Залежно від історичного періоду, концепцій і шкіл у соціології поняття "суспільство" мало велику кількість різних тлумачень.
Автором оригінального вчення про суспільство як соціальну систему функціональних структур був американський соціолог Толкотт Парсонс (1902-1977 pp.). Суспільство, за Т. Парсонсом, - це складноструктуроване утворення, найважливішими елементами якого є соціальна система, система культури та система особистості.
Система культури долучається до системи особистості через її соціалізацію, таким чином утворюється стійка соціальна система. Система особистості взаємодіє із соціальною системою на основі взаємодоповнення експектацій, що означає мотивацію індивідуальної поведінки "очікуванням іншого".
Основою самоорганізації суспільства, як вважає теоретик, є міжособистісні відносини та взаємозв'язки, а також взаємодія індивіда й "іншого".
На думку німецько-американського вченого Еріха Фромма (1900-1980 pp.), суспільство є системою, що самоорганізовується та саморозвивається. Фактором, який визначає саморозвиток суспільства, він вважав "соціальний характер", котрий є результатом адаптації людини до соціально-економічної структури суспільства й тим психологічним чинником суспільного розвитку, котрий може зміцнювати чи руйнувати чинне суспільство.
Функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати та спрямовувати енергію людей, забезпечуючи функціонування й відтворення суспільства. Для нормального функціонування суспільство повинно сформувати соціальний характер, якому внутрішньо притаманними мають бути: прагнення до праці, дисциплінованість і пунктуальність.
Сучасна соціологія визначає суспільство як сукупність усіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в яких відображається їхня всебічна залежність.
Ознаки суспільства - це стійкі риси, характеристики, що відрізняють суспільство як цілісне соціальне утворення від інших утворень.
Це, зокрема, такі ознаки:
• територія, на якій відбувається консолідація соціальних зв'язків, розвиваються відносини та взаємодіють індивіди. Територія локалізує організацію соціального життя;
• універсальність, тобто всеосяжний, різнобічний характер суспільства. Суспільство охоплює все розмаїття соціальних зв'язків, відносин, соціальних інститутів і спільнот. Універсальність його дає можливість створити необхідні умови для задоволення потреб людини, для самореалізації та досягнення особистої мети;
• автономність, тобто здатність до постійного відтворення соціальних зв'язків, внутрішньої саморегуляції за допомогою тих інститутів і організацій, норм та цінностей, котрі утворюються власне всередині суспільства;
• інтегративність, тобто можливість підкоряти собі індивідів, нові покоління, залучати їх до соціального життя, відтворювати його структуру.
Аналізуючи суспільство, необхідно виділити елементи, що структурують, формують суспільство як цілісність. До них належать:
• статусно-рольові позиції. У соціумі відбувається стандартизація різноманітних видів взаємодій, що призводить до появи статусно-рольових моделей поведінки. Це базовий, первинний рівень суспільства;
• соціальні інститути. Статусно-рольові позиції організовані, пов'язані між собою, організованість і впорядкованість забезпечуються за допомогою соціальних інститутів. Соціальні інститути виникають у процесі суспільного розподілу праці та суспільних відносин у межах соціальної організації суспільства. Кожен з них має свою мету, функції, статусно-рольові позиції та систему санкцій;
• соціально-ціннісні й культурні елементи. Аналізуючи ці елементи, можна дати відповідь на запитання: чому суспільство не руйнується, не розпадається, а відтворюється як цілісна система? Людина формується в конкретному культурному середовищі та, засвоюючи колективні уявлення про доцільність, необхідність інституціонального розмаїття, сприймає його як природний стан суспільства. Культура визначає ціннісні моделі поведінки людей у формі норм моралі, традицій, ціннісних орієнтацій тощо. Проте можливості культури обмежені, лише вона не може забезпечити єдність суспільства. Тож політична влада через державне регулювання закріплює зв'язки між інститутами, спільнотами там, де впливу культури вже недостатньо, де норми моралі потребують підкріплення у праві, законі, примусі.
