ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
1. Історія розвитку міжнародних відносин.
2. Зовнішня політика та міжнародні відносини в сучасних умовах.
3. Визначальні засади зовнішньої політики України.
4. Основні напрями зовнішньої політики України.
1. Історія розвитку міжнародних відносин
Розподіл відносин між народами на зовнішні та внутрішні відбувся при виникненні держав. Як тільки з'явились суверенні держави, а з ними й кордони – відразу відбулося виділення зовнішньої політики, під якою розумілись дії, що виходили за ці кордони. Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що, як правило, ґрунтуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправній засаді.
Одночасно з розподілом відносин на внутрішні та зовнішні держава встановлювала контроль над діями будь-яких іноземних сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінювались як втручання у внутрішні справи.
У традиційних суспільствах (рабовласницькому, феодальному) прагнення до завоювання нових земель було цілком природним. Звичайно, завоювання освячували ідеєю "боговибраності" якого-небудь народу. Суперечки та конфлікти між державами переростали у війни. За 56 віків людської цивілізації відбулося 14,5 тис. війн, у яких загинуло 3,6 млрд людей.
В історії зафіксовано 8 тис. мирних договорів, багато з яких укладалися на вічні часи, а строк дії не перевищував 10 років, а то й вимірювався місяцями. Війна сприймалась як споконвічний історичний феномен. Стародавні римляни казали: "Хочеш миру – готуйся до війни".
Військова сила держави вважалася самостійною категорією і лише приблизно відповідала рівню її соціально-економічного розвитку. Не випадково "варварські племена" не раз руйнували цивілізовані країни. Кожний розумів мир як свою перемогу. Пакс Романа – мир по-римському – настав, коли все Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.
Після великих географічних відкриттів XV ст., у міру розвитку капіталізму в Європі відбулися зміни у міжнародній політиці: вона набула глобального характеру. XX ст. багате на міжнародні події. Усе сторіччя пройшло під знаком небезпеки та виявилося найкривавішим в історії людства. На зміну блоковому протиборству імперій, після Першої світової війни прийшла Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, що була схвалена країнами-переможницями: США, Англією, Францією, Італією, Японією.
У центрі цієї системи вперше стала міжнародна організація – Ліга націй. Але вона не змогла подолати міжнародні проблеми. Знову почалася світова війна.
1945 року було створено ООН, але переможна ейфорія тривала недовго. Система міжнародних відносин, що була сформована у роки "холодної війни", суттєво відрізнялась від проектів воєнної пори. За понад 50 післявоєнних років у світі відбулося 250 воєн, в яких брали участь 90 держав і загинуло 35 млн людей. Але у міру нагромадження ядерної зброї змінилися акценти у формулі прусського генерала Клаузевиця: "Війна – це продовження політики іншими засобами". Ядерна війна вже не може бути продовженням політики.
Нині у міжнародних відносинах протистоять два процеси: міжнародні конфлікти й міжнародне співробітництво. Найвищим вважається ступінь конфліктності для регіонів Близького Сходу, колишньої Югославії, колишнього СРСР, Африки, окремих "гарячих точок" Європи. У Сербії, Хорватії, Грузії, Чеченській Республіці та деяких районах Північного Кавказу конфлікти перетворилися на справжні воєнні дії із людськими жертвами, руйнуванням міст і сіл. Тому дуже важливою проблемою міжнародних відносин є припинення воєнних конфліктів, подолання конфліктних ситуацій шляхом переговорів, компромісів і досягнення балансу інтересів між ворогуючими сторонами.
Форми міжнародної співпраці, як і взагалі міжнародних відносин, безпосередньо залежать від кількості учасників. Що більша кількість сторін бере участь у співпраці, то складніші механізми, тобто способи, інституції її забезпечення.
Двостороння співпраця здійснюється за допомогою міністерств закордонних справ, спільних торгових палат, особливо поширених, починаючи з післявоєнних часів, товариств дружби, які своєю чергою розвивають співпрацю на рівні громадськості. На нижчих рівнях співпраця здійснюється підприємствами, державними та приватними організаціями, інституціями тощо.
Багатостороння співпраця більш складна, позаяк, забезпечення співдії трьох і більше сторін вимагає координації та узгодження дій. З цією метою створені спеціальні інституції та секретаріати, координаційні групи, комісії тощо. Коло їхніх функцій охоплює питання технічного забезпечення діяльності міжнародних об'єднань, що працюють на багатосторонній основі. До них належать і деякі міжнародні організації: Співдружність Незалежних Держав (СНД), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав, Організація Американських Держав (ОАД) тощо. Спільною рисою всіх перелічених вище міжнародних організацій є те, що кожна держава, узгоджуючи свою зовнішньополітичну чи економічну (зрештою, як і будь-яку іншу), діяльність з іншими членами організації, водночас діє на міжнародній арені цілком самостійно. Будь-яка держава, що співпрацює з іншими на багатосторонній основі, залишає за собою певну суверенність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вона залишає за собою повне право достосо-вуватись чи ні до рішень, що приймаються більшістю членів організацій. При багатосторонній співпраці учасники володіють значною автономністю, рівень інтеграції — середній.
У процесі багатосторонньої співпраці держави лише координують діяльність у сфері політики, економіки, культури, інформації тощо. Вони також вступають у специфічні відносини, які формуються на спільній зацікавленості держав незалежно від стану політичних стосунків між ними.
Ми виділяємо такі типи відносин:
— харитативні, що є особливим типом відносин, у які вступають учасники міжнародних відносин з метою надання допомоги відсталим країнам, а також у випадках стихійного лиха, катастроф, епідемій тощо;
— міжнародна співпраця у боротьбі зі злочинністю, яка виявляється в обміні інформацією щодо злочинних угруповань, їхній діяльності та в деяких випадках спільних акцій правоохоронних органів зацікавлених країн. Крім цього, одним із проявів такого співробітництва є екстрадиція осіб, відносно яких провадиться слідство в інших країнах.
Міжнародна співпраця охоплює також освоєння космосу, дослідження Антарктиди (мова йде про режим, закріплений міжнародними договорами від 1 жовтня 1958 р.), рятувальні операції тощо.
Значно вищим ступенем інтеграції характеризується колективна співпраця. Для її забезпечення створюються спеціальні наддержавні інституції, на користь яких країни-члени передають (делегують) повноваження щодо прийняття рішень, обов'язкових для всіх членів інтеграційного угруповання у тих сферах компетенцій, які ним визначені. Інтеграція учасників міжнародних відносин на колективній основі передбачає на першому етапі тісну координацію їх дій у тих сферах, співпраця яких визначена як принципова, на другому — злиття в єдиний національний, політичний, економічний, військовий, правовий простір. Сфера управління ними передається наднаціональним інституціям, тоді як внутрішні (національні) органи влади залишають за собою лише оперативне управління.
1 жовтня 1993 p., коли вступили у силу Маастрихтські угоди, Європейський Союз розпочав другий етап інтеграції, який передбачав створення єдиного економічного та політичного простору, до якого ввійдуть: Бельгія, Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія, Франція, ФРН. Якщо ж урахувати, що ФРН, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Греція, Іспанія, Італія та Португалія уклали угоду про спільний громадянський простір (Шенгенська угода), до якої, ймовірно, приєднаються всі інші учасники Європейського Союзу, і роботу над створенням конституції Європи, то можна погодитися з думкою, що "процес інтеграції (Європейського Союзу ) пішов шляхом розвитку функціональної моделі, яка дає змогу вийти за рамки простого співробітництва й підготувати умови для можливої федерації".
Така тісна інтеграція на основі функціонування загальноєвропейських інституцій (Європейський парламент, європейські комісії, співтовариства) шляхом формування єдиного функціонального простору справді може призвести до виникнення федеративного утворення, що може поступово перетворитися на єдину державу. Ця думка доволі слушна, про що свідчить прецедент у світовій історії. Воєнна, а пізніше економічна інтеграція альпійських кантонів, що розпочалась у XV ст., призвела до виникнення в XIX ст. єдиної держави — Швейцарії.
У випадку Європейського Союзу, однак, варто підкреслити значно ширші масштаби інтеграції та набагато глибші протиріччя між країнами-членами. Усе це дає підстави для певного песимізму стосовно можливості швидкого об'єднання країн Європи у федерацію, хоч і не змінює принципової оцінки інтеграційних процесів у ЄС та їх імовірних наслідків.
Прикладом військового колективного співробітництва, що втілилося у формуванні єдиного воєнно-стратегічного простору Північної Атлантики, починаючи з кінця 40-х років XX ст., стало НАТО. Колективна співпраця у межах цієї організації забезпечується діяльністю таких інституцій, як Північноатлантична Рада, Комітет планування оборони, Група ядерного планування, Командування НАТО у Північній Атлантиці та Європі, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, у віданні яких перебувають питання стратегічного планування, інформаційного та інфраструктурного забезпечення, матеріально-технічного постачання (зокрема, стандартизація озброєнь), безпеки (контррозвідка), цивільної оборони тощо. Воєнна та політична інтеграція у межах НАТО, однак, не характеризується такою глибиною та тіснотою, як у ЄС.
Спільними рисами будь-яких міжнародних організацій, що діють на колективній основі, є:
—формування єдиних функціональних просторів у межах територій країн-учасниць, у яких визначальну управлінську роль відіграють наднаціональні колективні інституції;
—втрата частини власної суверенності країн-членів та підпорядкування їх зовнішньої і внутрішньої політики наднаціональним структурам.
Із початку 60-х років XX ст. у Європі формується специфічна форма міжнародної співпраці — Єврорегіони. Єврорегіоном є географічно окреслений простір, що охоплює прикордонні території двох або більше держав, локальні органи влади яких прагнуть співпрацювати між собою і координувати діяльність у різних сферах, що становлять інтерес для них.
У 1963 р. утворено перший франко-німецько-швейцарський регіон "Basi liens is", що охоплював прикордонні місцевості у долині Рейну. Згодом десятки Єврорегіонів виникли на кордонах Німеччини та Франції, Голландії та Бельгії, Швеції і Данії, Франції та Іспанії і практично на всіх кордонах західноєвропейських держав. На початку 90-х років XX ст. років Єврорегіони створюють Східноєвропейські країни, особливо Польща та Чехія. Україна активно співпрацює з західними сусідами у межах Єврорегіонів "Буг" та "Карпати".
Єврорегіони, як форма міжнародної співпраці, визначаються, насамперед, тим, що основними суб'єктами відносин у них є не національні уряди держав, а владні органи тих адміністративних одиниць, які безпосередньо межують між собою вздовж кордону. Наприклад, у межах Єврорегіону "Буг" співпрацюють між собою Люблінське воєводство з польського боку та Волинська область і частина Львівської — з українського. У рамках Єврорегіонів здійснюється локальна співпраця переважно у господарчій, екологічній, культурній та інших галузях. Загалом центральні уряди сприяють діяльності Єврорегіонів, оскільки їх функціонування поліпшує стосунки між сусідніми державами та визначає децентралізацію двосторонніх відносин.
У 90-х роках XX ст. міжнародна співпраця та інтеграційні процеси стали домінувати в Європі та Північній Америці, що визначило можливість принципових змін у сучасній міжнародній системі. На наш погляд, такі процеси можуть у перспективі призвести до того, що у ній домінуватимуть могутні інтеграційні утворення, очолені найсильнішими державами світу, такими як СІЛА, ФРН, Російська Федерація.
Щодо останньої, то, очевидно, можна ствердити, що інтеграційні процеси в рамках СНД розвиватимуться настільки успішно, наскільки самій Російській Федерації вдасться опанувати кризові тенденції в економіці та відцентрові — у внутріполітичній сфері.
Така ситуація навряд чи змінить зміст міжнародної системи, але масштаб і силові характеристики її основних учасників значно зростуть.
Водночас доволі скептично можна ставитись до ідеї політичної інтеграції всього людства чи під егідою ООН, чи найрозвиненіших держав світу та інтеграційних об'єднань, що ними утворені. На думку А. Бовіна, причина полягає у відсутності стійкого балансу інтересів держав світу. На наш погляд, не тільки не існує якийсь універсальний баланс інтересів, а вони у більшості учасників міжнародних відносин значно різняться.
По-перше, між наймогутнішими країнами світу, що, наприклад, пов'язано з практикою інтеграції в торгово-економічній сфері як у ЄС, так і в Північно-Американській асоціації вільної торгівлі (NAFTA). Обидві міжнародні організації, поряд зі створенням єдиного економічного простору, здійснюють кроки щодо його захисту з боку азійських (Японія, Корея, Сінгапур, Китай) та східноєвропейських виробників (Росія, Україна, Польща Чехія тощо). Останні особливо розраховують на активний експорт власної продукції на ринки країн Західної Європи та Північної Америки.
Так само, принаймні на середньострокову перспективу, збережуться принципові розбіжності між НАТО та Росією щодо розмежування сфер впливів у Східній Європі.
Досить показовою була криза навколо Іраку, де відсутність спільних інтересів і оцінок ситуації призвела до розколу серед провідних держав світу, наслідком якого стало істотне погіршення відносин між ними.
Більше того, на думку Е. Тоффлера, загострення відносин між провідними державами і міжнародними організаціями світу, насамперед — США, Європейським Союзом і Японією, триває, оскільки "зростаюча ворожість між цими двома тихоокеанськими державами могла би тільки ще більше посилитись, якби Європа, зрадивши своєму протекціонізму, змусила їх вступити у ще більш жорстоку конкурентну боротьбу з усім світом. Ось чому ідея "Європи як фортеці", недоступної для зовнішньої конкуренції, рівнозначна загрозі миру у всьому світі".
Навіть тоді, коли політичне керівництво наймогутніших держав світу погоджується на певні широкі порозуміння, то їх виконання залишається досить гіпотетичним. Як підкреслює М. Лєбєдєва, "навіть якщо координацію дій різних акторів вдається якось налагодити, то виконавчі функції поки що погано реалізуються навіть у тих випадках, коли шляхом спільних зусиль згода все ж досягається".
Очевидно, що на десятки років збережуться різноспрямовані інтереси країн, що розвиваються, та групи розвинених країн світу. Навряд чи драматизм взаємовідносин між розвиненою "Північчю" і відсталим "Півднем" був пом'якшений через діяльність міжнародних організацій чи скоординованість економічної політики "Великої сімки". З огляду на це, малоймовірною виглядає ситуація, при якій вдасться гармонізувати інтереси хоча б більшості держав світу, що могло б стати початком глобальної інтеграції чи реалізації широко дискутованих ідей глобального управління.
2. Зовнішня політика та міжнародні відносини в сучасних умовах
Зовнішня політика – це частина міжнародних відносин, діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства щодо здійснення своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.
Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики – створити сприятливі умови для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечити національну безпеку та добробут народу. Зовнішня політика пов'язана із панівним економічним укладом, суспільним і державним устроєм суспільства й представляє їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілу низку специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, оскільки характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, тому що кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, системі міжнародних відносин.
Урешті-решт і внутрішня і зовнішня політика вирішують одне завдання – забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у відповідній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних завдань визначаються тим, що держава володіє монополією на політичну владу у певному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні й відносини між котрими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду згод і компромісів.
Одним із найважливіших напрямів зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність. Що таке дипломатія? Слово "дипломатія" походить з грецької "диплома" (у Стародавній Греції – подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження).
Дипломатія – один з основних засобів зовнішньої політики держави, це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях з питань захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.
Залежно від історичного моменту завдання дипломатії змінювались: від обслуговування війни до перетворення її на систему засобів проведення переговорів і забезпечення мирних умов взаємодії держав.
Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шляхом встановлення та розширення торгово-економічних, науково-технічних, кредитно-фінансових і культурних зв'язків. Ці зв'язки підтримуються як на офіційному рівні, так і з допомогою суспільних і приватних організацій та установ.
Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання, що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання поширюється принцип суверенітету та невтручання у внутрішні справи. Це головна умова, за якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої – не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому смислі дипломатичні відносини – це необхідний мінімум нормальних зв'язків між країнами.
У наш час на політичній карті світу існує понад 220 держав.
Якщо уявити розмаїття відносин між ними як ниті, що зв'язують їх, то здебільшого вони будуть вичерпані тільки лінією підтримки дипломатичних відносин. Дійсно, інтенсивність і глибина двосторонніх контактів у масштабі всього світу в цілому незначні. Що пов'язує Бангладеш і Фіджі, Руанду й Парагвай, Фінляндію й Нікарагуа, Люксембург і Пакистан, окрім взаємного визнання факту існування та чергових вітань з приводу національних свят? Навіть провідні країни світу не вважають можливим відкривати свої посольства, постійні представництва та консульства всюди.
Розміри й кількість офіційних установ однієї держави в іншій завжди відображають реальний рівень контактів і зв'язків, що залежать від історично складених відносин та важливості того чи іншого регіону для зовнішньої політики певної країни. Тісна взаємодія у політичній, військовій, економічній та культурній сферах між державами об'єктивно переводить їх відносини у повнокровне співробітництво, яке реалізується шляхом різноманітних, а не лише дипломатичних, каналів. Але, безперечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілкування між країнами виконує при колективному узгодженні інтересів. Особливо актуально її значення у наш час, коли світова спільнота має світові та регіональні інститути.
Найважливіший з них – Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка була заснована 1945 року для підтримки колективної безпеки, й діюча нині як механізм узгодження позицій країн у зовнішній політиці.
У статуті ООН закріплено принципи міжнародного співробітництва: суверенна рівність усіх її членів, розв'язання міжнародних суперечок мирними засобами, відмова від погрози силою або її застосування, невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції суверенної держави.
Структура ООН складається з Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, Ради Безпеки, яка налічує 15 країн, та Генеральної Асамблеї, до складу якої входять усі країни – члени організації.
Найефективніший важіль впливу на зовнішню політику належить Раді Безпеки ООН (РБ ООН). До її складу входять США, Велика Британія, КНР, Росія та Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення, що приймає РБ ООН. Це право було використане з 1946 по 1990 рік 223 рази в основному США та СРСР, що було викликано глобальним протистоянням двох держав у роки "холодної війни" та суттєво обмежувало реальні можливості впливу ООН.
Починаючи з 1991 року, коли намітився перехід від тотального протистояння до стратегічного партнерства великих держав, механізм прийняття конкретних політичних рішень став більш дійовим.
У політологічних дослідженнях ООН часто порівнюють зі "світовим урядом". Як прообраз світового уряду ООН має деякі регулятивні функції, наприклад, право прийняття санкцій щодо окремих держав. Але практика реальних взаємовідносин на міжнародній арені показує, що держави не бажають безперечно підкорятися рішенням міжнародних інститутів.
В економічній сфері всесвітніми інститутами є засновані 1946 року Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), членами яких є 150 країн світу.
Практично всі сфери людської діяльності, що мають зовнішньополітичне та міжнародне звучання, представлені світовими інститутами. За своєю організаційною побудовою вони є своєрідними філіями ООН: Міжнародний дитячий фонд (ЮНІСЕФ), Верховний Комісаріат ООН у справах біженців, Всесвітня продовольча програма ООН; ЮНЕСКО (Всесвітня організація у справах освіти, науки та культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я) та ін.
Україна є членом більшості міжнародних організацій. Наприкінці XIX ст. – початку XX ст. у теорії міжнародних відносин були дуже розвинуті уявлення про визначальну та провідну роль зовнішньополітичного фактора у внутрішній політиці держави. У цей період міжнародні відносини переживали кризу егоїстично-індивідуалістичних спрямувань, не було міжнародних інститутів, що могли б спрямувати подолання конфліктів і протиріч у мирне русло. Прихильники "силової концепції" політики виходили з того, що міжнародна політика – це боротьба за силу незалежно від того, що є її метою.
Вважається, що тут бере свій початок такий напрям у підході до міжнародних відносин, як геополітика. У наш час цей термін вживається дуже і дуже часто, що свідчить про життєздатність силової концепції. Тим часом існує принаймні дві царини його застосування. Перша розуміє взаємозв'язок між географією та політикою. І дійсно, причини суперництва, пошук союзників часто визначаються географічними факторами: прагненням мати вихід до моря, окреслити свої кордони природними межами та ін.
Друге можливе значення цього терміна полягає у розумінні міжнародної політики в цілому як протиборства та протистояння крупніших на той або інший період світової історії держав.
Географічне місцеположення країни суттєво впливає на її поведінку на міжнародній арені. Деякі країни мають більш вигідне положення за інші. У житті країн географія значною мірою відбивається на долях їх народів.
Острівна Британія фактично не знала нападів з 1066 року, що дозволяло їй активно та успішно протистояти силам наполеонівської Франції та гітлерівської Германії. У свою чергу, Польща, навпаки, розташована на рівнині, стала об'єктом розподілу між Пруссією, Австрією та Росією у XVIII ст., а у середині XX ст. – предметом суперечок між Німеччиною та СРСР.
Природні ресурси держави є потенціальною складовою могутності держави. Німеччина та Японія практично не володіють запасами нафти, що зумовлювало їх загарбницькі геополітичні наміри.
В умовах науково-технічної революції підвищеного значення набуває володіння окремими видами сировини та матеріалами стратегічного характеру, що може дуже несподіваним образом підвищити міжнародну активність навколо деяких країн (наприклад, південь Африки).
Індустріальний розвиток держави разом із сильним аграрним сектором може надати державі ваги у міжнародних справах. Японія є "карликом" у військовому плані, але її вплив на світову торгівлю та виробництво багатьох товарів є незаперечним.
Найвагомішим аргументом важливого значення економічного потенціалу є Велика Сімка – найбільш економічно розвинуті країни (США, Японія, Німеччина, Канада, Франція, Велика Британія та Італія).
Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реалізується на засадах об'єктивних і суб'єктивних факторів.
До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави належать:
1. Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні, у світі в цілому.
2. Різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у системі міжнародних відносин.
3. Географічні та природні умови країни, регіону.
4. Існуючі міжнародні організації та установи.
5. Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.
6. Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали та ін.
7. Національний склад населення країни або регіону.
До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави належать:
1. Особисті якості людей, які працюють в апараті зовнішньополітичних установ. Компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.
2. Якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів.
3. Настрій, суспільна думка серед населення з приводу основних проблем, напрямів зовнішньої політики.
На засадах зовнішньополітичної діяльності окремих держав формуються певні міжнародні відносини. Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, військових та інших зв'язків і взаємовідносин між народами, державами, економічними, політичними, науковими, культурними та релігійними організаціями й установами на міжнародній арені.
На формування міжнародних відносин впливають різноманітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук; існуюча економічна та політична ситуація у світі; баланс військових сил; діяльність міжнародних організацій; вплив окремих держав; стан природного середовища та ін.
У сучасних умовах провідними тенденціями розвитку міжнародних відносин є:
1) посилення взаємозалежності та цілісності світу. Це зумовлено тим, що розв'язати проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці XX ст., можливо тільки спільними зусиллями всіх народів;
2) збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відносин можна вважати найбільш розвинуті індустріальні країни (США, Канаду, Велику Британію, Німеччину, Францію, Італію, Японію); індустріально високорозвинуті країни (Бразилію, Південну Корею, Таїланд, Сінгапур, Гонконг та ін.); середньорозвинуті країни; слаборозвинуті країни й ті країни, що розвиваються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтеграція держав у регіональному масштабі;
3) загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до розв'язання проблем;
4) підвищення ролі політичних засобів у подоланні конфліктів і протиріч.
Міжнародні відносини аналізуються суспільно-політичними науками, щоб їх всебічно вивчити й теоретично обґрунтувати. Сучасна політологія вивчає міжнародні відносини у трьох головних напрямах.
Перший з них – це розроблення глобалістсько-футурологічних концепцій, в яких майбутнє суспільство прогнозується сталим і стабільним як з економічного, так і з політичного погляду. В основі його духовно-політичного розвитку лежить планетарна свідомість, найважливішу роль відіграють загальнолюдські норми та цінності, необхідними передумовами є структури громадянського суспільства. Найбільш повний вираз ці риси знайшли в концепції "життєстійкого суспільства", що опинилась на першому місці у сучасній західній глобалістиці.
Другий напрям теоретичного обґрунтування міжнародних відносин пов'язано зі створенням загальнометодологічних теорій (теорія війни та миру Р. Арона, теорія факторів К. Райта, теорія рівноваги Дж. Ласкі та ін.). Найважливіше місце серед цих теорій належить теорії прагматизму та політичного реалізму Г. Моргентау. Він вважає, що міжнародна політика має розроблятись за принципами сучасних політологічних теорій, тим самим збільшуючи надійність передбачення. Раціональна міжнародна політика, за Г. Моргентау, тим краща, якщо вона зменшує ризик і збільшує користь. Зовнішня політика будь-якої нації повинна забезпечувати задоволення першочергового інтересу вижити, вистояти перед загрозою небезпеки ззовні. Моральні принципи можуть застосовуватись до дій держав не абстрактно, а лише згідно з конкретними обставинами місця та часу. Г. Моргентау навіть не припускає, що окрема держава може оголосити себе носієм моральних законів усього світу.
Третій напрям вивчення міжнародних відносин – це конструювання спеціальних концепцій, що дозволяють аналізувати стан міжнародних відносин. Наприклад, теорія світових систем, міжнародних організацій, міжнародного конфлікту, загальної безпеки тощо. Концепція загальної безпеки – це нова сукупність принципів підходу до проблем безпеки у світі з ядерною зброєю. Важливий внесок у формування концепції загальної безпеки зробила Незалежна комісія з питань роззброєння та безпеки. Вона визначила головні принципи забезпечення загальної безпеки. Це: визнання неможливим виживання у загальній ядерній війні й перемоги у ній; незастосування військових засобів для усунення політичних та ідеологічних конфліктів; єдиним шляхом досягнення загальної безпеки є негайне зниження рівня озброєнь, розроблення моделі "розумної достатності"; для досягнення повної міжнародної безпеки треба докладати сумісних зусиль усіх або більшості країн світу.
Незважаючи на значну частоту міжнародних конфліктів, можна, однак, стверджувати, що вони є епізодичними явищами для окремо взятої держави та її відносин у міжнародному середовищі. Перманентним станом міжнародних відносин є мирне співіснування та співпраця між державами світу.
Мирне співіснування та міжнародна співпраця тісно взаємопов'язані між собою, позаяк перше є мінімально необхідною умовою другого. Справді, про жодну міжнародну співпрацю не може бути мови, якщо сторони застосовують силу або погрожують нею одна одній.
Традиційно мирне співіснування визначається як стан відносин між державами, при якому вони не вдаються до застосування воєнної сили. Зазначимо, що мирне співіснування можливе у двох випадках:
1.Сторони не мають між собою принципових суперечностей, оскільки їх інтереси не є взаємовиключними. Тоді незастосування сили випливає зі загального стану відносин і є їх логічним наслідком.
2.Між сторонами існують серйозні суперечності, але з тих чи інших причин вони відмовляються від застосування воєнної
сили, що не випливає зі стану відносин між ними, а є результатом прагнення урядів держав ухилитись від загострення стосунків та потенційного зіткнення.
Тобто у першому випадку сторони не мають потреби вдаватись до сили, і такий стан стосунків між ними є тривалим і стабільним. У другому випадку мирне співіснування є певною мірою вимушеним, таким, що може бути порушене настільки швидко, наскільки швидко загострюватимуться їх відносини.
Цілком очевидно, що мирне співіснування ґрунтується на дотриманні сторонами основних принципів міжнародного права, які також можна називати принципами мирного співіснування, їхній зміст викладений у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці згідно зі Статутом ООН, прийнятій Генеральною Асамблеєю у 1970 p., та у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 p., а також в їх тлумаченнях, запропонованих в окремих рішеннях Міжнародного Суду ООН.
Загальновизнаними у стосунках між державами вважають такі зафіксовані у наведених вище міжнародно-правових документах принципи:
1. Принцип суверенної рівності держав полягає у визнанні факту політичної незалежності урядів, їх виняткової юрисдикції на своїй території, рівних прав усіх держав світу. Тобто йдеться про застосування в міжнародних відносинах римського принципу par in parem поп habet potestatem (рівний над рівним не має влади). Згідно із цим принципом, суверенна влада будь-якої держави світу зобов'язана поважати суверенітет національної влади будь-якої іншої держави світу, вважати її рівною собі та не намагатись нав'язувати їй тих чи інших рішень, дій чи бездіяльності.
2. Принцип не застосування сили є свідомою відмовою влади суверенної держави від використання проти іншої держави будь-яких силових дій, що можуть становити загрозу її суверенітетові, територіальній цілісності, життю її громадян. У міжнародному праві поняття "сила" переважно трактується як збройне насильство, яке вважається репресалією та категорично заборонене, за винятком законної самооборони у випадку агресії та на підставі відповідної резолюції Ради Безпеки ООН. Вдавання до економічних, політичних та будь-яких інших засобів тиску вважається реторсіями, які не мають чіткого визначення та механізму застосування. З цього приводу І. Лукашук зауважує, що "аналіз міжнародних норм і практики дає підстави стверджувати, що під поняттям "сила" розуміється, насамперед, збройна сила. Використання інших засобів — економічних, політичних — може бути кваліфіковане як застосування сили за цим принципом, якщо за своїм впливом і результатами вони подібні до військових засобів".
Репресаліями, згідно з міжнародним правом, вважаються також погрози застосувати збройну силу. Потрібно, однак, зазначити що погрози у таких випадках мають завуальований у дипломатичних документах характер та переважно їх неможливо трактувати безпосередньо.
Згідно з принципом незастосування сили держави не мають права на превентивну самооборону, тобто випередження потенційного агресора у бойовому розвертанні збройних сил та їх застосуванні проти нього. У разі реальної небезпеки збройного нападу держава — потенційна жертва агресії має звернутись до Ради Безпеки ООН і вжити превентивних заходів лише за її згодою.
Дотримання державами принципу незастосування сили є визначальною умовою налагодження і підтримання ними добросусідських чи принаймні нейтральних відносин, а, отже, і мирного співіснування. Водночас, історія міжнародних відносин наочно демонструє прецедент систематичного порушення цього принципу, що загалом дає підстави вважати його дотримання похідною від стану політичних стосунків між державами світу.
3. Принцип мирного розв'язання спорів пов'язаний зі свідомим вибором владної політичної еліти держави коопераційної стратегії зовнішньої політики. Йдеться про те, що розв'язання спорів між будь-якими.державами світу здійснюється без застосування збройного насильства.
Цей принцип уперше зафіксовано у Статуті Ліги Націй, а дещо пізніше — у Паризькому Пакті 1928 р.2 Він був також остаточно
закріплений у Статуті 00Н, де у розділі VI, статті 33, § 1 зазначено: "Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, мають, насамперед, намагатися розв'язати спір шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором".
4. Принцип невтручання у внутрішні справи держав є одним із фундаментальних принципів мирного співіснування, оскільки його дотримання є запорукою самостійного вибору суспільством будь-якої країни власної суспільно-політичної системи, що істотно зменшує ризик конфлікту. Цей принцип традиційно полягає у винятковому праві урядів національних держав підтримувати власну юрисдикцію на своїй території, при тому, що внутрішні компетенції їх влади не підлягають будь-якому втручанню з боку урядів інших держав чи міжнародних організацій.
Згідно з міжнародним правом, право на інтервенцію надає тільки Рада Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру чи окремих актів агресії (розділ VII, стаття 42). Водночас, втручання можливе тоді, коли воно здійснюється на прохання легітимного уряду держави у випадку спроби повалити його силою. Практика реальних міждержавних відносин виразно демонструє систематичні зловживання могутніх держав цією можливістю. Втручання СРСР у Чехословаччині й Афганістані, США — у В'єтнамі відбувались на прохання маріонеткових чи повністю політично залежних урядів.
Ще однією небезпечною для дотримання цього принципу концепцією стала ідея можливості втручання для відвернення гуманітарних катастроф. Йдеться про можливість інтервенції у внутрішні справи держави у критичній для неї ситуації внутрішніх етнічних, політичних, релігійних чи расових конфліктів. Гуманітарна інтервенція має на меті не допустити масових порушень прав людини, етнічних чисток, геноциду та сприяти поверненню суспільства до стану внутрішньої стабільності. Водночас ця концепція характеризується серйозною моральною двозначністю і прямо суперечить цілій низці принципів міжнародного права, як і усталеним звичаям та правилам міждержавних взаємин.
Проблема полягає також у тому, що, ігноруючи порядок і процедуру прийняття рішень в ООН, деякі держави та міжнародні організації самостійно визначають критерії гуманітарної катастрофи та залишають за собою право на втручання.
5. Принцип територіальної цілісності держав полягає у свідомій відмові держав від спроб включити у межі своїх кордонів частини території чи навіть усю територію іншої держави за допомогою сили.
Цей принцип сформульовано у пакті Ліги Націй (стаття 10) та закріплено у Статуті ООН (розділ І, стаття 2, § 4), а важливість його дотримання традиційно пояснювалась тим, що намагання порушити територіальну цілісність держав завжди призводило до війни між ними. З огляду на це, у рамках діяльності Ліги Націй та ООН було здійснено низку спроб розробити міжнародно-правовий механізм передачі територій одних держав іншим. Територію держави можна передавати під юрисдикцію іншої держави лише шляхом цесії. Цесія може відбутися на підставі міжнародної угоди, згідно з рішенням міжнародних організацій (на підставі арбітражу чи плебісциту), акта купівлі-продажу чи у формі обміну територіями, але у будь-якому випадку — за добровільної згоди обох держав. Задля її реалізації здійснюють два важливі акти:
1)зречення суверенітету над територією її попереднього власника;
2)набуття суверенітету новим власником.
Водночас численні цесії 20—30-х років XX ст. свідчили не про досягнення державами Європи консенсусу у питанні перерозподілу державної території, а радше про нездатність держав захистити власну територіальну цілісність збройною силою. Усе це призвело до зростання напруженості у міжнародних відносинах і нової війни.
6. Принцип непорушності кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав, оскільки він полягає у повазі урядів держав до існуючих між ними кордонів.
Традиційне розуміння цього принципу, викладене у Декларації про принципи міжнародного права у 1970 p., було аналогічне принципові територіальної цілісності держав. Йдеться про усталену в Статуті ООН заборону на зміни державних кордонів за допомогою зброї. Однак його інтерпретація Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі була більш жорсткою. Держави — учасниці НБСЄ погодились у тому, що в Європі кордони, встановлені після Другої світової війни, взагалі не можна переглядати. Прецедент перегляду кордонів може призвести до "ефекту доміно", коли слідом за цим розпочнеться лавина територіальних претензій та міжнародних конфліктів. Проте таке трактування принципу непорушності кордонів застосовується лише в Європі, де воно ґрунтується на усвідомленні владними еліта-ми більшості держав небажаності територіальних конфліктів.
7. Принцип поваги до прав людини серед усіх інших відносно новий, визначений остаточно в Заключному акті НБСЄ (1975). Водночас, уже на час завершення Другої світової війни проблема прав людини була предметом тривалих переговорів, що відображено у численних міжнародно-правових документах. Зокрема, у 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, в якій основними правами людини визнано: право на свободу та особисту недоторканність (статті 3, 4), правосуб'єктність (стаття 6), рівність перед законом та презумпцію невинності (статті 7, 8, 9,10), вільне пересування (стаття 13), притулок у разі переслідування на батьківщині (стаття 14), свободу переконань, голосу, думки і совісті (стаття 19) та інших. Були також прийняті два пакти: про громадянські та політичні права й про економічні, соціальні та культурні права людини (1966).
Для правового регулювання окремих аспектів, пов'язаних із правами людини, під егідою ООН укладено низку конвенцій: про запобігання злочинам геноциду та покарання за нього (1948), про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966), про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), про права дитини (1989).
Дотримання принципу поваги до прав людини полягає в тому, що держави світу зобов'язані забезпечувати всім особам, що перебувають під їх юрисдикцією, гарантування основних прав, визначених Загальною декларацією, незважаючи на національність, громадянство, расу, релігійні та політичні переконання. Йдеться не лише про правовий статус іноземців, але й про дотримання державами основних прав людини щодо своїх громадян. Дія цього принципу має не лише міжнародний характер, але й внутрішньодержавний, що теоретично закладає можливості обмеження державного суверенітету у цій сфері.
У реальній міжнародній політиці широко використовується гасло дотримання прав людини, яке доволі часто розглядається претекстом до втручання у внутрішні справи інших держав світу, що зводить нанівець цілу низку фундаментальних принципів мирного співіснування. Тобто визнання цього принципу превалюючим і визначальним у взаємовідносинах держав світу суперечить принципам суверенної рівності та невтручання у внутрішні справи національної держави.
Концепція "гуманітарного втручання" та детермінування політики щодо тієї чи іншої держави станом дотримання прав людини у ній фактично призводить до різкого погіршення стосунків та істотно підвищує ризик міжнародного конфлікту.
8. Принцип рівноправності й самовизначення народів полягає у запобіганні будь-якій дискримінації за національною ознакою та визнанні однакового права народів на вільний розвиток і вибір майбутнього. Йдеться про те, що кожний народ має невід'ємне право самостійно вершити свою долю, зокрема, створювати власну незалежну державу.
Цей принцип висвітлений у Статуті ООН (стаття 1, § 2), де розглядається як необхідна передумова розвитку добросусідських відносин між народами та зміцнення миру. Чіткіше принцип рівноправності й самовизначення народів окреслено у Заключному акті НБСЄ. Згідно з положеннями акта, будь-який народ має право в умовах повної свободи визначати власний внутрішній і зовнішній статус, здійснювати на свій розсуд політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.
Реалізація цього принципу на практиці призвела до істотних колізій, пов'язаних із діяльністю національно-визвольних рухів у багатонаціональних країнах світу. Намагання цих рухів реалізувати право на самовизначення зіткнулось з жорсткою протидією влади цих держав, а рухи вважаються сепаратистськими.
Проблема полягає у тому, що дія принципу рівноправності та самовизначення народів традиційно пов'язувалась із боротьбою за визволення народів колоніальних імперій, але ніколи не стосувалась народів, що не володіли державністю, що аж ніяк не можна назвати його справедливим застосуванням.
Поряд із тим цей принцип (особливо у частині, де йдеться про самовизначення) виразно суперечить принципам територіальної цілісності держав та непорушності кордонів. Не можна відмовляти націям у праві на створення власних держав, але це питання доцільно розв'язувати на внутрішньодержавному рівні, оскільки міжнародне втручання може лише ускладнити справу та спровокувати гострі етнополітичні конфлікти.
9. Принцип співробітництва зобов'язує держави світу підтримувати між собою стабільну співпрацю незалежно від відмінності їх політичних, економічних і соціальних систем. Закріплений у Статуті ООН (стаття 1, § 3) та в Декларації про принципи міжнародного права у 1970 p., він виглядав своєрідним підсумком усіх зазначених вище принципів, оскільки без його реалізації не можливе їх дотримання взагалі. Попри це, його реалізація стикається з неможливістю досягти всезагального консенсусу у стосунках між державами світу. Щодо юридичної сили принципу співробітництва І. Лукашук зазначає: "Юридично зобов'язати державу до конкретного співробітництва так само важко, як зобов'язати її до дружби з тією чи іншою державою".
10. Принцип добросовісного виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом випливає зі звичаєвої норми pacta sunt servanda (договорів треба дотримуватись), яка з найдавніших часів була загальноприйнятою у стосунках між державами.
Укладення договору між державами завжди передбачало, що норми, закладені в ньому, набувають обов'язковості для обох сторін цього договору. Тобто одна сторона має підстави очікувати, що інша дотримуватиметься добровільно взятих на себе і зафіксованих у договорі зобов'язань. Ця норма є загальноприйнятим правилом нормальних взаємовідносин між державами світу, оскільки без її дотримання договірний режим відносин узагалі не міг би існувати. Історія міжнародних відносин, однак, свідчить про те, що її чинність повністю залежить від мотивів, якими керуються держави, розпочинаючи переговорний процес. Якщо ці мотиви випливають із прагнення компромісу, то держави переважно дотримуються зобов'язань за укладеними ними договорами, статутами міжнародних організацій, членами яких вони є, конвенціями, в яких вони беруть участь. Якщо договір укладається як вимушений акт, що фіксує існуючий на певний час status quo, або договір нав'язується однією стороною іншій, є всі підстави для ухиляння урядами держав від виконання його положень. Зазвичай, з цією метою уряди застосовують механізм денонсації (припинення дії договору та відповідна заява уряду ініціатора цієї дії), причому легітимізуються двома обставинами:
1)зміною ситуації у стосунках між державами та невідповідністю положень договору новим реаліям;
2)грубими порушеннями положень договору, допущеними протилежною стороною.
Практика міждержавних відносин свідчить також про досить вільне трактування окремих положень договорів, як і явний саботаж сторонами їх виконання.
Добросовісність виконання взятих державами зобов'язань випливає зі загальної політичної ситуації і зі стану стосунків між конкретними державами.
Очевидно, що дотримання державами принципів мирного співіснування є основою розвитку рівноправного та взаємовигідного співробітництва між ними. Міжнародна співпраця може розвиватись лише на ґрунті тривалого й стабільного безкризового співіснування держав, позаяк лише в такому разі можуть виникати близькі й навіть спільні інтереси, потреба у реалізації яких визначає такий стан міжнародних відносин.
Однак дієвість принципів мирного співіснування прямо залежить від стану стосунків між державами, що не дає підстав сприймати їх апріорно, як основу їхніх взаємин. Важко у реальній політиці знайти приклади сприйняття будь-яких принципів владою суверенної держави як фундаментальних основ її зовнішньої політики. Усі принципи мирного співіснування завжди
розглядались крізь призму raison d'etat (державного інтересу) і могли вважатись визначальними лише тоді, коли відповідали йому.
Визначення поняття "міжнародне співпраця" трапляється досить рідко через те, що як зазначає П. Циганков, воно ілюзорно "прозоре". Лише на перший погляд це поняття зрозуміле й не вимагає якогось чіткого наукового доведення. П. Циганков визначає його як "...процес взаємодії двох або кількох акторів, у якому немає місця застосуванню збройної сили і домінують пошуки спільних інтересів". У першій частині визначення йдеться про необхідну умову міжнародної співпраці, тобто незастосування сили, а у другій стверджується, що співпраця між учасниками міжнародних відносин полягає в тому, що вони своїми діями спричиняють пошук певних інтересів, які спільно реалізуються. Інакше кажучи, співпраця у тій чи іншій галузі виникає тому, що обидві сторони прагнуть співпрацювати.
На наш погляд, основною причиною співпраці є об'єктивні проблеми, які сторони самотужки не можуть розв'язати, або самостійне розв'язання призведе лише до часткового результату.
Ж. Деррієнік визначає міжнародну співпрацю, як певну дію учасників та її результат, як поштовх до продовження такої дії. У його інтерпретації співпраця трактується як стан, при якому одна сторона може задовольнити свої інтереси лише за умови, що їх реалізує інша. Результатом акту співпраці є ситуація, в якій учасники успішно реалізують свої інтереси одночасно або зазнають при цьому невдачі.
Традиційно відносини співробітництва передбачають співучасть та координацію зусиль сторін у розв'язанні проблем безпеки, торгівлі, функціонування й розвитку транспортних систем, екології, видобутку корисних копалин, боротьби зі злочинністю, освоєння космосу тощо.
Будь-який учасник міжнародних відносин співпрацює з іншим, з огляду на прямі чи непрямі вигоди. Тобто користь від співпраці є, з одного боку, мірилом правильності дій, а з іншого — спонукальною причиною її продовження та розвитку.
3. Визначальні засади зовнішньої політики України
Україна посідає відповідне місце у системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні акценти, пріоритети та напрями зовнішньої політики сучасної України сформульовано в Акті незалежності України, у Декларації про державний суверенітет України, виступах Президента країни та інших документах.
Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за рубежем, створення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави.
Україна проводить відкриту, чесну та принципову зовнішню політику, засновану на принципах і нормах міжнародного права. У Декларації про державний суверенітет України записано, що:
Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, приймає участь у діяльності міжнародних організацій у обсязі, який є необхідним для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, інформаційній та інших сферах;
Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє укріпленню загального миру та міжнародної безпеки, безпосередньо приймає участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах;
Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами державного права;
Україна урочисто проголошує про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не приймає участі у військових блоках та дотримується трьох без'ядерних принципів: не використовувати, не виробляти та не купувати ядерної зброї.
Основні напрями зовнішньої політики України було доповнено у Зверненні Верховної Ради України "До парламентів та народів світу". У ньому йдеться: "Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими міжнародними документами".
Відповідно до чинного законодавства зовнішня політика України ґрунтується на таких принципах:
1) суверенна рівність держав;
утримання від загрози силою або її застосування проти
територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої іноземної держави;
2) повага до територіальної цілісності іноземних держав та
непорушності державних кордонів;
3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами;
повага до прав людини та її основоположних свобод;
невтручання у внутрішні справи держав;
4) взаємовигідне співробітництво між державами;
сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань;
пріоритет загальновизнаних норм і принципів міжнародного
права перед нормами і принципами національного права;
застосування Збройних Сил України лише у випадках актів
збройної агресії проти України, будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів, боротьби з міжнародним тероризмом та піратством або в
інших випадках, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
5) застосування міжнародних санкцій, контрзаходів та заходів
дипломатичного захисту відповідно до міжнародного права у випадках міжнародних протиправних діянь, які завдають шкоди Україні, її громадянам і юридичним особам;
6) своєчасність та адекватність заходів захисту національних
інтересів реальним і потенційним загрозам Україні, її громадянам і юридичним особам.
Геополітичні акценти зовнішньої політики України:
Україна – європейська держава, тому вона повинна зміцнювати, розширювати всебічні зв'язки, відносини із державами Європи.
Україна – колишня республіка колишнього СРСР, була тісно пов'язана з усіма його колишніми республіками, що потребує збереження та подальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.
Україна – морська держава, що зумовлює необхідність розвитку взаємовигідних відносин із країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів.
Україна не може забезпечити себе власними сировинними ресурсами (нафта, вугілля, золото, діаманти та ін.). Це примушує закуповувати їх за кордоном, у інших країнах, які володіють значними запасами корисних копалин (Росії, Туркменії, Ірані тощо).
4. Основні напрями зовнішньої політики України
Розгляньмо основні пріоритети й напрями зовнішньої політики Української держави.
1. Центральним напрямом зовнішньополітичної діяльності України є плідна робота в Організації Об'єднаних Націй, в її спеціалізованих органах, установах, структурах і міжнародних організаціях. Україна бере участь у роботі практично всіх органів та установ ООН. Наприклад, Україна є членом Міжнародного дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) і робить свій внесок у розв'язання проблем розвитку дітей у сучасному світі.
Україна входить до Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОР), створеної 1946 року, та здійснює міжнародні економічні та соціальні відносини.
Україна бере активну участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), заснованого 1957 року, з проблем використання атомної енергії у мирних цілях та підвищення надійності та безпеки атомних електростанцій.
2. Не менш значимим і пов'язаним із попереднім напрямом зовнішньої політики України є зовнішньополітична дипломатична діяльність.
Дипломатичні відносини Україна встановлює на принципах рівноправності, суверенної рівності, невтручання один одного у внутрішні справи, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.
Дипломатичні відносини з Україною встановили 100 країн з 226. Одразу після проголошення незалежності України, її визнали 23 держави, будівництво відносин з якими стало пріоритетним. Серед них: країни-сусіди (Росія, Білорусь, Угорщина, Польща, Болгарія, Туреччина), держави, в яких проживають українці (у США – понад 2 млн чол., Канаді – майже 1 млн чол., Бразилії – 150 тис. чол., Чехії та Словенії – 110 тис. чол., Аргентині – 150 тис. чол., Франції – 80 тис. чол., Австралії – 40 тис. чол. та ін.) а також країни, з якими пов'язані економічні інтереси України (Іран, Кувейт, Ватикан та Ізраїль).
3. Пріоритетним напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за винятком країн, котрим за рішенням РБ ООН об'явлено економічну блокаду.
Міжнародні економічні відносини налагоджуються спільно Міністерством економіки та Міністерством закордонних справ, яке працює над створенням сприятливої політико-дипломатичної атмосфери для економічних, культурних та інших відносин.
4. Важливий напрям зовнішньої політики України – це участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу. Глобальні проблеми сучасності – це сукупність найгостріших світових проблем, розв'язання яких потребує об'єднання зусиль усіх народів і держав. Головна їх особливість полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовлено цілісністю сучасного світу.
Основними глобальними проблемами світової спільноти є:
знаходження шляхів сталого економічного розвитку у зв'язку з тим, що сучасні технологічні структури досягли своєї межі. Ця проблема є особливо важливою, оскільки від її розв'язання залежить вирішення усіх інших питань. Сучасна модель виробництва та споживання – це нагромадження капіталу, який не має внутрішньої міри і прагне нескінченного зростання. Суспільне багатство ототожнюється із великим збиранням товарів, а суспільний прогрес – із безмежним збільшенням їх кількості та різноманітності. Розвинуті держави споживають у 20 разів більше ресурсів планети, ніж держави, що розвиваються. Це дозволило економістам і соціологам говорити про вступ розвинутої частини капіталістичного світу у стадію "суспільства споживання". Нині вже зрозуміло, що розвиток суспільства споживання та його поширення на всі країни планети може викликати такий тиск на природне середовище, що призведе до планетарної катастрофи;
проблеми війни та миру, забезпечення міжнародної безпеки, роззброєння та конверсії, зміцнення довіри до співробітництва між народами. Роззброєння – це гостра необхідність, але являє собою не одномоментний акт, а важкий та довгий процес. На розв'язання цієї проблеми мають спрямовуватись зусилля всіх держав і народів;
екологічні проблеми, що можуть бути порівняні з наслідками ядерної катастрофи. Екологічна проблема у її сучасному вигляді виникла у 60-х роках ХХ ст., коли почали посилюватись симптоми екологічної кризи. Екологічна криза – це різке погіршення стану істотного середовища існування людини в результаті зростаючого отруєння та забруднення землі, води та атмосфери;
складовими компонентами екологічної кризи є: порушення істотного балансу газового складу атмосфери; руйнування озонового шару атмосфери; стан живої та неживої природи;
продовольча проблема – дефіцит продовольства, у багатьох країнах люди голодують і помирають через брак харчування;
демографічна проблема – висока народжуваність, швидке збільшення кількості населення у ряді регіонів (Африка, Азія, Океанія). Скорочення народжуваності, зростання смертності у розвинутих країнах, у тому числі в Україні;
подолання економічної та культурної відсталості, жебрацтва в країнах, що розвиваються, в Азії, Африці, Латинській Америці;
проблеми дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод особистості, боротьби з міжнародною злочинністю та тероризмом, наркоманією, гуманізації міжнародних відносин.
Усі ці проблеми гостро проявляються в Україні та потребують активних, безвідкладних заходів щодо їх розв'язання.
5. Одним із найбільш актуальних і перспективних напрямів зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських відносин із колишніми республіками СРСР. Слід враховувати й знати, що підприємства України до здобуття нею незалежності мали постійні господарчі зв'язки із 33 тис. підприємств інших республік. Україна зацікавлена у добрих відносинах з усіма колишніми республіками СРСР, безліч спільних інтересів з Російською Федерацією надає взаєминам з нею особливої важливості.
Механізм здійснення міжнародних відносин у рамках СНД та координація їх зовнішньополітичної діяльності втілюється Україною на засадах Договору про створення СНД та інших його документів.
Слід зазначити, що відносини між незалежними державами на пострадянському просторі складаються не просто. Щоб молоді незалежні держави змогли налагодити на рівноправних засадах відносини одна з одною, потрібно докласти певні зусилля, виявити бажання, відповідну толерантність і багато працювати. Незалежна Україна не посягає на інтереси інших держав, проте й не дозволяє диктувати собі умови.
Особливе значення для України мають відносини з Російською Федерацією. Нас єднають загальні економічні, політичні, військово-стратегічні інтереси, історична доля та культурні традиції.
6. Стратегічним напрямом зовнішньої політики України є участь у розв'язанні складних і невідкладних військово-політичних проблем.
Після розпаду СРСР гостро стали питання про майбутнє ядерного потенціалу СРСР, про розподіл зовнішньоекономічних боргів і спадкоємство підписаних СРСР договорів про ядерне та звичайне озброєння.
У цих питаннях Україна зайняла чітку та ясну позицію. Вона підтвердила свої міжнародні зобов'язання та заявила про своє правонаступництво в усіх договорах і домовленостях, узгодженнях колишнього СРСР, які відповідають загальнолюдським нормам та не суперечать корінним інтересам українського народу.
26 лютого 1992 року перший Президент України Л. Кравчук у Гельсінкі поставив свій підпис під Заключним Актом Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), який був підписаний 1975 року 33 главами держав та урядів європейських країн, а також США і Канади.
Заключний Акт – це хартія взаємодій та взаємовідносин держав, націлена на мирний розвиток Європейського континенту та всієї планети, співробітництво народів, поважання прав людини.
Україна заявила, що дотримуватиметься Договору 1991 року між США та СРСР про обмеження та скорочення стратегічної наступальної зброї. Вона звільнилася від ракет з ядерними боєголовками та інших видів ядерної зброї. Надалі Україна буде без'ядерною та нейтральною державою.
Україна виконує Договір про звичайні збройні сили, які підпадають під дію цього Договору. Вони створюються виключно для захисту незалежності, суверенітету, територіальної цілісності на недоторканності кордонів України у мінімальних, необхідних лише для оборони цілях. Припускається, що вони матимуть чисельність 250–400 тис. чол. і складатимуться з трьох видів: сухопутні війська, військово-повітряні та військово-морські сили.
Висновки.
1. Складовою та невід'ємною частиною політичної діяльності держави є зовнішня політика, покликана регулювати взаємовідносини між державами та народами на міжнародній арені.
2. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики та відображає характер державного та суспільного устрою.
3. Головна мета та основні напрями зовнішньої політики України – забезпечити сприятливі умови для вдосконалення та демократизації суспільства, просування його шляхом соціального прогресу, досягнення загальн
