Теоретизування соціологічне - спосіб виведення, інтерпретації та концептуалізації знань, генералізації ідей, продукування теорій у соціології, який ґрунтується на певних пізнавальних технологіях, методол. доктринах, досліди, стратегіях і канонах, інтерпретативних схемах, смислових контекстах (полях) та філос.-гносеол., світоглядних, соціокультурних, класових, ідеол,, методичних та ін. засадах (позиціях) соціолога-теоретика. Результатом Т. с. є поняття, категорії, гіпотези, принципи, постулати, концепції, теорії, їх системи, комплекси, групи, а також здатність соціології до саморефлексії. Остання неможлива без Т. с. і поза ним, оскільки саме воно формує найвищі рівні методол. свідомості соціології, які уможливлюють її теорет. саморефлексію, самопізнання. Т. с. має для соціології те ж значення, що й спосіб філософствування для філософії.
Т. с. — дуже неоднорідний процес, у ньому розрізняють такі рівні: нижчий (емпіричний), середній, вищий, найвищий (синтетичне метатеоретизування, заг. соціол. теорія). Критерій цього розрізнення — якісні відмінності результатів Т. с. за мірою їх абстрактності. Зокрема, на нижчому рівні Т. с. створюються емпіричні теорії, судження, твердження про факти (позначення, опис, узаг., систематизація). Середній рівень — концептуалізація та організація знань у мікротеорії, теорії "середнього радіуса дії" (Р. Мертон), галузеві теорії. Вищий рівень Т. с. дає заг. та макротеорії. Нарешті, найвищий рівень — це рівень всезаг. соціол. теорії суспільства. Цієї теорії, яка до того ж була б заг. визнаною, в сучасній соціології немає (можна вказати лише на певні спроби теоретизування в напрямі до неї, напр., матеріалістична концепція розуміння історії й суспільства К. Маркса, парсонсівський синтез, метасинтез). Залежно від логічного шляху, який проходить Т. с., воно поділяється на аналіт. (диференціююче) і синтетичне (синтезуюче), інтегративне. Перше, спираючись на заг. теорет. принципи, концептуалізує знання, творить теорії менш заг. рівня абстракцій та з більш вузькою предметною основою. Воно йде від цілого до частин, від заг. до конкретного, тому найважливішим його елементом виступає певний керівний заг. принцип. Друге, навпаки, рухається від конкретного до заг., від менш заг. і синтетичного до більш заг., створюючи ціле з елементів (напр., мікро- і макросинтез,генерування в міждисциплінарних галузях соціол. знання тощо). Для нього головними орієнтирами нерідко виступають наук, ідеали, парадигмальні стратегії, досліди, канони, теорет. традиції шкіл та ін. Ще більше урізноманітнюється процес Т. с. існуючими школами в соціології, кожна з яких виробляє свій стиль Т. с. Навіть особливості мислення, концептуальні здатності і прийоми засновників шкіл — "харизматичних інтелектуалів" (Дж. Александер) — позначаються на них, визначаючи їх методол., дискурсні установки, наук, ідеали, межі абстрагування тощо. У цьому зв'язку можна говорити про заг. стиль Т. с., напр., дюркгеймівської (на засадах "соціологізму"), франкфуртської (постулати "крит. теорії"), фрейдистської (постулати сублімації, витіснення, контролю та ін.) шкіл і т. д. Деяким соціол. школам, течіям, соціологам притаманнеТ. с. за аналогією: напр., з природною, фіз. реальністю — концепції "соціальної фізики", соціальної ентропії, соціальної енергії та ін.; з біол. реальністю — концепція та образ суспільства як соціального організму Г. Спенсера та ін.; з театром — концепції граючого соціального актора Е. Гоффмана, А. Шюца, Г. Гарфінкеля та ін.
Розрізняється академ., що характеризується фундаментальними рисами, канонізаціями, великими школами, наук, ідеалами, комплексністю вихідних позицій теоретиків, і спеціалізоване, "вузьке" Т. с., яке має нерідко прикладне спрямування. Особливий тип Т. с. —вивідний, інтерпретативний, що існує на ґрунті осмислення і переосмислення клас, та неклас. соціол. концепцій, коли вони екстраполюються на нову соціальну реальність, удосконалюються чи ревізуються, або коли з них виводяться нові висновки шляхом їх переконструювання чи розробки нео- та посттеорій (неофункціоналізм, неомарксизм, постмодернізм та ін.). За найбільш заг. критеріями (соціальна спрямованість, пізнавальні технології, методол. засади, теорет. традиції, категоріально-понятійний апарат, комплекс генералізованих знань) у сучасній соціології можна виокремити такі базові способи (стилі) Т. с.: позитивіст., функціоналіст., структураліст., феноменол., модерніст., діалектико-матеріаліст. (марксист.). Кожен з них характеризується певною гносеол. спроможністю (пізнавальним потенціалом), методологією, відповідними методиками (якщо вони розроблені), внутрішньою композиційністю, архітектонікою теорій, понятійною системою, межами генералізування та рівнями абстрагування і т. д. Ці способи Т. с. взаємодіють між собою через дискурс, полеміку їх розробників і прихильників. Саме на них і "стоїть" вся теорет. споруда сучасної соціол. науки, в якій поки що переважає заг. теорет. хаос, аніж системність ї впорядкованість, хоча інтегративні процеси, тенденції до синтезу і організації набирають сили, особливо в амер. соціології, де формується ще один базовий тип Т. с. — метатеоретизування.
Білет 25
1. Дати визначення, охарактеризувати поняття цивілізація, назвати підходи до розуміння «цивілізованості»
Цивілізація (від лат. civilis - громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа - це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.
Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.
З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.
Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер).
У наш час до змісту цивілізації додається також здатність суспільства вирішувати глобальні проблеми, в тому числі основну з них — виживання людства. Таким чином, в основі цивілізації лежить діяльніс-ний підхід, який вирішальну роль у цивілізаційному процесі відводить суб’єктивному фактору та духовній культурі.
Отже, цивілізація є соціокультурним утворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає рівень її розвитку, способи самовиразу в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури.
Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і духовній сферах, типу культури визначаються і якісно різні типи цивілізацій:
— космогенна (охоплює Стародавній світ та епоху Середньовіччя);
— техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям);
— антропогенна, інформаційне суспільство (формується в наш час).
Соціально-антропологічний, діалектико-гуманістичний і культурно-цівілізаційний підходи до визначення цивілізованості як способу відтворення і розвитку життєдіяльності людей. Перший підхід -Соціально-антропологічний допомагає розкрити людську природу і специфіку цивілізованості як комплексного соціального та культурного явища, або властивості, атрибута, властивого тільки людині, яка за допомогою її реалізації усвідомлює і розвиває свої сутнісні сили і здібності. Методологія діалектико-гуманістичного підходу сприяє розкриттю соціально-функціонального призначення цивілізованості як найважливішого способу вирішення протиріч взаємин людей з природою і між собою. Причому, дозволи насамперед і головним чином за допомогою соціально-практичної діяльності на благо кожного і всіх. Звідси статусне значення цивілізованості як соціально-гуманістичного способу вирішення протиріч шляхом творчості та відповідальності людей.
