Становлення розуміння культури

Походження терміну «культура» традиційно пов’язують з латинським словом colo, colere – зрощувати, обробляти, від якого вже виникло cultura– розвиток, виховання, шанування. З давньоримських часів поняття «культура» набуває значення як синонім освіченості, але самостійно науковий сенс отримує лише з ХVІІІ століття (згідно з дослідженнями німецького лінгвіста І. Нідермана). Саме у добу Нового часу виникли численні концепції, які визначили культуру як неприродний, штучно створений світ і звернулися до опозиції культури й натури (природи). Європейська філософія Нового часу сформувала розуміння культури як прояву й наслідку творчої активності людини в різних галузях – мистецтві, науці, релігії тощо. Примусовий характер матеріально-виробничої діяльності наклав відбиток на тогочасне розуміння культури як суто духовного феномену, адже саме вільний пошук, натхнення, незалежність фантазії цінувались дослідниками культури як її головні атрибути. Водночас представники просвітництва – Вольтер, А. Тюрго, М. Кондорсе, джерелом і критерієм розвитку культури вважали розум.

Згодом склалися декілька підходів до розуміння культури:

ü як процесу розвитку людського розуму, у постійній протидії розумного та варварського (ідеї французьких просвітників);

ü як еволюції духовності (моральної, естетичної, релігійної, філософської, наукової, правової, політичної свідомості), що забезпечує прогрес людства у загальному історичному контексті (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Шиллер, Шлегель, Лессінг, Гердер);

ü як прагнення людини розвинути своє природне та соціальне життя до рівня духовності, тобто розкрити найкращі якості людини для встановлення гармонії з навколишнім світом (релігійно-ідеалістична філософія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.);

ü як внутрішнє прагнення людини до поліпшення свого матеріального й морального побуту (марксистська концепція);

ü як системи цінностей та ідей, що визначають соціальну організацію окремих типів суспільства (Риккерт, Кассирер, Шпенглер, Данілевський, Тойнбі);

ü як інформаційного аспекту життя суспільства, що визначає діяльність, поведінку, спілкування людей (сучасне розуміння культури, сформоване завдяки дослідженням з антропології, етнології, структурної лінгвістики, семіотики та теорії інформації).

Поступово поняття культури розширилося завдяки залученню до нього матеріальних здобутків, етнічних звичаїв, різноманіття мов і символічних систем. Культура все частіше розглядається як засіб збереження, трансляції та генерації соціального досвіду завдяки закріпленню в знакових (семіотичних) формах. З цієї позиції протиставлення духовної та матеріальної культури не має сенсу, оскільки будь-які фрагменти людського світу здатні виконувати роль знаків, тобто зберігати й транслювати соціально значиму інформацію.

Незважаючи на велике різноманіття підходів і визначень культури, вона виступає як спосіб існування людства, і головним критерієм її розвитку залишається продовження «людського» через зв'язок поколінь завдяки соціальній духовній пам’яті. Людина є творінням культури, стає особистістю через соціальний досвід (який транслює культура), а згодом перетворює свій індивідуальний досвід у нові культурні форми і виступає вже творцем культури.

Різноманіття проявів культурного досвіду, що зберігається та транслюється, зазнаючи мінімальних змін протягом тривалого часу, складає традицію як стійку систему суспільного життя. Саме традиція забезпечує спадкоємність культури
з покоління в покоління, зберігає найбільш цінні, життєво необхідні та функціональні культурні здобутки. Традиція є головною умовою продовження культури, оскільки через норму або принцип регламентує духовну складову культури для постійного відтворення суспільних відношень. Традиційні форми діяльності орієнтовані на збереження й повторення існуючого взірця поведінки, це забезпечує сталість суспільства та культури. Саме традиція здатна встановлювати зв'язок між дією та моральними якостями людини. Вона не формулює конкретний алгоритм вчинку або поведінки, але виховує, формує духовне підгрунття людини і спрямовує її соціальну активність. У межах традиції виникає новація, як протилежний за сутністю, оновлюючий і корегуючий культурний феномен. Новація з’являється як відгук на виклик, спрямований до культури зовні, або внутрішні протиріччя, які виникають протягом розвитку суспільства. Взаємодія традиції та новації забезпечує життєздатність культури.

Функції культури

Культуротворчість є родовою ознакою людини, вона базується на здатності людини усвідомлювати і наповнювати сенсом своє існування. Будь-які зміни в культурі виникають саме завдяки творчій активності людини. Наше прагнення піднятися від твірної природи до морального існування, примирити чуттєве та розумне, фізичну й духовну складові власної природи створює різноманіття культурних проявів. Культура як діяльність спрямована на вирощення, розвиток, вдосконалення, передбачає спільні зусилля і має інтегруючий сенс, тобто об’єднує людей. Гуманізм проявляється саме завдяки життєстверджуючому характеру культури. Ціннісний фундамент нашого життя складають моральні, релігійні, естетичні, економічні, політичні та інші здобутки культури, які спрямовані на всебічний розвиток і вдосконалення особистості та людства в цілому. Тобто головним критерієм збереження та продовження культури був і залишається саме гуманізм.

Культура як універсальний спосіб людського буття на рівні індивідуального
та соціального має чимало функцій.

Фундаментальна функція культури полягає в безперервній трансляції культурного досвіду з покоління в покоління з метою збереження й розвитку людського буття.

Акумулятивна функція культури спрямована на накопичення й збереження соціального досвіду на рівні традиції у вигляді звичаїв, знань, навичок, норм та інших здобутків духовної і матеріальної культури. Процес успадковування й збереження культури значною мірою зумовлений її здатністю зберігати й транслювати ключові надбання через символи.

Аксіологічна функція культури передбачає створення системи цінностей, які спрямовують буття як окремого індивіда, так і людської спільноти.

Виховна функція культури відповідає за етичні норми виховання,
які транслюються у межах традиції та доповнюються інноваціями, що адекватні вимогам часу. Ця функція формує моральну свідомість людини й суспільства
в цілому.

Інформаційна функція культури як ніколи актуальна у сучасному світі, адже сприяє поширенню й розумінню інформації.

Комунікативна функція культури забезпечує внутрішній та міжкультурний діалог, що стає запорукою невпинного подальшого розвитку самої культури.

Нормативна функція культури створює писані й неписані закони, які зберігаються у повсякденній релігійній і світській традиції на рівні звичаїв, заповідей, законодавчих документів.

Соціальна функція культури забезпечує процес залучення індивіда до системи цінностей, певної спільноти, нації, людства, що створює умови для розвитку ефективних соціальних відносин на підґрунті культурного досвіду.

Світоглядна функція культури формує відповіді на вічні питання, що турбують людину: «Хто ми?», «Звідки?», «Куди ми йдемо?».

1.3 Універсальне та локальне в культурі. Тип культури, культурна парадигма, культурна епоха. Культура та цивілізація

Дослідження феномену культури передбачає звернення до проблеми універсального і локального, етнічного й національного, масового й елітарного. Поняття універсальної культури пов’язане з еволюційним підходом до розуміння історії людства та пошуками загальнолюдського значення культури (П. Тейяр де Щарден, В.І. Вернадський, А. Швейцер). Історичні епохи, успадковуючи попередні досягнення, надають можливість сприймати культуру як світовий процес, формуючий загальнолюдську систему цінностей. Цій позиції протистоїть розуміння локальності, множинності культур як «замкнених у собі монад» (О. Шпенглер), що позбавлені спадкоємного зв’язку між собою і не мають універсального, загальнолюдського, світового змісту та значення. Культура розглядається як подібна до біологічного організму: вона народжується, розвивається і вмирає, демонструючи самобутність та унікальність (М. Я. Данілевський, О. Шпенглер, Ф. Ніцше, А. Тойнбі, П. А. Сорокін).

На підгрунті дослідження проблеми універсального та локального розуміння культури виникають поняття «культурна епоха», «культурна парадигма», «тип культури».

Культурна епоха – це сукупність провідних духовних рухів певного суспільства у певних просторових і часових межах, коли всі елементи культури утворюють світоглядну, стилістичну й ментальну єдність. Формування культурної епохи передбачає наявність декількох культурних парадигм, які, поступово змінюючи одна одну, створюють ментальну єдність.

Культурна парадигма – це своєрідний культурний код, що визначає світосприйняття, мислення, мову, поведінку конкретної культурно-історичної епохи; вона створює смислову єдність культури протягом конкретного відносно короткого хронологічного відрізку (15 – 30 років). Культурна парадигма об’єднує людей одного культурного часу та простору завдяки власній ціннісній ієрархії, спільним сенсам, цілям, засобам вирішення життєвих проблем. Саме культурна парадигма здатна формувати у межах культурно-історичної епохи унікальний стиль життя та загальнокультурний стиль.

Тип культури – це спільність, яка об’єднує множинність культур згідно зі спорідненими ознаками, підставами, відрізняючи їх від інших типів. Критерії визначення типу культури можуть бути етнографічні, географічні, хронологічні, ціннісні тощо. Найбільш поширеною є історична типологія культури, яка розглядає кожен тип культури як своєрідний щабель історичного розвитку:

ü архаїчний чи міфопоетичний;

ü традиціоналістський (нормативний або риторичний);

ü індивідуально-творчий або рефлексивний.

На прикладі європейської культури трьом вказаним типам відповідають:

ü первісність;

ü античність, середньовіччя, Відродження;

ü Новий та Новітній Час.

Крім історичної типології існують досить впливові цивілізаційні
типології, зокрема концепція локальних культурно-історичних типів М. Я. Данілевського (1822 – 1885). Критерієм типологізації він висунув домінуючий у конкретній культурі вид діяльності, який зумовлює функціювання відповідної системи цінностей. Не менш відомою є типологія О. Шпенглера (1880 – 1936). Вона побудована згідно із внутрішнім психологічним устроєм колективної душі народу, яка має власний світ переживання, самобутнє світовідчуття, психічний прасимвол, що зумовлює мову і все багатство форм кожного типу культури. Концепція О. Шпенглера також звернена до питання співвідношення понять «культура» і «цивілізація», яке стає актуальним, починаючи з кінця ХІХ ст.

Термін «цивілізація» (лат. – громадянський, державний) набув свого сучасного значення в ХVІІ ст. Французьке Просвітництво пов’язувало з ним втілення іделів розуму та справедливості в новій стадії всесвітньо-історичного процесу. У ті часи цивілізація ототожнювалась з найвищим ступенем розвитку культури та протиставлялася дикунству, варварству. Таке протиставлення вже тоді не всіма розглядалося на користь цивілізації. Ж.-Ж. Руссо вбачив
у цивілізації загрозу, яка руйнує гармонійні стосунки людини з собою та світом. Згодом виникли різні визначення поняття «цивілізація», але будь-яке з них розглядає цивілізацію у зв’язку з культурою. За О. Шпенглером, цивілізація
є логічним наслідком, завершенням кожної конкретної культури, якого не можна уникнути. Існує декілька інших ознак цивілізації: космополітизм, практичний розум, науковий атеїзм, культ грошей.

Цивілізація складає матеріальне тіло культури. Її домінування над духовною складовою є ознакою культурної кризи і навіть смерті (О. Шпенглер). Культура не можлива без цивілізації, своєї оболонки, але й оболонка також формується лише завдяки сенсоутворюючому духу культури. Сучасні здобутки цивілізації, розвитку матеріальної культури в її науково-технічному напрямі не лише ототожнюються з вищим рівнем культури, але й наділяються стратегічною цінністю. Але проблема занепаду духовної культури постає не менш гостро, ніж у часи О. Шпенглера.
У зв’язку з цим більш оптимістичним виглядає відоме висловлювання І. Канта: «Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні».