В етногенезі на українських землях брали участь багато народів і культур (трипільці, скіфи, сармати, кіммерійці, арії), їх зв’язок із найвідомішими осередками Ойкумени – Греції, Індії суттєво вплинув на формування філософського світогляду племен, які проживали на етнічних українських територіях.
Найдавнішими писемними пам’ятками, які несуть певну інформацію про світогляд давніх народів на території сучасної України є повідомлення давньогрецького історика Геродота, візантійського історика Льва Диякона та "Велесова книга" (літературний твір VIII-IX ст., що дійшов до нашого часу в копії XVI-XVII ст.). Ця пам’ятка, створена на матеріалах V-ІX ст., є живим свідченням язичницьких уявлень праукраїнців, втілених у багатоманітних формах фольклору, системним виявом їх світосприймання і світорозуміння, прологом фіксованої історіософії українського народу. Тексти її також свідчать, що світоспоглядання праукраїнців було міфічно-практичним.
Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської держави, яка виникла наприкінці ІХ ст. В цей період філософська думка набуває якісно нового змісту. У межах давньоруської культури філософія вже виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Особливості філософської думки Київської Русі:
1. Від самого початку християнська мудрість постала у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були відомими праці Піфагора, Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля тощо.
2. Філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; поява особливого типу філософії, характерного для давньоруської культури – «Філософствування у Христі».
3. На перший план давньоруська філософія виносила питання не абстрактно-теоретичного системо творення, а практичного життя; вся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.
Основні філософські ідеї, викладені у писемних пам’ятках культури Київської Русі («Слово про Закон і Благодать» митрополита Київського Іларіона, «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха» тощо). Філософська думка цього періоду мала християнський характер з домінуванням партристичного спрямування (зверхність віри над знанням), у ній переважала етична проблематика; у соціальній проблематиці актуальними були ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації, побудови сильної держави.
Наприкінці ХV – на початку XVI ст. у філософії відбувається поворот від візантійської орієнтації до західноєвропейської. Розрив між західним і східним християнством, хоча і спричинив своєрідну ізолятивність нашої культури, а отже і філософії, від швидко прогресуючої західноєвропейської традиції, все ж не знівелював їх національну самобутність. Тому духовне буття тогочасного українського суспільства активно сприйняло ідеї західноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли формуванню засад професійної української філософії. Як спротив полонізації, в XVI ст. виникають братства – організації православного населення міст у формі громад або національно-релігійних осередків при церквах із функціями політично-виховного, духовного і навіть правового характеру, які відстоювали національну самобутність, мову, культуру. Найвідоміший представник цього періоду Іван Вишенський проповідував християнський аскетизм (повну ізоляцію або втечу від світу). Він вважав людину нікчемною рабою своїх пристрастей та земних благ. Слабкій людині потрібно молитися в печері чи пустелі заради духовного спасіння. Його життєва позиція – це втеча від світу. Фізичну працю він розглядав як прокляття, особливо ту, що веде до матеріального збагачення. Приречення себе на злидні та поневіряння – єдиний можливий спосіб наближення до Бога.
У XVII ст. Україні поширюються ідеї гуманізму, що знайшли відображення в творах мислителів і, зокрема, філософів. Широко розповсюджується неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму. (безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ). Також відроджуються ідеї Аристотеля. Ідеї аристотелізму почали широко розповсюджуватися після того, як київські книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії. Аристотелівська традиція домінувала в братських школах. Відбувається своєрідний синтез неоплатонізму та аристотелізму на ґрунті української ментальності.
Одним із найвизначніших українських філософів є Григорій Сковорода, для якого основна філософська проблематика – це щастя людини та шляхи його досягнення. Щастя для нього – це стан незалежності та душевного спокою. Завдання філософії – дати життя нашому духу, благородство серцю, світлість думкам. У діалозі «Потоп зміїний» він виклав вчення про три світи: І – макрокосм (де живе все народжене), ІІ – мікрокосм (людина) і ІІІ – символічний світ Біблії. Також Г.Сковорода розробив вчення про 2 натури: одна натура – видима, тілесна, матеріальна, друга – невидима, духовна, божественна. Оскільки все двонатурне, то зникнення, загибель будь-чого неможлива. Якщо для Г.Сковороди с правжня людина – це її серце, її думки, які він називає «крила душі, то Памфил Юркевич створює філософію серця (кордоцентризм). Серце – це зосередження всієї пізнавальної діяльності людини, але не як акти дискурсивного мислення, а як акти осягнення. Йому властиві об'яви істини, що виникають безпосередньо і раптово. Серце – це центр морального життя людини. Добро не творять через примус, необхідність чи інтерес. Добрі вчинки випливають із вільного і чистого серця, із любові до добра.
Філософія національної ідеї в Україні (ХІХ – ХХ ст.) представлена вченнями Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Франка тощо. Наприклад, для І.Франка національний ідеал – повне, нічим не пов'язане і не обмежуване життя і розвій нації. Національний ідеал вміщує в собі ідеали соціальної рівності, справедливості та довіри. Ідеал має спиратися на освіту й науку. Освіченість повинна стати атрибутом усіх людей, незалежно від походження, стану і статків. Найважливіші завдання у поступі нації вбачав у плеканні рідної мови, письменства, освіти, науки, піднесенні національної свідомості народу.
Дещо радикальніші погляди притаманні Дмитру Донцову, який обґрунтував ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, а культурно – повне протиставляння цілому духовому комплексові Московщини. Для перемоги національної ідеї вона має нести в собі інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Ідея, яка обмежується альтруїзмом, є безсилою. Вихід із рабського становища – в переоцінці вартостей: фанатизм і примус, а не ніжність, сповняють основну функцію в суспільнім житті.
