1. Німецьке Просвітництво та його вплив на формування німецької класичної філософії.
2. Докритичний період в філософії І.Канта
3. Теорія пізнання І. Канта.
4. І. Кант про сутність та завдання розсудку та розуму.
5. Практична філософія І. Канта.
6. Суб’єктивний ідеалізм Й. Фіхте.
7. Практична філософія Й. Фіхте.
8. Трактування свободи у філософській спадщині Й. Фіхте.
9. Натурфілософія Ф. Шеллінга.
10. Філософія історії Ф. Шеллінга.
11. Ґ. Геґель про природу Абсолютної ідеї.
12. Філософія держави та історії Ґ. Геґеля.
13. Система методів філософії Ґ. Геґеля.
14. Ґ. Геґель про мистецтво, релігію та філософію як форми прояву Абсолютного духу.
15. Л. Фойєрбах про причини появи та сутність релігії.
16. Людина та сфера людських стосунків у філософському вченні Л. Фойєрбаха.
17. Матеріалістичне розуміння природи Л.Фойєрбахом.
Орієнтовні відомості по темі
Німецьку філософію Нового часу (німецьку класичну філософію) прийнято вважати течією, яка найбільш повно синтезувала і підсумувала доробок усієї класичної європейської філософії та в багатьох відношеннях помітно вплинула на подальший поступ філософської думки. Вагомий вплив на її становлення мали і суспільно-політичні перетворення: Французька революція XVIII ст.; розвиток природознавства; досягнення у філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва. Німецька філософія Нового часу була останньою формою класичної філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу.
Німецька філософія мала переважно ідеалістичний характер, займалась проблемами діалектики і намагалась визначити межі людського пізнання.
Імануїл Кант створив нову філософську систему. Її центральними питаннями, що обумовили напрямки пошуків мислителя, були: Що я можу знати? (філософія); Що я повинен робити? (етика і мораль); На що я можу сподіватись? (релігія); Що таке людина? (антропологія).У творчості І.Канта розрізняють два часові та інтелектуальні періоди: докритичний (1746-1769), де в центрі уваги мислителя були проблеми науки; критичний (1770-1797), основним завданням якого є визначення меж пізнання. Філософ здійснив коперніканський переворот у теорії пізнання, довівши, що не наші знання мають узгоджуватись зі світом, а світ з нашими знаннями. Особливостями філософського методу пізнання І.Канта є: суб'єктивізм (суб'єкт є умовою сприймання та розуміння предмету, а поняття виступають умовою пізнання); агностицизм (принципове заперечення можливості пізнання сутності речей), апріоризм відносно до явищ. Мислитель розрізняє апріорне знання – до досвідне, отримане до досвіду та незалежно від нього, та апостеріорне знання – досвідне. Виокремлює рівні пізнання: чуттєвість (простір і час) ® розсудок (поняття і категорії) ® розум (ідеї).
Аналізуючи світ речей, І.Кант робить висновок про дві сторони речі: феномен (річ-для-нас) – відображення речей у нашому чуттєвому сприйнятті та ноумен (річ-в-собі) – речі, як вони є незалежно від нас, непізнавані. Пізнавати людина може лише феномени, явища світу, світ же ноуменів для людини є недоступним, непізнаваним.
І. Кант обмежує знання, щоб, дати місце вірі. Для цього він розробляє практичну філософію – досліджує релігію і моральність, які є сферами практичного розуму. Принципи моралі і релігії І.Кант обґрунтовує у праці «Критика практичного розуму». Він вважає, що вчинки важливіші за знання. Знання тільки тоді мають цінність, коли сприяють наближенню людини до Добра. Вищим актом критичної розумності виступає в І. Канта Віра, подана як розум, що здійснла вільний вибір ідеалів Добра, Совісті і Обов'язку – отже, саме Віра визначає належність до людства як надбання людської особистості.
Йоган Фіхте та Фрідріх Шеллінг творчо розвинули погляди І. Канта та подолали низку слабких сторін його вчення. Й.Фіхте, на відміну від І.Канта, стверджує, що ніяких речей поза свідомістю немає, а існує лише Я. Наукові положення повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування – Я. Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування – єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, Я не є індивідуальним Я, або субстанцією. Я – це абсолютна умова для послідовного, наукового мислення. Й. Фіхте сформулював принципи побудови наукового знання: 1.) Наука є системою. 2.) В системі одні положення виводяться з інших. 3.) Наука як система має початок – основоположення. 4.) Наука як загальна система передбачає, що в ній заключні всі основоположення – немає зайвого чи недостатнього. Основоположення є і початок і кінець системи. Тому, наука має форму кола.
Фрідріх Шеллінг прагне узгодити свою філософію з християнським віровченням, надаючи їй теософського характеру. Своє завдання він вбачає у тому, щоб подолати розрив між Я (свідомість) та Не Я (природа), довести їх тотожність. Я і Не Я виходять з вищого начала – це невідмінність і тотожність Я і Не Я. Ця тотожність є рисою найоб’єктивнішої реальності як процесу самоусвідомлення нею самої себе і в людині набуває лише свого найвищого вияву в ході свого розвитку, внаслідок чого і постало все багатоманіття зовнішнього світу. Мислитель такоє описує три ступеня самоздійснення природи: 1. Абсолютна тотожність Я і Не Я (Природа «в собі» до існування людини). ® 2. Диференціація – розпад на протилежності (Природа і людина). ® 3. Індиференція (містичне злиття суб’єкта i обєкта (Зникнення людини).
Вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля називають панлогізмом, оскільки філософототожнює мислення і буття. Розум, логос – реальна дійсність, світ же – лише його втілення. Тотожність істинного буття та чистого розуму – що розумне, те дійсне, що дійсне, те розумне. Г. Гегельсформулював закони діалектики, або принципи, за якими здійснюється саморозвиток Абсолютної ідеї: 1. Заперечення заперечення (Теза – Антитеза – Синтез). 2. Перехід кількісних змін в якісні та навпаки (Кількість – Якість – Міра). 3. Боротьба протилежностей (Тотожність – Відмінність – Суперечність). Ґ. Геґель прагнув єдиним всеохоплюючим поняттям «Абсолютна ідея» обійняти весь природний та духовний світ. Це поняття виступає в своїй основі розумом, що перебуває в розвитку та цілісному зв'язку різних його етапів: логіки, природи, Абсолютного духу. Абсолютний дух – це повна і абсолютна істина, що мислить саму себе, це – тотальність, що саморозвивається із власних визначень і законів, що сама собі дає.
Людвіг Фойєрбах є представником матеріалістичного напряму німецькї філософії (його вчення отримало назву антропологічний матеріалізм). Він вважав, що уся попередня філософія – раціоналізована теологія, нова ж філософія перетворює людину і природу в єдиний універсальний предмет філософії. Суб’єктом нової філософії Л. Фойєрбах називає не Я, не абсолютний дух, а дійсну людську істоту. Мислить людина, а не абстрактне Я. Мета його філософії - зведення надприродного до природного, звільнення людини від релігії християнства. Оскільки християнство він вважав релігією рабства і покори. Філософ критикував християнство, оскільки у ньому Бог протиставляється людині. Л. Фойєрбах наголошував, що Бог людини такий, якими є її думки і наміри. Цінність Бога не перевищує цінність людини, а пізнання Бога – це самопізнання людини. Вважав, що на місце любові до Бога, слід поставити любов до людини.
Тема 6. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ – ХХ СТ.
(2 години)
План
1. Особливості екзистенційної філософії.
2. Основні положення позитивізму.
3. «Філософія життя».
4. Теорія психоаналізу. Фрейдизм. Неофрейдизм.
Базова термінологія
Екзистенція, межова ситуація, Das man, позитивізм, нігілізм, діонісійське та аполонівське начала в культурі, Надлюдина, лібідо, «Воно» (Id), «Я» (Ego), «Над-Я» (Super Ego), сублімація, теорія відчуження.
