Розглядаючи це питання, слід зупинитися на проблемах, які виникли в українській економіці після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, і завданнях, які постали перед державою (демонтаж тоталітарних політичних структур, формування засад правової демократичної держави, трансформація централізованої державної економіки в ринкову, переорієнтація її на соціальні потреби людей).
Необхідно вказати й на величезні проблеми, що залишились Україні у спадок від радянської економічної системи (високий ступінь мілітаризації економіки, виснаженість природних ресурсів, нераціональна організація виробництва та структурна недосконалість народногосподарського комплексу). Треба пояснити ці явища, зокрема соціально-економічною політикою союзного керівництва.
Доцільно зазначити проблеми паливно-енергетичного комплексу, в тому числі Донбасу, який тривалий час не отримував коштів на модернізацію, а також обмеженість запасів нафти та газу, що істотно погіршувало умови для розвитку інших галузей промисловості.
Важливою складовою української економіки завжди був її аграрний сектор, і оцінка його стану в момент проголошення незалежності є надзвичайно важливим аспектом розгляду українського економічного потенціалу на старті ринкових реформ. Слід з’ясувати ті негативні тенденції, що існували в аграрному секторі, і визначити основні напрями перетворень, що передбачалося здійснити.
Потрібно розглянути причини дефіциту державного бюджету (зростання бюджетних видатків за скорочення надходжень через падіння промислового виробництва і зростання собівартості продукції) і супергіперінфляції та ті заходи, яких намагалися вжити, щоб подолати кризу. Так, слід згадати спроби боротьби з інфляцією директивними методами (установлення фіксованого курсу купоно-карбованця, посилення податкового тиску тощо), наслідком яких стало лише поглиблення інфляційних процесів. Не можна залишити поза увагою і такі прояви системної кризи української економіки, як істотне погіршення галузевої структури, криза неплатежів і величезна державна заборгованість. Усе це дозволяє зробити висновок, що протягом 1991–1994 рр. не вдалося знайти оптимальний шлях реформування української економіки.
Програма президента Л. Кучми передбачала цілу низку заходів, спрямованих на дальше провадження ринкових реформ, але спосіб їх проведення істотно відрізнявся від попереднього і передбачав значно активніше державне втручання у трансформаційні процеси. Дуже важливим є розуміння того, що економічна політика на цьому етапі не визначалась якоюсь конкретною економічною теорією, а була, скоріше, поєднанням монетаристських і адміністративних методів (адміністративний монетаризм).
Необхідно зазначити, що ці заходи істотних позитивних наслідків щодо подолання кризових явищ не дали, хоч можна згадати певне зниження інфляції, що дозволило запровадити власну грошову одиницю – гривню.
Ще один важливий аспект економічної політики середини 1990-х рр., на який слід звернути увагу, – це проголошення коригування курсу реформ на побудову соціально орієнтованого ринкового господарства, який досить широко висвітлений в економічній літературі, але практично не був реалізований.
Проте, незважаючи на зазначені недоліки впровадження ринкових інститутів, слід зауважити, що хоч і повільно та непослідовно, але ринкові трансформації в господарській системі України відбувались. Саме з цих позицій слід розглядати ті зміни, які сталися в українській економіці в другій половині 1990-х рр., і висвітлення їх у науковій літературі, зокрема зміни макроекономічних показників і розкриття факторів, що впливають на них.
Необхідно також зосередити увагу на проблемах аграрного сектора, зокрема на питаннях роздержавлення землі та пошуку нових організаційних форм і зростання виробництва, правової і фінансової захищеності сільськогосподарського виробника. Особливо дискусійним залишається питання формування ринку землі.
Слід також зауважити, що структурна перебудова української економіки як на практиці, так і в теоретичних дослідженнях була спрямована на формування та розвиток ринкового середовища, а тому на перший план виходить проблема обґрунтування та здійснення комплексу інституціональних реформ, зокрема приватизація і законодавче оформлення інституту приватної власності, формування конкурентного середовища, розвиток фінансових інститутів тощо, на які слід звернути особливу увагу.
Отже, незважаючи на непослідовність українських реформ, їхню половинчастість, істотні зрушення на шляху відновлення основ ринкової системи господарства в Україні все ж відбулися, і вже у 2006 р. українська економіка дістала статус ринкової.
