В останнє десятиліття у західній соціології, особливо американській, спостерігається тенденція до інтегрування соціологічного знання, синтезу різноманітних парадигм і теорій та формування на їхньому ґрунті єдиної соціологічної теорії. Така потреба зумовлена, зокрема, певною безплідністю намагань збагнути загальні процеси суспільного життя за допомогою численних теорій і теорійок, які, за висловом Дж. Тьорнера, "теоретизують на будь-яку тему, що спаде комусь на думку".
Пошуки інтегративного підходу в сучасній соціологічній теорії здійснюються у кількох напрямах. Серед них найпомітнішими з початку 80-х років є спроби синтезувати мікро- і макро-соціологічні теорії. Такі пошуки, на думку соціологів-теоретиків, обіцяють стати важливою сферою розвитку соціології. Прагнення інтегрувати мікро- і макрорівні аналізу соціальної реальності представлені теорією "структурації" Ентоні Гідденса, де увага зосереджується на структурних властивостях соціальних систем як передумові та результатах людської діяльності; теорією "інтеграції свободи і примусу в процесі соціальної дії і соціального порядку" Дж. Александера; теорією "інтеграції мікро- і макрорівнів у об'єктивній і суб'єктивній формах" Джорджа Рітцера (США); теорією "інтеграції теорії дії і теорії систем" Ю. Хабермаса; теорією "інтегрованого підходу до соціальної дії із системною поведінкою" Джеймса Коулмена (США) та ін.
Однак, незважаючи на численні спроби інтегрування мікро- і макротеорій, між соціологами зберігаються розходження у визначенні сутності змісту мікро- і макроявищ. Більшість з них ототожнюють мікрорівень соціального буття з емпіричною реальністю повсякденного життя індивіда, а макрорівень — із суспільством у цілому. До явищ мікрорівня належать феномени психологічного змісту, індивіди та зразки взаємодії між ними тощо, до явищ макрорівня — соціальний статус індивіда, окремі соціальні групи, структурні компоненти суспільства та світові системи. Поряд з цим досить популярна концепція, яка обстоює думку, згідно з якою поняття "мікро" і "макро" взагалі не мають фізичних референтів серед емпіричної реальності. Ці поняття є здебільшого аналітичними концептами. Найвпливовішими прибічниками такої думки є Дж. Александер та неопарсонсіанці. Александер, зокрема, доводить, що для мікро- і макроявищ як таких не існує емпіричних референтів. Мікро- і макро- — це аналітичні, цілком релятивні конструкти. Те, що є "макро" на одному рівні, буде "мікро" на іншому.
Обґрунтовуючи ідею необхідності інтеграції мікро- і макроаналізів, представники різних соціологічних шкіл наголошують на більшому значенні або мікро-, або макрорівнів, тобто віддають перевагу тій чи іншій крайності (мікро- або макроекстремізм). Типовим прикладом перебільшення значення мікрорівня при інтеграції соціологічного знання є підхід Р. Коллінза, який всупереч своїм заявам про прихильність до ідеї об'єднання мікро- і макроявищ не вбачає в макроструктурах нічого іншого, крім розширеного відтворення мікровзаємодій. Такий підхід Р. Коллінз називає "радикальною мікросоціологією" і на цій підставі прагне показати, що всі "макроявища" можуть бути зображені у вигляді "комбінацій мікроподій". Він, зокрема, наголошує, що макроструктура містить лише велику кількість мікровзаємодій, які повторюються (інколи змінюються) у часі й просторі.
Прикладом іншого підходу, а саме — перебільшення значення макрорівня при інтеграції соціологічного знання, є теоретизування Дж. Александера, що отримали назву "багатомірної соціології", за допомогою якої він намагається сформулювати "нову теоретичну логіку для соціологів". На думку Дж. Александера, намагання віддати перевагу при теоретичному синтезуванні мікрорівню є "теоретичною помилкою". Тому він негативно ставиться до теорій (наприклад, символічного інтеракціонізму), які узагальнюють дослідження феноменів свідомої діяльності на мікрорівні й екстраполюють такі узагальнення на макрорівень. Подібні теорії, хоч і зберігають поняття індивідуальної свободи і волюнтаризму, не здатні запропонувати ймовірнісну інтерпретацію унікального характеру колективних феноменів. Негативно ставиться Дж. Александер і до "матеріалістичних макротеорій" (зокрема економічного і структурного детермінізму), які обстоюють ідею примусового порядку і виключають свободу індивіда.
Нова теоретична модель Дж. Александера ґрунтується на проблемі порядку, що має індивідуальний (мікро-) і колективний (макро-) рівні, та проблемі дії, що поєднує у собі матеріальний (об'єктивний) і ідеальний (суб'єктивний) рівні. Виходячи саме з цих двох континуумів, Дж. Александер розробляє чотири головні рівні аналізу, що зосереджуються на таких опозиціях: колективне — індивідуальне, колективне — матеріальне, індивідуальне — ідеальне, індивідуальне — матеріальне. Проте Дж. Александер саме завдяки тому, що обстоює проблему порядку, віддає перевагу "колективістській, нормативній" макропозиції: "Надія об'єднати колективний порядок та індивідуальний вибір знаходиться скоріше на шляхах нормативної, ніж раціоналістичної традиції".
Основний висновок Дж. Александера такий: "Загальна структура для соціальної теорії може бути виведена лише із колективістської перспективи". Він стверджує, що соціальні теоретики мають обирати або колективістську, або індивідуалістську перспективу. Якщо вони дотримуються першої (колективістської) перспективи, то мають певною мірою можливість приєднати "порівняно невеликий" елемент "індивідуальної згоди". Якщо ж вони обирають другу (індивідуалістську) перспективу, то прирікають себе на намагання включати до своїх теорій надіндивіду-альні феномени. Дилема може бути розв'язана лише завдяки відмові від формальної прихильності до індивідуалізму, тобто відмові від теоретичного врахування особливостей процесів на мікрорівні соціуму.
Є також можливість подолання мікро- і макроекстремізму з боку тих дослідників проблеми інтеграції соціологічної теорії, які не схильні віддавати перевагу певному рівню. Йдеться про те, щоб розпочинати аналіз не з мікро- і не з макрорівня, а десь посередині соціального континууму, тобто з того, що отримало назву "мезорівень" (середній) при дослідженні формальних організацій і договірного порядку. Проте за всієї привабливості мезорівневого підходу до мікро- та макроінтеграції він ще має продемонструвати здатність синтезувати соціологічні знання.
Зосередження уваги виключно на одному рівні аналізу (чи то мікро-, чи макро-, чи то мезо-) не дає позитивних результатів. Нагальною потребою стає перехід до принципово нових інтегративних процедур опису і пояснення. Саме на такий шлях у своїх останніх наукових розвідках стає Дж. Александер, який описує мікро- і макроявища спільними для обох цих рівнів поняттями. Свідченням цьому може слугувати таке його міркування: "Колективні обставини дії водночас і стимулюють, і обмежують цю дію. Якщо я правильно концептуалізував дію, то обставини можна розцінювати як продукт цієї дії; якщо мені пощастить правильно концептуалізувати обставини, то дію можна буде розглядати як результат цих обставин".
Однак найбільш обґрунтованим підходом до проблеми є "теорія структурації" Е. Гідденса. Він вважає, що виокремлення мікро- і макрорівнів дає мало користі й що найкращим прикладом "інтегрованої соціологічної парадигми" залишаються праці К. Маркса. Саме з таких позицій Е. Гідденс, критикуючи крайнощі макротеорій типу структурного функціоналізму за їхній надмірний наголос на "соціальних об'єктах" та крайнощі мікротеорій типу символічного інтеракціонізму за перебільшення ними ролі "соціальних суб'єктів", протиставляє їм свою перспективу — "теорію структурації".
Е. Гідденс формулює її в інтегрованих термінах. Згідно з "теорією структурації", в соціальних науках основним об'єктом дослідження є не досвід окремого діяча, не існування будь-якої форми соціальної тотальності, а соціальна практика, що розгортається у часі і просторі. Структурація ґрунтується на ідеї, згідно з якою агенти і структури не є двома незалежно заданими наборами явищ, а являють собою дуальність. Іншими словами, агент зважає на структуру, а структура властива агентові. Що ж до структурних властивостей соціальних систем, то вони є однаковою мірою і засобом, і результатом практики. Отже, структура не є зовнішньою щодо діяча, вона існує і в глибинах пам'яті, і в соціальній практиці. Е. Гідденс відмовляється розглядати структуру як таку, що просто примушує. Навпаки, він трактує її однаковою мірою: і як таку, що примушує, і як таку, що надає можливість щось творити. Правда, зазначає Е. Гідденс, діячі іноді втрачають контроль над структурними властивостями соціальних систем так само, як вони втрачають почуття часу і простору. Проте така втрата контролю не є неминучою.
Отже, підходи Е. Гідденса, а також спроби Дж. Александера і Р. Коллінза приєднатися до обстоюваної ним позиції (тобто не дихотомічного, а раціонально-діалектичного підходу) є найперспективнішими з огляду на подолання досить поширеної у спробах інтегрувати соціологічні знання мікро- і макрооднобокості. Увага теоретиків-інтеграціоністів дедалі більше концентрується навколо взаємозумовленості мікро- і макроявищ, а не на полярностях соціального континууму. Великі можливості відкриваються завдяки залученню фактора часу, тобто спроби розглядати інтеграцію в динаміці, а не у статиці, в контексті соціальних змін, а не позаісторичних структур. Як вважають Е. Гідденс, Р. Коллінз та інші соціологи, "мікро" і "макро" є відносними поняттями у часі й просторі. Зрозуміло, одночасне оперування факторами часу і простору набагато ускладнює проблему мікро- і макроінтеграції. Однак це найпродуктивніший шлях до розв'язання такої складної проблеми.
