Наприкінці XVІІ — у першій половині XVІІІ ст. український монументальний живопис переживав період високого піднесення. Головним центром Києва та Лівобережжя були малярні Києво-Печерської лаври. Лавра відігравала важливу ідеологічну роль у боротьбі українського народу за звільнення Правобережної та Західної України з-під влади католицької Польщі. Активно борючись за зміцнення свого впливу на українське населення, Лавра не відкидала традицій народної творчості та здобутків західного мистецтва для своїх майстрів.
У київських барокових розписах відбувається ускладнення сюжетного задуму, з’являються нові тематичні й іконографічні рішення. Суттєву роль починають відігравати образи-алегорії й образи-символи, джерелом яких була не тільки Біблія, а й антична міфологія.
Перетворення традиційної системи монументального розпису на засіб алегоричної оповіді було в цей час закономірним явищем: теологічна ситуація, яка склалася в Україні на межі XVII-XVIII ст., вимагала передачі у монументальному малярстві провідних богословських ідей. У цій ситуації формальні прийоми зображення набули першорядного значення: необхідно було знайти зображальні засоби, спроможні вмістити якісно новий зміст. Монументальний задум храму за прийомами організації системи розписів споріднений до будови барокової проповіді. Відповідно до нової природи змісту, в ансамблях Наддніпрянщини застосовано принципи іншої художньо-формотворчої системи, яка значно різнилася від візантійської. Вони полягали у новому розумінні синтезу мистецтв, коли специфіка кожного виду мистецтва наче нівелюється, в організації ілюзорного внутрішнього простору, в новому методі введення глядача до монументального ансамблю та новому характері зв’язку сюжетів, значення кожного з яких могло змінюватися під час церковної служби. Монументальне малярство лаврської майстерні першої половини XVIII ст. остаточно не пориває з візантійською традицією. Нові тенденції й традиція співіснують у національному варіанті бароко в складному поєднанні. Однак кінцевий результат, що виникнув унаслідок такого поєднання, дозволяє говорити про розписи київської школи даної доби як про цілком оригінальне явище в історії європейського монументального живопису.
Майстрами Київської школи були виконані розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, а також культових споруд за межами Києва. Нові тенденції простежуються й у розвитку монументального малярства Правобережжя та Західної України. На Правобережжі, в Західній Україні та Закарпатті розвиток настінного живопису знайшов вияв у двох групах пам’яток: розписи кам’яних споруд костелів та дерев’яних храмів.
У розписах дерев’яних храмів стійко зберігаються традиції народного живопису. У живописі спостерігаємо поєднання впливів західноєвропейського мистецтва з місцевими традиціями. Порівняно до попередніх творів підвищується питома вага середовища, аксесуарів і побутових речей. Твори українського настінного малярства в дерев'яних спорудах цієї доби приваблюють щирістю, безпосередністю, теплим людським почуттям, вони забарвлені наївним поетичним ставленням художника до відтворення навколишньої дійсності. Барокові тенденції відчуваються у оповідному трактуванні сюжетів, алегоричних сюжетах, підкреслення теми покаяння. Найбільш значними є розписи церкви Св. Юри та Воздвиження в Дрогобичі та ін. В цілому настінному живопису в дерев'яних храмах на даному етапі властиве певне зниження монументальності й піднесеності, громадського пафосу розписів, на зміну яким приходять декоративність, витончена барвистість, ліризм образів.
В цілому монументальні розписи цієї епохи були явищем новаторським, що відповідало новому етапу розвитку культури. Стінописи другої половини XVII-XVIII ст. сповнені яскравого національного забарвлення та життєстверджуючої сили, віддзеркалили мистецьку культуру середовища, в якому з’явилися, відбили глибокі суперечності, які існували в художньому житті тогочасного суспільства, й, безперечно, мають велике значення для розвитку мистецтв наступних періодів.
В добу бароко мистецтво іконопису переживає період розквіту на Сході та Заході України. Особливості українського іконопису другої половини XVІІ-XVІІІ ст.:
1. Крім темперної, в іконописі застосовують і олійну техніку;
2. Художники оволоділи реалістичними засобами зображення людини (об’ємність постаті, точно визначені пропорції, форма тіла, життєві риси обличчя), перспективою, краєвидом;
3. Надзвичайна насиченість кольорів та використання соковитих барокових орнаментів;
4. Обов’язкова приналежність барокової ікони — гравіроване, позолочене або посріблене тло (рослинна орнаментика);
Іконопис Києва та Лівобережжя в період бароко переживає надзвичайний розквіт. Зріле бароко в іконописі Лівобережжя представлене пам’ятниками Київської школи (іконостаси Преображенської церкви у Великих Сорочинцах, Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Вознесенської церкви в Березні). В них виявляються всі барокові ознаки, характерні для українського іконопису — концептуальність задуму, реалістичні засоби зображення, пафос і патетика, декоративність, що підкреслюється безліччю орнаментів на іконах, костюмах персонажів, при їх умовному площинному трактуванні.
