Великий князь київський Ярослав Мудрий

Розвиток освіти. Поступове оформлення і зростання Київської держави, розширення різноманітних зв'язків з іноземними країнами, а особливо культурно-просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і прийняття християнства, спонукали владу звернути пильну увагу на розвиток освіти. Київ починає посилати своїх людей до Візантії на науку й закладає перші школи.
Як правило, школи існували при монастирях, хоча освіту там давали не лише церковну, але й світську. В 1086 р. у Києві відкрили школу для дівчат, що траплялося не вельми часто в історії середньовічної Європи. Взагалі ж, як стверджує польський дослідник Ванчура, у XIII ст. у Києві та поблизу нього було майже 200 шкіл, де навчались понад 1000 учнів. Найкращі з учнів мали можливість підвищувати освіту за кордоном, переважно у Візантії. Зокрема, маємо відомості, що в 1030 р. князь Ярослав Мудрий відрядив продовжувати освіту за кордоном 300 київських учнів. Освітня система в Україні-Русі мала три типи шкіл: палацова школа – державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя; монастирська або церковна школа – найбільш поширений на Русі та в середньовічній Європі навчальний заклад (першу заснував Володимир Великий при Десятинній церкві у Києві невдовзі після свого хрещення); приватна школа – займалася переважно домашнім навчанням дітей купецького і ремісничого прошарків населення.

Традиції монастирської освіти продовжила школа Ярослава Мудрого при Софії Київській, що за своїм рівнем наближалася до Константинопольського університету. Серед інших найпопулярніших церковних шкіл були заклади при Києво-Печерській лаврі й Троїцькому монастирі. Зокрема, лаврська школа готувала вище духовенство, художників, лікарів, перекладачів, каліграфів тощо. Тільки до 1240 р. зі стін монастиря вийшло понад 50 єпископів. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання за книгами Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників.

Усі школи організовувалися за грецьким зразком, а викладали в них здебільшого священики, ченці та дяки, як і в інших європейських країнах. Окрім суто богословських дисциплін вивчалися мови, філософія, діалектика, математика тощо. Вивчалися привезені грецькими вчителями твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура, прообрази підручників «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення світу), а також «житія» святих, князів.

У вищих школах особливого значення надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги й велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. Друге місце за значенням, посідала латинська мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювалося за тих часів.

Літописання. Розвиток освіти рідною мовою призвів до виникнення власної книжної справи. Найбільшим культурним центром був Софійський собор у Києві. Тут виникла своєрідна академія – гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих перекладом з грецької та створенням нових літературних творів. При соборі існувала перша книгописна майстерня, звідки перекладені з грецької книжки розходилися по інших монастирях.

З Софією Київською пов'язана поява літописання на Україні-Русі та найвищі досягнення українського середньовічного слова: укладення першого літописного зводу 1037-1039 рр., написання й проголошення знаменитого «Слова о законі і благодаті», розробка основ першої систематизованої збірки давньоруських законів «Руська правда», створення «Ізборника Святослава» тощо. Книжки, які вийшли зі стін Софії, стали основою для створення нових бібліотек, зокрема у Києво-Печерському монастирі, котрий протягом століть був і залишається центром духовно-культурного життя нашого народу. Саме там створювалися такі видатні пам'ятки української історії та слова, як «Повість временних літ» і «Києво-Печерський патерик».

Архітектура. АрхітектураКиївської Русі мала самобутні риси.Під час будівництва житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції. Одразу після хрещення Русі з'являються перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, Десятинна або Богородицька – перша кам'яна церква у Києві.

Десятинна церква (сучасна реконструкція)

Майстрів для будівництва Десятинної церкви було запрошено з Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Запрошені іноземці не знали місцевих умов, місцевих грунтів, завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими самими принципами
у 996 р. було завершено будівництво першої давньоруської церкви, на потреби якої князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але фундамент не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму. Пізніше стали будувати храми, пристосовані до місцевих умов.

Золоті ворота – унікальний пам’ятник архітектури, фортифікаційної техніки часів Київської Русі.

Серед світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які завершувалися домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці X – на початку XI ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2 – 4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом було вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, аби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була oкруглою. Зсередини саме тут малювався образ Христа Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалася напівкруглими апсидами у вівтарній частині за кількістю нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях, крім євхаристійного канону літургії.

Собор Св. Софії (сучасний вигляд та реконструкція)

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5 – 7 років поспіль. Вона зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві майстри. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом, він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів – двадцять п'ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву «Нерушимої стіни», стало національним символом вічності народу і його культури.

Богоматір-Оранта (мозаїка Софійського собору)

З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних храмів одним з найцікавіших є Успенський собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові.