Лекція 5. Соціальна структура суспільства і соціальна стратифікація

 

Соціальна структура суспільства.

Соціальна структура суспільства є елементом соціальної системи.

Соціальна структура — це сукупність стійких, впорядкованих зв'язків між елементами соціальної системи, обумовлених розподілом і кооперацією праці, формами власності та діяльністю різноманітних соціальних спільностей.

Соціальна спільність — це сукупність індивідів, функціонально об'єднаних на певний час конкретними зв'язками та взаємодією. Прикладом соціальної спільності можуть бути молодь, студенти і т. д.

Різновидом соціальної спільності є соціальна група. Соціальна гру­па — відносно стала кількість людей, пов'язаних між собою формою діяльності, спільністю інтересів, норм, цінностей.

Залежно від чисельності групи поділяються на:

великі — включають значну кількість людей, які між собою не взаємодіють (колектив підприємства);

малі — відносно невелика кількість людей, які безпосередньо пов'язані особистісними контактами; об'єднані спільними інтересами, цілями (студентська група), як правило, в малій групі є лідер.

В залежності від соціального статусу і способу утворення соціальні групи поділяються на:

формальні — організовані для реалізації певної задачі, цілі чи на основі спеціалізованої діяльності (студентська група);

неформальні — добровільне об'єднання людей на основі інтересів, симпатій (компанія друзів).

Соціальну структуру також визначають як сукупність соціально-класових, соціально-демографічних, професійно-кваліфікаційних, територіальних, етнічних, конфесійних спільностей, пов'язаних відносно стійкими взаємовідносинами.

Соціально-класова структура суспільства — сукупність суспільних класів, певні їх зв'язки і відносини. Основу соціально-класової структури складають класи — великі соціальні спільності людей, що розрізняються за їх місцем в системі суспільного виробництва.1 Социология. Наука об обществе. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. В.П.Андрущенко.— Харьков, 1996.— С.289.

Англійський соціолог Чарльз Бут (1840-1916) на1 основі поділу населення залежно від умов його існування (район проживання, при­буток, тип житла, кількість кімнат, наявність слуг) виділяв три су­спільних класи: «вищий», «середній» і «нижчий». Таким розподілом користуються і сучасні соціологи.

Соціально-демографічна структура включає спільності, які виділя­ються за віком, статтю. Ці групи утворюються на основі соціально-демографічних ознак (молодь, пенсіонери, жінки і т. д.).

Професійно-кваліфікаційна структура суспільства включає спільно­сті, що утворюються на основі професійної діяльності в різних галузях народного господарства. Чим більше видів виробничої діяльності, тим більше розрізняються професійні категорії (медики, педагоги, підприємці і т. п.).

Соціально-територіальна структура — обов'язковий компонент соціальної структури будь-якого суспільства. Територіальні спільності розподіляються за місцем проживання (жителі міста, жителі села, жителі певних регіонів).

Етнічні спільності — це спільності людей, об'єднаних за етнічною ознакою (народ, нація).

Конфесійні спільності — це групи людей, що утворюються на основі віросповідання, на основі належності до певної віри (християни, буддисти і т. п.).

 

Соціальна стратифікація.

Вивчення соціальної нерівності — одна з важливих сфер соціології.

У соціології існують різні методологічні підходи до вирішення питань про суть, витоки і перспективи розвитку соціальної стратифікації: функціональний, конфліктний та еволюційний.

Представники функціонального підходу К.Девіс і У. Мур вважають, що соціальна структура суспільства представлена певним набором позицій, які можна досягти. Кожне суспільство стикається з проблемою: як спонукати індивідів займати ці позиції і як заоохотити індивідів якісно виконувати обов'язки відповідно до цих позицій.

Девіс і Мур, починаючи з аналізу цих позицій, підкреслюють: — для того, щоб індивіди заповнювали позиції, потрібні певні здібності;

— ці позиції неоднаково важливі для виживання суспільства.

Для того, щоб індивіди прагнули зайняти ці позиції, їх потрібно винагороджувати. Серед винагород вони виділяють блага—повсякден­ного життя і комфорту, розваг і проведення вільного часу, самоповаги і самореалізації.

Суспільства стратифіковані настільки, наскільки нерівними є позиції.

Основні твердження Девіса і Мура зводяться до того, що окремі позиції в будь-якому суспільстві функціонально більш важливі, ніж інші і потребують особливої кваліфікації для виконання. Обмежена кількість індивідів володіє талантом,, який потрібно розвинути для заповнення такої позиції. Набуття кваліфікації потребує тривалого періоду навчання, протягом якого ті, хто навчається, чимось жертвують. Для того, щоб спонукати талановитих індивідів йти на жертви і проходи­ти навчання, їх майбутні позиції повинні забезпечувати винагороду у вигляді доступу до дефіцитних благ. Ці дефіцитні блага являють собою права і привілеї, що притаманні позиціям і задовольняють потреби комфортного існування; розваг і відпочинку, самоповаги і самореалізації. Диференційований доступ до винагород своїм найближчим наслідком має диференціацію престижу і поваги, котрими володіють страти (сукуп­ність об'єктів стратифікації). Відповідно до прав і привілеїв утверджується соціальна нерівність. Отже, соціальна нерівність між стратами є позитивно функціональною і неминучою в будь-якому суспільстві. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.

К.Девіс і У.Мур звертають увагу на важливість зовнішніх умов стратифікації, серед яких вони виділяють такі:

стадія культурного розвитку (накопичення зразків поведінки);

відносини з іншими суспільствами (стан війни підвищує значимість військових позицій);

фактор розмірів суспільства (великій країні легше підтримувати стратифікацію).

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункції, коли окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, що обслуговують еліту. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам сутичок, конфліктів між стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.1

Другим напрямом аналізу соціальної стратифікації можна назвати конфліктний підхід, висхідні позиції якого були сформульовані К.Марксом, який пов'язував соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, їх відношенням до власності.

Конфліктний підхід був розвинений Максом Вебером (1864-1920), який вбачав основу стратифікації в розподілі праці. Вебер говорить

Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів.— Харків, 1996.—С.26.

про те, що нерівність існує тому, що є три ресурси, через які люди вступають у боротьбу: багатство (майнова нерівність); влада; честь і слава (статусна нерівність).

Ресурси ці є дефіцитними за своєю природою; їх неможливо поділити порівну. В будь-якому суспільстві люди нерівні як по кожному окремому ресурсу, так і за їх сумою.

Згідно з кожним ресурсом формуються окремі спільності і групи. В залежності від того, як розподіляється влада, формуються політичні партії. За градацією честі і слави — статусні групи. За тим, як розподіляється багатство, — класи.

Отже, М.Вебер вважає, що нестратифікованих суспільств не буває, а економічна нерівність є основним видом нерівності в сучасному суспільстві.

Ідею багатомірної стратифікації розвивав і Питирим Сорокін (1889-1968), який виділив три основні форми стратифікації і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні і професійні.

Соціальна стратифікація, за П.Сорокіним, — це диференціація деякої сукупності людей (населення) на класи за рангами. Вона знаходить вираз в існуванні вищих і нижчих верств. її основа і сутність — в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов'язку, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства.

Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Якщо економічний статус членів деякого співтовариства неоднаковий, якщо серед них є багаті і бідні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах, визначене воно як «суспільство рівних», чи ні. Реальність факту економічної нерівності виражається у відмінностях прибутків, рівня життя, в існуванні багатих і бідних верств населення. Якщо в межах певної групи існують різні ранги авторитету і престижу, звань, якщо існують керівники і підлеглі, то це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала в своїй конституції або декларації. Якщо члени певного суспільства розділені на різні групи за родом їх діяльності, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними порівняно з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників і підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, обираються керівники чи призначаються, отримують вони керівні посади у спадок чи завдяки їх особистим якостям.

Як правило, ці три форми (економічна, політична і професійна) тісно переплетені. Люди, які належать до вищої верстви в якомусь одному відношенні, належать до тієї ж верстви і за іншими параметрами, і навпаки. Представники вищих економічних верств одночасно відно­сяться і до вищих політичних і професійних верств. Таким є загальне

правило, хоча існує і немало виключень. Так, наприклад, найбагатші далеко не завжди знаходяться на вершині політичної або професійної піраміди і нав-паки.'1 Сорокин ТІ. Человек. Цивилизация. Общество.— Москва: Издательство ] политической литературы, 1992.— С.302.

У 70-80-х роках набула поширення тенденція синтезу функціональ­ного та конфліктного підходів. Найбільш повний вираз вона знайшла в роботах американських вчених Герхарда і Джін Ленскі, які сформулю­вали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони розробили модель соціально-культурної еволюції суспільства й показали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранніх етапах розвитку ієрархія практично відсутня. У подальшому вона з'явилася внаслідок природних потреб, частково грунтуючись на конфлікті, який виникає в результаті розподілу додаткового продукту. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей можновладців і рядових членів суспільства. У зв'язку з цим винагорода буває і справедливою, і несправедливою, а стратифікація може сприяти або утруднювати розвиток, залежно від конкретно-історичних умов і ситуацій.

Більшість сучасних соціологів підкреслює, що соціальна диференціа­ція носить ієрархічний характер і являє собою складну, багатопланову соціальну стратифікацію.2 Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів.— Харків, 1996.— С.28.

Соціальна мобільність.

Соціальна мобільність — це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури. 3 Социологический справочник.— Киев: Издательство политической литературы Украины, 1990.— С.ЗЗО.

П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.4 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.— Москва: Издательство политической литературы, 1992.— С.373.

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю, або переміщенням, розуміють перехід індивіда або соціального об'єкта із однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на тому ж рівні.

Переміщення деякого індивіда з баптистської в методистську релігійну групу, з одного громадянства в інше, із однієї сім'ї (як чоловіка, так і жінки) в іншу при розлученні або повторному шлюбі, з однієї фабрики на іншу, при збереженні при цьому свого професійного стату­су, — все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Такими ж прикладами є переміщення соціальних об'єктів (радіо, автомобіля, моди, теорії Дарвіна) в межах одного соціального пласта, подібно переміщенню з Айови до Каліфорнії. У всіх цих випадках «переміщення» може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального положення індивіда або соціального об'єкта у вертикальному напрямку. Під верти­кальною соціальною мобільністю розуміють ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального пласта в інший. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальний підйом і соціальний спуск. Відповідно до природи стратифікації існують низ­хідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, не говорячи вже про інші менш важливі типи. Висхідні течії існують в двох основних формах: проникнення індивіда з нижчого пласта в існуючий більш високий пласт; або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищий пласт на рівень з вже існуючими групами цього пласта. Відповідно і низхідні течії також мають дві форми: перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не порушуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав раніше; інша форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в зниженні її рангу на фоні інших груп або в порушенні її соціальної єдності.'1 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.— Москва: Издательство политической литературы, 1992.—С.374.

В соціології, в основному, науковому аналізу підлягає саме вертикаль­на соціальна мобільність.

П.Сорокін визначив ряд принципів вертикальної мобільності.

1. Навряд чи коли-небудь існували суспільства, соціальні верстви яких були абсолютно закритими або в яких відсутня була б вертикальна мобільність в її трьох основних аспектах — економічній, політичній, професійній.

2. Ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільною, а перехід з однієї соціальної стра­ти в іншу здійснювався б без будь-якого опору. Якби мобільність була б абсолютно вільною, то в суспільстві, яке виникло, не було б соціальних страт.

3. Інтенсивність і всезагальність вертикальної соціальної мобільності змінюється від суспільства до суспільства, тобто в просторі. Щоб впевнитися в цьому, достатньо порівняти індійське кастове, суспільство і сучасне американське. Якщо взяти вищі щаблі в політичній, економічній і професійній пірамідах в обох суспільствах, то буде видно, що всі вони в Індії визначені фактом народження і є тільки небагато індивідів, які досягай високого положення, піднімаючись з найнижчих страт. Тим часом в США серед відомих людей в промисловості і фінансах 38,8% в минулому і 19,6% в сучасному поколінні починали бідняками; 31,5% мультиміліонерів починали свою кар'єру, маючи середній достаток.

4. Інтенсивність і всеосяжність вертикальної мобільності — економічної, політичної і професійної — коливається в межах одного і того ж суспільства в різні періоди його історії. В історії будь-якої країни або соціальної групи існують періоди, коли вертикальна мобільність зростає як кількісно, так і якісно, однак існують періоди, коли вона зменшується.

5. У вертикальній мобільності в її трьох основних формах немає постійного напрямку ні в бік посилення, ні в бік послаблення інтенсив­ності і всеосяжності. Це припущення є дійсним для історії будь-якої країни, для історії великих соціальних організмів і, нарешті, для всієї історії людства.'

1 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.— Москва: Издательство политической литературы, 1992.— С.387.

Аналізу соціальної мобільності була присвячена також робота Т.Лассуела «Клас і страта», де він зазначав, що фактично всі матеріали стосовно соціальної мобільності, які були опубліковані в США, це матеріали про висхідну мобільність. Оскільки частиною американського характеру є прагнення піднестися на/; батьками і ровесниками, то найчастіше має місце саме висхідна соціальна мобільність.2 Thomas E. Lasswell. Class and Stratum.— Boston, P. 98