Західноукраїнські землі в культурному поступі (1 пол 19 ст). Напрями культурної праці

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по під­вищенню освіченості українського населення Галичини, Закар­паття та Буковини зробив австрійський уряд. Для українських студентів діяв спеціально створений урядом нровізоричний філософський і бо­гословський інститут, лекції в якому читались українською мовою, точніше — церковносло­в'янською з українською вимовою. Викладачами його були в ос­новному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими громадськими діячами. Саме ця верства започатку­вала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв'язане церковною традицією, схилялося до церковно­слов'янської мови та давньої літератури і не допускало вживан­ня народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло по­слідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інте­лігенції, формування якої припадає на 50—70 рр. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної се­мінарії, об'єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, серб­ських і чеських письменників та вчених, що започаткували сло­в'янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї і навіть у Відні. Члени їх зай­малися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в цер­ковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая» (1837).

Українську літературу періоду національно-культурного від­родження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769—1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі ук­раїнського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення, Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гуманізму й любові до народу.

Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовськнй (1790—1865) та Євген Гребінка (1812 — 1848).

На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань кра­сного письменства. Вже у Григорія Квітки-Осиов'яненка (1778— 1843), основоположника художньої прози в новій українській лі­тературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квіткою-Основ'яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль ут­верджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здат­на передавати найтонші почування і найскладніші думки. Вони збагатили літературу нови­ми жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Осеред­ком першої групи поетів-романтиків був Харківський універси­тет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії Ук­раїни періоду козаччини та визвольної боротьби, а також лірич­них поезій, балад, історичних драм та повістей.

На початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматор­ського. Перший постійний театр засновано у Хар­кові (1789); активну роль у театральному житті міста відігра­вав Г. Квітка-Основ'яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський.

Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ам­пір, які на території України набирали національних прикмет, зв'язаних з традицією містобудування.

На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви укра­їнського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Ос­танньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські тради­ції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Черні­гівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ам­пір, а далі — у псевдовізантійському.

На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзаж­них парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олексан­дрія» (Біла Церква, 1797—1829) та «Софіівка» (Умань, 1796— 1801) здобули світову славу.

Кращим представником українського малярства першої по­ловини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із пер­ших починає змальовувати життя та побут селянства. Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

На першу половину XIX ст. припадає також становлення ук­раїнської національної музики. Джерелом її розвитку була на­родна пісенна творчість.