Фактори й механізми стратифікаційного розподілу. Теорії еліт

Соціологи єдині в думці, що основою стратифікаційного розподі­лу суспільства є соціальна нерівність. Однак інтерпретації способів організації нерівності неоднакові в представників різних соціологічних шкіл Ці розходження виявляються у виділенні факторів і механізмів що визначають побудову суспільства.

К. Маркс називав у якості таких володіння власністю й засобами виробництва. Тому його стратифікаційна структура фактично зводилася до двох рівнів: клас власників (рабовласники, феодали, буржуазія) і клас позбавлених власності на засоби виробництва (раби, пролетарі) або маючих досить обмежені права на власність (селяни). Інтелігенція, деякі інші соціальні групи були представлені як проміжні верстви між основними класами.

М. Вебер розширив кількість факторів, які визначають належність до тієїабо іншої страти. Окрім економічного (ставлення до власності й рівень доходів), він вводить такі фактори, як належність до статусных груп і певних політичних кіл (партій). На думку М. Вебера, у суспільстві статусні групи й політичні партії розрізняються за ступенем впливу й престижності. Отже, входження людини а більш престижну статусну групу або партію забезпечує провідне становище в суспільстві

П. Сорокін указував на неможливість дати єдиний критерій прина­лежності до якої-небудь страти й відзначав наявність у суспільстві трь­ох стратифікаційних факторів: економічного, професійного й політич­ного. Власник, що володіє великим достатком, значною економічною владою, міг формально не входити у вищі ешелони політичної влади, не займатися професійно престижною діяльністю. І навпаки, політик, що зробив запаморочливу кар'єру, міг не бути власником капіталу, що не заважало йому обертатися у вищих верствах суспільства.

Надалі соціологи вживали кількаразових спроб розширення числа факторів стратифікації. Стратифікаційна картина суспільства багатопланова, вона складається з декількох зрізів, що не збігаються повністю один з одним.

Теорії еліт — соціально-філософські теорії, які обґрун­товують тезу про те, що необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані групи (або група), що здійснюють функції управління, розвитку науки й культури (еліта), і інша маса людей.

Попередниками сучасних теорій еліт були Платон, Т. Карлейль, Ф. Ніцше. Як певна система поглядів теорії еліт були сформульовані на початку XX ст. В Парето, Г. Моской. Р. Міхельсом, які виходили з того, що політична влада — основа соціальних відносин і тому головне знаряддя еліти — держава. Еліта прагне усталити своє становище, зберегти привілеї відгородити свої ряди від непривілейованих верств суспільства

Визначення еліти неоднозначне, нею йменуються групи людей.

1) які одержали найвищий індекс у сфері їхньої діяльності (В Парето),

2) найбільш активні в політичних відносинах, орієнтовані на владу, організована меншість суспільства (Г Моска),

3) ті що користуються в суспільстві найбільшим престижем, стату­сом, багатством (Г. Д Лассуелл);

<+) л. що володіють інтелектуальною або моральною перевагою над масою, найвищим почуттям відповідальності (X 0ртега-і-Гассет);

5) ті, що володіють позиціями влади (А. Етціоні);

б) «Богонатхненні» особистості, що відчули в собі здатність до лідерства (Л. Фройнд);

7} творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі);

8) порівняно невеликі групи осіб, що займають провідне становище в політичному, економічному культурному житті суспільства (відповід­но політична, економічна, культурна еліти), як вважають теоретики елітного плюралізму)

9) найбільш кваліфіковані фахівці, менеджери й вищі службовці в системі бюрократичного управління