Основні національні школи історичної географії

На сьогоднішній день в Україні простежується певне підне­сення в розвитку історичної географії, зумовлене як об'єктивними суспільними потребами, так і пізнавальними зрушеннями, зокре­ма, поглибленням зацікавленості до проблем генези та генетичної зумовленості різних географічних явигц. Зростає значення істори- ко-географічного підходу (хоча, на жаль часто перебільшується) у методології дослідження всіх суспільно-географічних проблем. Од­нак кількість самих публікацій є ще недостатньою для заповне­ння всіх прогалин і формування цілісної картини розвитку тери­торії України впродовж історичного часу. Недостатньо репрезен­тована історико-географічна тематика і у монографічній геогра­фічній літературі і в дисертаціях. Найбільше прогалин пов'язано з відображенням еволюції окремих компонентів природи по вісй території України. Так само помітною є нерівномірність відобра­ження історико-географічної ситуації за регіонами та окремими історичними періодами.

В структурі історичних природно-географічних досліджень найбільш вагомим є доробок історичного ландшафтознавства. Цей напрям розвиває кілька значних наукових шкіл: вінницька (А. Гудзевич, Г. Денисик), київська (В. Давидчук, О. Дмитрук, В. Пащен­ко), львівська (І. Ковальчук, С. Трохимчук, П. Штойко), кримська (П. Підгородецький, В. Боков), чернівецька (А. Воропай, В. Кор­жик, М. Куниця). Особливо важливими здобутками історичного ландшафтознавства стали дисертаційні дослідження С. Трохимчука (1968), котрий проаналізував зміни ландшафтів Стрийсько-Сянської Верховини, та П. Штойка (1986) (дослідив зміни ланд­шафтів Західного Поділля впродовж XV—XX ст.

Історична суспільна географія в географічній літературі ре­презентована лише поодинокими дослідженнями. Наприклад, в галузі історичної політичної географії та історичної етногеографії працюють І. Винниченко, М. Дністрянський, в галузі історичної географії поселень і розселення вагомі дослідження здійснив М. Крилов, а цілісні дисертаційні роботи підготували В. Круль (2006), Г. Круль (2006). Проблеми історико-географічного районування розкрито в публікаціях Я. Жупанського, В. Круля, а деякі методологічні проблеми історичної географії загалом — в працях І. Ковальчука та В. Пащенка. Розширенню джерельної основи історичної географії сприятиме дослідження історії картографування території України, яке провів Р. Сосса.

Значно більшим і ґрунтовнішим є доробок істориків у галузі історичної географії. І загалом серед істориків значно більше фахі­вців історико-географів. Це значною мірою зумовлено тим, що іс­торична географія в середовищі істориків має порівняно багатші традиції. В цьому контексті варто назвати ґрунтовні історико- географічні дослідження таких фундаторів української історичної науки, як Д Багалій, М. Грушевський, О. Грушевський, С. Томашівський, М. Кордуба, І. Крип'якевич, Н. Полонська-Василенко, Д. Яворницький. Лише побіжний (і далеко неповний) перелік прі­звищ сучасних істориків, котрі працюють (чи працювали) в галузі історичної географії (В. Боєчко, Т. Балабушевич, М. Вавричин, О. Ганжа, О. Гуржій, Ю. Гошко, Я. Дашкевич, Б. Захарчук, Я. Ісає вич, І. Козловський, М. Крикун, у. Кришталович, С. Кульчицький, О. Мазурок, С. Макарчук, А. Перковський, Г. Петришин, В. Ричка, В. Сергійчук, П. Сіреджук та ін.) свідчить про значний розмах історико-географічних досліджень в українській історичній науці. Значними є і здобутки істориків з опрацювання та видання кар­тографічних та літературно-географічних джерел для потреб істо­ричної географії. Загалом, є підстави стверджувати, що в історич­ній літературі всебічно і глибоко відображено географічні, головно суспільно-географічні, передумови розвитку подій політичної та соціально-економічної історії різних періодів. Але це стосується переважно лише історичної топографії та політико-географічних описів.

Світова історична географія. Голова Берклійської школи історико-географів К.Зауер (Каліфорнія) вважає, що завданням географії є вивчення взаємозв’язаності всіх живих істоть на Землі, причому людина в цій залежності грає ведучу роль. Реконструкція природних умов минулого необхідна для з’ясування сучасного поширення людей на землі, аналізу сучасної сільськогосподарської освоєності. Це, так званий генетичний підхід в географії. Його послідовниками є Дарбі, Кларк, Сміт, Девід Харвей. Дуже резонансною є праця американського історико-географа Дж. Даймонда «Зброя, мікроби, харч: причини нерівності між народами».Питання освоєння ландшафту у зв’язку з формуванням культурного ландшафту вивчались швейцарцем Візлі. Різноманітні проблеми становлення культурного ландшафту досліджуються вченими ФРН, при чому особлива роль належить вивченню історичного землекористування. Найбільш відомим російським вченим, який зробив видатний внесок у історико-географічне країнознавство був Іван Вітвер (1891—1966) — економико-географ, країнознавець, доктор географічних наук (1938), професор МДУ імені М. В. Ломоносова (1935) и МГИМО. Найкраща праця вченого: «Историко-географическое введение в экономическую географию зарубежного мира». Учебное пособие для университетов М Географгиз 1963 г. 366с.

ЛЕКЦІЯ № 2