Елліністична та римська філософія

 

Подальший розвиток філософської думки в античному світі був пов’язаний із повільним занепадом давньогрецької культури, з виникненням і розпадом імперії Александра Македонського, з роз-повсюдженням елінської філософії на південь і схід. Хронологічно епоха еллінізму починається у 338 р. до н.е., коли Александр переміг греків у битві при Хіронеї, і закінчується у 30 р. до н.е., коли Рим за-войовує останню елліністичну державу — Єгипет.

 

Докорінні зміни в соціально-політичному устрої призвели до того, що елліністична людина вже не відчувала себе громадянином маленького полісу з повною відповідальністю за свої рішення, але була підданим величезної монархії, у якій від неї особисто нічого не залежило. За цих умов філософські пошуки поступово трансформу-ються на етико-естетичні, а від філософів чекають відповіді на пи-тання: якого способу життя слід дотримуватися, щоб стати вільним і щасливим?

 

Продовжуючи традиції натурфілософії Демокріта, сократівсь-ких шкіл, платонівської Академії, філософія епохи еллінізму запро-понувала декілька варіантів відповідей на це питання, серед яких слід вказати на скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.

 

Засновником скептицизму був Піррон з Еліди (приблизно 360– 270 рр. до н.е.). Головна теза скептиків — «утримуйся від судження»! Свою місію скептіки вбачали у критиці і спростуванні досягнень всіх філософіських напрямків і шкіл. Самі вони нічого не стверджували,

 

— 45 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

навіть заперечували саме твердження «нічого не стверджувати», оскільки прийняття його вже означало «щось ствердити». Вони від-кидали існування причин явищ, повторюючи тези елеатів, у яких за-перечувався рух, об’єктивне існування добра і зла, не бачили сенсу в раціональній аргументації норм людської поведінки. Лише така по-зиція робила мудреця «невразливим» у дискусії. У ній скептики ба-чили запоруку стійкого спокою, безпристрасності, незворушливості, блаженного стану, а отже — і щастя. Проте скептицизм відрізняється від крайніх форм агностицизму, які принципово заперечують можли-вість пізнання світу.

 

Яскравим представником елліністичної філософії був Епікур (342–271 рр. до н.е.). Мета філософії, на його думку, — не стільки до-сягнути істини, скільки забезпечити безтурботність духу, подолати природний страх людини перед смертю. Своє вчення Епікур складав з трьох частин: «фізики» (вчення про природу), «каноніки» (теорії пізнання) та етики.

 

У галузі фізики він дотримувався ідей Демокріта, але, зважаю-чи на принципово інші історичні умови його творчості, атомістична концепція значно відрізняється від класичного атомізма. На це звер-нув увагу К. Маркс у своїй дисертації «Відмінності натурфілософії Епікура та натурфілософії Демокріта». Якщо Демокріт жив у період розквиту демократичного устрою, де кожна особистість була підпо-рядкована загальній справі, то й атоми у нього рухаються рівномірно і прямолінійно, їхні траєкторії жорстко детерміновані необхідністю. Епікур, навпаки, жив в епоху еллінізму, коли, як зазначалося вище, від маленької людини нічого не залежало. Тому атоми, на його думку, мають змогу спонтанно відхилятися від прямолінійного руху. Ця гі-потеза дозволила Епікуру обґрунтувати ідею свободи людини, її мис-лення і поведінки, відкинути притаманний Демокріту фаталізм.

 

Джерелом пізнання Епікур вважав чуттєве сприйняття, відпо-відність з яким і з загальними уявленнями, що на ньому базуються — критерій істинності знання. Всі омани мають місце через помилки наших думок.

 

Етика Епікура має чітко виражене гедоністичне спрямування, тобто проголошує насолоду головною метою людського життя. Вища мудрість для прихильників цього вчення полягала у тому, щоб жити вільно, не боятися ані смерті, ані самого життя. Для досягнення цьо-го слід покладатися тільки на себе самого. Якщо бажаєш бути щас-

 

— 46 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

ливим — будь ним, насолоджуйся кожним днем свого життя. І хоч сучасники Епікура розповідали, що він веде дуже розпусний спосіб життя, вживає їжу та вино без міри, сам Епікур та його учні розуміли під насолодою насамперед відсутність страждань. «Проживи непо-мітно!» — ось етичний ідеал епікуреїзму.

 

Стоїцизм як філософський напрямок відштовхується від конс-татації початкової недосконалості цього світу. Задля її повернення слід вивчати Закон природи та будувати свій життєвий шлях у від-повідності з ним. Засновники стоїцизму були переважно сірійцями — Зенон Кітіотський з о. Кіпр, Клеанф, Хрісипп. Стоїки вважали, що всі людські зусилля повинні зосереджуватися на досягненні єдиного блага — доброчесності. Вони виокремлювали чотири основні добро-чесності — розумність, помірність, справедливість, доблесть. При цьому їм протистояли чотири недоліки — нерозумність, розпутність, несправедливість, малодушність. У своєму житті людина повинна підкорятися космічному порядку, їй не слід бажати того, чого вона не може досягнути. Ідеал стоїка-мудреця — повний спокій (атарак-сія) або, принаймні, безучасне терпіння (анатея). Стоїцизм з самогопочатку був певною альтернативою епікуреїзму, а поняття доброчес-ності протистояла епукурейському гедонізму.

 

Починаючи з ІІІ ст. до н.е. у Середземноморському регіоні зна-чно підсилюється вплив Рима, а у ІІ ст. до н.е. він володіє більшістю з еліністичних країн. Римська імперія завойовує грецькі поліси та, зіт-кнувшись з більш багатою матеріальною і духовною культурою, на-магається запозичити кращі зразки останньої. Тому цілком природ-ньо, що римська філософія відчуває вплив грецької філософії.

 

Стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм знайшли у Стародавньому Римі свій подальший розвиток. Найбільш яскравими представниками римського стоїцизму слід вважати Сенеку і Марка Аврелія Антонія.

 

Сенека (приблизно 4–65 рр. н.е.), народився в Іспанії, був ви-хователем імператора Нерона, займав високі державні посади, але, звинувачений у зраді, добровільно і спокійно пішов з життя. Натур-філософські погляди Сенеки дуалістичні, активним началом для ньо-го є розум, що надає матерії форму. Душу він розуміє як пневму — су-міш елементів вогня і повітря. Проте натурфілософія Сенеки — лише необхідна підстава для його етики, спрямованої на обґрунтування мо-рального ідеалу. Щастя, на його думку — це повна згода з природою і підкореність долі.

 

— 47 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Марк Аврелій Антоній (121–180 рр.) — римський імператор,правління якого припало на досить складний період римської історії. У філософії Марк Аврелій шукав засіб гармонізації суспільства на тлі байдужості, плинності, тимчасовості людського існування. На його думку, все у цьому світі підпорядковано законам Цілого, яким керує Розум — Логос, у якому все пов’язано. У цілому мислитель розміщує і Бога, який турбується про благо людей. Ідеалом для Марка Аврелія є віддана інтересам держави людина, громадянин, який цінує справед-ливість, істину, розсудливість, мужність. Саме такі чесноти необхідні для того, щоб з легким серцем зустріти виклик долі. Цілком слушно у етиці стоїцизму вбачають ідейні джерела майбутньої християнської етики.

 

Видатним представником римського епікуреїзму був Тіт Лукре-цій Кар (приблизно 99–55 рр. до н.е.), автор поеми «Про природу ре-чей». Саме з цього твору ми маємо інформацію про життя і творчість Епікура. У центрі поеми — вчення про смертність душі. Лукрецій дотримується атомістичного погляду на світобудову. На його думку, все живе виникло з неживого, причому складні органічні види розви-валися з найпростіших. Людина відрізняється від тварин наявністю душі (пневми), яка протікає через усе тіло і утворюється найтонши-ми і найменшими атомами. Із смертю тіла приходить і смерть душі, але її не слід боятися, оскільки, за словами Лукреція, «смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступає, то нас уже немає».

 

Римський скептицизм репрезентований Єнісеєм з Кносу та Секс-том Емпіриком, але погляди цих філософів мало чим відрізняютьсявід вчення Піррона.

 

Характерною рисою античної філософії римського періоду є еклектизм, тобто бажання поєднати у одній теорії елементи різнихфілософських вчень. Найвідомішим представником цього напрямку був Марк Тулій Цицерон (106–45 рр до н.е.). Він узагальнив досвід ба-гатьох мислителів античності з урахуванням римських реалій. У творі «Про оратора» Цицерон надав високу оцінку філософській діяльнос-ті для виховання свідомого громадянина. У етиці Цицерон прагнув примирити стоїчний принцип самодостатності з періпатетичним принципом міри, вслід за Арістотелем розглядаючи «зовнішні бла-га» бажаними для людського щастя. У політичній теорії Цицерон до-тримувався ідей, що згодом оформляться як ідеї природного права.

 

— 48 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Оптимальною формою правління він вважав поєднання елементів демократії і монархії, ідеалізуючи порядки республіканського Риму.

 

В останні часи існування Римської імперії набуває поширення неоплатонізм, найбільш відомим представником якого був Плотін (205–270 рр.). За його вченням всі форми буття є вторинними від надприродного, надрозумового, надпочуттєвого божественного нача-ла. Осягнути останнє можливо лише при «відторгненні думки», що супроводжується екстазом. Природа створена таким чином, що крізь матерію (темряву) проникає божественний принцип (світло). Згідно з ієрархією форм буття вище за все стоїть божественний принцип, далі — божественна душа, нижче за все — природа. Індивідуальна душа людини є часткою загальної душі. Тіло лише зв’язує душу. Добро Плотін ототожнює з божественним розумом, з душею, зло нав-паки — з почуттєвим світом, з природою, з тілом, яке гідне придушен-ня через аскезу.

 

Неоплатонізм таким чином став провісником кінця античної фі-лософії і початком християнської ідеології.

 

Підводячи підсумки сказаному, слід зазначити, що антична філо-софія сформулювала основні питання, над розв’язанням яких працю-вала в майбутньому вся європейська філософія. У ній вже знайшли відображення такі течії як матеріалізм і ідеалізм, діалектика і мета-фізика, раціоналізм і містицизм, агностицизм і скептицизм. Багато в чому антична філософія обумовила специфіку європейського сві-тогляду взагалі. Раціоналізм Арістотеля став тією основою, на якій ґрунтується вся філософська культура Західної Європи, у той час, як візантійська і східноєвропейська традиція тяжіє до вчення Платона і неоплатонізма з їхнім культом мудрості та сакрального знання.

 

Після закриття Юстиніаном платонівської Академії фактичний занепад античної філософії отримав своє юридичне закріплення, а по-дальший розвиток європейської філософії пов’язаний з християнсь-ким віровченням, що отримало поширення в епоху Середніх віків.

 

— 49 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Середньовічна філософія

План