Наукова періодизація розвитку української культури сформувалася завдяки аналізу даних про історичні умови формування нашого народу як носія самобутньої культури.
Перший період розвитку української культуриохоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто сягає архаїчних витоків – культури східнослов'янських племен дохристиянської доби.
Другий період розвитку української культури – культура княжої доби – припадає на час існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
У цей період запровадження християнства залучило українців до культурно-етичних цінностей, які склали основу сучасної західної цивілізації.
Третій період розвитку української культуриохоплює литовсько-польську добу, коли умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Наші землі поступово переходили під владу Великого князівства Литовського, яке запозичило багато рис адміністративного устрою, юридичного права, традицію літописання, ще з часів Київської держави. Навіть руська мова стала офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього й зовнішнього спілкування. Але умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти й втрати нею політичних впливів. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури.
Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу з її самобутнім історичним контекстом: закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., поступовим обмеженням і втратою Україною автономії наприкінці XVIII ст. Вкрай негативним фактором для розвитку культури була політична розчленованість українських земель. Домінантою розвитку української культури з другої половини XVII ст. стало козацтво як провідна верства новоствореної держави. Понад 130 років національної державності істотно вплинули на спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.
П'ятий період розвитку української культури, що охоплює час від зруйнування Гетьманщини до початку XX ст., отримав назву «національно-культурного відродження».
Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами від початку XX ст. до кінця 80-х рр. ХХ ст.
Сьомий період розвитку української культури розпочався від кінця 80-х рр. ХХ ст. і триває в нових історичних умовах – державної незалежності. Історичний акт про державну незалежність України від 24 серпня 1991 року відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як цілісна національна культура.
Сучасна українська культура містить усі галузі, види й жанри духовної діяльності, що властиві розвиненим культурам світу: науку, освіту, літературу, мистецтво. Найважливіша складова української культури – національна мова, переборовши надзвичайно тяжкі умови, досягла високого рівня свого розвитку, поступово й неухильно інтегруючись в усі галузі суспільного життя. Українська мова є однією з найрозвинутіших мов світу[2], законодавчо оформлена і проголошена парламентом України державною мовою. Вона є одним з елементів багатогранної діяльності нашого народу в державному, економічному та духовному житті, засобом створення численних духовних цінностей у літературі, науці, філософії тощо. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.
