Актуальність історико-географічних досліджень.
Визначення предмету представниками історичної науки.
Визначення предмету представниками географічної науки. В 18 ст.
Місце ІГ в системі наук.
Структура історичної географії.
Основні національні школи історичної географії.
Актуальність історико-географічних досліджень.
Розуміння сучасних соціально-економічних відмінностей і регіональних проблем, визначення оптимальних перспективних напрямків розвитку суспільства вимагає вивчення генетичних основ формування території як цілісної системи: природа-населення-господарство-політична сфера-культура-релігія. Виключно покомпонентний аналіз історико-географічних передумов географічного середовища (зміна ландшафтів, формування господарства, систем розселення, державних кордонів), який використовувався як окремий розділ відповідних географічних дисциплін, обмежуючись лише останніми століттями, не може дати цілісної картини взаємозв’язаного розвитку всіх елементів середовища і їх просторового поєднання.
Розкрити генезис сучасних геосистем в сукупності складних взаємозв’язків і взаємовідносин, виявити місце географічного фактора в суспільних процесах під силу тільки цілісній науковій дисципліні. І саме історична географія як розділ наукового знання про загальні закономірності та особливості формування, розміщення і розвитку природно-територіальних і суспільно-територіальних систем протягом історичного часу, їх роль в суспільному поступі, в стані розв’язати такі проблеми. І тому активізація історико-географічних досліджень, яка спостерігається в сучасних умовах на всіх рівнях, є закономірним явищем.
Відображаючи динамічний вплив природного середовища на характер і територіальні особливості людської діяльності в різні періоди життя суспільства, історична географія є міцною зв’зуючою ланкою між природними і суспільними географічними науками. Актуальність цього курсу саме для України посилюється наявністю значних історико-культурних відмінностей в її межах, зумовлених частими територіально-політичними змінами в період недержавного життя українського народу та відсутністю достовірної інформації про формування етнічної та державної території, систем розселення, національного складу, що, в свою чергу, є предметом різних політичних спекуляцій і навіть територіальних претензій збоку інших держав.
Отже, історична географія – своєрідна погранична галузь знання – на протязі довгого часу розвивалась зусиллями географів і істориків, причому історичні тенденції в розвитку науки проявлялись більш виразно, ніж географічні. Зараз нам хотілося би підкреслити, що географічний підхід, що базується на методі діахронічного аналізу, найбільш відповідає проблемам вивчення навколишнього середовища.
На даному етапі розвитку географічної та історичної науки чітко вирізняють історичну географію та історію географії. Остання досліджує історію географічних відкриттів і подорожей, а також історію географічних ідей, історію уявлень людей минулого. Зовсім відмінним є предмет історичної географії, бо вона вивчає не історію географічної думки, а конкретну географію минулої історичної доби.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Баландин Р.К., Бондарев Л.Г. Природа и цивилизация. – М.: Мысль, 1988. – 391с.
2. Крип’якевич І.П. Історія ураїнської колонізації // Географія України і сумежних земель. – Краків, Львів, 1943. – с.256-275.
3. Мукитанов Н.К. От Страбона до наших дней (Эволюция географических представлений и идей). – М.: Мысль, 1985. – 237с.
4. Заставний Ф.Д. Географія України: У 2-х книгах. – Львів: Світ, 1994. – 472с.
5. Жекулин В.С. Историческая география: предмет и методы. – Л.:Наука, 1981. – 223с.
6. Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию зарубежного мира. – М., 1963. – 365с.
7. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. – 495с.
8. Дністрянський М.С. Кордони України. Територіально-адміністративно-територіальний устрій. – Львів: Світ, 1992. – 141с.
2.Визначення предмету представниками історичної науки. Історики раніше від географів підійшли до думки вивчати історію природи у зв’язку з історією суспільства. І це не є випадковим. Історики 17-18 ст. були одночасно і географами, ось чому в історичних творах часто зустрічались відомості про лісистість, формування ярів, розвіюванні пісків й інших природних явищ. Звичайно сама постановка питання безумовно заслуговує того, щоб про неї говорити як про передумову розвитку історичної географії в її сучасному розумінні.
Історики перед географами завжди мали ту перевагу, що оперували обширним історичним матеріалом, який знайомив, зокрема, з історичними аспектами зміни природного середовища.
В цілому, історики в більшості випадків розглядають історичну географію як історичну галузь знання, зосереджуючи свою увагу в основному на соціально-економічних питаннях. Дослідження конкретної географії минулих епох рідко зачіпають питання фізичної географії. Історична географія являє собою систему взаємозв’язаних дисциплін. Розгляд поняття історико-географічного середовища як основного предмету вивчення науки заслуговує уваги. Зміст у використанні цього поняття полягає у виділенні ролі інтегрального дослідження системи організації господарства, населення, природного середовища для даної епохи і даної конкретної території.
Один із засновників російської історичної географії CM. Середонін у своєму курсі історичної географії Росії зауважив, що "предмет історичної географії --це вивчення взаємних стосунків природи і людини у минулому".
Своєрідну концепцію взаємозв’язків етносу і ландшафту розвиває Л.Н. Гумільов, який розглядає історичну географію як народознавство. Під етносом він розуміє стійкий колектив осіб, що протиставляють себе всім іншим колективам і такі що мають своєрідну в кожному випадку структуру. Етнос є, з однієї сторони, похідним від історичного процесу (етногенезу), а з другої через добування їжі (господарство) – пов’язаний з біоценозом того ландшафту, в якому він утворився. Гумільов розглядає історичну географію як науку “про післяльодовиковий ландшафт в динамічному стані, для якого етенос є індикатором”. Таким чином, історична географія в розумінні цього вченого – наука, що вивчає історію народів у зв'язку з історією природи. Особливо яскраво ця ідея виражена в його фундаментальній праці “Етногенез і біосфера Землі”.
3. Визначення предмету представниками географічної науки. В 18 ст. історики одночасно були і географами. В кінці 19 ст. диференціація науки привела до розмежування галузей знань. Диференціація зачіпила і саму географію, в якій в подальшому сформувались 2 підсистеми – фізична і суспільна географія. При цьому суспільна географія зберегла певний зв’язок з історією, хоча би тому, що ці дисципліни відносяться до однієї системи суспільних наук.Наукові фізико-географічні школи вийшли з лона геології і біології, тобто природничих наук. Проте аналіз причинно-наслідкових зв’язків, генетичний підхід привели до необхідності “наводити мости” як між суспільною і фізичною географією, так і між окремими галузями географічної науки та історією.
Порівняння праць по історичній економічній географії, які виконані істориками і географами, виявляє суттєві відмінності в підходах. Історики вивчають переважно часові зрізи, географи намагаються вивчати історію сучасних економіко-географічних об’єктів. Нажаль далеко не завжди ці роботи дотичні. Господарський розвиток в минулі епохи був тісно пов’язаний з природним середовищем. Тому акцентування уваги тільки на економіко-географічних процесах минулого робило такий підхід одностороннім. Не дивно, що представники суспільної географії мало просунулись вперед в вивченні питань історичної взаємодії природного середовища і суспільства.
В наш час нагромадились численні факти, що свідчать про природньоісторичні зміни середовища (неотектоніки – затоплені міста, дамби в Голандії, клімату – поширення Сахари, гідросфери – обміління судноплавних рік, Полтви, рослинного та тваринного світу, біоценозів), ці зміни пройшли за історичний час, тобто за відносно короткий період існування суспільства.
Таким чином, історична географія в розумінні представників фізичної географії – наука, що вивчає останній (після появи людини) етап в розвитку природи.
Наприклад, один з основоположників сучасної української фізичної географії Докучаєв багато місця в своїх працях приділяв реконструкції ландшафтів.
Ландшафт – однорідна по умовах розвитку природна система, основна категорія територіального поділу ландшафтної оболонки. Складається з морфологічних частин і компонентів (гірських порід, рослинності і т.д.).
Один з засновників сучасного ландшафтознавства Л.С. Берг широко використовував в науковій роботі матеріали історичних джерел. В монографії “Клімат і життя” розглядаються такі питання як процеси зникнення озер, про обміління і висихання рік і озер Казахстану і Туркестану, про зміни клімату і рослинності окремих країн в ході історії, про коливання рівня Каспійського моря.
Деякі із вчених сучасної доби (С.Арнольд, Польща) наголошували, що історична географія повинна займатися вивченням, реконструкцією природних, культурних і політичних ландшафтів (цебто середовища). Б.Горак (Чехословаччина) вважав, що "історична географія, яка є регіональною географією минулого, уміщує в собі історико-регіональну географію, історичну етнологію, історію географії та історичну картографію". І.Сіндик (Югославія) зауважував, що "завдання історичної географії - описати і пояснити деяку географічну область в одній історичній епосі", а предмет -
"географічне середовище і людина у процесі історії"
Власне визначення предмета історичної географії дав В.К.Яцунський географія СРСР". На його думку,історична географія на основі періодизації, прийнятій в історичній науці, повинна дати характеристику фізичної, економічної і політичної гео
графії даної країни чи території на відповідних відтинках часу. Основними елементами цих характеристик повинні бути:
1) фізико-географічний ландшафт даної епохи;
2) населення з точки зору його етнічного складу, розміщення і руху по території;
3) географія виробництва і господарських зв'язків;
4) географія зовнішніх і внутрішніх політичних меж, а також найважливіших історичних подій.
Місце історичної географії в системі наук.
Історики, що розмовляють на мові соціальної науки, достатньо переконливо вивчають питання суспільного розвитку в різні історичні періоди і намагаються аналізувати вплив географічного фактору тільки з позиції своєї дисципліни. Вони, як правило залишають без уваги питання взаємодії природного середовища з окремими етносами, не оперують природно науковими поняттями.
Етнографи нерідко зводять складне питання про взаємодію суспільства і природи до проблеми взаємовідносин конкретних етносів з географічним середовищем, при цьому розглядають останню в якості екологічної ніші. Загальні міжетнічні соціальні питання при розробці цієї проблеми їх цікавлять менше.
І історики і географи досить абстрактно розглядають природу в якості фактора розвитку суспільства і впливу на окремі народності. Складна багатоступенева диференціація природного середовища ними за звичай не враховується.
Представники фізично географії вільно орієнтуються в питаннях спонтанної еволюції природи, але недостатньо в питаннях суспільного розвитку, етнічній структурі.
Історична географія як погранична наука вносить елементи соціального пізнання в фізичну географію і природно-історичного – в суспільну географію. Цим наводяться мости між різноманітними науками, що сприяє перш за все розробці актуальних проблем природного середовища, природокористування.
Вивчення історії антропогенних змін природного середовища (з позицій іст.геогр.) дозволяє уточнити поняття фізичної географії: наприклад, міру змін ландшафтів, про вік освоєння ландшафтів, співвідношення антропогенних та природних факторів на розвиток геосистем. З’являється можливість конкретно оцінити швидкість протікання окремих процесів і наблизитись до питання стійкості природного комплексу.
Питання освоєння ландшафту і розселення людей по його території вивчаються одночасно. В сучасній структурі сільського розселення відбиваються особливості минулого природокористування.
Історичним дослідженням часто бракує природно наукового підходу (навести приклад археолога Ситника). Тому історики повинні бути зацікавлені в створенні правильного наукового підходу до ландшафтів минулих епох. (наприклад ліс був набагато серйознішим бар’єром для контактів, ніж гірські системи – це треба враховувати). Це дає змогу давати більш аргументовані висновки про господарство чи припустимо культурні зв’язки регіону. Особливо близькими є ці питання для істориків – спеціалістів в галузі аграрної історії.
Більшість географічних назв мають локальне розповсюдження і приурочені до певних ландшафтів і їх частин. Така приуроченість є наслідком історичного процесу освоєння території. Ось чому топонімісти проявляють інтерес до результатів історико-ландшафтних досліджень.
Практичний інтерес має вивчення деяких древніх промислів, пов’язаних, зокрема, з використанням природних ресурсів. При організації різноманітних археологічних, інженерно-геоглогічних та інших досліджень потрібним є знання історичного процесу освоєння території і всіх змін, що відбулися в ландшафті. Наприклад, надзвичайно важливим було вивчення питань освоєння слов’янами природного середовища Карпат при реконструкції наскельної давньоруської фортеці Тустань вченим Рожком на місці сучасного села Урич (Урицькі скелі).
Як і в українській географії, багатоманіття історично сформованих аспектів вичення взаємовідносин природи і суспільства привело сучасних іноземних вчених до надзвичайно широкого розуміння завдань історичної географії. Наприклад, А.Кларк вважає завданням цієї науки “будь-яке вивчення географії минулого, чи географічних змін в часі незалежно від того, буде це вивчення культури чи фізичних чи білогічних умов і яким би воно не було обмеженим по площі і темі”.
