Орієнтовні відомості по темі. Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI – на початку XVII ст

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині XVII ст. – в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що тривала протягом XVI–XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філософії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. – це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми. Відрізок часу приблизно від опублікування праць М.Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» І.Ньютона (1687) називають епохою наукової революції.

Особливості світогляду представників цієї доби: природа – лише інструмент для зростання людської могутності; світ постає як надскладний механізм, в якому все підпорядковано законам механіки; людина є суб'єкт по відношенню до світу як об'єкту; теоретичні і практичні знання – на опанування людиною світом; людина повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності на зручне та комфортне для себе.

Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм, раціоналізм та ірраціоналізм. Вони сформувались у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здатностей пізнання – чуттєвість чи розум – відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання.

Емпіризм (з гр. етреіrіа – досвід) – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію). Представники цього напрямку (Ф. Бекон, Т. Гоббс) вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм (з лат. rationalis – розумний) – філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення. Його прихильники (Р. Декарт, Б. Спіноза, Ґ. Ляйбніц, Х. Вольф)стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

Ірраціоналізм (лат. irrationalis – несвідоме, нерозумне) – філософська течія, що проголошувала верховенство почуттєвого початку, який є основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття. Представлена вченням головно, французького мислителя та вченого Б. Паскаля. Ірраціоналісти звертались до проблем духовного, морального, естетичного та релігійного життя людини, пояснюваних на засадах містики, віри, скептицизму, визнання безсилля розуму у пошуку Бога і осягненні духовних вимірів життя людини.

Стрижнем вчення Б. Спінози є пантеїстичне розуміння субстанції: вона не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе, вона – причина самої себе (causa sui). Такою субстанцією є Бог. Бог – іманентна причина всіх речей, а не діюча ззовні причина. Бог нескінченна, безособова сутність, що є причиною і початком всього існуючого. Субстанція вічна, без кінця і початку, нескінченна та неподільна. Філософ заперечував свобідну волю Божу - дії Бога не можуть бути довільними, а лише розумно необхідними. Бог – єдина вільна причина, бо поза нею немає зовнішньої причини, яка б спонукала чи присилувала його. Субстанція є натурою, що витворює (natura naturans), а речі є витвореною натурою (natura naturata). Їй притаманні такі атрибути, як протяжність і мислення. Субстанції притаманна внутрішня необхідність свого існування. Витворений світ також пронизаний необхідністю. У природі немає випадковості, існує лише необхідність. Людина, з одного боку, підлягає необхідності, а з іншого, – як розумна істота, здатна пізнавати необхідність, а отже, досягати певного рівня свободи. Свобода і необхідність взаємозумовлюють одне одного. Свобода – це пізнана необхідність.

Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц сформулював плюралістичну концепцію буття. Згідно з нею,з однієї субстанції не може постати все розмаїття світу, для цього потрібна множина субстанцій. Монади – самостійно існуючі субстанції – це прості субстанції, що не мають частин. Монади не підвладні смерті, гинуть лише тіла, це їхній розпад на окремі складові. Саморозвиток монади – це її внутрішнє прагнення до свідомості. Г.Ляйбніц розрізняє три типи монад:

1) Монади, які виявляють себе в неорганічній природі як її ентелехія (внутрішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльний, формувальний початок).

2) Монади, які здатні до чіткого сприймання вражень та їхнього запам'ятовування – це монади душі. Вони є центром тілесної організації у тварин.

3) Розумні монади, з яких утворюються душі людей, це – монади-духи. Вони мають властивості пам'яті, здатність до судження.

Матеріалізм – філософський світогляд, згідно з яким матерія (об'єктивна реальність) є онтологічно первинним початком у сфері буття, а ідеальне (поняття, воля, свідомість тощо) – вторинним. Його представниками є Поль Гольбах, Дені Дідро, Жюльєн Ламетрі. П.Гольбах запропонував матеріально-субстанційне розуміння природи, згідно з яким не може бути нічого поза природою. Природа була, є і буде тією силою, яка творить і руйнує, породжує і знищує речі, слідуючи законам, що випливають із її необхідного існування. Атрибутами матерії є протяжність, час і рух. Розробив з агальні закони руху природи: закон притягання й відштовхування; закон інерції; закон необхідності.

Д.Дідро стверджував, що м атерія – конкретна фізична реальність і філософське поняття для позначення цієї реальності. Матеріальна субстанція протяжна та містить у собі джерело руху. Розрізняв три види сил, які зумовлюють рух матерії: тяжіння, «внутрішня сила» молекул і молекулярні взаємодії. Молекула є активною силою, здатною впливати та взаємодіяти з іншими молекулами. Ж.Ламетрі вважав, що матерія володіє протяжністю, рушійною силою та чуттєвістю. Лише органічні тіла є «чуттєвими машинами», які створила сама природа на основі принципу виживання найбільш пристосованих організмів. Людина, як і тварина, має душу, що є матеріальним рушієм живого організму. Душа існує доти, доки триває життя. Однак різниця між людиною і твариною є лише кількісною, а саме: в розмірах і структурі мозку.

Матеріалісти декларували відверто негативне ставлення до релігії, що було зумовлене їхньою надмірною раціоналізацією людини і природи, яке вони переносили на суспільне життя. В освоєнні природних закономірностей, поширенні освіти вони вбачали шлях раціоналізації всіх сфер суспільного життя, а відтак настання «епохи розуму» та здійснення всіх своїх сподівань і мрій.