Філософська думка Стародавньої Індії та Китаю слугує переконливим свідченням специфіки філософської думки Сходу в цілому, яка передбачає зосередження на таких питаннях як: буття світу, внутрішнього духовного життя людини, акцентування переваги суспільства, народу, племені, роду над особистістю, її нерозривного зв'язку з релігією та міфологією, великої ролі традиції у суспільному та інтелектуальному житті.
Філософські вчення Стародавньої Індії представлені ортодоксальними (веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя, йога) та неортодоксальними (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) школами. Перші строго слідували авторитету Вед (найдавніші літературні пам'ятки арійської культури, збірки всього наявного тогочасного знання, що містили в собі гімни на честь богів, молитви, жертовні формули й обряди, магічні заклинання, поезію тощо), інші – їх критикували.
Періоди розвитку філософської думки в Давній Індії:
1. Ведичний період (15 – 6 ст. до н. е.).
2. Епічний період (6 – 2 ст. до н. е.).
3. Період сутр і схоластики (2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.).
Світоглядна орієнтація давньоіндійської філософії – перемога над собою, над своїми пристрастями і бажаннями, що досягається шляхом самовиховання. Головна проблема філософських учень Давньої Індії – життя як страждання. Духовно-практична мета філософії – це порятунок душі.
Історія філософії Стародавнього Китаю можна поділяють на два періоди: передфілософія і відділення філософії від міфології. Перший період, пов'язаний із старовинними книгами «Книга історії», «Книга змін» тощо, пояснює походження і розвиток світу через співвідношення протилежних сил Ян та Інь. Другий період характеризується протиборством різних філософських шкіл: конфуціанства, даосизму, моїзму.
Духовно-практичним завданням філософії був пошук шляхів мудрої організації суспільного життя. Давньокитайська філософія космосоціологічна – життя людини підпорядковано стабільності соціуму, вона повинна жити для суспільства, пристосувати своє життя до вимог суспільства. Головний світоглядний принцип китайської філософії: «Живи для інших, слідуй обов'язку». Давньокитайське суспільство було строго ієрархізоване, в якому обов'язки особи визначались її соціальним становищем, а тому моральна поведінка людини є результатом не примусу, а виконання ритуалів, пошанування влади, батьків, культу предків.
У розвитку античної філософії виокремлюють три періоди: досократівський (VII-V ст. до н.е.), класичний (V-ІV ст. до н.е.) та еллінський (IV до н. е. – IV н.е.).
У досократівський період основними проблемами старогрецької філософії були проблеми космології – вчення про Всесвіт у цілому та про місце людства у ньому. Для неї також характерний наївний матеріалізм – пошук першопочатку в найпростіших стихіях. Філософія цього періоду представлена вченнями таких шкіл та філософів: Мілетська школа (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Піфагорейська школа, Елейська школа (Парменід, Зенон), Демокріт.
Демокріт створив плюралістичну натурфілософську онтологію – атомізм. Твердив, що існує 2 першооснови – атом і порожнеча. Атом – неділима частина матерії, незмінна, вічна, має величину і постійно рухається (рух – спосіб існування атомів), не має кольору, смаку і запаху. Світ атомів осягається розумом, тоді як усі речі дані нам чуттєво. Порожнеча – це небуття, пустий простір, що не впливає на тіла. Порожнеча є абсолютно однорідною, вміщує в собі тіла, але може існувати і без них. Із порожнечі нічого не може виникнути чи народитися, бо вона пасивна. Натомість порожнеча є умовою руху та переміщення атомів.Виникнення світу і всіх існуючих у ньому речей – це процес безперервного з'єднання, змішування та роз'єднання атомів.
Головна тема філософських досліджень Сократа – проблема людини. Він
стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. Людина може пізнати тільки саму себе. Запропонував свій сократичний метод (евристичну бесіду), якому притаманні: маєвтика – мистецтво видобування за допомогою вмілих проблемних питань прихованого в людині правильного знання та іронія – манера прикидатися дурнем перед невігласами, які вважають себе знавцями і мудрецями, для того, щоб вони могли із власних відповідей дізнатися про свою дурість і спрямувати свої зусилля на істину.
Найвидатнішими представниками класичного періоду античної філософії були Платон і Аристотель. Учень Сократа Платон (427-347рр. до н.е.) вважається засновником об'єктивно-ідеалістичної філософії. Основне досягнення Платона - відкриття та обґрунтування надчуттєвого світу ідеальних суттєвостей, увінчаних ідеєю Блага, яка є одночасно і Богом - творцем. Цей Бог з нерозумного хаосу матерії формує і впорядковує Космос і кожну річ у ньому. Ідеї при цьому виступають щодо речей як їх одвічні взірці, причини виникнення і цілі. Речі ж є блідими копіями ідей.
Найвищого розквіту і продуктивності грецька філософія досягла в особі Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), який здійснив науково-теоретичний синтез усього попереднього розвитку античної філософії, зумівши проаналізувати майже всі доступні того часу галузі знань. Він заперечував існування ідей поза світом речей. Чуттєвий світ є цілком реальним. Аристотель конструює картину світу, що дістала назву телеології (від грец. «телекс» - мета). Світовий процес здійснюється внаслідок впливу понадсвітової мети, якою виступає Першодвигун, Розум, Бог. Ця мета (Бог) стоїть за межами Космосу й генерує в ньому внутрішній потяг до руху та удосконалення.
Розробив вчення про державу, яку вважав природним утворенням. Вперше класифікував форми правління на: правильні (монархія, аристократія, політія (форма правління, коли заради спільного блага править більшість)) і спотворені (олігархія, демократія і тиранія).
Багатоманітність філософських ідей періоду античності дала підставу для висновку про те, що в давньогрецькій філософії містяться у зародку (у вигляді геніальних здогадок) майже всі пізніші види світогляду.
