Генезис східнослов’янських племен

Історики V – VI ст. виділяють найбільш войовничих слов'ян українських земель під назвою антів, відрізняючи їх від склавинів (південно-західних слов'ян). Назва антів об'єднувала декілька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя. Але культурним центром антів було Правобережне Подніпров'я, звідки вони розселювалися в різних напрямках, вже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного й Азовського морів.

Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з гуннами. Щодо гуннів, то перші згадки античних істориків, включаючи Птолемея, про плем'я з такою назвою на Придніпров'ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов'янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи називали Атілу слов'янським князем. Ототожнювати гуннів зі слов'янами не можна, проте їх активна взаємодія очевидна. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.

На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта писав, що склавіни й анти майстерно захищаються та атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об'єднанні розрізнених племен слов'ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі, але численні родові або сусідські общини об'єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об'єднаннями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Вочевидь, саме з ідеєю «украювання» землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов'язувати початкове значення слова «україна» («вкраїна»), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільно­слов'янський корінь – кра - у багатьох мовах (сербській, чеській тощо) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися «украюванням». За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов'янських земель відомі цілі племена укрів,укранів, кроатів. На українських землях ще й для XVII ст. фіксуються специфічні назви козацьких загонів – «кравчини». Слов'янські народи завдячують соціальним явищем «украювання» передусім періоду розселення V – VI ст., хоча спеціальні назви «країна», «україна», «вкраїниця», «крайна» тощо для новозайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди.

Асиміляція слов'янами інших народів проходила у мирний спосіб, що забезпечувалося принципом територіальності (а не династичної спадкоємності). Значне розпорошення слов'ян на щойно зайнятих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою нових вторгнень. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.

Під час етнічної міксації виникло нове історичне і'мя – «руси». Дві згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII – на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ «росомонів» і візантійського Псевдо-Захарії про народ «хрос», яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном. Сукупність накопичених на цей час відомостей про русів-росів дають можливість виділити принаймні два основних центри давніх русів – південно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи це тільки соціальна верства, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про різні за звичаями і вдачею народи.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Вірогідно, під «росами» у візантійських та арабських джерелах розумілися етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів, найдавнішим був начальник аббасидської пошти і розвідки Ібн Хордадбег. Він ще на початку IX ст. став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не «слов'ян», а «рабів» («сакаліба»), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. Арабські, візантійські, хозарські автори відзначають виняткову мужність, жорстокість і дикість давніх русів, які робили далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Слов'яни ставали головним товаром русів поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Як свідчить арабський історик Ібн Русте, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав:
«Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем». Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю.

Питання походження русів стосується епічна поема «Сказання про дочку Шана» волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на середній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, «сакланське» плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я багаточисельні «ульчиї» (вірогідно, уличі).

Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з Константинополем, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які дещо пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у мірцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху «з варяг у греки». У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів – «руський» і «слов'янський». При цьому, як довів український історик
М. Брайчевський, «руські» назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської – спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Мабуть через це слов'янське Подніпров'я стали звати «країною міст».