Культурні особливості історико-етнографічних районів України

Богатство української культури, її яскрава самобутність є результатом багатовічного розвитку та взаємодії регіональних етнічних груп, що створили різноманіття проявів національної традиції. Вже у давніх описах України зверталася увага на певні локальні відмінності побуту і традиційної культури її різних регіонів. Афанасій Шафонський у праці «Черниговского намесничества топографическое описание» з 1786 p. поділяв Лівобережну Україну на південну і північну частини. До першої відносив усю Київську і частину Чернігівської губернії, розташовану між Десною і Пслом, до другої – всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. А. Шафонський зазначав, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жителі – литвинами; жителі степу називаються польовиками. Яков Маркович у «Записках о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798) також виділяв різні локальні групи Лівобережної України. Особливості й відмінності традиційно-побутової культури населення різних місцевостей України вивчали також й інші автори. Вже з початку XIX ст. в літературі згадувалися карпатські етнографічні групи українців – гуцули, бойки і лемки. У 20 – 30-х рр. XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П. Шафарика, І. Вагилевича і Я. Головацького, які заклали наукову основу розробки цієї теми.

Українська етнографія присвятила чимало праць описам, характеристикам народного побуту і культури Поділля, Покуття, Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Волині, Буковини, Карпат і Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України й інших місцевостей і регіонів. Згодом сформувалася система етнографічного районування, яка поширена й сьогодні.

1. Центрально-східний регіон охоплює велику територію центральної та південно-східної України. До нього належать сучасні Київська (крім північної частини), Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), південно-східні райони Житомирської області, східні райони Вінницької області та північні райони Автономної Республіки Крим. У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, Південна степова частина. Розглянемо їх докладніше.

Середнє Подніпров'я (більша частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомирської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кіровоградської та північно-західна Дніпропетровської областей) – один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя процесу формування русько-українського етносу. Переважно це територія розселення в минулому східнослов'янського племені полян – найрозвиненішого (згідно з літописною характеристикою)
у соціально-економічному сенсі. Традиційні для цього району галузі господарства – землеробство і скотарство здавна мають винятково багату агрокультуру, різноманітні сільськогосподарські знаряддя, домашні промисли й ремесела. Для цього регіону характерні «білі хати», які внутрішньо прикрашалися розвішаними рушниками. Традиційною була трикамерна будівля: хата-сіни-комора. В ремісничих майстернях виготовляли золото­швейні вироби для церковних і побутових потреб.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України – теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва походить від назви населених пунктів переселенців – «слобід». З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних набігів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з інших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв; з місцевого населення й українських переселенців створювалися козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури Слобожанщини характерні білі хати, навколо яких росли садки. Дах вкривали соломою або очеретом, глиняні стіни білили крейдою. На Харківщині було поширене коцарство (виготовлення килимів). Коци користувалися великим попитом, ними вистилали долівки, вішали на стіни, використовували як попони для коней.

Рослинними візерунками прикрашався одяг чоловіків і жінок Слобожанщини. Ознакою заміжньої жінки була зав’язана хустка або очіпок. Незаміжні дівчата заплітали коси та прикрашали голову стрічкою, на свята вдягали вінки із живих та штучних квітів.

Південь України. Охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні райони Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочовиків.
З давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. З Середньовіччя ця територія відома як Дике поле, що поступово заселяло козацтво. Так, козацький одяг мав декілька важливих деталей: жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»). Цікаво, що суто українським став кунтуш – тюркський верхній одяг із прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами.