Слобожанщина на початку 19 століття і проблеми духовного Відродження

Після скасування автономно-державних утворень українського народу занепало і національно-культурне життя в Україні, позбавлене державного захисту. Селяни, козаки і міщани, не маючи освіти не діставали жодної можливості проявити своє національне обличчя. Українська освічена еліта - нащадки козацької старшини, вихідці з верхів духовенства - майже всі зрадили свою народність, яку вважали грубою, мужицькою, провінційною. He розуміючи сили й краси народної мови та поезії, вона захоплювалась усім чужим - російським, польським, французьким, вважаючи його взірцем аристократизму. Але вже на зламі XVIII-XIX ст. окремих представників українського суспільства опановує ідея народності, що проявилась у живому зацікавленні своїм народом, його мовою, історією, побутом, піснями, епосом. З'являється нова українська література, пробуджується історична думка, з'являються серйозні наукові праці з етнографії, фольклору, мовознавства, історії України, починається повільний процес українського національного відродження. «Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу.

Незважаючи на те, що царизм не бажав розвивати в Україні ні середню, ні, тим паче, вищу освіту, передова українська громадськість докладала великих зусиль, щоб мати такі учбові заклади. За ініціативою інтелігенції Слобідської України на чолі з відомим громадським діячем і вченим Василем Каразіним, у 1805 році був заснований Харківський університет, який став незабаром важливим науковим і культурним центром всієї України. Головна заслуга в підставі Харківського Університету належить В. Н. Каразіну. Він переконав місцевих жителів робити пожертвування, що і створило матеріальну базу Університету. Першим попечителем Харківського університету став поляк, граф Северин Потоцький. Він же повністю підібрав професорський склад для університету. З 1816 по 1819 рік у Харкові видавався перший масовий популярний журнал " Український вісник "(заснований Євграфов Філомафітскім), який поклав початок практиці друкування наукових матеріалів українською мовою, що вважався тоді "малоросійським (малоросійським) нарєчієм ".

У завершенні процесу переростання української народності в націю важливу роль відіграло становлення зрілої національної літератури як вищого прояву національної свідомості народу. У першій чверті XIX ст. українське письменство зробило вирішальний крок вперед до створення і початку розвитку нової української літератури. Ще наприкінці XVIII ст. нащадок козацького роду письменник Іван Петрович Котляревський написав перші три частини своєї бурлескної поеми «Енеїда». У ній автор у гумористичній формі, перелицювавши античних героїв на козаків і життєрадісних сільських дівчат, зобразив життя та побут України часів Гетьманщини.

Ідеалізуючи старе патріархальне суспільство, Котляревський протиставляє його жорстокому кріпосному гнітові, який гостро критикує. Людина передових поглядів, він відмовився від дворянських привілеїв і відпустив на волю своїх кріпаків. Котляревський першим зробив значний крок до створення основ нової національної літератури.

Започаткований Г. Сковородою жанр української байки набув свого дальшого розвитку у творах П.П. Гулака-Артемовського.

Значні зрушення відбулись у цей період і в розвитку театрального мистецтва. На зміну вертепам, аматорським бурсацьким і поміщицьким театрам приходить театр професійний. Кріпосних артистів замінює вільна акторська трупа, яка виступає у спеціальних приміщеннях, відкритих для глядачів.

Та особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. «Історія русів», хоч і розглядає в послідовності історію українців, є скоріше не історико-науковим, а суспільно-політичним твором. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Героями «Історії русів» є люди, які боролись за незалежність української землі, - Б. Хмельницький, I. Мазепа, П. Полуботок. 3 появою «Історії русів» вивчення української історії стало набувати не лише наукового, але й політичного значення.

Розвиток образотворчого мистецтва у першій чверті XIX ст. не відзначився особливими досягненнями, все через той же національний гніт. Наприклад, будувати церкви в українському стилі було заборонено, а кам'яні споруди для знаті мурували в основному російські будівничі у західноєвропейському стилі. He було і шкіл, які б готували українських митців - художників, будівничих, графіків. Скульптурне мистецтво в Україні теж було розвинене слабо. Серед талановитих скульпторів варто назвати Івана Петровича Матроса. Народна творчість залишалася неосяжною і багатогранною. Тисячі пісень, приказок, прислів'їв, казок народилося протягом цього часу. Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі.