Соціальний простір стосовно суб’єктів соціальної взаємодії

Соціальний простір складається з народонаселення Землі, становлячи сукупність зв'язків між всіма людьми. У соціальному просторі люди групуються відповідно до соціального статусу. Чим ближче вони за соціальним статусом, тим ближче в соціальному просторі. Люди, близькі за соціальним статусом, можуть жити в різних частинах планети. Наприклад, робітник в Україні й робітник в Австралії. Навпаки, люди, що перебувають близько географічно, можуть бути далекі один від одного соціально. Наприклад, король і його слуга. У геометричному просторі вони перебувають майже завжди поруч, але за соціальним статусом між ними дистанція величезного розміру. Людина може виїхати дуже далеко, змінивши своє положення в геометричному просторі, але тільки від цього його положення в соціальному просторі не змінюється (із цього приводу говорять, що від себе не втечеш). І навпаки, можна залишатися на одному місці, але соціальний стан буде змінюватися. Наприклад, німецький філософ І. Кант нікуди не виїжджав з Кенігсберга, але в міру публікацій його праць його положення в соціальному просторі істотно змінювалося.

«Визначити положення людини або якого-небудь соціального явища в соціальному просторі, – писав П. Сорокін, — означає визначити його (їх) відношення до інших людей і інших соціальних явищ, узятих за такі «точки відліку» «Точками відліку» у соціальному просторі можуть бути окремі люди, групи або сукупності громадян. Щоб визначити місце людини в соціальному просторі, необхідно: 1) вказівка ставлення людини до певних груп; 2) ставлення цих груп один до одного всередині популяції; 3) ставлення цієї популяції до інших популяцій, що входять у людство»34. Тобто щоб визначити соціальний стан людини, треба знати її громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, місце роботи, ставлення до політичних партій, економічний статус, походження тощо. Інакше кажучи, соціальний стан людини – це сукупність її зв'язків з усіма групами населення й усередині кожної із груп з її членами. Сукупність таких груп становить систему соціальних координат, що дозволяє визначити соціальний стан будь-якого індивіда. Можна перефразувати відому приказку «Скажи мені, хто твій друг...» так: «Скажи мені, до яких соціальних груп ти належиш і які твої функції в межах кожної із цих груп, і я скажу, який твій соціальний стан у суспільстві й хто ти в соціальному плані».

Білет 19

 

1) Розкрити специфіку нинішньої кризи в Україні

«Українська криза» стала і продовжує бути важливим фактором трансформації міжнародного порядку (який перебуває в постійній деструктуризації і «швидкоплинній» трансформації) в тому сенсі, що вона стала «каталізатором» міжнародного протиборства глобальних гравців (США, ЄС, Росія, Китай) та регіонів (Близький Схід, Латинська Америка, Східна Азія) щодо конструювання та інтерпретації нового міжнародного порядку.

«Український прецедент» гібридної агресії Росії проти України в Криму та на сході України спричинив появу цілої низки «українських уроків», що лягли в основу кризи публічних принципів сучасного міжнародного порядку (зменшення ролі міжнародного права та інститутів міжнародної безпеки) та кристалізації нових латентних та напівлатентних принципів оновленого міжнародного порядку («гібридизація» міжнародних відносин, посилення агресивності держав).

Кристалізація, або становлення окремих принципів оновленого міжнародного порядку свідчить про поступове «розправлення» попереднього, початок чи вже міцний розрив з попереднім, а отже, фактичний демонтаж Ялтинсько-Постдамської системи міжнародних відносин та порядку.

Наслідками такого «оновлення» є послаблення регуляторної функції міжнародного права (як мінімум права міжнародної безпеки) та міжнародних організацій, що покликані забезпечувати міжнародну безпеку (ООН, ОБСЄ). Послаблення регуляторної функції міжнародного права означає неофіційний перегляд міжнародних зобов’язань державами один щодо одного.

Це,у свою чергу, посилює загрози «гібридизації» міжнародних відносин, що полягають у інтенсифікації зовнішніх військових,політичних, економічних, інформаційних втручань одних держав у внутрішні справи інших з метою повалення небажаних режимів чи зміни внутрішніх політичних конфігурацій окремих держав. Реанімація «нації-держави» реанімує державоцентристські тенденції міжнародних відносин на противагу їх «приватизації».

У результаті збільшення загальної агресивності дій держав, триваючої мілітаризації світу (посилення гонитви озброєнь, темпів військово-політичної інтеграції, перегляду військово-політичних концепцій державами та міжнародними організаціями) світ вступає у фазу посилення хаотичності міжнародних відносин на фоні зменшення їх безпечності. Повернення військової сили в роль одного з основних регуляторів міжнародних відносин та фактору сили їх учасників означає загальне зростання загрози «запалювання» нових внутрішньодержавних та міжнародних конфліктів, що ставлять перед світом загрозу нової світової війни (нового чи класичного типу).

Росія, Китай і їх політичні союзники в Азії та Латинській Америці намагаються здійснити кардинальну ревізію основ міжнародного порядку, що склався після краху біполярної системи міжнародних відносин. Кремль вимагає, насамперед, визнання його як потужного центру (полюсу), а також рівноправного учасника міжнародно-політичного дискурсу. Проявом цього визнання, на думку Москви, повинен стати застарілий принцип (який,здавалося б, уже пішов у небуття разом з привидом «холодної війни») розподілу сфери впливу між найпотужнішими гравцями міжнародної системи. Похідним намаганням відповідно виступає принципове прагнення РФ змістити географічний баланс західного впливу, зменшивши таким чином вплив США. Отже, можна зробити висновок, що за допомогою такої політики, В. Путін вперто намагається нав’язати міжнародному співтовариству нову модель поліцентричного світу, у якій найважливіші ролі будуть відігравати держави так званого Південно-східного блоку – Росія, Китай, Індія, Бразилія. Євроатлантичний світ, у свою чергу, відмовляється грати за новими правилами, ігноруючи модель силового розв’язання міжнародних конфліктів, посягання на національний суверенітет і зміну кордонів відповідно до національних інтересів тієї чи іншої держави.

2) Віра - один з найістотніших вимірів життя

Віра – це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному потязі перебуває лю­дина. Тому віра – це беззастережне прийняття люди­ною обраного нею ідеалу.

Залежно від обставин розрізняють такі види віри. Наївна, буденна віра – впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується всім життє­вим досвідом людини, починаючи від її народження. Наїв­ність цієї віри полягає в тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежності дійсності. Вся повсякденна діяльність, а також перші спроби філософствування, наукового пізнан­ня ґрунтуються на засадах цієї віри. Не є винятком і релігія.

Релігійна віра – впевненість в існуванні властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприрод­них і надісторичних сил – богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідо­мості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову та інтелек­туальну сфери душі віруючого. Тому таку віру вже немож­ливо звести до чуттєво обмеженої сфери.

Оскільки релігійне роздвоєння світу орієнтоване на визнання потойбічних сил як могутніх і таємничих, що мають зовсім інші властивості, ніж безпосередньо відомі нам у побутовому чуттєво даному житті, ставлення до потойбічного можливе лише у формі віри.

Обґрунтування цього релігійного положення цілком ло­гічне. Воно полягає у таких міркуваннях: потойбічне знати неможливо, але, оскільки ми маємо факти, що все наявне не можна пояснити відомим, слід визнати існування невідомо­го; однак невідоме – це те, чого не знаєш, тому його існу­вання нам дане лише у формі віри.

Поняття філософська віра означає впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щодня, до якого ми належимо, але яке "насправді" завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування.

На відміну від релігійного уявлення про таємниче, філо­софське уявлення здійснюється шляхом переконання в мож­ливості перетворювати невідоме на відоме. За допомогою по­няттєвого поділу на "форму" і "зміст", "явище" і "сутність" філософи створюють образ процесу, пізнання раніше невідо­мого. Формування таких образів відбувається шляхом уза­гальнення і систематизації уявлень про істотне, суттєве, яке розкриває зміст різних явищ. Зразком таких образів філосо­фи визнають загальні закони природи, історії, мислення.

Для всіх означених різновидів віри характерні визнання та впевненість у реалізації ідеалів майбутнього, в можливості реалізувати мету в практичній діяльності, в існуванні сенсу людського буття.

Незважаючи на те, що віра може суперечити набутому досвіду, вона визнається непересічною духовною цінністю. Віруюча людина часто вступає у суперечність із аргумента­ми розуму, свідомо стає на шлях, протилежний знанню і на­уці, покладаючись лише на свої сподівання. Усвідомлюючи, що набуті людством знання про властивості дійсності прин­ципово не вичерпують неосяжність світу, люди можуть ціле-спрямувати свою діяльність, керуючись витворами своєї уяви, які не можна вважати знанням (у буденному спілку­вання ці витвори людської фантазії називають "інтуїцією").

Віра – основа творчих потенцій людини, вона забезпечує здатність особистості долати самообмеженість, адже складові внутрішнього світу людини – досвід, знання, чуттєві образи у пам'яті, душа – часто виявляються як чинники, що обмежу­ють творчість. Позитивність віри як основи творчого ставлення до світу полягає у врахуванні (яке може мати усвідомлений і неусвідомлений характер) тієї обставини, що кожний відомий, досліджений і вивчений процес відбувається завдяки дії безлічі невідомих сил і властивостей, які принципово немож­ливо пізнати у повному обсязі. Людський досвід завжди обме­жений часом існування людини, людства. Якщо визнавати єдиним визначальним чинником цілеспрямованої діяльності лише знання, щось відоме, то людина має бути істотою, яка тільки повторює набутий досвід, не створює нічого нового.

Білет 20

1) Які думки, на Вашу думку, (позитивні чи негативні) переважали в українському суспільстві щодо виходу з кризи (проаналізувати до 2010 року)

Не могу дать ответ на этот вопрос, потому что это больше индивидуальный вопрос для каждого.

 

2) Сім’я як об’єкт соціологічного вивчення

Сім'я є об'єктом дослідження багатьох наук - історії, економіки, права, соціології, психології, педагогіки, антропології, демографії, етнографії, етики тощо. Кожна з них відповідно до свого предмета вивчає специфічні сторони функціонування і розвитку сім'ї.

Історія досліджує виникнення сім'ї та її форми у різні періоди історії людського суспільства. В центрі уваги економіки знаходиться сім'я або домогосподарство як економічний, головним чином споживчий осередок, хоча в умовах переходу до ринкової економіки їй все більше відводиться місце як господарської виробничої одиниці. Етнографічні дослідження пов'язані з вивченням особливостей укладу життя і побуту сімей з різними етнічними характеристиками. Для демографії основний інтерес має питання про роль сім'ї і сімейної структури населення у його відтворенні. Соціальна психологія акцентує свою увагу на дослідженні сімейних конфліктів і динаміки розвитку сімейних груп. Педагогіка в основному займається вивченням виховної функції сім'ї, як одного з важливих факторів формування особистості. Правову науку цікавлять питання правовідносин між подружжям, між батьками і дітьми тощо.

Об'єктом соціології сім'ї є шлюбно-сімейні відносини, сфера сімейного життя. Предметом вивчення соціології сім'ї є досить широке і різноманітне коло питань:

* загальні основи та принципи шлюбу і сім'ї;

* взаємозв'язок сім'ї і суспільства;

* типи соціальних відносин, характерні для сім'ї;

* фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності;

* зв'язок сім'ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя;

* суспільні функції сім'ї, її структура та особливості як соціального інституту, і як малої соціальної групи;

* мотивація шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньосімейних конфліктів;

* інтеграція та дезінтеграція сім'ї;

* історичні типи та форми шлюбно-сімейних відносин, тенденції та перспективи їх розвитку;

* умови життя сім'ї, етапи життєвого циклу сім'ї та ін.

Розглянемо спочатку два найголовніші об'єкти, які вивчає соціологія: шлюб і сім'ю. Шлюб і сім'я - історично змінні соціальні явища, їх соціальний зміст визначає те, що властиве їм як різновиду соціальних інститутів та соціальних відносин, які перебувають у складній взаємодії суспільних умов із природньо-біологічною інстинктивною природою статевих потреб людини.

Існує думка, що в доісторичні часи шлюбу і сім'ї не існувало. Панували відносини так званого проміскуїтету (невпорядкованих статевих зв'язків), при якому кожна жінка даного скупчення могла вступати у близькі відносини зі всіма чоловіками цього гурту, а кожний чоловік з усіма жінками цього ж скупчення.

Пізніше мала місце так звана ендогамія, коли в статеві стосунки вступали представники одного роду. Поступово стало зароджуватися примітивне соціальне регулювання статевого життя первісних людей. Ендогамія стала переростати в екзогамію, що являла собою систематичні статеві зв'язки між представниками різних родів. Початковою формою екзогамного шлюбу був груповий шлюб.

Поступово групова сім'я і шлюб стали трансформуватися в парну сім'ю. Вона об'єднувала тільки одну подружню пару. Спочатку кожний із подружжя продовжував жити в своєму родовому гурті (диспокальний шлюб). Потім чоловік почав переходити в рід дружини (.матрилокальний шлюб), а ще пізніше і дружина в рід чоловіка (патрилокальний шлюб). В західних суспільствах поширювалася і неолокальна форма шлюбу - коли молоде подружжя живе окремо від своїх батьків.

Від парного шлюбу суспільство переходить до нових сучасних форм сім'ї та шлюбу: моногамії та полігамії.

* Моногамія - форма шлюбу, в якому кожному з подружжя дозволяється мати тільки одного партнера в будь-який відрізок часу.

* Полігамія - форма шлюбу, в якому особа може одночасно мати більше, ніж одного шлюбного партнера. Полігамія може проявитися у формі полігінії і поліандрії.

Сім'я є більш складною системою відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як правило, об'єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також інших родичів та близьких. Крім того, сім'я виступає як соціальна клітина суспільства, є дуже близькою до "оригіналу" моделі всього суспільства, в якому вона функціонує.

З одного боку, сім'я - досить замкнуте об'єднання людей, які захищають свій внутрішній світ, свої таємниці і секрети, що протистоять зовнішнім впливам. Якщо сім'ю позбавити її внутрішнього світу, зробити все, що діється в ній, відкритим для суспільства, вона розпадеться. З другого боку, сім'я - об'єднання людей, відкрите для всього, що відбувається у суспільстві. Для неї характерні проблеми, якими живе суспільство.

Водночас сім'я впливає на відносини у суспільстві, на характер процесів суспільного життя. Вона не тільки задовольняє потреби людей, що вступили у сімейний союз, а й виконує ряд соціальних функцій і є невід'ємним елементом соціальної структури суспільства. Тому форма сім'ї не може бути довільною. Сім'я і шлюб - це форми, що по суті, відносин подружжя, які санкціоновані суспільством.

За основу можна прийняти визначення, за яким сім'я - це суспільний інститут (з точки зору суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) водночас мала соціальна група, що мас історично означену організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.

Щодо типів сім'ї, то найбільш поширеною є проста, або нуклеарна сім'я (від лат. nucleus - ядро). Вперше така назва вжита в 1949 р. американським соціологом Ж.П. Мурдоком. Така сім'я складається з подружжя та дітей, які не перебувають у шлюбі. При одруженні дітей утворюється інший тип сім'ї - розширена або складна сім'я. Вона включає три і більше поколінь або дві і більше нуклеарних сімей, які проживають разом і ведуть спільне господарство. Залежно від наявності в сім'ї батьків виділяють повну сім'ю (коли є обидва подружжя) і неповну, де один із батьків відсутній. Отже, тип сім'ї визначається станом родинних зв'язків.

* Розширена (або складна) сім'я - сімейна група, що складається більше як з двох поколінь родичів, які проживають в одному будинку (квартирі) або дуже близько один від одного.

* Повна сім'я - сім'я, в якій є обидва члени подружжя.

* Неповна сім'я - сім'я, в якій тільки один із батьків (чоловік або жінка) виховує дітей.

* Нуклеарна (або проста) - сімейна група, що складається з матері, батька (або когось одного з них) та дітей на їх утриманні. Це найбільш поширена у світі сім'я.

 

Білет 21