обов'язки. Кожна людина повинна діяти у відповідності зі своєю роллю й своїм місцем у суспільстві, люди повинні бути великодушні й свято шанувати культ предків. Основним поняттям етики Конфуція є "жень" (гуманність), що ототожнювалася з людяністю взагалі. Із цього принципу випливала вимога взаємної допомоги людей один одному, взаємної довіри й переваги інтересів суспільства над приватними інтересами особистості. Одне із центральних місць у вченні Конфуція посідає поняття "шляхетний чоловік", якому відводилася роль ідеальної людини, приклада для наслідування. Соціологічні ідеї Конфуція про формування ідеального типу особистості, шляхах його досягнення можна й сьогодні назвати етичними цінностями людського життя, які є вічними. Конфуцій уперше в історії цивілізації відокремлює етичні норми від релігійних, розглядає мораль як форму вдосконалювання реальних суспільних відносин.
Творчість мислителів давньої Греції поклала початок раціональним поглядам на світ суспільних відносин. Особливе значення для формування соціального знання мали антична історична наука й антична філософія. Саме історики порушили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів і умов, що деформують процес достовірного відбиття соціальних явищ і спотворюють результати їх пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації й класифікації емпіричного матеріалу, його відбору й узагальнення.
Першим твором античних мислителів про суспільство, який дійшов до нас у повному вигляді, є "Держава" Платона (427-347 рр. до н.е.). В ньому він аналізує суспільство з погляду його ідеального варіанту, закладаючи основи соціології політичних інститутів. Так, призначення держави він бачить у тому, щоб люди могли задовольняти всілякі потреби в спільному житті, підкреслюючи тим самим значимість соціальних взаємодій у процесі створення й функціонування суспільства як цілісності. Описуючи різні варіанти державності, Платон дає глибокий аналіз соціальних проблем і причин, які їх породжують, чим закладає основи функціонального аналізу. Платон у числі перших закладає основи класової теорії побудови держави й суспільства: "Яка б не була держава, у ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна - держава багатих, інша - бідних”. Він також розвиває соціологічну концепцію особистості, один з найважливіших аспектів якої - обумовленість соціального типу особистості зовнішнім середовищем.
Учнем і опонентом Платона був Арістотель (384-322 рр. до н.е.) Його соціально-філософські погляди, викладені в безлічі робіт, були потім об'єднані в одну книгу «Органон» (що в перекладі із грецького – знаряддя, інструмент).
Арістотель створює теорію походження держави з сім’ї, однак сім’я - це не тільки кревні родичі. Членами сім’ї вважалися і господар, і раб, чоловік і дружина, батько й діти. Рабовласницька сім’я була основою виникнення держави, яку Арістотель вважав найбільш досконалою формою спілкування між людьми. Він описав соціальну структуру суспільства, одним з перших звернувши увагу на середні прошарки і їх роль у державі й суспільстві. У кількісній перевазі середніх шарів мислитель вбачав гарантію суспільної рівноваги й згоди. Цю неординарну для свого часу думку про середній клас як стабілізуючий соціальний фактор можна розглядати як певний підхід до системного бачення суспільного організму. Віддаючи перевагу офіційним, громадянським взаєминам, Арістотель разом з тим пильну увага приділяє формам спілкування неофіційного (сімейного, товариського й т.п.) характеру, вбачаючи в кожному з різновидів соціальних зв'язків особливий прояв єдиної сутнісної властивості - «дружності» як першооснови будь-якої форми суспільних взаємин. Іншою природженою властивістю людей філософ вважав нерівність. Він запропонував класифікацію громадян полісу за ознакою майнового стану. Багато уваги приділив великий мислитель проблемі справедливості суспільних відносин. Він розрізняв два види справедливості: «розподільчу» і «зрівняльну». Перша має відношення до розподілу благ серед членів суспільства залежно від їхнього соціального стану, друга - до обміну між людьми. Аналізуючи соціальні відносини в рабовласницькій Греції, Арістотель писав, що сама ідея про владу господаря над рабом протиприродна, тому що відмінність між вільною людиною й рабом обумовлена не природою, а законоположеннями, тобто є результатом державного устрою. Тому влада господаря над рабом, як заснована на насильстві, суперечить принципу справедливості.
Арістотель заклав основи наукового знання про соціальне управління і його завдання, досить глибоко розглянув і таку суто соціологічну проблему, як дозвілля. Він трактував його не просто як вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями, умова розвитку порядності й політичної діяльності людини - істоти політичної. Кількість і якість дозвілля залежить від форм державного устрою, дозвілля вимагає багатьох предметів широкого вжитку, тому раби не мають дозвілля.
Таким чином, навіть невеликий аналіз показує, наскільки значним був внесок мислителів Давньої Греції в становлення соціологічної науки.
Новим етапом у розвитку соціальної думки стала епоха Відродження, що увібрала в себе досягнення античності й середньовіччя. Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами й цінностями. Гуманістичне розуміння світу припускало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного й духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого й раціонального життя, висувало на перший план особистість, її гідність і честь.
Культурологічні проблеми античності, які були в центрі уваги гуманістів Відродження, поступово замінюються новими, привнесенеми епохою пізнього середньовіччя. Проблеми особистості витісняються, їхнє місце займають проблеми суспільства, походження держави, механізми взаємодії між особистістю й державою. Відбувається формування філолофсько-історичного підходу до розгляду суспільства, що об'єднує в собі аналіз соціальних фактів з філософськими міркуваннями й узагальненнями. Усе чіткіше окреслюються контури зближення емпіричного й теоретичного, почуттєвого й раціонального в соціальному пізнанні. Така переорієнтація була обумовлена потребою буржуазії, що зароджувалася, у своїй ідеології й державності для захисту власних інтересів. Це соціальне замовлення вдало виконується видатними ідеологами молодої буржуазії - італійським мислителем Нікколо Макіавеллі (1469-1527), французьким соціологом Жаном Боденом (1530-1596),голландським політиком Гуго Гроцієм (1538-1645)і іншими.
Н. Макіавеллі одним з перших став розглядати політику як автономну сферу людської діяльності, у якій існують "природні причини" і "корисні правила", які дозволяють враховувати свої можливості, щоб заздалегідь передбачати хід подій і вжити необхідних заходів. Він відкидає релігійне тлумачення історії й стверджує, що суспільство розвивається не з волі Бога, а в силу природних причин. Людська історія породжується людськими пристрастями, егоїзмом і матеріальними інтересами, які є мотивами, що спонукають до діяльності. Держава необхідна як знаряддя для приборкування егоїзму й установлення всезагального порядку. Держава - це вище породження людського розуму заради спільного добра. Немає ідеального ладу поза часом і простором, є тільки лад, що відповідає ситуації. Немає незмінних рис людського характеру, постійні лише елементи, які становлять характер людини й проявляються по-різному в різних суспільствах, в умовах різних епох, у різних комбінаціях. І немає незмінно гарних і незмінно поганих методів управління людьми, а є тільки методи, що відповідають ситуації або не відповідають їй.
Засновником географічного напрямку в соціології став Ж.Боден. У роботі “Метод легкого вивчення історії” він розглядає географічне середовище як фактор громадського життя. На його думку, клімат, родючість ґрунту, рельєф і ін. обумовлюють особливості людського життя, психологічні й інтелектуальні якості людей.
Г.Гроций у роботі ''Про право війни й миру'' викладає ідеї ''природного права'' і ''суспільного договору''. Він вважає, що людині, на відміну від тварин, властива природна потреба в спілкуванні, мирних взаєминах із собі подібними. Для подолання ізольованості, ворожнечі люди уклали суспільний договір і створили державу, яка повинна забезпечити умови миру й злагоди, захистити власність, покарати за злочини.
У ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Декарт, Спіноза, Гоббс, Лейбніц і інші вчені зробили спробу побудувати соціальну науку на зразок ньютонівської фізики, так звану ''соціальну фізику''. Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи й людини. У соціальному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення природних і біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної природи людини. Це одержало відбиття в таких концепціях, як теорія ''природної людини'', ''природного права'' і ''природної етики''.
Іншою важливою подією цієї епохи була публікація двох варіантів ''Нової науки'' Джамбаттіста Віко (1668-1744). Це була перша систематична праця з соціальної та культурної динаміки. Віко спробував створити основу нової науки про суспільство, розробити схему ''руху націй''. Він вважав, що історична необхідність суспільного розвитку реалізується в закономірному характері соціальних процесів. У цій роботі Віко показує, як ''героїчне століття'' - епоха особистої залежності, панування й рабства, фантастичного права й суворої аристократії, століття слабкого розуму й живої уяви, міфології й епосу - поступається місцем демократичним порядкам і раціональній прозі, що панує в республіках. Прогресивність цього переходу полягає в тому, що перемагає демократія, а разом з нею приходять гуманність і самосвідомість. Але ця перемога недовговічна. Народна свобода в республіках, символом якої є гаманець, стає зручною ширмою для збагачення небагатьох. Приватні інтереси перемагають суспільне начало, і свобода перетворюється на рабство. Тому, з погляду Віко, прогресивність перемоги буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства історично відносна, поступальний рух націй сповнений найглибших протиріч і на вищому щаблі цивілізації народи знову впадають у варварство.
У становленні соціології значну роль зіграла філософія історії. Своїм дослідженням процесу виникнення людства, розкриттям рушійних сил історії і її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії й культури народів, визначенням напрямку розвитку людства в цілому вона підготовлювала перетворення соціологічного знання в самостійну науку.
Першим соціологом, основоположником цієї науки багато хто вважає Ш.Л.Монтеск'є (1689-1755), який заклав новий напрямок у суспільствознавстві, що у ХIX столітті отримав назву географічної школи в соціології. Соціологічну теорію Монтеск'є викладає у своїй основній праці «Дух законів». У ній представлена теорія трьох форм правління - тобто те, що зараз називають політичною соціологією. Далі він досліджує вплив клімату й географічного середовища на людину, її вдачу, на політичні структури. Багато речей, говорить Монтеск'є, управляють людьми - клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, традиції, звичаї, а як результат усього цього утворюється спільний «дух народу», який дозволяє зрозуміти, що становить відмінність і єдність даної спільності людей.
При вивченні другого питання теми «Формування соціології як самостійної сфери наукового знання» студентові необхідно пам'ятати, що соціологія – відносно молода наука. Соціальна проблематика хоча й перебувала в центрі уваги мислителів, але вона розвивалася переважно в межах філософії. Це був рівень «протосоціології».
Академічна соціологія, або інституціональний її рівень, сформувалася в першій половині ХІХ століття. Джерелами інституціоналізації соціології стали три відносно незалежних один від одного процеси: а) розвиток соціально-філософського знання; б) необхідність залучення до управління суспільством емпіричної інформації про стан соціальних процесів; в) диференціація суспільних наук під впливом позитивізму.
Саме позитивізм став ідеологією, усередині якої в 30-х роках ХІХ ст., починається виділення соціології як самостійної галузі знання. Позитивісти вважали, що все істинне, тобто «позитивне» (звідси й термін «позитивізм») знання є результатом конкретних наук або їхнього синтезу. Метафізика ж, як абстрактне знання, що претендує на змістовний аналіз реальності, не має права на існування.
«Батьком позитивізму» уважається Огюст Конт (1798-1857), який закликав до радикального розриву наукового знання з метафізикою. О. Конт запропонував нову класифікацію наук, які розташував за принципом «зменшення спільності й зростання складності»: математика, астрономія, фізика, біологія й позитивна наука про суспільство. Останню Конт спочатку хотів назвати «соціальною фізикою», підкреслюючи тим самим її близькість до природничих наук і споконвічну протилежність філософському знанню.
Конт розумів «соціальну фізику» як підрозділ органічної фізики, яка займається «феноменами організованих тіл», тому суспільство він тлумачив безпосередньо як організм. Розробляючи проект створення нової науки про суспільство, О.Конт увів у науковий лексикон термін «соціологія».
Послідовне проведення аналогії із природничими науками (у першу чергу з біологією), дозволило О. Конту розрізняти в соціології соціальну статику й соціальну динаміку. Соціальна статика й динаміка - це анатомія й фізіологія суспільного організму, причому перша вивчає явища суспільного ладу, а друга - процеси громадського життя, їх розвиток. Статичному й динамічному стану суспільства в О. Конта відповідають поняття «порядок» і «прогрес».
Аналіз соціальної статики Конт починає з аналізу сім’ї, розглядаючи її як базовий елемент суспільства, найбільш стабільну клітинку соціального організму, таку "позитивну" силу, що цементує суспільство. Наступний стабілізуючий компонент суспільства – кооперація, заснована на поділі праці. Для забезпечення стійкої рівноваги й стабільності суспільства економічні зв'язки доповнюються політичним примусом, покликаним примирити різнонаправлені інтереси. Держава, отже, виступає в Конта як орган соціальної солідарності й гарант громадського порядку, а релігія й церква – як регулятори соціальної поведінк. Таким чином, принцип солідарності й гармонії суспільних явищ, узятих одночасно, становить основний закон соціальної статики.
Основну ідею соціальної динаміки Конт бачив у поступовому розвитку, еволюції людства. "Соціальна динаміка" досліджує причини, які рухають розвиток суспільства. Основним фактором розвитку людського суспільства О. Конт вважає розвиток людського духу, інтелекту: "розумовий розвиток є переважним принципом розвитку людства". Людський розум у своєму розвитку проходить три стадії - теологічну, метафізичну й позитивну. На теологічній стадії всі явища розглядалися як результат дії численних надприродних сил. Теологічна свідомість персоніфікує ці сили у вигляді влади племінних вождів. Але закони розвитку розуму зупинити не можна. Руйнування старого порядку визначається Контом як метафізична стадія розвитку суспільства. «Метафізичний дух» є прояв сумніву, егоїзму, моральної зіпсованості й політичного безладдя. Це - ненормальний стан суспільства, і щоб стати нормальним, суспільству потрібна інтегруюча ідеологія, що викристалізовується в міру розвитку наукового знання. Таким знанням є позитивізм, тому наступна стадія називається позитивістською. Нове суспільство повинне відрізнятися перемогою альтруїзму над егоїзмом, зміцненням порядку й соціального миру.
Ідеал суспільного ладу О.Конт бачив у встановленні гармонії й солідарності всіх класів і верств населення. Таке розуміння знайшло відображення у формулі: «Любов як принцип, порядок як основа, прогрес як ціль». Сучасне йому європейське суспільство О.Конт називав «індустріальним». У ньому зростання виробництва відповідає інтересам всіх соціальних груп. У своїй концепції суспільства він робив ставку на ефективну організацію виробництва, призначаючи головну роль керівникам, інженерам, організаторам. Доповнюючи картину соціального укладу індустріального суспільства, О. Конт відзначав, що крім мирського порядку, де «панує принцип сили й могутності», існує ще й духовний порядок - порядок моральних цінностей. І тут своє слово повинні сказати соціологи, які в індустріальному суспільстві виконують функції, що раніше належать жерцям і церкві.
Соціологія, за Контом, повинна вивчати не окрему особистість, а людство в цілому. О. Конт розробив такі методи соціології – спостереження й експеримент, порівняння й історичний метод, обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства.
Прихильником створення позитивної соціології був і видатний англійський мислитель Герберт Спенсер (1820-1903 р.). Центральне поняття вчення Спенсера – еволюція. Згідно з його визначенням еволюція - це інтеграція матерії. Еволюція переводить матерію з невизначеної, незв’язаної однорідності у визначену зв'язану однорідність, соціальне ціле, де це ціле - суспільство - не може й не повинне поглинати окрему особистість. Звідси істотним виміром соціального прогресу Спенсер вважає перехід від суспільства, у якому особистість цілком підлегла соціальному цілому, до такого стану, при якому соціальний організм або суспільство «служить» індивідам, що його утворюють. У біологічному організмі частини служать для цілого. У суспільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів.
Еволюція, за Спенсером, - це процес соціальних змін, що відбувається за природними законами незалежно від бажань людей. Для того, щоб еволюція приводила до своїх природних результатів, з боку людини не потрібно ніякого втручання. Спенсер був противником не тільки ідеї соціальної революції, але і будь-яких соціальних реформ, втручання держави в соціальне життя. Доводячи до логічного кінця цю ідею, він виступав проти допомоги бідним, хворим, старим і немічним. Якщо вони досить життєздатні - це добре, говорив він, якщо ні, і вони вмирають, так це теж добре для суспільства.
У процесі соціальної еволюції згодом виникають суспільні структури. Спенсер звертає увагу на продукти взаємодії цих структур. На його думку, такими продуктами є форми життєдіяльності суспільства, політичні установи, церковний уклад, мова, мораль. Саме ці продукти і їх еволюція повинні вивчатися соціологією.
Суспільства Спенсер розділяв на два основних типи: військове й промислове (індустріальне). Тому зміст історичного процесу полягає в поступовому переході від мілітаристського до промислового типу суспільства, від механічного примусу до організованого об'єднання на основі спільності інтересів і співробітництва. Якщо в суспільстві переважає примусове співробітництво, то така соціальна організація характеризується як військова; якщо переважає добровільне співробітництво, таке суспільство можна вважати індустріальним. Соціальна еволюція супроводжується поступовою трансформацією військового суспільства в індустріальне.
Людина для Спенсера - частина природи, а її природний стан - агресивність. Лише в процесі еволюції відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння цінностей, норм, установок, зразків поведінкою, властивому даному суспільству) за допомогою соціальних інститутів.
Таким чином, становлення соціології як самостійної науки відбувалося на основі методології позитивізму, характерними рисами якого були натуралізм, органіцизм, еволюціонізм, механіцизм, які базувались на моделях біології, анатомії, фізіології людини, а також механіки. Основні положення соціологічного позитивізму можна звести до наступних: 1) соціальна дійсність – це частина природної дійсності, а соціальні закони – це лише модифікація природних законів; 2) соціологія повинна будуватися за зразком природничих наук і використовувати їх методи; 3) соціологічне знання не повинне містити в собі умоглядні тлумачення, воно повинне давати об’єктивний опис соціальної дійсності в кількісних параметрах; 4) людина – це переважно природна істоа з вродженими біопсихічними властивостями, нездатна до соціальної творчості.
Розглядаючи Розглядаючи третє питання теми «Класичний період у розвитку соціології» слід зазначити, що принципова незводимість законів громадського життя тільки до біології, як це було в О.Конта чи Г.Спенсера, вимагала появи нових концептуальних схем і соціологічних теорій. Ці концепції були незабаром сформульовані.
Німецький економіст і філософ Карл Маркс (1818-1883), застосувавши діалектико-матеріалістичну методологію до аналізу суспільства, переглянув співвідношення між ідеальним і матеріальним у суспільному житті. Соціологія до Маркса не мала чіткого орієнтиру в розумінні історії розвитку людства. Історія розділялася на етапи за довільними критеріями (правління імператорів або вождів, панування певної релігії або ідеології, форми державного правління в країні й т.п.). К. Маркс розглядав суспільство як соціальний організм, як єдину соціальну систему, джерело формування й розвитку якої перебуває в ній самій. Він заклав чіткий критерій для соціально-історичного аналізу, ввівши категорії «спосіб виробництва» і «суспільно-економічна формація». Основними елементами способу виробництва є виробничі відносини й продуктивні сили.
За Марксом, у суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному рівню розвитку матеріальних виробничих сил. Сукупність цих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому піднімається юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. Саме на економічних факторах розвитку будується той історичний тип способу виробництва, що закріплюється категорією «суспільно-економічна формація ». Кожна суспільно-економічна формація, кожний спосіб виробництва функціонує доти, поки виробничі відносини відповідають рівню й характеру розвитку продуктивних сил. Коли виробничі відносини перетворюються в перешкоду для розвитку продуктивних сил, наступає час соціальної революції. Таким чином, Маркс представив суспільство як продукт об'єктивно-історичного процесу, що залежить не від волі й свідомості людей, а базується на розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
Центральною в марксизмі є ідея класової боротьби. У кожному суспільстві можуть бути два основних класи, антагоністичні відносини між якими становлять сутність даної епохи: рабовласники й раби, феодали й кріпаки, буржуа й пролетарі. Маркс розкрив основи соціальної нерівності, проаналізував соціальні конфлікти як явище, необхідне для суспільного розвитку й прогресу. На основі вчення про класи й класову боротьбу Маркс разом із Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) розробляє теорію «наукового соціалізму», проектуючи контури суспільства майбутнього й намічаючи шляхи його побудови.
Крім економічної парадигми марксизму в другій половині ХІХ століття в соціології одержали широке поширення натуралістична (К. Ріттер, Ф. Ратцель, Е. Хантінгтон, М. Ковалевський, П. Лілієнфельд, Ж. Гобіно) і психологічна (У. Мак-Дуггал, Г. Лєбон, Г. Тард, З. Фрейд) парадигми. Пошуки нових шляхів до пізнання суспільства привели до виникнення переконання, що соціальна реальність має свою специфіку, що в центрі уваги соціології повинні бути соціальні зв'язки, дії й взаємодії. Реалізація цих положень була пов'язана, насамперед, із творчістю таких видатних європейських соціологів як Е. Дюркгейм і М. Вебер.
Еміль Дюркгейм (1858-1917), засновник французької соціологічної школи, запропонував принцип «соціологізму», відповідно до якого соціальна реальність не може бути зведена до феноменів більш низького походження.
Принцип соціологізму Дюркгейм розкриває через систему чітких вимог до соціального дослідження, в першу чергу через усвідомлення специфічної природи соціальних фактів. Перше правило принципу соціологізму вимагає розглядати факти як речі. Це означає, що: соціальні факти є зовнішніми по відношенню до індивідів; соціальні факти можуть бути об'єктами в тому розумінні, що вони матеріальні, тобто позаособистні, їх можна спостерігати; соціальні факти зв'язані між собою відношенням причинності, встановлення якої допомагає сформулювати закони функціонування суспільства. Джерело соціальних фактів міститься в самому суспільстві, а не в мисленні й поведінці індивідів, а суспільство є автономною системою із власними законами.
Прагнучи обґрунтувати принцип специфічності й автономності соціальної реальності, Дюркгейм стверджував, що суспільство виникає в процесі причинної взаємодії індивідів, але незабаром піднімається над ними, одержує пріоритет над індивідами. Він вводить поняття "колективні уявлення", які виступають як об'єктивні стосовно індивіда, співвідносяться як ціле й частка. Суспільство в концепції Е. Дюркгейма ототожнюється з Богом, впливає на людей і робить їх розумними й моральними істотами. Так виникає "соціологізм" – принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами.
Особливу увагу Дюркгейм приділяв з'ясуванню природи зв'язків солідарності між людьми, об'єднаними в певний «суспільний вид». Солідарність, згідно з Дюркгеймом, є універсальною цінністю, яка розділяється всіма членами суспільства. Відповідно до своєї методології, згідно з якою соціальний факт потрібно вивчати за його зовнішніми, об'єктивними проявами, Дюркгейм шукає подібний об'єктивний показник і для соціальної солідарності. Пошуки приводять його до розподілу солідарності на механічну й органічну. Перша властива примітивним, нерозвиненим суспільствам, в яких відсутня функціональна диференціація їх членів і де колективне поглинає індивідуальне. Друга – результат системи розподілу праці, яка поглиблюється, і при якій кожна людина стає особистістю і бачить особистість в іншій людині.
Аналізуючи нормальний та патологічний стани суспільства, Дюркгейм запроваджує поняття аномії, тобто дезінтеграції суспільства й особистості, відсутності чіткої моральної регуляції поведінки людей. Мораль, релігія й церква в концепції Дюркгейма - головні фактори об'єднання людей, засоби подолання подвійності людини. Дюркгейм розвиває також концепцію самогубств, вважаючи, що саме аномія суспільства виступає головним генератором цього явища.
Е. Дюркгейм вплинув на розвиток соціології, направивши її в якісно нове русло, обґрунтувавши особливий предмет і метод цієї науки. Він поклав початок підходу до суспільства як особливої реальності, природа якої має поза- та надіндивідуальний характер, а фактором, що конституює суспільство, проголошувалися культурно-історичні досягнення людства, які успадковуються наступними поколіннями й відтворюють соціальну природу, як індивідів, так і суспільства. В соціології виникає й поширюється новий антипозитивістський підхід до вивчення соціальних явищ, в основі якого лежить ідея принципової протилежності законів природи й суспільства, особливого статусу соціальної дійсності, що вимагає застосування до неї методів пізнання, які суттєво відрізняються від природничо-наукових. Цей напрямок класичної соціології одержав назву гуманістичної соціології. До нього відносять вчення М. Вебера, концепції Г.Зіммеля, Ф.Тьонніса та ін.
Видатний німецький вчений Макс Вебер (1864-1920) вважається засновником «розуміючої» (інтерпретативної) соціології та теорії соціальної дії. В основі його теорії лежить ідея якісної відмінності соціології від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, в предметі дослідження (людина і створе не нею суспільство) і, по-друге, в методі дослідження (в природничих науках переважно використовується метод описування та пояснення, в соціальних науках – метод розуміння, інтерпретації діючих у суспільстві людей).
М.Вебер поставив людину в центр наукового дослідження, ввів поняття суспільства як атомізованого соціуму, для пізнання якого соціологія повинна вивчати людську поведінку, зрозуміти людину, сенс її вчинків. Тому соціологія має стати «розуміючою» наукою, котра не може претендувати на більше, ніж інтерпретувати соціальну поведінку окремого індивіда або групи індивідів, яка співвідноситься з поведінкою інших людей.
Центральною категорією в цій методології є поняття ідеального типу. Ідеальний тип, за М.Вебером, - це теоретичний конструкт, розумовий образ, що виникає в процесі акцентування уваги на окремих елементах дійсності, які дослідникові видаються істотними. Це теоретична конструкція, що відображає найбільш характерні риси досліджуваного явища і служить засобом упорядкування емпіричного матеріалу. Згідно з Вебером, категорії соціологічного пізнання, наприклад «власність», «капіталізм», «держава» - це абстракції («ідеальні типи»), співставлення з якими реальних явищ служить основою їх наукового аналізу.
Важливим пунктом теорії Макса Вебера стало виділення ним елементарної частинки поведінки індивіда в суспільстві - соціальної дії, яка є причиною й наслідком системи складних взаємин між людьми. При цьому суспільство, відповідно до вчення Вебера, являє собою сукупність діючих індивідів, кожний з яких прагне до досягнення своїх власних цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі цієї кооперації утворюються асоціації (групи або суспільства). Незважаючи на свої егоїстичні прагнення, люди діють спільно, тому що їхні вчинки осмислені, раціональні й вони розуміють, що індивідуальні цілі краще за все досягаються за допомогою спільних дій. Осмислена поведінка, завдяки якій досягаються індивідуальні цілі, приводить до того, що людина діє як соціальна істота, в асоціації з іншими. Вебер показав, що з розвитком людини і суспільства в соціальних діях зростає момент раціональності – відношення до світу з точки зору доцільності, упорядкованості, корисності, ефективності, а це, в свою чергу, являється однією з головних тенденцій прогресу західної цивілізації в цілому.
Значне місце у творчості Вебера відведено вивченню базових відносин у соціальних асоціаціях. Це, насамперед, відносини влади. Вебер детально проаналізував ці відносини, а також природу й структуру організацій, де ці відносини проявлялися найбільше яскраво. Ідеальним механізмом втілення й підтримки відносин влади в організації він вважав бюрократію - штучно створений апарат управління організацією, гранично раціональний, такий, що контролює та координує діяльність всіх її працівників.
М. Вебер здійснив порівняльний аналіз традиційного й капіталістичного суспільства, яке, на його думку, було найвищим досягненням раціонально діючої людини, і започаткував дослідження впливу релігійних переконань на економічні умови й соціальні фактори. Протестантська етика, основи якої розробили ідеологи Реформації, як показав М.Вебер, не була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної системи. Ідеологи Реформації її не творили й не могли творити, однак запровадження нових цінностей сприяло “прориву” системи традиціоналістських уявлень про зміст людського життя й роль в ньому економічних факторів. Це сприяло утвердженню в масовій свідомості нових, відмінних від традиційних, понять про професію, працю, дисципліну, без яких неможливе нормальне функціонування економічних інститутів.
Заслугою М. Вебера в розробці гуманістичної соціології є те, що він поставив людину в центр наукового дослідження, запровадив у науковий обіг поняття суспільства як соціуму, соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядкуй ін.
Представником класичної соціології був також німецький дослідник Г. Зіммель (1858 – 1918). Він ділив соціологію на три частини: загальну, чисту й історичну. Загальна соціологія вивчає філософські підвалини людського існування. Чиста соціологія вивчає стійкі й повторювані форми міжособистісних взаємодій, які зберігаються при всіх змінах їхнього конкретного змісту, а історична - процес розвитку й перетворення соціальних форм у конкретному історичному контексті. Зіммель вважав, що суспільство утворюють соціальні відносини й міжособистісні взаємодії людей, тому його увага націлена на мікропроцеси, насамперед – на міжособистісні взаємодії, на основі яких виникають більш складні форми усуспільнення, або соціації: соціальні процеси, соціальні типи й моделі розвитку.
До соціальних процесів Зіммель відносить постійні, не залежні від конкретних обставин, явища: підпорядкування, панування, змагання, примирення й т.ін. Зразком соціального процесу як форми соціального життя може служити таке універсальне явище як мода: в тому або іншому вигляді вона існує завжди.
Соціальний тип – це людина, якій властиві певні соціальні якості незалежно від типу суспільства: цинік, бідняк, аристократ, авантюрист тощо.
Прикладом «моделей розвитку» може служити універсальний процес розширення групи з посиленням індивідуальності її членів. Розмір групи, на думку Зіммеля, прямо пропорційний ступеню свободи, якою користуються її члени, оскільки розширення групи приводить до розширення простору соціалізації, що, у свою чергу, веде до виявлення здатності до абстрагування, до росту інтелекту й свідомості. Виникнення більших соціальних груп, інтелектуалізм і свобода індивіда мають і свої негативні наслідки. Ціною свободи стає відчуження (у спілкуванні, управлінні, у процесі виробництва), а єдиним мірилом свободи виступають гроші.
Значну роль у розвитку класичної соціології відіграв німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855-1936). Свої ідеї він обґрунтував у роботі «Община і суспільство», у самій назві якої виділені центральні категорії соціальної науки.
Всі соціальні явища Ф. Тьонніс розглядає як вольові відносини, а саму волю ділить на два типи: органічну (інстинктивну) і розумову, яка припускає можливість вибору й свідомо поставлену ціль поведінки. Залежно від характеру волі він розрізняє два типи суспільних відносин: інтимні, міжіндивідуальні відносини відповідають общині, а все зовнішнє, соціальне відноситься до суспільства, де діє принцип «кожний за себе» і між людьми існує напруженість. В общині між людьми панують емоції, інстинкти, почуття, звички, органічні відносини, у суспільстві відносини між людьми є індивідуалістичними, безособовими, конкурентними та контрактними, мають речову природу і характеризуються протилежними спрямуваннями їх учасників. Сам напрямок історичного розвитку для Тьонніса є однозначним і полягає в загальній спрямованості від общини до суспільства.
Отже, характерними рисами класичного етапу розвитку соціологічної думки є: 1) поступовий відхід від традиційного позитивізму, визнання особливого статусу соціальної реальності, яка докорінно відрізняється від природної реальності; 2) обґрунтування сутності суспільства як продукту соціальних дій індивідів, як втілення міжособистісних взаємодій людей; 3) початок дослідження соціальних спільнот в їх історичному розвитку, показ їх величезної ролі як для суспільства, так і для окремої людини; 4) визнання того факту, що розвиток суспільства супроводжується зростанням рівня раціональності у діях людей; 5) звернення до проблематики людини, до суб'єктивного, індивідуально-особистісного начала, до «внутрішніх» важелів соціальних явищ - змістовного наповнення вчинків, мотивів і орієнтацій діючої особистості.
Тема 3.
