Розвиток писемності й поширення освіти. Церковнослов'янська мова та давньоруська література. Архітектура й музичне мистецтво Київської Русі

Проблема походження слов'янської писемності дотепер остаточно не з'ясована. Першу спробу встановити етапи виникнення й розвитку слов'янської писемності зробив на початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. У своєму творі «Про письмена»[4]він писав, що поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку.Тривалий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик[5]. На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. І зараз більшість вчених гадає, що саме глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

Кирилиця – писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI – XII ст.,
її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних, зовсім не відомих грекам, слов'янських літер. Накреслення літер кирилиці
в подальшому стало графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності. Вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови (гіпотеза Вс. Міллерома та І.І. Срезнєвського). Слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим) і згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Вірогідно, у грецькому алфавіті не було відповідних літер «Б», «Ж», «Ш», які насамперед необхідні для написання таких слів, як «Бог», «Боже», «Божий», «широта» тощо. Азбука, знайдена у Софійському соборі в Києві, складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських «Б», «Ж», «Ш», «Щ».

Виникнення східнослов'янської писемності тривалий час пов'язувалося
з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але зараз є переконливі докази, що писемність на Русі з'явилася значно раніше. Її поява була пов'язана
з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням у середині IX ст. могутньої держави Київська Русь, а також поступовим проникненням на східнослов'янські території християнства.

Писемність необхідна державі для укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Не останнє значення мали й торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками – титлами – мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер. Це могло бути доброю основою для письма «без упорядкування» грецькими літерами.

Рукописна псалтир ХІІ ст.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ», говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку – слов'янською. Договір 944 р. свідчить про те, що посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі у Києві.

Церковна реформа князя Володимира Святославовича відкрила нові можливості для подальшого розвитку писемності, сфера її вживання значно розширилася. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв'язки з навколишніми християнськими державами Європи. Для функціонування церковного управління (ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та богослужбові книги. Переписування книжок стало важливою державною справою. За тих часів центром виготовлення книжок, вірогідно, був монастир св. Софії у Києві, згаданий у хроніці Тітмара Марзебурзького під 1018 р.

Розвиток писемності тісно пов'язаний з мовою. Разом з писцями, священиками, перекладачами з південнослов'янських країн на Русь надходили так звані кирило-мефодіївські переклади, написані старослов'янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською мовою, київської редакції. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне – київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній території держави. Вона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності стала досконала кирилична графіка. Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було необхідне у зв'язку з читанням текстів у церквах. Від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам'яток: написи-легенди на монетах – златниках та срібляниках Володимира та ще написи, знайдені у Новгороді на дерев'яному циліндрі, який призначався для опечатування мішків з даниною. На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя на троні та його родовий знак – тризуб та напис «Владимиръ на столЂ», а з іншого – зображено Христоса з Євангелієм і напис «Ісусъ Христосъ».

Важливим епіграфічним матеріалом є різні ремісничі вироби, на яких зустрічаються написи, написи на бересті та написи-графіті, зроблені у давнину відвідувачами на архітектурних спорудах часів Київської Русі. Вони дають можливість судити про писемність народу, розповсюдження грамотності, а й про деякі особливості київської говірки та її роль у формуванні сучасної української мови. Найбільше графіті відкрито в Софійському соборі – понад 400.