Докласичний період античної філософії

 

Перші філосфські вчення з’явилися не в самій Греції, а у іонійсь-ких містах Малої Азії, зокрема, в Мілеті, на теріторії сучасної Туреч-чини. Починаючи з кінця VII ст. до н.е. тут творили такі філософи як Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Вони вважали, що філософія по-

 

— 30 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

винна надати відповідь на питання про першоначало всього сущого: з чого все виникло?

 

Представники мілетської школи були досить обдарованими особистостями. Окрім власне філософських проблем цариною їх інтересів було широке коло природознавчих, математичних, астро-номічних питань. Наприклад, Фалес Мілетський (приблизно 640– 562 рр. до н.е.) заробляв на життя торгівлею, чимало подорожував, навчався у єгипетських і фінікійських жреців математиці, став відо-мим у Греції завдяки вдалим проногнозам на урожай. У геометрії і сьогодні існує теорема Фалеса. Вивчаючи циклічність астрономічних явищ, Фалес передбачив сонячне затемнення 25 травня 585 року до н.е. Небесну сферу він поділяв на декілька зон: арктичну (постійно видиму), літню тропічну, рівнодення, зимову тропічну та антарктич-ну (постійно невидиму). Фалесу приписують авторство календаря, у якому рік складався з 12 місяцев. Намагаючись встановити порядок небесних тіл, він помилково вважав, що найближче всього до Землі знаходяться зірки, а найдалі — Сонце. Сама Земля, за Фалесом, мала форму диска, що плаває у нескінченому Океані. Наприклад, земле-труси він пояснював як коливання Землі на хвилях Океану.

 

У якості першоначала, першооснови сущого Фалес обрав воду. Для нього вода — не лише особлива речовина, з якої шляхом згущен-ня або розріження виникають всі речі; це — життєдайна сила Всесвіту, а також думка, мисленнєвий потік.

 

Орієнтація на той чи інший першоелемент — воду, землю, повіт-ря чи вогонь — взагалі була дуже поширеною серед античних натур-філософів. Ще один представник мілетської школи — Анаксімандр (приблизно 610–546 рр. до н.е.) навіть запропонував для позначення першооснови спеціальний термін — апейрон. Будучи прикметником, апейрон тлумачився як щось невизначене, нескінчене, безкрайне не лише у просторовому, але й у часовому контексті. Отже, апейрон завж-ди існував в якості «наповнювача» космоса. При «світоутворенні» із апейрона поступово виникали над Землею гідросфера, атмосфера та вища оболонка з вогня. За Анаксімандром, вогонь, утворюючи сушу, знищив частку гідросфери, тобто до цього часу зберіглася лише част-ка першооснови.

 

Перші тварини зародилися у гідросфері і були покрити шипами, але коли вони виростали, виходили на сушу, їхній покрив ламався, тому жили вони недовго. Здібність життя Анаксімандр розглядав як

 

— 31 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

властивість матерії, тобто вся матерія є живою. Така позиція має наз-ву гілозоїзма.

 

Усе, що виходить з апейрона, рано чи пізно повинно до нього ж і повернутися. Анаксімандр вважає, що за своє «самостійне» існуван-ня речі будуть покарані. Цим пояснюється народження та загибель цілих світів.

 

Анаксімен (585–524 рр. до н.е.) наполягав, що ані вода Фалеса,ані апейрон Анаксімандра не можуть задовільнити філософа, який шукає відповіді на питання «з чого все?», оскільки необхідно розгля-дати не закінчений стан, а процес, завдяки якому з першоречовини повинні були виникнути всі тіла, що існують. На думку Анаксімена, першоначалом може бути лише повітря. Унаслідок розріження по-вітря перетворюється на вогонь, внаслідок сгущення — у воду, зем-лю, навіть у каміння. Лише у безперервному і вічному русі повітря Анаксімен вбачає головну причину всього сущого. «Безмежне» повіт-ря також є джерелом дихання і життя. Вісь світ оточений і стримуєть-ся повітрям як тіло стримується душею.

 

Філософи Мілетської школи, попри оманливу наївність їх мір-кувань, заклали підстави і окреслили проблемне поле для всієї досок-ратовської філософії. Стихійно-матеріалістичні уявлення мілетців знайшли своє продовження у інших античних полісах, до яких слід віднести малоазійський Ефес.

 

Найвідомішим представником ефеської школи був Геракліт (540–480 рр. до н.е.). Походячи з царського роду, він свідомо від-мовився від влади на користь свого брата, пішов до храму Артеміди Ефеської, пізніше став самітником. Продовжуючи традиції Фалеса і Анаксімандра, Геракліт обрав за першоджерело вогонь. «Цей світ, — писав він, — ніким не створений ні з людей, ні з богів. Він є, був і буде вічним вогнем, який розгортається згідно з мірою і згасає згід-но з мірою». Вибір вогню в якості першоджерела пояснюється його мінливістю. За Гераклітом, єдиним началом сущого може бути лише закон світового процесу, закон одвічного переходу одного стану в інше. Будь-які знання, що не даються завдяки чуттєвому досвіду, позбавлені єдності, постійності. Тому постійна тільки непостійність. Космос, який утворюються з Хаоса за допомогою Логоса, може бути символічно виражений як вогонь. Взагалі, у цьому світі кінець одного є початком іншого: «Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогня, вода живе смертю повітря, земля — смертю води».

 

— 32 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Підкреслена акцентуація на мінливості, взаємообумовленості цього світу робить Геракліта «батьком діалектики». Саме йому нале-жить відомий вислів «все тече» (panta rei): «У ту ж саму річку вступає-мо і не вступаємо. Існуємо і не існуємо».

 

Діалектика Геракліта знайшла свій прояв у тому, що боротьба протилежностей проголошувалася філософом в якості внутрішнього джерела розвитку. Сталі зміни Геракліт пояснює різними способами: «Одне і те ж живе і мертве, те, що вже прокинулося, і те, що спить, мо-лоде і старе, оскільки перше зникає у другому, а друге — у першому». Усі якості світу завжди відносні, релятивні. За Гераклітом, «найчудо-віша з мавп потворна, якщо порівняти з людиною».

 

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. У ро-зумі відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умос-поглядання думка підпорядковується загальному принципу супереч-ності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об’єктивного закону — Логоса допомогає на-близитися до істини. «Багатознання розумності не навчає», — про-тиставляє філософ справжню мудрість і ту зовнішю дрібну вченість, яку з готовністю демонстрували його сучасники.

 

Після завоювання Іонії персами центр античної філософії пере-міщується на захід — у Велику Елладу (грецькі колонії Південної Італії і Сіцілії), де існували піфагорейський союз та елейська школа.

 

Засновником піфагорейського союзу — таємного аристократич-ного товариства з культом сакрального знання на кшалт масонської ложі із складним відбором його членів, тривалим випробуванням і своєрідним ритуалом прийняття — вважається Піфагор з Самоса (приблизно 580–500 рр. до н.е.). Вважається, що саме Піфагор впер-ше застосував термін «філософ» у значенні «любитель мудрості». Достовірних відомостей про його життя майже не залишилося, дея-кі автори навіть вважають, що ім’ям «Піфагор» (тобто «народжений Піфією»), підписували свої праці члени піфагорейского союзу, тому відома теорема Піфагора навряд чи була доведена ним особисто.

 

Ранні піфагорейці (Алкмеон, Епіхарм, Архіт) визнавали пересе-лення душ, дотримувалися жорстких рекомендацій стосовно здоров’я, їжі і взагалі — способу життя, сприяли приведенню до влади чле-нів союзу в містах Великої Еллади. Релігійно-філософські погляди

 

— 33 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

«молодших» піфагорейців (Гіппіас, Філолай, Євдокс) були пов’язані з їхньою політичною орієнтацією та їхнім розумінням моралі, яка була обґрунтуванням «соціальної гармонії», що спиралася на принципі підкорення аристократії демосу.

 

Відповідаючи на питання «з чого все?», вони наводили такі мір-кування: «Початок всього — одиниця, одиниці як причині підпорядко-вана як речовина невизначена двійця, з одиниці та невизначеної двійці виходять числа, з чисел — точки, з точок — лінії, з них — плоскаті фігу-ри, з них — тіла, що чуттєво сприймаються, в яких чотири основи — во-гонь, вода, земля, повітря; перемішуючись і перетворюючись цілком, вони породжують світ — живий, розумний, кулевидний, в середині якого — Земля; і Земля також кулевидна і населена з усіх боків».

 

Як бачимо, за абсолютне начало піфагорейці вважали число, у той час як власне матеріальним першоелементам відводилося друго-рядне місце. Число як таке було для піфагорейців началом всіх начал, причиною матеріального існування, де всяке походження постає як дублювання, копіювання з подібного зразка. У якості останнього ро-зумілася одиниця-монада, універсальна потенція числа, що є всере-дині себе безкінечною. Більш того, число як «ідеальне тіло» виявля-ється межею перетворень зовнішньої видимості в чисту зрозумілість існуючого в бутті. Число є підставою для порівняння і вимірювання, співставлення сущого і належного, існуючого й ідеального.

 

Піфагорійці чимало зробили для розвитку математичного знан-ня. На підставі кількісного підходу вони розвивали вчення про гар-монію — у музиці, архітектурі, медицині. Разом з тим, абсолютиза-ція цього кількісного підходу обернулася у піфагорейців містичним вченням про магічні якості чисел (сімка, дев’ятка — ідеальні, гарні, добрі числа, тринадцять — нещасливе і т.ін.).

 

Віддавши перевагу числу як оформленій, впорядкованій сутнос-ті, здатній перетворити хаотичний стан Космосу в гармонійний, що надає йому міри, форми, організованості, піфагорейці свідомо закла-ли підстави ідеалістичної та метафізичної філософії.

 

Своєрідний синтез натурфілософських уявлень багатьох дав-ньогрецьких шкіл знаходимо у сицілійського мислителя Емпедокла (приблизно 490–430 рр. до н.е.). Учень Піфагора, Емпедокл розумів-ся на деталях іонійської та елейської філософії, чимало уваги при-діляв мовознавству, біології, медицині, навіть врятував мешканців міста Селінунта від чуми. Емпедокл вважав, що світ походить від

 

— 34 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

чотирьох стихій — вогню, землі, води, повітря. Їх він називав елемен-тами (від сусідніх букв алфавіту «ель-ем-ен», що повинно було сим-волізувати — як з букв складаються слова, так з стихій складаються речі). Але стихії-елементи самі по собі є пасивними. Їхня взаємодія стає можливою лише при втручанні двох світових сил — любові та ворожнечі (ненависті). При цьому любов, за Емпедоклом, породжує з елементів ідеальну сферу, а ворожнеча — ідеальний хаос. З’єднанням і роз’єднанням елементів під дією любові і ворожнечі Емпедокл по-яснював всі природні феномени і процеси, у тому числі і походжен-ня життя. У реальному світі ані любов, ані ворожнеча не існують у чистому вигляді, тому ми маємо безліч проявів чуттєво даного бут-тя. Емпедокл визнавав роль чуттєвого досвіду, аргументуючи його принципом пізнання подібного подібним, тобто сам процес пізнання стає можливим завдяки тому, що його суб’єкт (людина) і об’єкт (світ) складаються з одних і тих самих елементів.

 

Засновником елейської школи вважається Ксенофан (приблизно 570–478 рр. до н.е.) з міста Колофона, який підняв питання про межі та можливості людського пізнання. Протиставлення Ксенофаном суб’єктивної точки зору та об’єктивного знання знайшло подальший розвиток у гносеології елеатів, до яких відносяться Парменід, Зенон та інші.

 

Парменід (приблизно 540–470 рр. до н.е.) розглядає в якостіпершоджерела буття світу, яке він наділяв властивостями єдиного, незмінного, нерухомого, самототожнього. «Цілісне все, без кінця, — писав він в своїй поемі «Про природу», — не рухається і однорідне, / Не існувало в минулому воно, і існувати не буде, все — нині, / Без перерви, єдине». Вибір Парменіда на користь категорії буття свід-чить про еволюцію проблеми першоначала у напрямку формування вищої абстракції, коли про саме буття вже не можна сказати щось конкретне.

 

За своєю суттю онтологічна концепція Парменіда метафізична і протистоїть діалектиці Геракліта. Буття не знає пустоти, отже, за Парменідом, рух, виникнення та знищення, будь-які зміни принци-пово неможливі. Світ єдиний, в ньому немає часток. Всіляка множи-на — лише омана наших почуттів, рух — лише «думки смертних», які далекі від істини.

 

Гносеологічні погляди Парменіда характеризуються недооцін-кою чуттєвого досвіду. Він вважав, що лише абстрактне мислення,

 

— 35 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

логічне міркування наближає до істини, на почуттях ґрунтуються су-перечливі і недостовірні погляди. Філософію Парменід вважав вчен-ням про «чисту» істину, яка не надана у чуттєвому сприйнятті.

 

Учень Парменіда Зенон (приблизно 490–430 рр. до н.е.), захища-ючи погляди свого вчителя від опонентів, вміло дискутував з ними, за що Аристотель назвав його творцем діалектики як мистецтва осяг-нення істини за допомогою суперечки або тлумачення протилежних поглядів. В історію філософії Зенон Елейський увійшов як автор так званих «апорій» — логічних парадоксів, спрямованих на доказ не-можливості руху.

 

Наприклад, в апорії «дихотомія» стверджується, що тіло не змо-же зрушити з місця, оскільки воно, рухаючись до мети, повинно спо-чатку пройти половину шляху, а у половини існує своя половина і так — до безкінечності. «Дихотомія» (поділ наполовину) доводить, що за кінечний час тіло не може пройти безкінечну множину точок.

 

У аналогічній апорії «Ахіллес» розповідається, що навіть швид-кий атлет не здогонить повільну черепаху, адже для цього він пови-нен спочатку досягти точки, з якої черепаха почала свій рух. За цей час остання просунеться вперед. І так знов до безкінечності. Ахіллес не може за конечний час пройти безкінечне число відрізків.

 

Апорія «Стріла»: стріла, що летить в повітрі, не рухається, бо в один конкретний момент вона перебуває в конкретній точці просто-ру, тобто є нерухомою.

 

У наведених апоріях йдеться не стільки про реальність руху, скільки про можливість його пояснення у логіці понять, що неможли-во без розуміння діалектичної сутності протиріч конечного і безкінеч-ного, перервного і неперервного, руху і спокою. Осмислення Зеноном процесу руху вступало у протиріччя з чуттєвим досвідом, який елеати, як пам’ятаємо, не вважали за істинне джерело пізнання. Знаходячись на позиціях крайнього раціоналізму, Зенон демонстрував обмеже-ність чуттєвого пізнання, намагаючись виявити дійсні протиріччя об’єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення.

 

Матеріалістичну лінію античної натурфілософії продовжу-ють представники атомістичної школи, предтечею якої вважається Анаксагор (приблизно 500–428 рр. до н.е.). На відміну від мілетцівта елеатів, які шукали першооснову сущого в підведенні багатома-ніття світу під конкретний вид матерії, Анаксагор вважав, що світ складається з нескінченої множини матеріальних частинок, які від-

 

— 36 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

різняються між собою. Ці частинки він називав насінням речей (або гомеомерії). Вони рухаються, складаючи речі, підпорядковуючись космічному розуму — Нусу, що існує незалежно від них.

 

Левкіпп (500–440 рр. до н.е.) — напівлегендарна постать в дав-ньогрецькій філософії, про яку відомо дуже мало. Вважається, що саме він розвив інтуїтивні догадки Анаксагора в більш-менш закінче-не атомістичне світорозуміння. За Левкіппом, першоначалом сущого є атоми (з грецького «неподільні») — найдрібніші, невидимі, різно-манітні частинки, що рухаються у просторі і утворюють тіла.

 

Найбільш відомим представником атомізму є Демокріт (460– 370 рр. до н.е.) з міста Абдери. Учень Анаксагора і Левкіппа, друг ви-датного лікаря Гіпократа, Демокріт був автором понад 70 праць з ма-тематики, астрономії, фізики, риторики, етики, з яких до нас дійшли лише незначні фрагменти.

 

Демокріт наполягав, що проблему першоначала можна розкри-ти не синтетичним, але аналітичним шляхом, тобто на кожному рівні аналізу існують свої межі розкладання речей на складові. Абсолютною межею, за якою такий поділ далі неможливий, є атоми. Атоми вічні, різноманітні за розміром, формою, станом. Вони існували завжди, їх ніхто не створював, їх неможливо знищити. З цієї тези Демокріт ро-бить принциповий висновок про нестворюваність і незнищуваність матерії взагалі.

 

Атоми постійно рухаються за своїми траєкторіями, створюючи при зіткненні тіла. Переміщення атомів у просторі стає можливим завдяки порожнечі, котра не має ані верху, ані низу, ані середини. Одвічний рух — це іманентна природа атомів, тобто вони не потре-бують на особливі рушійні сили чи зовнішні джерела. Все, що відбу-вається, здійснюється завдяки природній необхідності, яку Демокріт розумів як причинність, відкидаючи випадковість.

 

Свій механістичний детермінізм філософ поширював на весь Космос, в якому існує, на його думку, безліч світів. Наш світ — лише один з них. Демокріт вважав, що Земля має форму диска із заглиб-ленням «згори»; раніше вона була менших розмірів, вологою та му-лоподібною, але приплив атомів з Всесвіту збільшив її; під впливом Сонця виникли рослини, тварини і люди. За Демокрітом, живе похо-дить від неживого і відрізняється від нього лише наявністю великої кількості найдрібніших, найбільш рухливих, ідеально кулеподібних атомів. Саме з таких атомів, подібних до атомів вогню, складається

 

— 37 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

душа. Як і всі речі, душа існує тимчасово, зі смертю людини, її атоми розсіюються.

 

Демокріт полемізував з Парменідом і Зеноном з приводу співвід-ношення чуттєвого і раціонального пізнання. Якщо почуття надають нам знання про оточуючий людину світ явищ, то його сутність — ато-ми і порожнеча — може бути осягнута лише розумом. Проте почуття є підставою для розумової діяльності. Розум пояснює те, що надають наші почуття, знаходить причини, основи існування, походження окремих речей і процесів.

 

Таким чином, у докласичний період свого розвитку антична фі-лософія пройшла важливий шлях від міфологічних до цілком раціо-нальних, власне філософських пояснень світобудови. Але, як зазна-чає український філософ Г. І. Волинка, «розкріпачення теоретичної думки від антропорфізму обернулося в старогрецькій філософії до-сократиків закріпаченим натуралізмом, згідно з яким, коли все є світ, то і думка є елементом світу. Тому всі перші давньогрецькі філософи були натурфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насам-перед питання про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ». Варіантами вирішення цієї проблеми були виокремлення конкретних речовин (води у Фалеса, повітря у Анаксімана, вогню у Геракліта), їх комбінацій (Емпедокл), ідеаль-них сутностей (число у піфагорейців, категорія буття у Парменіда) і матеріальних частинок (гомеомерії Анаксагора, атоми Левкіппа і Демокріта). Проте подібна орієнтація натурфілософії не могла роз-крити специфіки самого процесу мислення, поступово формуючи потребу в усвідомленні специфіки власне людської діяльності, в усві-домленні сутності духовного в його єдності і протиставленні до при-родного. Загальний поворот у міркуваннях стародавніх елінів від он-тологічних проблем до комплекса гносеологічних і антропологічних питань був пов’язаний з ім’ям Сократа і відкривав новий, класичний етап розвитку античної філософії.

 

 

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Арістотель)

 

Сократичний поворот в античній філософії був підготовлений діяльністю софістів — «вчителів мудрості», які стали популярними

у часи піднесення Афін після закінчення персидських війн. Полісна

 

— 38 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

демократія вимагала від учасників політичного процесу широких знань у політичній, господарчій, судовій справах, в риториці, психо-логії тощо. Софісти надавали платні послуги в освітній сфері, стиму-люючи при цьому розвиток філософського мислення.

 

Основне питання, що підіймалося софістами (Горгій, Протагор, Гіппій, Фразімах та ін.), торкалося співвідношення реального світу ілюдських думок про цей світ. Софісти багато зробили для вдоскона-лення давньогрецької мови, відточуючи значення і контекстуальні відтінки понять і суджень. Вони акцентували увагу на відмінностях між змістом думки та формою її викладу, між тим, що пізнається і тим, хто пізнає. Софісти вперше побачили у слові той своєрідний еле-мент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототож-нювалися (з грецької «логос» — одночасно і розум, і мова, і значен-ня). У результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а «аналіз» мови підмінюється формаль-ним аналізом.

 

У формальній логіці існує поняття «софізм», під яким розумієть-ся мисленнєва помилка, що виникає внаслідок навмисного порушен-ня законів і правил мислення. У софізмах складнощі, які пов’язані з взаємоперетіканням об’єктивних категорій, перетворювалися у пред-мет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто суперечками суто семантичного плану. Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для «іншого» як мовно оформ-лене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивіду-ального переживання, суто одиничного, неповторного стану «індиві-дуальної» душі.

 

Серед основних рис софістики як філософського напрямку слід назвати агностицизм та релятивізм. Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його неможна передати і пояснити іншому словами.

 

Деякій час до числа софістів належав і Сократ (469–399 рр. до н.е.). Його філософські переконання невід’ємні від способу його жит-тя. Сократ не був схожий на інших афінських філософів. Більшість свого часу він перебував на Агорі, де розмовляв з кожним, хто цього бажав. Стиль і характер таких розмов яскраво відображено у діало-гах Платона. Сократ не вважав за потрібне вслід за натурфілософами шукати першоначало світу («Мене цікавлять не дерева у лісі, а люди

 

— 39 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

у містах»), але водночас не підтримував етичного і гносеологічного релітивізму софістів, з якими розійшовся.

 

Сутність сократичних бесід полягала у фіксації певної відправ-ної тези, після чого низкою питань Сократ підводив опонента до виз-нання прямо протилежного судження (антитези). Однак зіткнення прямо протилежних висловлювань було не кінцем, а початком для творчого пошуку синтеза («Я знаю, що нічого не знаю, але давайте поміркуємо разом...»). Такий діалогічний метод Сократ називав ду-ховною майєвтикою (з грецького — «повивальне мистецтво»). Його принциповим моментом було щире прагнення до самопізнання («Пізнай самого себе») через усвідомлення позиції співрозмовника.

 

Обговорюючи під час своїх діалогів зміст етичних понять — благо, мудрість, справедливість, Сократ почав використовувати індуктивні доведення і робити загальні визначення понять. Ототожнюючи мо-ральність із знанням про мораль, Сократ вважав основними етичними цінностями стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подо-лання загрози), справедливість (слідування божественним і людським законам). Ці чесноти є вічними і незмінними, вони засвоюються лю-диною шляхом самопізнання як основним законом розуму. Державно-політичний порядок є лише конкретне втілення цих законів.

 

Підкреслений антидогматизм Сократа не в останню чергу привів до того, що навколо нього сконцентрувалися критично налаштовані афінські громадяни. Ця обставина, а також занадто вільні висловлю-вання самого філософа призвели до того, що Сократа звинуватили у «відкиданні старих богів і шануванні нового божества». Притянутий до суду, він був приречений на страту, але відмовився втекти, як того вимогали його учні і друзі, і свідомо пійшов з життя, випивши чашу з отрутою. Такий вчинок вплинув на афінян не менше, ніж зміст його філософських висловлювань (Сократ нічого не писав).

 

Значення Сократа для античної філософії полягає, насамперед,

 

у переорієнтації останньої на вивчення духовного світу людини, на розкриття її самоцінності, на самопізнання і моральне самовдоско-налення. Сократ мав чимало послідовників, найбільш відомим серед яких є Платон.

 

Платон (427–347 рр. до н.е.) — афінський громадянин, фундаторвласної школи в саду, присвяченому герою Академу (Академія), зас-новник і типовий представник об’єктивного ідеалізму, залишив знач-ну філософську спадщину.

 

— 40 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Зміст платонівського вчення еволюціонував упродовж життя фі-лософа, але в загальному вигляді у поглядах Платона чітко окресле-ні онтологічна, гносеологічна, психологічна, політична і педагогічна складові.

 

Онтологія Платона — це вчення про світ ідей. На його думку, оточуючий людину світ речей є мінливим, другорядним, а тому не істинним. Предмети, що чуттєво сприймаються — лише тіні, копії вищих сутностей і смислів — ейдосів (ідей). Вочевидь, джерелом такої концепції є споглядання за людськими вчинками, коли перш ніж почати конкретні дії, індивід всебічно обмірковує ці дії, ство-рює умоглядний образ, ідеальний проект, який лише після цього буде втілений у життя. Інакше кажучи, теоретичне передує прак-тичному.

 

Цю думку Платон абсолютизує, наділяючи ідеальне (теоретич-не) онтологічним статусом. Він розриває ідеальне і матеріальне та пе-реносить ідеальну складову в особливий світ — світ ейдосів. Ейдоси вічні, незмінні, нерухомі. Вони і є справжне буття, у той час як мате-рія, за Платоном, є небуття. Ейдоси ієрархічно впорядковані; вище за все перебувають ідеї добра і краси, пізнання яких означає досягнення істини, а водночас — і повноцінного життя особистістю.

 

Гносеологія Платона відрізняється відривом чуттєвого і раціо-нального знання. Як і елеати, Платон вважав істінним пізнанням лише розум, що здатний осягнути сутність, тобто ейдоси. Оскільки душа людини сама є ейдосом, то справжне пізнання — це «спогади» душі про те, що вона знала, коли ще не з’єдналася з тілом і знаходи-лася у світі ідей, де мала можливість спостерігати істини у «чистому вигляді». Спогади ці тим інтенсівніше, чим більше удається душі і свідомості абстрагуватися від тілесності.

 

Психологічна концепція Платона стосується класифікації типів людської душі. На його думку, душі безсмертні, вони існують у сві-ті ідей, періодично з’єднуючись з смертним тілом. У цьому Платон солідаризується із стародавніми індусами, що вірили у переселення душ. За своєю природою душі можуть бути трьох типів. По-перше, це «логістікон» — душі, в яких панує розум; по-друге, «тімотей» — приоритет афектів і страстей; по-третє, «філохрематон» — душі, в яких переважають тілесні бажання і потреби. Трьом основним типам душі притаманні свої чесноти: для перших — мудрість, для других — хоробрість, для третіх — помірність.

 

— 41 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Із психологією тісно пов’язані політичні погляди Платона. Пла-тон розробляє концепцію ідеальної держави, яка у нього ґрунтується на трьох типах души. Він виокремлює три соціальних класи: 1) пра-вителів, 2) сторожі (воїнів), 3) землеробів і ремісників. Бажано, щоб у правителів переважав розум над почуттями (логістікон), — це часті-ше за все мають на увазі, коли стверджують, що Платон говорив, що керувати державою повинні філософи. Носії душі-тімотея найкраще за все підходять для того, що б стояти на сторожі безпеки держави. Нарешті, виробничий клас (філохрематон) буде оптимальним, якщо матеріальним потребам його членів буде відповідати керованість і по-мірність. Приналежність індивіда до того чи іншого класа визначаєть-ся за народженням, перехід з одного класа в інший, за рідкими винят-ками, неможливий. Таким чином, соціальна структура, за Платоном, має кастовий характер. Окрім трьох названих вище чеснот, існує ще одна, четверта — справедливість, яка не стосується окремих класів, а є загальносуспільною і відповідає за суспільний порядок.

 

Аналізуючи можливі варіанти політичного устрою, Платон бу-дує ієрархію форм правління. Ближче за все до ідеальної держави наблизилася аристократична республіка. За нею йдуть тимократія

 

(влада честолюбців), олігархія (влада богатих), демократія (влада де-мосу) і тиранія (влада диктатора).

 

Педагогічні погляди Платона знайшли відображення у його пра-ці «Держава», у який детально розповідається, як слід виховувати молодь, насамперед правителів і воїнів. Особливе місце у виховаль-ному процесі Платон відводить спортивним вправам, читанню, пись-му. Для воїнів освіта закінчується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики, а для правителів — діалектики.

 

Такі основні положення філософії Платона, який став заснов-ником ідеалістичного світогляду. Навіть пізніші і розвинуті форми ідеалізму в своїх основних принципах будуть тотожні з вченням Платона.

 

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) народився у фракійському міс-ті Стагірі, учень Платона, член його Академії, вихователь Александра Македонського, засновник власної перипатетичної («перипатос» — прогулянка) школи, що отримала назву Лікея. Автор понад 150 праць, він слушно вважається вершиною класичної і всієї античної філосо-фії. Арістотелю вдалося синтезувати увесь попередній розвиток фі-лософського знання, класифікувати науки і виокремити предмети

 

— 42 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

більшості з них, створити власну енциклопедичну за масштабами фі-лософську систему. За влучною характеристикою, у порівнянні з його попередниками, він виглядає як професор серед студентів.

Філософія, на думку Арістотеля, поділяється на три складових:

 

1) теоретичну, 2) практичну, 3) поетичну. «Перша філософія» — ме-тафізика — розуміється ним як наука про першоначала і принципи буття. Розробляючи її основні положення, Арістотель піддав критиці платонівське вчення про ідеї («Платон мені друг, але істина дорож-ча»). Він звертає увагу на відверті протиріччя у концепції Платона, з приводу чого В. І. Ленін зазначить: «коли один ідеаліст критикує іншого, виграє матеріалізм». На підставі такої критики Арістотель робить висновок, що матеріальний світ існував і буде існувати, не ви-магаючи надуманого Платоном світу ідей. Тому дослідження цього світу як такого полягає не у «спогадах душі», а у науковому пізнанні природних феноменів.

 

Арістотелю належить цілісне вчення про Всесвіт. На його думку, Космос складався з багатьох концентричних сфер, центр яких займа-ла Земна куля. Навколо Землі рухалися Місяц, далі — Сонце, інші планети Сонячної системи, ще далі знаходилися нерухомі зірки. Від сфери Місяца до Землі космос був наповнений матерією, яка склада-лася з чотирьох елементів (вогню, повітря, води та землі), в той час як від Місяца до зірок — одним єдиним п’ятим елементом (ефіром). Космогонічні уявлення Аристотеля панували у європейському при-родознавстві до часів Коперніка.

 

Основою буття Арістотель вважав матерію. При цьму слід розріз-няти першу і другу матерію. Перша матерія — це аморфний субстрат, ре-човина. Друга матерія являє собою єдність першої матерії і форми. Під формою Аристотель розуміє не ейдос, тобто зовнішню причину, а прита-манній самій речі «вид». Наприклад, мідна куля є єдністю матерії (мідь) і форми (куля). Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія.

 

Звертаючись до проблеми руху, Арістотель відходить до його ви-ключно механістичного трактування і визначає рух як перехід будь-чого у дійсність. Він розрізняє чотири форми руху: 1) якісний (зміни),

 

2) кількісний (збільшення або зменшення), 3) просторовий (перемі-щення), 4) субстанційний (виникнення і знищення). Важливими аспектами руху, за Арістотелем, є час і простір. Так, зокрема, час є число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, простір є особлива реальність, що проявляє себе у русі тіл, існуючи

 

— 43 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

незалежно від них. Кінцевим джерелом будь-якого руху є бог, він — першодвигун світу, вища мета всіх форм, що розгортаються за влас-ними законами.

 

Таким чином, Арістотель обґрунтовує реальність існування бут-тя, окремих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виокремлює чотири типи причин: 1) формальні (сутність і причини буття), 2) матеріальні (можливість буття), 3) спонукальні (рушійні сили буття), 4) кінечні (мета). Єдність цих причин, а також її кінцевий результат познача-ється поняттям ентелехії.

 

Матерія, як бачимо, розуміється лише як одна з чотирьох при-чин, при цьому вона має пасивну потенцію, тобто вона є лише можли-вість чимось стати. Активне ж начало належить іншим причинам.

 

Арістотелівська гносеологія ґрунтувалася на визнанні необхід-ності чуттєвого пізнаня. Філософ виокремлював «сходинки піз-нання»: відчуття, уявлення, досвід разом з пам’яттю, мистецтвом, наукою. З відчуттів людина починає пізнавати світ («той, хто не відчуває, нічого не знає і нічого не розуміє»). Багатство відчуттів є результатом впливу різних властивостей матерії на органи почуттів (дотик, смак, нюх, слух, зір). Разом з тим, Аристотель вважав чуттє-ве пізнання обмеженим, але не тому, що воно є початково помилко-вим, а тому, що не дає знання про загальне, абстрактне: форму, ціль, необхідність. Наукове пізнання повинно відрізнятися від відчуття і уявлення. Наукове знання найбільш достовірне, оскільки відкриває істину у вищих і останніх основах.

 

Тому Арістотель приділяє величезну увагу розробці логіки як вчення про закони і форми правильного мислення. Фактично він заклав підґрунтя для нової дисципліни, яка існує і сьогодні, хоч сам не вважав формальну логіку окремою наукою, називая її Органоном (знаряддям) всіх інших наук. Арістотелем були виокремлені основ-ні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), введені логіч-ні змінні, сформульовані три з чотирьох законів логіки (тотожності, суперечності та виключеного третього), розроблено вчення про сіло-гізми та індукцію, виявлені правила визначення (дефініції) понять тощо.

 

З арістотелевської логіки витікає його вчення про категорії, під якими Стагірит розуміє родові поняття, що «працюють» не лише на рівні буття, а й на рівні сутності. Категорії Арістотеля (сутність,

 

— 44 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

місце, час, якість, кількість, відношення, дія, положення, володіння, страждання) тлумачилися ним водночас і як онтологічні (роди бут-тя) і як гносеологічні (роди пізнання).

 

Розробка «Органона» науки дозволила Арістотелю застосувати методологію до конкретних проблем природознавства. Так, напри-клад, він запропонував варіант класифікації живих істот у вигляді «сходинок природи» за генетичною ознакою, заклав основи ембріо-логії; у соціально-політичному знанні ним було проаналізовано особ-ливості державного устрою у 158 полісах та виявлені певні законо-мірності. Важко навіть просто перелічити всі досягнення великого мислителя, але й сказаного досить для того, що б зробити висновок щодо провідне місце Арістотеля в класичній античній філософії.