Соціальна справедливість - це не тільки одна з найвищих цінностей людства, але й важливий регулятор соціальних відносин. Ця проблема - одна з прадавніх. Людство в процесі своєї еволюції розглядало її у різних аспектах. Соціологічний аспект цієї проблеми полягає у співвідношенні рівності та нерівності статусно-рольових характеристик особистості та соціальних груп. Виразом об'єктивно існуючої в суспільстві нерівності є соціальна стратифікація. Історія людства свідчить, що соціальна нерівність як відображення соціальної диференціації людей іманентно властива суспільству і виконує в ньому певні позитивні функції. Вона є засобом, за допомогою якого суспільство свідомо забезпечує обіймання більш важливих посад кваліфікованими індивідами. Штучне отримання її може стати гальмом суспільного розвитку, 3 одного боку, нерівність є іманентною ознакою будь-якого суспільства, а з другого - вона стримувалась довічним потягом людей до рівності. Все розмаїття концептуалізації поняття "соціальна рівність" може бути представлено у двох варіантах. По-перше, це розуміння рівності як абсолютної тотожності однієї особистості, чи однієї соціальної групи іншій. Така рівність - це утопія, окрім того, вона соціально шкідлива, бо формує соціальне утриманство і соціальну пасивність, наочною ілюстрацією чого є історія нашої країни. По-друге, це розуміння цього явища як пропорційності благ заслугам, що отримує людина чи група. Цей принцип діяв завжди, але розміри благ і критерії заслуг були різні. В прадавні часи цей критерій був неіндивідуальний і нерівний. Обсяг благ визначався характером тієї соціальної групи, до якої належала особистість. Якщо група займала верхню сходинку суспільної ієрархії, то всі її привілеї припадали й на долю її члена і навпаки. В сучасних суспільствах критерій заслуг став індивідуальним і рівним. Він став панівним у розумінні соціальної справедливості.
Історія людства наочно демонструє нам і еволюцію змісту цієї цінності. В давнину, коли було божество (тотем, мана, пізніше Бог тощо), цей принцип проголошував: "кожному за мірою його наближеності до божественної сили". Звідси і необмеженість прав і привілеїв, так званих "намісників божих". Але вже в 17-18 ст. ситуація змінюється і людина проголошується самоціллю. Обсяг благ починає вимірюватись не за ступенем "божественної благодаті", а за мірою суспільної корисності певного індивіда чи групи. Розвиваючись у ході історії людства цей критерій пройшов такі форми:
1) кожному за мірою його участі в захисті країни від ворога, за мірою його ратної служби й участі в управлінні (влада верхніх станових груп-дворян);
2) кожному відповідно до його капіталу (влада капіталу);
3) кожному за мірою його особистої суспільно-корисної праці.
Останній принцип можна визначити як трудовий. Але замало проголосити його головним критерієм обсягу благ, які отримує індивід.
Важливою умовою його втілення є розробка науково обґрунтованих критеріїв оцінки цього трудового внеску (розмір, продуктивність, соціальна значущість, час).
Таким чином, соціальна справедливість - це об'єктивно зумовлена рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суспільства міра рівності і нерівності в становищі різних спільностей і окремих людей. Це поняття фіксує відповідність чи невідповідність певних суспільних відносин конкретно-історичним можливостям розвитку людини, реалізації її здібностей, творчого та інтелектуального потенціалу. Справедливість, з одного боку, відображає ставлення суспільства до людини, піклування про неї, захист її інтересів, з другого - ставлення людини до суспільства, до своїх обов'язків щодо нього, свого внеску в загальну справу.
Під соціально-економічним кутом зору принцип "кожному за його трудовим внеском" передбачає заохочування творчої, продуктивної праці та оцінку її згідно з результатами і значущістю. З політичної точки зору справедливість розглядається як важлива передумова єдності і політичної стабільності суспільства. І нарешті, з позицій культури справедливість виступає як концентрований вираз ціннісних орієнтацій суспільства, як ефективний засіб формування людини, спонукання її соціальної активності. Соціальна справедливість не нівелює соціальну диференціацію суспільства та індивідуальність. На сучасному етапі соціального розвитку вона означає надання всім рівного права на працю і винагороду відповідно до її результатів; рівність всіх перед законом і пріоритет прав особистості щодо прав суспільства, групи, створення рівних стартових можливостей соціалізації індивіда (право на освіту). Отже, мова йде про рівність можливостей, а не тотожність здібностей. Звідси і розмаїття соціальної структури. Як свідчить практика соціального розвитку, послідовне втілення принципу соціальної справедливості на засадах рівності прав і можливостей їх реалізації забезпечує стабільність суспільства та його поступ.
Герасимчук
