Особлива увага, яку законодавець приділяє неповнолітнім, знаходить відображення у спеціальних розділах КК (розділ XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх») і КПК України (розділ 8 «Провадження в справах про злочини неповнолітніх»). Це обумовлено особливостями вікового і соціально-психологічного розвитку осіб, що скоюють злочини у віці від 14 до 18 років. Обставини, які підлягають з’ясуванню у справах про злочини неповнолітніх, перераховані у ст.ст. 64, 433 КПК України. Згідно зі ст. 64 («Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі»), при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Згідно зі ст. 433 («Обставини, що підлягають встановленню в справах про злочини неповнолітніх»), при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього, крім обставин, зазначених у ст. 64 цього Кодексу, необхідно також з’ясувати: 1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження); 2) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 3) характеристику особи неповнолітнього; 4) умови життя та виховання неповнолітнього; 5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.
Якщо з цього переліку виключити суто юридичні обставини (винність і мотиви, шкода, наявність підмовників), то залишаються сім з них, які мають істотне значення для визначення психічного стану неповнолітнього і вирішення експертних питань. З цього приводу наведена норма містить конкретні вказівки, що «у необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра».
Всі перераховані у ст.ст. 64, 433 КПК обставини мають бути здобуті та представлені експерту слідством. Без їх дослідження експертиза може бути визнана такою, що проведена на неповному матеріалі.
Законодавець, розуміючи, що неповнолітній через незавершеність нервово-психічного розвитку, формування свідомості та самосвідомості не може нести однакову з дорослою особою відповідальність за однакові злочини, використовував два чинники: вік і осудність. У сукупності вони визначають суб’єкт злочину згідно зі ст. 18 УК.
Ст. 22 КК встановлює два вікових кордони — 14 і 16 років. До досягнення суб’єктом 14-літнього віку законодавець презюмує його нездатність усвідомлювати свої дії та керувати ними і звільняє від кримінальної відповідальності за віковою ознакою. За вичерпним переліком злочинів кримінальна відповідальність настає з 14 років і повна відповідальність — з 16 років. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р. № 5 в п. 6 вказано: «вік неповнолітнього підсудного встановлюється за документами, в яких вказана дата його народження. За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою (п. 5 ст. 76 КПК). У цьому випадку днем народження вважається останній день того року, який названий експертом. При визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років суд приймає рішення виходячи із встановленого експертом мінімального віку». Керуючись принципом гуманізму, суд прагне мінімізувати відповідальність неповнолітнього. Але тим самим фактично соматичний вік, як критерій кримінальної відповідальності, дезавуюється і замінюється віком психічним. Вік соматичний і психічний далеко не завжди збігаються в силу дизонтогенеза, найважливішим компонентом якого є порушення психічного розвитку. Основні типи або механізми дизонтогенезу — це ретардація (відставання розвитку психіки), асинхронія (дисбаланс у формуванні психічних функцій, коли одні характеризуються відставанням, а інші — випередженням розвитку). Законодавець у своїй підвищеній увазі до неповнолітніх виходить лише з ретардації, залишаючи поза увагою асинхронії. Тим часом в останнє десятиріччя для судової психіатрії дедалі більшого значення набуває саме викривлений психічний розвиток, що характеризується дисбалансом між випереджаючим формуванням ratio, психічною акселерацією і певним відставанням, незрілістю емоцій і особливо вищих почуттів. Широкодоступна високотехнологічна інформація у сенситивні періоди розвитку неповнолітнього стимулює розвиток когнітивних функцій у відриві від морально-етичних настанов або на тлі їх викривлення. Звідси формування дисоціальних розладів особистості з високою криміногенністю. Усі ці аспекти дитячо-підліткової психіатрії створюють значні труднощі для судової психіатрії при вирішенні питань осудності–неосудності і потребують серйозної наукової розробки.
Осудність — це другий чинник, який визначає суб’єкта злочину. У формулі обмеженої осудності вона (обмежена осудність) пов’язується з психічним розладом, через який особа «не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними». А в п. 2 ст. 433 КПК говориться про розумову відсталість, не пов’язану з душевним захворюванням, при якій повинно бути з’ясовано, чи міг неповнолітній «повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними». За змістом цитовані формулювання практично ідентичні. Це означає, що в обох випадках йдеться про обмежену осудність. Але якщо в дорослого вона пов’язується з психічним розладом, як причинним чинником, то в неповнолітнього ще і з відставанням у розвитку. Оскільки найбільш суттєвою, юридично значущою ознакою психічного віку є стан здатності усвідомлювати свої дії та усвідомлено керувати ними, то з експертної точки зору за своїми змістовними характеристиками психічний розлад і відставання у психічному розвитку співпадають.
Таким чином, при вирішенні питань відповідальності неповнолітнього фізичний вік має лише формальне значення і використовується лише як критерій притягнення до відповідальності. Фактично ж при визначенні відповідальності враховується вік психічний. При встановленні психічного віку повинні враховуватися не лише ретардація психічних функцій і сфер, але і випередження у їх розвитку. Визначальною ознакою психічного віку є стан здатності особи усвідомлювати свої дії та усвідомлено керувати ними. По причині цього експертне значення має психічний стан неповнолітнього, актуальний на момент здійснення протиправного діяння, а не його природа (розлад, недорозвинення) або закладені в ньому тенденції (затримка, випередження, тип перебігу розладу).
