Орієнтовні відомості по темі. Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вчених – Карла Вейєрштраса, Георга Кантора, Георга Рімана – в математиці

Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вчених – Карла Вейєрштраса, Георга Кантора, Георга Рімана – в математиці, англійців Майкла Фарадея, Джеймса Максвелла та німця Германа Гельмгольца – у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса і росіянина Дмитра Менделєєва – в хімії, англійця Чарльза Дарвіна – в біології), усвідомлення її значущості для промисловості та суспільного добробуту зумовили виникнення позитивізму – філософської течії, головним предметом якої стало наукове знання, яке він називає «позитивним».

У XX ст. відбувається перехід до нової, некласичної парадигми філософії, тобто виникають неокласичні парадигми філософії. Тобто виникають неокласичні філософські системи: фрейдизм, персоналізм, прагматизм, екзистенціалізм тощо. Характерною є зміна стилів філософствування, яка відбулась під впливом новітніх даних науки, створення незвичних філософсько-природничих моделей теоретичного пояснення світу.

Провідним філософським напрямом сучасності є екзистенціалізм або філософія існування (з фр. existentialisme від лат. exsistentia – існування) – напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Акцентує увагу на унікальності буття людини, проголошує його ірраціональним. Центральна проблема екзистенціальної філософії – проблема відчуження індивіда від суспільства, причому індивід розглядається живим, з його думками, стражданнями, пристрастями, з його ставленням до довкілля, в якому він живе. Основні принципи екзистенціалізму: індивідуалістичний характер філософії; утвердження трагічності людського існування; запровадження нових понять – страх, турбота, відчай, нудота – для визначення людини, яка переживає трагічні події; «закиненість» людини – людина не може обирати епоху, в якій народжується; розрізнення автентичного (істинного, справжнього) та неавтентичного (несправжнього) існування: неістинне існування – розчинення особи у всезагальному, втрата себе. Центральна проблема філософів-екзистенціалістів – проблема взаємовідносин людини і суспільства. Завдання філософії – допомогти людині знайти своє Я, сенс свого життя у найбільш трагічних, абсурдних ситуаціях.

Напрями екзистенціалізму:

· релігійний (К.Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв, Л. Шестов).

· атеїстичний (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю).

Позитивізм (фр. рositivisme – умовний, позитивний, побудований на думці) – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Його представники – О. Конт, Ч. Пірс та Г. Спенсер.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» – одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Дж. Локка і Д. Юма.

Позитивісти стверджували, що філософіяне має права на самостійне існування, а має орієнтуватись на науку. Їх ідеалом є математичне знання. Науковець має пізнавати зв'язки між явищами, а не їх сутність.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

· Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєво даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

· Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

· Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

· Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

«Філософія життя» – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст., в основному в Німеччині та Франції. «Філософія життя» виникає як опозиція класичному раціоналізмові, відштовхується від категорії життя, розуміючи під цим поняттям цілісний органічний процес, стихійний і нерозумний, який виступає первинною творчою реальністю світу.

Одним з основних джерел «філософії життя» була ірраціоналістично- песимістична філософія А. Шопенгауера (1788-1860). Він основою життя ввважав волю самого Космосу – сліпе і нестримне хотіння, що є істинним змістом всього сущого. Світова воля зла. Вона є сутністю особи і джерелом усіх людських бідувань. Філософ доводив, що лихо має космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. За концепцією Ф. Ніцше (1844-1900), основою життя виступає притаманна людині воля до влади, (жадоба життя, що ґрунтується на біологічному інстинкті виживання, забезпечує накопичення сил, зміцнення існування особи). При відсутності волі до влади істота деградує. Воля наштовхується на хаос, який виник внаслідок смерті Бога (моральних та соціальних регулятивів).

Близьким до «філософії життя» є ще один напрям сучасної філософії – фрейдизм. Він розглядає людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі. Основоположником цього напряму є австрійський психолог, невропатолог, психіатр З. Фройд. Основні погляди вченого викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По ту сторону принципу задоволення», «Я і Воно», «Тотем і табу», «Майбутнє однієї ілюзії», «Незадоволеність у культурі» тощо. З. Фройд визнав існування специфічної психічної енергії, передусім енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. С труктуру психіки особистості він розумів як взаємодію трьох компонентів: «Воно» (Id)., «Я» (Ego), «Над-Я» (Super Ego).

Існує кілька похідних від фрейдизму вчень, об’єднаних назвою неофрейдизму. Найвідомішими послідовниками З. Фройда були засновники аналітичної психології швейцарський психолог, філософ і культуролог К.-Г. Юнг, засновник індивідуальної психології австрійський психолог А. Адлер, німецький філософ, психолог та соціолог Е. Фромм, тощо. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму. Представники цієї течії вказали на неспроможність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Найбільш відомий представник неофрейдизму Е. Фромм, на відміну від З. Фройда аналізував факт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні. Він наголошував на важливості у становленні особистості не лише внутрішніх, психічних, чинників, а й зовнішніх, культурно-соціологічних факторів.

 

Тема 7. ФІЛОСОФСЬКІ ТРАДИЦІЇ В УКРАЇНІ

(2 години)

План

1. Філософська думка часів Київської Русі.

2. Італійське Відродження та українська філософія.

3. Професійна філософія в Україні: аристотелізм і неоплатонізм.

4. Філософія "серця" Г. Сковороди та П. Юркевича.

5. Українська соціально-політична філософія ХІХ – ХХ ст..

 

Базова термінологія

Закон і Благодать, братства, полемічна література, християнський аскетизм, аристотелізм і неоплатонізм, ісихазм, апофатизм, нерівна рівність, споріднена (сродна) праця, кордоцентризм.