На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. Для українських студентів діяв спеціально створений урядом нровізоричний філософський і богословський інститут, лекції в якому читались українською мовою, точніше — церковнослов'янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв'язане церковною традицією, схилялося до церковнослов'янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50—70 рр. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об'єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов'янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая» (1837).
Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769—1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення, Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гуманізму й любові до народу.
Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовськнй (1790—1865) та Євген Гребінка (1812 — 1848).
На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань красного письменства. Вже у Григорія Квітки-Осиов'яненка (1778— 1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квіткою-Основ'яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки. Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей.
На початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматорського. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г. Квітка-Основ'яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський.
Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв'язаних з традицією містобудування.
На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі — у псевдовізантійському.
На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олександрія» (Біла Церква, 1797—1829) та «Софіівка» (Умань, 1796— 1801) здобули світову славу.
Кращим представником українського малярства першої половини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства. Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.
На першу половину XIX ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість.
