Знахідки з сарматського поховання

Про сарматів лишилося мало відомостей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзу племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів тощо з'являються лише там, де йдеться про їх грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Середземномор'я, часто спільно з іншими «варварськими» народами. До I – II ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло і зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобувати в бою, а не створювати власноруч. Однак, за повідомленням римського історика Тацита, яке підтверджується археологіч­ними даними, з кінця І ст. н.е. частина сарматів починає активно переходити до осідлого способу життя й поступово змішується з давньо-слов'янським землеробським населенням українського лісостепу.

Вірування праслов'ян

Обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Важливе місце посідали тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруваннях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тварину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла).

За літописами ми знаємо, що вже у скіфів княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфські володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфським часом і пізнішими періодами історії України є чимало зв'язків. Так, скіфське царське ім'я, яке Геродот подає у грецькому перекладі як «Октомасад», є прямим відповідником неофіційного прізвиська галицького князя XII ст. Ярослава – Осмомисл. У центрі Трахтемирівського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм передано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж назва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) небезпідставно виводиться багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая. За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили жодних зображень своїх богів за винятком бога війни, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою. «Аресу» скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу меч-акінак. Проте питання, ким поставлені і кого зображували кам'яні скульптури скіфської доби (збереглося близько 15 зображень, датованих
VI – IV ст. до н.е.), більшість яких зосереджена у міжріччі Дністра і Дніпра, залишається відкритим.

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір'ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного. Можливо, в цьому знайшли відображення залишки матріархального минулого скіфів, а, можливо, такі релігійні погляди відбивали шанобливе ставлення до жінки, властиве скіфам. Проте, варто уваги, що подібні погляди на роль прародительки богів, матері Сонця, притаманні й давньослов'янській міфології. В ній ролі скіфської Табіті могли б відповідати Рожаниці, Берегині, Коляді або Мокош. У культурі східних слов'ян жінка посідала доволі високе місце.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу – небесний простір, земну поверхню та земні надра, – про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світобудови. Творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна називали «Сварожичем»), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю – можливо, Колядою, – він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів.Тут перевага віддавалась не лише Сонцю, але й богу підземного царства – Велесу, який відігравав важливу роль у відтворенні природи, забезпеченні кормами худоби. Йому належали всі померлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красуню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю. Містичний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Настання зими пов'язувалося із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт – з народженням нового Сонця-божича.

З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янських племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, князя і його дружини, а Велес – як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Велесом (тобто небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшановували під час пологів та виховання дітей безпосередньо до й після прийняття християнства.

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в інших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до «офіційного» пантеону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам'яті у вигляді фольклорних оповідей.

Переважна більшість населення прадавньої України сповідувала традиційне, хоча й постійно оновлюване язичництво. У дохристиянський період кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Племена часто утворювалися й розпадалися, змінювали умови життя, а з ними – і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах.